Ватерлоо Михалкова

В «Україні» показали найдорожчий російський фільм новітнього часу. «Стомлені солнцем-2» режисера Микити Сергійовича Михалкова — бюджет 55 млн. дол. На прем’єрі були присутні... Прем’єр-міністр України Микола Янович Азаров (до цього років десять не ходив у кіно). Голова Верховної Ради України Володимир Михайлович Литвин. Віце-прем’єри Володимир Петрович Семиноженко, Андрій Петрович Клюєв. Міністр освіти і науки Дмитро Володимирович Табачник...

А також інші офіційні особи.

Зал кінотеатру був заповнений. Під час перегляду інколи сміялися (можливо, плакали). У фіналі — ріденькі, але шанобливі оплески.

За гамбурзьким рахунком, Михалков зняв найгірший фільм у своїй великій (і навіть видатній) кар’єрі.

За гамбурзьким.

Оскільки говоритимемо не про виробників «трешу» (О.Байрак, М.Вайсберг etc.), а про серйозного митця, на всі руки майстра.

Участь його «Стомлених-2» у конкурсі Каннського фестивалю (а також можливі заохочення цієї картини) надалі можна пояснити тільки одним усеосяжним рецидивом — загадковістю російської душі.

І ще — звабливістю персони самого Микити Сергійовича.

Який, як відомо, вміє, коли треба, напустити туману... По-чеширськи всміхнутися, хитро «підморгнувши» фатальним вусом...

Проте «кращим» (навіть після його бла-бла-бла) цей фільм не стане ніколи.

***

«Стомлені» (під номером два) з одного боку викликають повагу.

З іншого — подив.

Повагу пов’язану з трагічною темою. З великою роботою, яку організував режисер, збираючи документальні крихти у різних архівах для своєї багатофігурної кіномозаїки.

А подив...

Виходу довгоочікуваного сиквела (15 років проект виношувався, вибудовувався, фінансувався, піарився) передувала досить дивна полеміка.

Сперечалися й дивувалися (на форумах, у пресі) навколо рекламного слогана. Михалков, перш ніж на горизонті зійшло друге «Сонце», суворо попередив на афішах: «Великий фільм про велику війну».

Від скромності цей діяч не страждав і раніше. Але тут — повне «затемнення». На межі хамства.

(Здавалося б, у дворянських сім’ях з раннього дитинства отроків навчають прописного: не хвали сам себе, хай тебе люди похвалять!)

Тільки рекламна сентенція (про «великий» фільм) — швидше, жорстка установка для публіки.

«Великий!» — а решта «вас не стосується».

Втім, у доборі варіативних синонімів до цієї стрічки можна зупинитися на іншому визначенні. Воно контрастніше відбиває і художню, і ідеологічну платформи прем’єрної картини.

Як варіант — «Божевільний фільм про велику війну».

Тому що в цьому фільмі божевільне — все.

Божевільні всі.

Від сценаристів, які загадково прописали ураганні сюжетні лінії. До окремих персонажів, деяких сцен, загального нагнітання біснуватої атмосфери.

***

Божевільний уже маніакальний задум досвідченого й цинічного режисера. Тобто його нав’язлива ідея про відродження всіх героїв, які колись загинули, — ще в першій, дуже успішній картині 1995-го, що навівала тужливі чеховські рими з «Незакінченої п’єси для механічного піаніно».

Священна необхідність доводити нам, «чому» і «як» ті герої «вціліли» у сталінській м’ясорубці, наче веригами теліпається між ногами Микити Сергійовича. І ця зобов’язалівка — нав’язливе трактування вже заздалегідь помилкового ходу — весь час заважає режисерові розпростерти крила, вдихнути й видихнути на повні російські груди.

Його подих у цьому фільмі здавлений. Режисерські «рухи» — безпорадні.

Цілісна картина — як недбало складена мозаїка. Десь криво, десь косо. Цілісного малюнка не видно. Обірваність у всьому: у монтажі, у композиції, у ледь позначених характерах. Оператор Опельянц знімає гарно, масштабно, але в його «камеру» ні сіло ні впало вриваються якісь комічні флешбеки з мотивів світового і радянського кіно, зокрема й «Титаніка» (сцена потопельників), із вкрай банальними метафорами — метелики, жучки, яблучка...

Досвідчений Михалков наче не знає за «що» вхопитися. «Як» зібрати частинами і «як» виправдати вже закручений маховик шестигодинного безладного кіномісива (решту три години побачимо восени: «Стомлені сонцем-3», фільм «Цитадель»).

Хіба не божевілля?.. Адже це повна маячня — припускати, буцім під пильним оком беріївських соколів піаніст-енкаведист Митя (О.Меньшиков) кілька років «гріє» у своєму ліжку дружину ворога народу. Того самого, вже розстріляного комдива Котова (а дружина його, згідно з тими ж таки титрами з оригіналу, теж замордована у сталінських катівнях), а доньку його, «яблучко від яблуні…», енкаведист влаштовує в піонертабір, та ще й вихователькою підростаючого піонерського покоління. Демократичний, очевидно, час був за Сталіна, судячи з михалковських «алібі».

Натуральне безумство — представити досвідченого енкаведиста (гаразд, припустімо, він дивом врятувався у кривавій бійні 1937-го) таким собі штабним пройдисвітом, що морочить побрехеньками розумні голови Йосипа Віссаріоновича, Лаврентія Павловича. Такого бути не могло, тому що не могло бути ніколи: інакше називай фільм не «великою правдою про війну», а байкою на потребу.

Божевільний, звісно, генералісимус Сталін. Артист Максим Суханов зображає карикатурне явище кавказької національності з обличчям, побитим віспою, грає наче за заповітами перебудовного «кінематографа», коли Віссаріоновича виставляли параноїдальним блазнем.

Божевільний і Берія... Яка така робота проводиться у його відомстві, якщо бригада вишколених кадебістів, відповідно до сюжету, три роки поспіль не може впіймати одного штрафника, колишнього комдива, знову ж таки — надзвичайно небезпечного ворога?

Божевільні трафаретні фашисти, що, сяючи світлоликими задами, какають прямо на судно, навантажене пораненими. А потім, очевидно, караються муками сумління, очікуючи відплати Червоного Хреста за аморальну поведінку.

Божевільні й деякі росіяни: в передсмертному хрипінні (вже з вивернутими кишками) ну ніяк не можуть обійтися без розлогих громадянських реплік на тему «зловісної ролі Сталіна в історії держави російської». Неначе це «арії» з оперної вампуки, а не кіно із заявкою на мистецтво. (Одне з можливих жанрових забарвлень цього фільму — «кіновампука», але мені ближче — «жорстокий капусняк» на священну тему.)

…Божевільні обрані «дива», зумовлені персональною світлою вірою Микити Сергійовича в Господа Бога. Але у фільмі це подано як спеціальне ілюстративне церковне замовлення. Дівчинку Надю Котову (донька Михалкова) — посеред бурхливого моря-океану— хрестить безногий священик, більше схожий на кримінального елемента (в цій ролі С.Гармаш). І, о диво, рогата міна вже рятує її з водного полону, прямо до берега виносить... («Ось що хрест животворящий творить!» — сказав би Іван Васильович на це, застрявши у своєму ліфті.) Звісно, у храмах, зруйнованих ворожим бомбардуванням, згоряє й трощиться абсолютно все — крім ікон... Вони, вцілілі, своїми сумними очима, думаю, докірливо дивляться — і на хитрющу фізіономію Микити Сергійовича... «Не набридло ще біснуватися? Навіженіти? Використовувати віру святу як кінематографічний агітпроп?»

Такими ж божевільними представлені й різні акторські «камео». Вгодовані герої світських хронік (Артем Михалков) частіше і грають самих себе. Або грають уже заздалегідь заготовлену пародію на цей фільм — спеціально для телепрограми «Велика різниця», трохи вульгарного зразка ернстівського ТБ-маразму.

За версту тхне тюгівщиною і від «гри» давно дозрілої Н.Михалкової: тужачись і корчачись, зображує патріотичне прозріння підлітка, а долі немає — тільки пафос і гримаси.

Для галочки використані й інші медійні обличчя-обличчя-обличчя. Без сюжетної потреби і без натяку на характери. Наче Михалков виконує «план із завантаження» численних членів Спілки кінематографістів. Якою він сам і заправляє.
І навколо якої точаться нескінченні війни... Хоча деякі акторські мікровкраплення
у фільмі місцями на диво хороші: Гафт, Панін, Петренко, Маковецький, навіть
досвідчений Меньшиков, і той органічний, але явно почувається не у своїй тарілці...

Усі вони (кожен окремо) наче з іншого — тепер справжнього михалковського старого фільму, — коли артист у цього режисера — ще не зірковий статист, а необхідна художня барва для шуканого смислу.

Нарешті, божевільний і наш головний боєць. «Реанімований» комдив, зіграний Михалковим. Спочатку він марудиться в таборі на Колимі разом із придуркуватим героєм Д.Дюжева. Потім, уже під Москвою, з ним же копає траншею перед візитом німецьких окупантів. Стрімкі й неусвідомлені його переміщення в часі і просторі — чарують, розчулюють. Та ще й ці нав’язливо-божевільні сни, нічні кошмари… Глибокої ночі (в бараку) являється йому сам Йосип Віссаріонович! І героїчний комдив цього горця відразу ж мордою — і в торт! Ось тобі, гадино!

У цій (у перший) сцені довгого фільму — неначе «сни про любов» (до товариша Сталіна) — і можна хоча б намацати віртуальне пояснення подальшого екранного загострення... Якщо всі наступні розрізнені картинки на тему війни сприймати тільки крізь призму божевільного сну придуманого комдива або реального режисера...

Індійська спроба втечі з табору; масовий Армагеддон на замінованому мосту; Надя на рогатій міні; Надя у спаленому селі; Надя, що демонструє цицьки солдатові при смерті; «цыгане бурною толпою» («ай-не-не» перед фашистами); Митя в пошуках привиду; далекий Сталін на Близькій дачі...

Усе це сон? Страшний, безпощадний, безглуздий…

Напевно, тільки божевільними очима так і можна подивитися на ту, справді божевільну, війну…

І лише так посмакувати (впродовж трьох годин) роздерте м’ясо, гори покалічених трупів, стерте з обличчя землі людське життя.

І якщо саме в цьому відчайдушний михалковський задум, тоді й інша розмова...

Тоді й режисерові вибачається багато (хоча не все). Адже він, режисер «Стомлених...», мужньо воює одночасно на трьох фронтах... Проти Гітлера. Проти Сталіна. І проти «всіх» тих інородців, котрі нині сприймають Михалкова більше як функціонера, як політгравця. І трохи менше — як (колись) чудового режисера.

***

Вцілілою самоцінною картинкою без фальші (і без божевілля) проходить у «Стомлених» лише скромна лінія Євгена Миронова.

Він грає командира штрафників. Грає сильно. Наче в піку картонному Михалкову. Наче й не граючи, а самовіддано розчиняючись у воєнній лихоманці. Він експансивний, напружений. Жартує, матюкається, гнівається! Він — осколок воєнного життя, що його «аби як» імітувати неможливо, тут-таки фальш боком вилізе. Він чудово знає, чим закінчиться історія когорти присланих кремлівських хлопчаків (зростом 183 см) і чим закінчиться його власна доля в підмосковних ярах. У його криках, істериках і командах мені чувся справжній голос війни, що так сильно резонував із «війною» Михалкова — з його Ватерлоо (на російських рівнинах).

Війна Михалкова представлена «екстравертно». Неначе «все й відразу!» («щас спою!»): навідмаш, із розірваною сорочкою, з циганським табором, із розстебнутою гармонією — гучно, дзвінко, натуралістично, із застосуванням новітніх і підлих технологій.

Ця «екстравертна» (михалковська) кіновійна — неначе виготовлена за нинішніми модними технологіями «колоризації». Коли «старе життя» розфарбовують у нові яскраві отруйні кольори (Перший російський телеканал на це віроломство мільйони викидає), а нове життя на екрані, на жаль, не народжується, тільки виникає відчуття смердючої мертвечини, високобюджетної імітації, проплаченої фальші.

Тому найчесніша — «інтровертна» — війна в цьому фільмі й випала скромному герою Миронова (на узбіччі сюжету). І велика подяка великому артисту, що хоча б заради нього варто було мучитися всі три години екранного катування.

***

Дивна розгубленість виникає після таких сеансів. Сумно усвідомлюєш, що колись «обрані» майстровиті кіноказкарі з ХХ століття несподівано гуртом (або поодинці) розучилися розповідати казки... Літературні, документальні, соціальні, військові — різні.

Рязанов, Данелія, Соловйов, Кончаловський... Тепер — Михалков.

Колись, здавалося, вони почувалися природною «молекулою» свого часу...

Тепер же видаються якимись «скалками» — у хворому організмі новітньої епохи.

Вони висувають новому часу якісь претензії. Виходять у телевізор із якимись прокламаціями, замовняками (або «великими» фільмами).

Тільки... цей новий час від них усе одно вислизає. Не підкорюється їм.

Навпаки: цей час виставляє метушливим «казкарям» уже свої серйозні реальні рахунки. І треба платити.

Колись, не особливо ускладнюючи свої ж екранні тексти, вони бодай примудрялися створювати їх виразними, розумними, натхненними. Вони досягали ясності у своїх оповіданнях, уникаючи примітивності...

Тепер — у цей новітній період (коли їхні ангели полетіли на кремлівський концерт, а в головах і в душах поселилися демони) — виключно через примітивні (лобові) засоби вони неодмінно починають претендувати на «месіанство». На «верховенство». На — «я знаю все...».

Хоча в мистецтві «всеїдність» — божевілля. Оскільки мистецтво (Михалков цю цитату теж читав) — це не «багато» й «відразу» (не «щас спою!»), а завжди «дрібка»… Не «велике» — у сенсі розміру, а «велике» — у значенні душі. Те, що осягається й досі у без лапок великих фільмах на тему війни… Які (у піку «маленькому» михалковському «Сонцю») спеціально і згадаю зараз для читача... «Летять журавлі», «Вони воювали за Батьківщину», «Балада про солдата», «Перевірка на дорогах», «Доля людини», «Двадцять днів без війни», «Сходження», «Іди і дивися»...

Різні сирени нашої історії не заглушують на цих старих плівках чистоту авторських інтонацій. І навіть сьогодні під час таких переглядів, ціпеніючи перед екраном, ніколи не смикнеш руку, щоб нервово подивитися на годинник...

«І довго це ще триватиме?!» — хтось голосно перепитав під час «урядової» прем’єри «великого» фільму «Стомлених сонцем» (під номером два) в «Україні», у районі «Фелліні».