Режисер Микола Рашеєв: «Свого Бумбараша я зустрів у храмі...»

Український кінорежисер Микола Рашеєв, постановник легендарного «Бумбараша» (а також картин «Королі та капуста», «Розсмішіть клоуна» та ін.) відзначив 75-річчя. Втім, «відзначив» — гучно сказано. На свій ювілей Микола Георгійович, який давно відійшов від великого кіно, поїхав із Києва в Москву — до дочки. І там, за сімейною вечерею, очевидно, згадував яскраві сюжети з власного життя...

В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» Микола Рашеєв розповів, як знайшов акторів для свого головного фільму; чому його сценарій «Вертикаль» згодом знімав Говорухін; і чому так і не відбувся спільний проект із Василем Аксьоновим.

— Миколо Георгійовичу, пам’ятаєте, як знайшли Золотухіна на роль у «Бумбараші»?

— Саме Великдень наближався... А Золотухін на всенощній у храмі співав. І було в цьому щось пронизливе.

— Золотухін співав у ті часи в храмі?!

— Тоді це, м’яко кажучи, не заохочувалося. Був у нас один начальник, він казав: «Знімайте що хочете! Тільки без «релуги»!» Навіть не міг вимовити слово «релігія»!

Ближче познайомився із Золотухіним я вже на Таганці. Він дуже хотів зніматися (тому, очевидно, й запросив мене в храм — на себе подивитися...)

До речі, «на Золотухіна» у мене вдруге клацнуло, коли побачив його з гармонікою в руках. Я попросив: «Заспівай щось!». Валера, не намагаючись приховати досаду переможеного, затягнув частівки під гармошку. Золотухін — хлопець не особливо звабливий... А тут ще гримаса... У той момент мені й здалося: воно!

Взагалі, дивно все вийшло... На головну роль тоді пробувався Міша Кононов. Він був би «народним» хлопчаком. Але я анітрохи не жалкую, що взяв Золотухіна. Він дав відхилення, від якого народжується цей образ, тому що норма не народжує нічого крім норми.

На той час українське кіно багато в чому відбулося завдяки Москві. За винятком Параджанова... Хоча й Москву не слід ідеалізувати. Об’єднання «Екран» теж виконувало ідеологічну функцію, але там була принаймні своя голова на плечах. Головний редактор — Стелла Жданова, директор — Тамара Огороднікова, а вона, між іншим, була директором фільму «Андрій Рубльов» у Тарковського, а в його «Дзеркалі» навіть зіграла.

Це були люди певного творчого рівня, порівняно з українським начальством. Недарма Назим Хікмет сказав: «Якщо в Москві пропонують постригти нігті, то в Україні про всяк випадок рубають пальці». Відомо ж, що балаянівські «Польоти...» хотіли закрити. Але за ним уже стояла чудова картина «Каштанка». Мій «Бумбараш» і з’явився на світ у більш-менш первозданному вигляді завдяки Тимуру Гайдару та керівництву об’єднання «Екран».

— А як сталося, що ваш сценарій «Вертикаль» потрапив до режисера Станіслава Говорухіна?

— Говорухін добре зняв цю історію. Правильно зробив, що запросив Висоцького. За сценарій тоді заплатили хороші потиражні, завдяки чому я став власником двокімнатної квартири, в якій досі живу.

— Але ж це ваша історія, ви ж у минулому були альпіністом?

— Я до віку буду вдячний матері за той період мого життя. Вона була жінкою самовідданою й мудрою. Відпустила домашнього 14-річного хлопчиська у спортивний альпіністський табір. Пізніше я став інструктором. Альпінізм врятував мене від комплексів. Адже я був хлопчиком, до якого час від часу чіплялися з вимогою відмовитися від власного батька. Гори навчили бути самостійним, жити за своїми законами.

— В одній книжці про Висоцького написали, нібито вас усунули від «Вертикалі» тому, що ви вирішили знімати «фарс» на Красній площі, навіть буцімто збиралися штурмувати Спаську вежу Кремля. Більше того, ваш фільм буцімто мав називатися «Ми — ідіоти». Це правда?

— Правда в тому, що один мій колега і співавтор — Ернест Мартиросян — був базіка, де треба й де не треба розповідав, що ми плануємо знімати на Красній площі... Але в сценарії цього не було. Про Спаську вежу — не пам’ятаю, навіть від нього не чув. А назва така запросто могла бути — жартівлива робоча назва, з переінакшених слів у пісеньці: «Умный в гору не пойдет, в гору ходит идиот».

— Ви бували в сім’ї Ісаака Бабеля... Не цікавилися часом, як родина цього видатного письменника зберегла занадто відверті щоденники Бабеля у сталінські роки?

— У ті часи, якщо брали людину такої величини, то її сім’ю, у кращому разі, відправляли на заслання. Дружині Бабеля, Антоніні Миколаївні, дозволили провести його до Луб’янки, це був винятковий випадок. Вона запам’ятала сцену прощання. Машина зупинилася біля внутрішніх воріт. Бабеля повели. Антоніна крізь сльози гукнула йому вслід: «Ісаак, я писатиму тобі листи». Він, обернувшись, спокійно мовив: «Але ти не будеш отримувати відповідей». Так і було. Проте її не чіпали.

Дружина Бабеля працювала на стратегічному, за радянськими стандартами, об’єкті — у Метробуді. Ця організація будувала тунелі, зокрема й секретні, для уряду (відомо, що є ходи, котрі з’єднують Кремль із надійними підземними сховищами). Під час війни вони евакуювалися в Абхазію. Намагалися будувати тунелі в горах. Повернулися і, як мені здається, на позір жили благополучно.

Тепер щоденники Бабеля перевидано і в Росії. Спершу їх опублікували в Америці. Його донька від першого шлюбу давно живе у Штатах. Потім і друга донька — Ліда (від третього шлюбу) — із сином виїхала до Вашингтона.

Це особливе, трепетне відчуття, коли бачиш оригінали. Товстий зошит із обірваною обкладинкою розкиснув від дощів, від кінського поту, — Бабель тримав свої щоденники в сідельній сумці. У них було багато прикрого. Бабель тому й загинув, що Будьонний не міг вибачити йому деяких прикрих речей, зафіксованих у щоденниках. Адже чимало матеріалу він використав у «Кінармії».

— Хотілося б запитати вас і про Караченцова, якого знімали в картині «Королі та капуста». Сьогодні цей актор у вкрай тяжкому стані…

— Мені тяжко говорити про це, адже я знав його в період роботи над картиною «Королі та капуста». Потім ми спілкувалися в Москві. Це була людина, що пашіла здоров’ям, оптимізмом. Дружини його я не знав... А те, що тепер відбувається з Колею... Не хотів би я опинитися на його місці. Не в сенсі травми. Люди запам’ятали його як чудового актора і як повноцінну людину. Хай би так воно й було.

— Чому ви відмовилися відзначати свій ювілей у Києві? Чому вирішили сховатися від усіх?

— Я не сховався від усіх. Я сховався від часу. Я з іншого часу. Мій час закінчився. Десять років тому я спробував зібрати колег. Запросив усіх, аж до механіків і костюмерів. Зібралася в конференц-залі Будинку кіно велетенська кількість людей. Більшості їх я абсолютно не знав. Тепліше від цього мені не стало. Коли мені виповнилося 70, зателефонував найближчим своїм співробітникам Вячику Криштофовичу, Олегу Гойді, оператору Віталію Зимовцю, редактору Юрі Морозову і художнику Ромі Адамовичу. Запросив їх до себе додому. Думав, години дві посидимо... Просиділи годин шість. Очевидно, була потреба щось тепле згадати в той жорсткий час. Не думаю, що вони зібралися б тепер. Окрім того, у мене в Москві живе старша дочка. П’ять онуків, дві правнучки. Там мій клан.

— «Бумбараш» — досить запальний фільм, а ваш останній фільм «Оберіг» — про самоту…

— Ця картина про метаморфози, які відбуваються з людиною. У ній мова про те, що люди стали перетворюватися на вовків. У фіналі показано нічне місто. Починають запалюватися вогні, і... вселенське виття. Воно долинає з усіх будинків, і місяць падає й давить місто...

Сьогодні хочу одного: дожити віку у злагоді з собою. Для цього я й мушу бути якомога далі від «тутешнього». У людей забрали надію. Я в цьому брати участі не хочу.

На продюсерській фірмі одного разу мене попросили читати синопсиси, сценарії, дивитися знятий матеріал, давати рекомендації. Але, як відомо, різниця між самовбивцею і донором тільки в кількості зданої крові. Здебільшого доводилося мати справу з опусами, в яких, м’яко кажучи, бракувало крові.

А потім я впіймав себе на думці: мені неприємно дивитися кіно взагалі! Все ж таки багато бачив, щось знаю. Мені пощастило: спілкувався з цікавими людьми свого часу. Коли ж бачу всю цю продукцію «на потребу», то мене просто вивертає.

— Але хоч якісь сучасні фільми привернули вашу увагу?

— Мені не сподобався «Тарас Бульба». Кажу це, попри те, що з Володимиром Бортком у добрих стосунках. Я вважаю його професійним режисером. Ціную «Собаче серце». Але «Бульба» зроблений «на потребу». Я не страждаю на ура-патріотизм. Коли час від часу доводиться чути заяви наших патріотів, відчуваю недовіру, якої не можу подолати.

Не вірю і в обіцянки забезпечити солодке життя для всіх... Ці заяви нагадують мій фільм «Королі та капуста», коли герой Караченцова став президентом Анчурії й обіцяв жителям, які ходили переважно босоніж, що «кожен матиме свій власний грамофон». Правда, текст йому підказував з-за загородки перший міністр. Втім, як і тепер, коли дехто декому щось підказує.

— А куди зник ваш сценарій «Усі на лижах, окрім собаки», написаний спільно з Василем Аксьоновим?

— Слід віддати належне Василю Павловичу, царство йому небесне... Сформувалося товариство друзів «Бумбараша», куди входили Ролан Биков, Володя Мотиль, Василь Аксьонов, якому сподобався мій «Заячий заповідник». Він узявся разом зі мною писати цю історію. У ній було багато кумедних речей. Тоді була популярною його повість «Бочкотара», написана в уїдливому дусі. На студії імені Горького вона стояла в планах. Ми разом мали її знімати. Але Вася вскочив у знамениту історію з «Метрополем» і потрапив у чорні списки. Невдовзі емігрував. У ті часи, в 70-ті, запуститися в такій ситуації було неможливо. Окрім того, в Україні заявили, що мене не можуть відпустити, буцімто я потрібен країні, хоча після «Заячого заповідника» був дискваліфікований. Тепер ця тема вже неактуальна.

Мій час закінчився. Хоча я ще намагаюся борсатися. Думаю: скільки ж чудових акторів, режисерів і письменників переставилося за останні роки! Інколи мені здається — зовсім не через вік чи хвороби, а просто тому, що їхній час закінчився.

Титри долі

Микола Рашеєв народився 1935 року. Син болгарського політемігранта, заарештованого 1937-го. Закінчив Київський політехнічний інститут (1957), сценарний факультет ВДІКу (1964). Із ВДІКу його відрахували в часи заборони «Доктора Живаго». Тоді, скориставшись інженерною освітою, він підрядився наладчиком на Північ. Об’їздив її від Туви, Південного Сахаліну до Чукотки. Працював на телестудіях Києва і Кишинева. З 1971-го — режисер Київської кіностудії імені О.Довженка. В Україні зняв картини «Оберіг»,«Любов до ближнього»,«Розсмішіть клоуна»,«Яблуко на долоні»,«Королі та капуста»,«Театр невідомого актора», «Заячий заповідник», «Бумбараш». Заслужений діяч мистецтв України.