Сон генія породжує чудовиськ. «Антихрист» та інші монстри каннського свята

Найголовніше кіносвято планети триває в Каннах. Уже відкрито деякі козирі цієї кіногри без правил (іноді й за правилами). Ларс фон Трієр показав свого «Антихриста». І, без перебільшень, шокував поважну публіку: одні затуляли обличчя від жаху, інші — реготали. Черговий експеримент генія над аудиторією вдався на славу, хоча навряд чи стрічка отримає «Золоту пальмову гілку». Скоріш за все, фаворитом стане «Пророк» Жака Одіяра — тюремна сага, в яку закохалися майже всі кінокритики Канн.

Свого часу «Пригоду» Мікеланджело Антоніоні каннська публіка зустріла свистом і тупотом. Тепер кадри із цієї картини стали основою фестивальної афіші. Можливо, колись і криваві сцени з «Анти­христа» Ларса фон Трієра зарясніють на білбордах гламурних Канн?

Сказати, що цю стрічку сприй­няли неоднозначно — не сказати нічого. Зал, де були присутні переважно кінокритики, свистів, тупотів, плескав у долоні. А коли на екрані наприкінці фінальних титрів з’явилася присвята Андрію Тарков­ському — взагалі вибухнув реготом.

Чому саме цьому російському режисерові присвятив свій «порно­хоррор» (так уже встигли охрестити «Антихриста» в деяких медіа), Трієр до пуття так і не пояснив, проте назвав «Антихриста» «ліками від депресії», на яку страждає вже два роки, і «головною картиною всього свого життя». На численні закиди щодо цього шокуючого кінотвору він констатував: «Я — найкращий кінорежисер світу».

Проте Трієр не був би Трієром, якби можна було з ходу визначити, говорить він серйозно чи жартує. Але те, що кінороздуми видатного данця на тему того, що світ насправді створив Сатана, є жартом, хоч і дуже жорстоким, сумніву не виникає. Чимось він нагадує жарти дітей, коли ті прив’язують до хвоста кицьки з десяток бляшанок і женуть її двором. Приблизно таким, тільки помноженим сотні разів на вік, депресивність, важкий характер і майстерність Трієра, було його ставлення до публіки.

А починалося все так… У пари загинула дитина, подружжя ховається від світу в будинку, який згубився десь у гущавині лісу. Тут і починаються хоррор із відрізанням геніталій, і порно, і злий трієрівський стьоб. І… неймовірної краси побудова кожного кадру, і геніальність режисури, підкріплена музикою Генделя і явно не раз баченими композиціями з оголених тіл, які у різних містах світу створює ще один провокатор — Спенсер Тунік. Не можна стверджувати, що всі кінокри­тики сприйняли новий фільм Ларса фон Трієра виключно негатив­но. Оцінки різні. Від категоричного — «кінець генія!» до поміркованого «мине трохи часу, і всі зрозу­міють значущість цієї роботи…». А робота справді перенасичена символікою біблійної апокаліптики, ніцшеанськими мотивами, проступає конфлікт чоловічого і жіночого начал… Одне слово, є про що говорити. Один з каннських критиків написав: «Режисер в «Антихристі» маніпулює глядацькими емоціями, підкидає їх і ловить біля самої землі, ніби жонглер палаючі факели. Він нагнітає шок, наповнює його електрострумом — глядач у постійній напрузі (але сидить — жоден не залишає залу)».

На тій же зустрічі з пресою, яка відбувалася досить жваво, режисер виглядав явно задоволеним тим, як йому вдалося розбурхати каннську публіку. І це при тому, що кров з екранів на Круазетт лилася річкою і без його старань.

«Різня» Бріянте Мендози, який рік тому підкорив частину радикально налаштованої публіки дотепним «Сервісом», блискуче відтворює історію студента школи кри­міналістики, котрий стає свідком повільного й жорстокого вбивства жінки. Саме він, його відстороненість (ми бачимо всі події фактично його очима) та абсолютна буден­ність зла потверджують тезу Трієра про Сатану і все, що з того випливає.

Мало не спричинила вже не кіношну різню (якби це були не добре зорганізовані Канни, то без жертв не обійшлося б) прем’єра картини Енга Лі «Беручи Вудсток». Навіть Тарантіно, котрий, як і Клод Лелюш та Коста-Гаврос, із задоволенням ходить на перегляди, був змушений лізти через паркан, щоб опинитися на червоних сходах.

Ажіотаж був виправданий. Лі, після своєї еротичної акробатики у фільмі «Жага», знімає дотепну стрічку про те, з якого «нічого» народжувався Вудсток. Це — не сузір’я легендарних рок-ікон, а проста історія сина єврейських емігрантів, котрий вирішив, провівши фестиваль, урятувати родинний бізнес від банкрутства. Кіно вийшло ліричним, теплим і таким, що творить атмосферу, настрій, який довго залишається з тобою після перегляду. Навіть поява майбутнього, ще зовсім юного, продюсера «роллінгів» у подобі янгола на білому коні серед сміття й багна сприймається як своєрідна трикрапка. Щоправ­да, ми, на відміну від молодих героїв картини, знаємо, чим усе скінчилося.

А от новозеландській режисер­ці Джейн Кемпіон вдихнути життя і легкий подих юності у стрічку «Палаюча зірка» не вдалося. Її старанний виклад історії кохання молодого поета Джона Кітса та його 18-річної сусідки Фанні виявився всього лише звичайним мелодраматичним фільмом-біографією. Кемпіон повернулася на Круазетт після 15-річної відсутності і розповідала переважно про… сльози. Сама Кемпіон плакала, коли писала сценарій, виконавець ролі Кіт­са Бен Вішоу — коли його читав. А за прототип для образу Фанні Браун Кемпіон узяла свою доньку Алісу. У фільмі роль Фанні зіграла Еббі Корніш, котра вже встиг­ла «засвітитися» у «Доброму році» Рід­лі Скотта та «Єлизаветі». Режи­сер­ка вважає, що картиною «Палаюча зірка» вона «запалить зірку в душі кожного глядача». Проте стріч­ка видається для цього занадто академічною.

Так само досить формальною, хоч і знятою із неабиякою винахідливістю, здалася стрічка корейця Чен-вука Пака «Спрага». Так само, як у 2004-му Чен-вук Пак показав у Каннах свою вільну інтерпретацію «Графа Монте-Крісто» — «Олд бой», так і цього разу він привіз не менш вільну і не менш радикальну версію «Терези Ракель» Еміля Золя. Щоправда, і події, і персонажі французького класика переплутано до неможливості. Священик-вампір, пристрасть, дивна хвороба могли б утворити вибуховий коктейль, проте в даному разі він вийшов надто холодним. На відміну від запропонованої Лу Є китайської історії кохання з багатьма невідомими — «Ніч весняного сп’янін­ня», яка сповнена трагізму, пошуку власного я, власної статі і, зрештою, власного життя загалом. Її від­разу охрестили «Горбатою горою по-китайськи». Живі емоції, віддалені перегуки з «Вечірнім вбранням» Бертрана Бліє викликають спів­чуття та симпатію і до автора стрічки, і її героїв.

Проте в неофіційних рейтингах фестивалю в лідери вибилася картина Жака Одіяра «Пророк». Це жорстока тюремна історія про молодого араба, який опиняється між кількох вогнів — корсиканською, італійською та арабською мафією. Картина справляє сильне враження, і, без сумніву, виконавець голов­ної чоловічої ролі Тахар Рахім є одним із претендентів на приз за найкраще виконання чоловічої ролі.

І, як завжди, паралельна основному конкурсу програма «Особ­ливий погляд» часом тішить більше, ніж сам конкурс. Так сталося і з румунською картиною «Поліція, прикметник» Корнеліу Порумбою, який кілька років тому отримав тут «Золоту камеру» за найкращий дебют (цей його фільм — «12:08 на Схід від Бухареста» потім переміг на київській «Молодості»). Історію про те, як слідчий, порядний загалом чоловік, має вистежити та ув’яз­нити за торгівлю наркотиками підлітка, сина міського багатія, знято блискуче. Поліцейський знає, що юнак не винен, проте «здає» його, аби не втратити роботу. Утім, переповісти сюжет важко, оскільки більшість екранного часу він просто стежить за підозрюваним, його будинком, блукає містом тощо. Попри майже цілковиту статичність, стрічка вражає блискучим володінням кіномовою, почуттям гумору і внутрішнім драматизмом... Режисер максимально аскетичний. Жодної поступки комерційності чи видовищності, жодного навіть найменшого натяку на гламур — усе це нагадує про те, що головні події Канн відбуваються не на червоних сходах у блиску феєрверків, а в темних залах, де показують кіно.