Симон Петлюра і Директорія УНР в оцінках Михайла Грушевського. До 130-річчя від дня народження Симона Петлюри

Оцінки Михайла Грушевського є простими і однозначними. Прикро, але доводиться констатувати, що українське суспільство сьогодні ще повною мірою не усвідомило історичного значення постаті Симона Петлюри та діяльності Директорії УНР.

5 жовтня 2003 року до Моск­ви було повернено прах одного з лідерів білого руху генерала Ан­тона Денікіна і російського філософа Івана Ільїна. На вулиці міста вийшли тисячі людей, що стало свідченням внутрішньої консолідації росіян. Хочеться вірити, що коли до України повернеться прах державотворця Си­мона Петлюри і мислителя Дмит­ра Донцова, українці теж віддадуть їм належну шану.

Стосунки М.Грушевського і Директорії УНР відтворюють складність і суперечливість перебігу Української революції 1917—1921 років. Варто наголосити, що вони розвивалися у віртуально-полемічній інтелектуальній формі. Їхнім змістом була одностороння критика М.Грушевським курсу Третьої УНР.

Його оцінка політики Директорії УНР зумовлена особистим чинником, проблемою легітимності нової влади та ідеєю соборності українських земель. Сутність цієї оцінки полягає в негативному ставленні М.Грушевсь­кого до польської державності, а відтак і міжнародного курсу Ан­тан­ти на східноєвропейському просторі. Та попри це, існує кілька «точок біфуркації», які могли об’єднати вітчизняний революційний рух та соціалістичні партії навколо спільної мети.

Особистий чинник розкриває психологічний аспект стосунків, вказуючи на глибоку внутрішню образу колишнього лідера україн­ського руху на очільників відродженої УНР. Прихильність до соціалістичної ідеології екс-голови Центральної Ради і проводу Ди­рек­торії, існування єдиного погляду на розвиток української державницької перспективи, наявність схожого розуміння розвитку засад внутрішньої і зовніш­ньої політики України визначають однонаправленість закономірностей та особливостей завершального етапу визвольних змагань. Одразу після повалення Гетьмана­ту Павла Скоропадського М.Грушевський намагається знайти шляхи утвердження в політичному проводі нової УНР. У грудні 1918 р. він пише полемічну статтю «По шко­ді», в якій аналізує сутність гетьманської держави. Учений подає своє бачення розвитку революційних процесів в Україні, які б тісно залежали від особистої участі колишнього голови Центральної Ради в державному житті новопосталої УНР. Од­нак плин часу виявив протилежне.

Позиція М.Грушевського демонструвала інший підхід, ніж той, що сповідували лідери Ди­рек­торії. Вони вже не вважали лідерську роль патріарха революції винятковою. Показово, що політика не було запрошено взяти участь у Державній нараді 16 січня 1919 року, на Трудовому конгресі його не обрали ні до прези­дії, ні до редакційної комісії. Ви­їзд М.Грушевського з України у березні 1919 р. був спричинений програшністю його політичних пропозицій Директорії УНР. «Пе­ревести свою роботу за кордон, — писав політик, — поки на Україні утвориться правління, оперте на дійснім представництві трудового народу». Олек­сандр Оглоблин так охарактеризував постать ученого в ті часи: «В 1920-х роках постать М.Грушевського була сугубо трагічна. Грушевський був діячем формату провідника. Але він належав до генерації, яка вже виконала свою історичну ролю. У 20-х роках вона вже не була генерацією проводу, а генерацією проводів в історично-політичному житті українства і в українській історіо­графії».

Вимушена еміграція М.Грушевського стала добою переоцінки його поглядів та діяльності. Зрозуміло, що він хотів знайти відповіді на питання про причини поразки його ідейно-політичної платформи на завершальному етапі функціонування Цент­ральної Ради. Світоглядно вчений шукав шляхи обґрунтування своєї значимості в революційному процесі. Істотну роль тут відігравав особистий чинник — у середовищі вітчизняної еліти його не сприймали як головного лідера українства. У цьому контексті історика глибоко зацікавив більшовицький політичний курс, в основі якого лежала насамперед соціальна складова — вимога соціальної рівності та гнучке поєднання федералістської доктрини. До того ж партійно-політична робота на чолі За­кордонної делегації УПСР відкривала певні можливості повернутися на батьківщину не просто приватною особою, а лідером однієї з українських партій. Со­ціа­лістична й федералістська тематика в поєднанні із ґрунтовними суспільствознавчими дослідженнями характеризують сутність творчого доробку М.Грушев­ського в еміграції.

Ідеологічний вплив М.Грушев­ського визначав тональність більшості резолюцій і заяв конференцій УПСР за кордоном. ІІІ конференція УПСР, що проходила 22—24 травня 1920 р. у Празі, жорстко засудила політичний курс Директорії УНР та її голов­ного отамана С.Петлюри. Основним змістом «Деклярації Делега­ції й ІІІ Конференції закордонних членів української партії соціалістів-революціонерів» є проблема легітимності влади Симона Петлюри та його оточення. Текст цього документа за семантичними та ідейно-політичними смислами відповідає еміграційній публіцистиці М.Грушевського. Закордонні есери наголошували на відсутності в С.Петлюри «морального опертя в народі», а також правових підстав «говорити від імені Української республіки».

Декларація містить аргументи на підтвердження нелегітимності Директорії УНР. По-перше, вказувалося на тимчасовий характер влади, якою Директорію наділив Трудовий конгрес України і уповноважив «вести державні справи до його слідуючої сесії»^. Політичний акцент було зроблено на обвинуваченні С.Петлюри в державному перевороті, а саме — «оповістивши скасування влади свого вірителя — Трудового Конгресу України». Діяльність нової влади розглядалася як спрямована на встановлення авторитарної диктатури на чолі із С.Петлюрою, який тим самим реалізовував план «старої Європи» (країн Антанти). Законо­мір­ним є трактування характеру української державності як буржуазної. У кінцевому підсумку есери дуже жорстко оцінили Ди­ректорію на чолі із С.Петлюрою, легітимність влади якого заперечувалася: «виступи Петлюри, всякі деклярації його від імені України є грубим цинізмом авантюриста й зрадника, що хоче ввести в блуд громадську думку Європи в своїх егоїстичних цілях».

М.Грушевський перший в еміг­рації порушив питання легітимності Директорії та правомірності проголошення відновленої УНР, яку вважав своїм дітищем. Розуміння цього концепту лежить в основі партійно-політичної діяльності М.Грушевського за кордоном. Віденська і паризька публіцистика вченого є не лише ілюстрацією неподоланості його федералістських та соціалістичних поглядів, а навпаки, їх поглиблення — в інтерпретації М.Грушевським суспільно-політичного життя в Україні. Серед головних формулювань, які розкривають сутність його політичного світогляду в еміграції, є антиантантівська риторика і заперечення «ідеї Великої Польщі». При цьому він повсякчас наголошував на особливій ролі Гали­чини у справі відновлення української державності, виступаючи на практиці більшим дер­жавником, ніж його опоненти і критики. У цьому контексті особливе значення має православна і культурно-цивілізаційна ідентичність М.Грушевського.

Будучи професійним істориком, він, як ніхто інший, знав із текстів козацького літописання XVII—XVIII ст. тенденції розвитку українсько-польських відносин, а також про утиски польською шляхтою селянства та формування лояльності козацької старшини до держави-нації. На базі цієї конкретики вчений усвідомлював суперечності українського історичного процесу, які йшли від монархічно-централістських характеристик Речі Посполитої. Виокремлення польського чинника лежало в основі його світоглядних принципів, політичних поглядів, історичної концепції.

Релігійна свідомість М.Грушевського ґрунтувалася на його православній ідентичності, в основі якої лежало есхатологічне розуміння світу, що походило від прихильності до «батьківської» релігії та кирило-мефодіївської ідеї месіанської ролі України серед слов’янських народів. На цій підставі не варто шукати лояльності до Польщі в творчості та діяльності вченого і політика.

У сприйнятті М.Грушевського український діяч, який виявляв прихильність до Польщі, був чер­говим «новим Тетерею». Власне таку політичну оцінку з уст мислителя дістав С.Петлюра після укладення Варшавського договору^.. З цього вибудовувалася вся аргументація «антинародного і протисоціалістичного» курсу Ди­ректорії, внутрішьо- і зовнішньополітичний курс якої викликав гостре обурення М.Грушевського. Він розглядав його в геополітичному і цивілізаційному контексті. Назви статей «Між Москвою і Варшавою» і «Україна, Польща й Росія» пояснюють концептуаль­ну спрямованість їхнього змісту. Рецепція М.Грушевським суспільно-політичних процесів у Східній Європі 1919—1920 рр. базувалася на ідеї боротьби за Галичину. «Галичина є першим предметом торгівлі, — писав учений у статті «Україна, Польща й Росія», — між польськими імперіалістами і українськими претендентами на владу». Цей регіон історик вважав споконвічно українськими землями, яким, проте, через історичні обставини притаманні специфічні особливості. Фактично політик став апологетом соборності українських земель в емігра­ції та соціалістичному середовищі. Галичина в його уявленні постає місцем збереження національ­ної самоідентифікації, традицій культури та інтелектуалізму.

Розвиток політичних і соціокультурних стосунків у середовищі української революційної еліти дає змогу зрозуміти певні явища і події. Доба Директорії УНР довела об’єктивну непідготовленість українського суспільства до вирішення національного питання, актуалізувавши при цьо­му роль необхідності соціального визволення. Остання лежала в основі буття українського селянства, форми революційної боротьби якого — повстанство і партизанщина — якнайповніше окреслюють самостійність феномену Української революції 1917—1921 років.

М.Грушевський мав реалістичну програму перетворень на українських землях. Народницький і федералістський світогляд зумовив його ставлення до селянства, якому він надавав особливе значення в розгортанні та успішності революційного процесу. Всі ці характеристики визначили зміст політичного курсу Центральної Ради, а тим часом гли­бока віра в ідейну зрілість російської революційної демократії передрекла політичну долю вченого. Закономірно, що Директорію він розумів як структуру, що має продовжити соціалістичну та державотворчу політику першої УНР. Він не міг залишатися осторонь подій в Україні.

У статті «Між Москвою і Варшавою» М.Грушевський наводить факти на виправдання угоди
С.Петлюри, серед яких і переконаність у тому, що Україна на міжнародній арені здобуде визнання з боку держав Антанти, що у свою чергу дасть змогу встановити торговельні й фінансові відносини із Заходом. Однак він наголошує на фіктивності будь-яких домовленостей з поляками: «нічого, крім формального протягання існування цієї фікції — Директорії та компрометування української ідеї в очах чужих і своїх»^.

Особливого значення набуває питання легітимності. У рецепції М.Грушевського воно пов’язане з визнанням народом своєї влади, що є принципом демократичної побудови української державності. Він піддає сумніву наявність загальної підтримки С.Петлюри та його оточення в українському суспільстві. У статті «Між Москвою і Варшавою» вчений наводить історичну аналогію із втратою Б.Хмельницьким віри і підтримки народу після укладення договору з татарами, бо саме «тоді впала репутація «козацького батька».

Оцінка Варшавської угоди
22 квітня 1920 р. є різко негативною і «являється справою малої жменьки людей, котрі поставили собі задачею за всяку ціну утримати за собою химерну роль української влади». М.Грушевсь­кий стверджує, що «се страшенна провокація, яка може закопати не тільки «директорію», але й ідею української державності, української національності, поставлену нею під польський омофор». Не визнаючи третю УНР за законну владу, політик зазначав, що ця угода є «особистою справою Петлюри і його спільників». З огляду на свої антипольські переконання М.Грушев­ський однозначно визначав С.Петлюру як зрадника. Пропольська політика Директорії викликала загальноукраїнську опозицію: «Дійсно, з українського — як соціального, так і національного — становища прийнята Петлюрою політика польської орієнтації просто нікуди непридатна». Проте позиція голови ЗД УПСР не була такою однозначною щодо Польщі. Розв’язання суперечностей українсько-польських відносин у рецепції М.Грушевського бачиться у формі рівноправних відносин між соціалістичними республіками за умови, коли Польща буде «задоволена своєю етнографічною територією і вільна від ім­періалістичних зазіхань». Такі переконання вченого повертали його до ідеї українського месіанства серед слов’янсь­ких народів, яку він убачав в утворенні чорно­морсько-балтійської федерації.

Аналіз діяльності Директорії УНР, а надто зовнішніх зносин із Польщею, дали М.Грушевсько­му змогу зробити футурологічне передбачення, згідно з яким польська гегемонія закінчиться для України поділом. Ідея поділу випливає з глибокого усвідомлення вченим цивілізаційних особливостей української історії. Закономірно, що він бачить об’єд­нання України «в цілім своїм етнографічнім складі» лише з Ро­сією. Голова ЗД УПСР доводив, що політика С.Петлюри «компрометує українську державну думку в очах людей цею спілкою з польськими великими поміщиками» і, зрештою, призвела до штучного поділу України на «більшовицьку» (Правобережжя) і «протиреволюційну» (Лівобережжя)^.

З погляду історичної перспективи вчений зазначає, що відновлення польської «займанщини» сприятиме політичній консолідації українських партій і суспільства з більшовицькою Ро­сією. Ця думка ілюструє аналіз поточного моменту, а також «лівизну» світогляду політика і перехід есерів на радянофільські позиції.

Отже, на основі розгляду аспектів партійної діяльності Ми­хайла Грушевського в еміграції (1919—1924 рр.), його політичної публіцистики виокремлюється кілька висновків. Особистісний чинник політичної поразки колишнього голови Центральної Ради визначив тональність його оцінок Директорії УНР на чолі із Симоном Петлюрою. По-перше, М.Грушевський характеризує Директорію УНР як утворення, поз­бавлене легітимності, а відтак антинародне за своєю суттю. По-друге, головний отаман оцінюється як диктатор. По-третє, Варшав­ська угода в розумінні М.Грушев­ського постає як акт зради українського народу.