Вугілля — кокс... — особистий інтерес? Безсистемність і непрозорість державної влади породжує на місцях жорсткі конфлікти навіть між «своїми»

Про макіївського «вугільного генерала» Станіслава Толчина ходять легенди. Втім, як і про його нинішнього опонента-однопартійця, народного депутата Василя Джарти. Проте, не вдаючись у подробиці про кількість «феррарі» у Толчина, а також про надмірний коефіцієнт впливу на місто екс-міністра екології, прояснимо суть ситуації, яка вже другий місяць трясе не тільки регіон, а й Фонд держмайна разом із Міністерством вугільної промисловості. Щоправда, якщо дивитися на ситуацію очима Толчина, то трясуть верхні ешелони лише Джарти і Мальцев (міський голова Макіївки), котрі нібито вирішили у своїх корисливих інтересах перешкодити шляхетному бажанню колективу ДП «Макіїввугілля» взяти підприємство в оренду.

Тому і в нашому випадку відокремити щирі інтереси міського голови Макіївки, який непокоїться за місто, від бізнес- і політичних інтересів його старших партнерів украй складно. Втім, як і оцінити, наскільки чесний епатажний «вугільний генерал» у своєму бажанні допомогти багатотисячному колективу зберегти підприємство.

Однак спробуємо розібратися в аргументах протиборчих сторін, зробивши їх публічними. Що у нинішній, можна сказати, класичній ситуації боротьби за долю одного з найбільших вугільних підприємств країни — досить важливо.

«Найбільш чарівливе і привабливе»

Призначення Станіслава Марксовича Толчина «генералом» у 2006 році в Макіївці сприйняли як належне. Дотепер член Партії регіонів і він же — директор місцевого заводу залізобетонних конструкцій так-сяк, але уживався з батьками міста на одній території. До того ж тісне знайомство Толчина з чотириразовим міністром Тулубом, якого Янукович знову поставив управляти Мінвуглепромом, обіцяло Макіївці солодке життя.

Розклад насправді був простим. Маючи справу з містоутворюючим підприємством (20% усіх податків до бюджету), місцева влада не могла не розуміти, що активність Толчина, котрий вирішив дати життя загрузлому в боргах підприємству, насамперед допоможе місту.

На момент приходу Толчина у «Макіїввугілля» середньодобовий видобуток вугілля становив 3,5 тис. тонн. На той час частину профільних підприємств (збагачувальних фабрик, вантажно-транспортних тощо) об’єднання встигло втратити. Слід визнати, що за три роки господарювання на підприємстві Толчину вдалося чимало. Цифри говорять самі за себе. Видобуток зріс у три з половиною рази і сьогодні становить 11 тис. тонн вугілля на добу. Завдяки активній держпідтримці (а міністр Тулуб таки виконав свої обіцянки), об’єднання вклало величезні кошти (понад 200 млн. грн.) у власну перспективу і розвиток. Було заряджено дев’ять нових лав, а це основа виробництва на три-чотири роки. Відродилися шахти, на яких попередні макіївські «генерали» давно поставили великий хрест. Чого варта одна цілком затоплена шахта Бутівська, яка сьогодні увійшла до складу рентабельних підприємств об’єднання. У січні цього року всі шахти ДП «Макіїввугілля» перевиконали державний план.

Зауважимо, що сам Толчин у тривалій розмові з автором статті досить скептично поставився до «штампу» про те, що тільки «багатомільйонні державні вливання», які «Макіїввугілля» не проїло, а вклало у розвиток, стали запорукою його надзвичайного успіху. «Просто Тулуб знав, що мені можна дати ці гроші, — сказав як відрізав С.Толчин. — Він знав, що їх не розкрадуть». При цьому Станіслав Марксович не без удаваної скромності запропонував звернути увагу на дві відзнаки на його столі: «Найкращий генеральний директор галузі». Однією його нагородив міністр Тулуб, другою — Полтавець. Треба сказати, що саме з моменту, коли регіоналу Толчину якимось дивом вдалося пережити зміну урядових команд у 2007 році і залишитися біля керма найбільшого об’єднання, і починаються проблеми у відносинах його підприємства з місцевою владою.

За словами міського голови Олександра Мальцева, після приходу в Кабмін команди Тимошенко Толчин «піймав зірку» і практично перестав адекватно реагувати на ситуацію в місті. «Мало того, що він ігнорував апаратні наради, присилаючи на них клерків, уже у квітні 2008 року керівник «Макіїв­вугілля» порушив нашу домовленість про терміни погашення заборгованості перед міським бюджетом і Пенсійним фондом, — каже Мальцев. — Я чудово розумію, що на тлі загальної ситуації у вугільній галузі, а тепер і економічної кризи, «Макіїв­вугілля» можна вважати середньостатистичним підприємством, серед більшості інших, котрі не в повному обсязі сплачують податки. Проте «Макіїввугілля» — одне з небагатьох підприємств галузі, яке при цьому нарощує видобуток і справно платить заробітну плату. А прибутковий податок із заробітної плати — це, вибачте, як земля за колгоспом, — закон наказує відраховувати його автоматично».

«До того ж мені дуже важко пояснити людям, чому при цьому «генерал» «Макіїввугілля» регулярно світиться на численних і дорогих білбордах, розвішаних по всьому регіону? Чому витрачає величезні кошти на шахтарські бали та іншу культурно-масову роботу, яка за керівництва Толчина стала мало не центром усієї виробничої діяльності підприємства? Чому при цьому він не відповідає на мої запитання ні при особистій зустрічі, ні публічно?» — підсумував міський голова.

«Генерал» Толчин довго й артистично сміявся, коли я запропонувала йому розповісти про причини такої дивної ситуації, коли не на жарт стурбований мер не може потрапити на прийом до керівника містоутворюючого підприємства, і коли керівник цього самого підприємства не відпо­відає на дзвінки мера. «Усе, що говорить Мальцев, — брудна брехня, — парирував Толчин. — Жодних проблем насправді немає. Є дійсно важке становище підприємства — криза знеструми­ла ринок і вугілля перестало продаватися. Саме тому ми зірвали графік погашення заборгованості. І не у квітні, а у вересні! Решта — неправда! Ви подивіться на мене: невже я схожий на людину, яка може від когось ховатися?! Та ще — поцікавтеся у Маль­цева, чому було закрито кримінальні справи, які вони сфабрикували разом із податковою на директорів п’яти моїх шахт?»

Поцікавилися. Свою консервативність Мальцев підкріпив документами. Як, утім, і Толчин додав до своїх слів бухгалтерські форми звітності. Не заглиблюючись в особливі подробиці і цифри, зауважу, що у місцевої влади і «генерала» справді досить різні погляди на структуру заборгованості «Макіїввугілля». Проте за всієї розбіжності цифр — а вони значні (плюс-мінус десятки мільйонів), заперечувати, що заборгованість є і що частина майна ДП таки перебуває в податковій заставі, не доводиться. Рештою, в принципі, повинні займатися компетентні органи.

«Вони і займалися. Тільки усі справи, в результаті, обласна прокуратура чомусь закрила. Без пояснень. За командою...» — говорить Мальцев, роблячи багатозначний жест вказівним пальцем угору.

Цікаво, що сам Толчин, розмірковуючи про власну роль в історії міста і «Макіїввугілля», заявляє, що «всі вони за два з половиною роки побачили приклади мого віртуозного спілкування з усіма верствами населення земної кулі». І в цьо­му весь «генерал», котрий звик епатувати шахтарську і міську публіку. Як результат, опоненти не перестають натякати на головний ключ його віртуозного мистецтва — гроші. Прибічники ж, серед яких виявилися всі інженерно-технічні працівники, профспілки і колектив «Макіїв­вугілля» (яких досі не балували ні стабільними високими заробітками, ні тим більше шахтарськими балами), стверджують, що вірять у щирість свого «генерала». А тому саме він — Толчин Станіс­лав Марксович, у перспективі і має стати головою правління нового ЗАТ, яке має намір узяти вугільне підприємство в оренду, наступивши на болючий мозоль місцевої влади.

Непрозора-прозора оренда: аргументи сторін

Отже, колектив ДП «Макіївву­гілля», який значно поліпшив свої фінансові справи під час правління Толчина, вирішив узяти підприємство в оренду. Мотив: захистити об’єднання від «чорних» місцевих і заїжджих приватизаторів, зберігши цілісний майновий комплекс.

«Справа в тому, що «Макіїв­вугілля» потрапило до того самого останнього «чорного» списку підприємств, які підлягають приватизації, опублікованого Кабміном, — говорить лідер макіїв­ського НПГУ Анатолій Акімоч­кін. — Проте уся фішка нашого об’єднання, до якого входять дев’ять шахт, у тому, що якщо з нього вирвати хоча б дві сильніші, решту доведеться закривати. Протягом останніх років у місті ходило достатньо чуток про можливу приватизацію перлини об’єднання — шахти ім. Бажанова. Ми довго думали над тим, як уникнути такої долі. Оренда здалася нам гідним виходом. Ми про­вели збори у колективах і прийняли відповідальне рішення».

У відповідь міська влада в особі мера Олександра Мальцева в міських і регіональних засобах масової інформації оголосила Толчину і колективу «Макіїв­вугілля» справжню вендету. Привід: «Макіїввугілля» — злісний неплатник податків, процедура оренди здійснюється непрозоро. Що також, на думку міського голови, не може не навіювати думок про бажання нинішнього «вугільного генерала»:

• одним махом позбутися податкового боргу;

• у перспективі зробити банкрутами нерентабельні шахти;

• прибуткові шахти — прибрати до рук;

• повісити на місто соціальні проблеми тисяч нікому не потрібних робочих рук.

При цьому однією з основних претензій місцевої влади, яка спирається на статті закону про місцеве самоврядування, а також на відповідь Фонду держмайна на депутатський запит Василя Джарти, була вимога включити представника мерії в ініціативну групу, що займається процедурою оренди. Мер також вимагав від вуглярів чітко позначити майбутнього інвестора підприємства. На його думку, незважаючи на зроблене Толчиним, «Макіїввугілля» не виживе без державної підтримки. «Тому небажання майбутніх орендарів назвати ім’я інвестора дуже псує ідеальну картину «народного підприємства», яку малюють колективу профспілки, — говорить Мальцев. — У результаті в міста може з’явитися багато проблем. А зважаючи на колись втрачений нами сумнозвісний Макіївський металургійний комбінат, який пішов по руках і звільняє сьогодні тисячі робітників, це серйозний виклик, на який Макіївка, можливо, не зможе відповісти».

Проте змушене виправдуватися під натиском влади «Макіїввугілля» за словом у кишеню не лізе. Так, пан Акімочкін впевнено і по пунктах спростовує всі обвинувачення пана Мальцева:

«Про податки і борги. Орендне підприємство, відповідно до закону про оренду, є правонаступником усіх прав і обов’язків державного підприємства.

Про прозорість. Ми чітко дотримуємося букви закону, згідно з яким місцева влада залучається до консультацій тільки після реєстрації господарського товариства. Хіба ми винні в тому, що вже другий місяць не можемо його зареєструвати через доволі оригінальну причину: хтось нас випередив і вже зареєстрував підприємство з точно такою самою назвою? У цьому разі ми можемо тільки захоплюватися витонченою винахідливістю місцевої влади, яка оголосила війну 17-тисячному колективу містоутворюючого підприємства.

Про бажання «прибрати до рук». Ми створюємо ЗАТ, де акціонерами відповідно до нашого статуту будуть 15 тисяч робітників підприємства, які побажали стати орендарями. Кожен із них одержить одну іменну акцію номіналом у 50 грн. Статутний фонд становитиме 750 тис. грн. Перерозподіл акцій усередині ЗАТ неможливий, як і виключені будь-які додаткові емісії з виходом на ринок третіх осіб. Загальні збори акціонерів і наглядова рада жорстко контролюватимуть діяльність правління ЗАТ, головою якого буде Толчин.

Про інвесторів. Єдиним нашим інвестором буде держава, дотації якої ми збережемо.

Про тактику місцевої влади, яка підігрівається амбіціями відомих у місті народних депутатів. Влада прорахувалася. Занадто рано дала сигнал, що дуже зацікавлена в тому, щоб ДП не пішло в руки орендарів. Адже тільки-но розпочинається про­цедура оренди, приватизувати жодну з шахт уже неможливо».

Лаконічність і впевненість першого заступника голови НПГУ підкуповують. І якби автор статті була гірником, котрий щодня спускається в забій і не має особливої необхідності уважно вичитувати статути, писати запити, зіставляти факти й одержувати юридичні консультації, то цілком задовольнилася б такою полум’яною промовою свого досвідченого профспілкового лідера, якому звикла довіряти багато років.

Проте дуже хочеться застерегти представників профспілок, котрі сьогодні, говорячи від власного імені, імені «генерала» Толчина, а також міністерства, нібито зобов’язаного не тільки морально, а й матеріально підтримати нове орендне підприємство, по суті, беруть на себе чужу відповідальність. І от чому.

Підводні камені

Аби їх побачити, слід звернути увагу виключно на факти і документи, відкинувши обвинувачення в корисливості, які висувають одна одній протиборчі сторони. Адже, зрештою, тільки меру Мальцеву і «генералу» Толчину відома справжня причина того, чому вони — представники влади, обтяжені обов’язком піклуватися про місто і підприємство, віддали перевагу публічній сварці на рівні країни, а не компромісним переговорам.

Тому, слухаючи різкі висловлювання Василя Джарти, екс-мера Макіївки, котрий зберіг там свій вплив (і електорат для ПР), а також взяв особисту участь у конфлікті, довелося включати відповідні фільтри.

«Якщо хтось вважає, що я затіяв цю суперечку у своїх особистих корисливих інтересах, нехай скаже мені про це публічно, — говорить народний депутат. — Нехай пан Толчин заявить про це відкрито, а не в кулуарах. Тоді я матиму можливість дати йому таку саму публічну відповідь. Ме­ні не потрібне ні це об’єднання, ні його прибуткові шахти! Я не займався вугіллям і найближчим часом займатися не збираюся. І якщо це не так, ви про це напишіть, і макіївчани потім зможуть мені це пред’явити. Але я зби­раюся з’ясувати, навіщо брати сьогодні в оренду підприємст­во, при цьому обманювати людей, заявляючи, що його, як і раніше, дотуватиме держава? На­віщо вводити в оману народ, стверджуючи, що в ЗАТ неможли­вий перерозподіл акцій? Що в ЗАТ неможливо списати пів­мільярда боргів, залишивши їх на балансі старого держпідприємства? Тільки брехнею я можу пояснити обрану Толчиним тактику стосовно місцевої влади.

Усе сховано за сімома печатями. А тим часом, якщо щось піде не так, то кому звільнені шахтарі прийдуть ставити свої запитання? Міському голові! Як сьогодні їх ставлять тисячі звільнених із Макіївського металургійного комбінату робітників. У нашій країні сьогодні можливо все. І нічого не варто сильне підприємство за місяць зробити банкрутом. Тому, якщо ви берете підприємство в оренду, — розкрийте місту карти. Покажіть програму розвитку. А також інвестора, в якого вже сьогодні необхідно вимагати закріплення цілого ряду соціальних гарантій. Хто інвестор — «Енерго», СКМ, ІСД?.. Такі потужні компанії можна перелічити на пальцях».

Проте, відповідно до стратегії «Макіїввугілля», підтвердженої як профспілками, так і генеральним директором Толчиним, ніякого іншого інвестора, крім держави, в орендного підприємст­ва ЗАТ «Макіїввугілля» не передбачається. Колектив також упевнений у тому, що, ставши орендним підприємством і зберігши дер­жавну форму власності, може розраховувати і на збереження держдотацій. Тому логічно запитати про ці гарантії у представників самої держави. Проте ні губернатор Донецької області Логвиненко, ні профільний міністр Полтавець не стали спілкуватися на цю, очевидно, чутливу для них тему, пояснивши через прес-секретарів, що офіційно ні в ОДА, ні у Мінвуглепром жодна зі сторін не зверталася.

Проте нам удалося поговорити з керівником Управління майнових відносин Мінвуглепрому Олексієм Новіковим, який офіційно заявив, що жодної дер­жавної дотації орендним підприємствам не передбачено.

«Ми дотуємо державні юридичні особи і не дотуємо майно. Тільки-но ЗАТ «Макіїввугілля» візьме в оренду майновий комплекс ДП «Макіїввугілля», ДП як юридичну особу буде ліквідовано, — прокоментував ситуацію Новіков. — Тож усі розмови про збереження дотації і якісь надії її вибити — блеф. Ну, якщо тільки хтось, хто підписав такий дозвіл, вирішить сісти у в’язницю, то можливо все... До того ж днями в нас була нарада за участі національних шахтарських профспілок. Там порушувалося питання Макіївки. Отож, міністр особисто мені сказав, що він не в курсі того, що там відбувається, а тим більше не давав ніяких обіцянок і гарантій генеральному директору. Ви подумайте самі — навіщо державі втрачати управління підприємством і продовжувати його дотувати? Сьогодні в Україні немає жодного такого прикладу».

Тоді запитання: чого варті запевняння Толчина й Акімочкіна в тому, що область і міністр у курсі? Що Полтавець дав добро на початок процедури оренди?

І взагалі, цікава виходить ситуація: «Макіїввугілля» вибудовує всю орендну стратегію на допомозі держави, тоді як сама дер­жава нічого про це не знає, а дізнавшись, офіційно відмовляється від будь-якої протекції.

Навіщо тоді вся ця історія з орендою, якщо самі профспілки підтверджують, що без додаткових уливань об’єднання навряд чи довго протримається?

Чи не означає все вищесказане, що від самого початку ставка робиться на інвестора? Але, як ми вже з’ясували, це не держава. Тоді хто? Зовнішній інвестор теж нібито виключений, тому що, за словами Толчина і профспілок, від зовнішнього впливу їх, по-перше, страхує формат закритого акціонерного товариства, а по-друге, відсутність подібних пропозицій на ринку в період економічної кризи. Ні СКМ, ні ІСД, ні Коломойський, ні Пінчук, за свідченням Толчина, інтересу до підприємства не виявили. До речі, профспілки не поінформовані і про переговори їхнього «генерала» з великим бізнесом. Що теж викликає запитання.

Але тоді це якийсь внутрішній інвестор? Прихованою метою якого може стати якщо не подальший викуп підприємства, то нічим не обмежене управління ним. Адже сьогоднішнє законодавство не передбачає відповідальності орендаря за долю майнового комплексу, який він експлуатує. «Не може бути!» — каже Акімочкін, посилаючись на статут та іменні акції по одній в руки. «Перерозподіл акцій на користь керівництва виключений! — підтверджує Толчин. — Як неможливо в ЗАТ і проведення додаткових емісій із залученням третіх осіб! І взагалі, я сказав усьому колективу, що якщо навіть я вам дзвонитиму з підвалу з паяльником в одному місці і вимагатиму це зробити, не слухайте мене!»

Проте, шановний Станіславе Марксовичу, якщо добре почитати статут ЗАТ «Макіїввугілля», то стає зрозуміло, що паяльник тут може і не знадобитися:

«4.7. Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного капіталу. Рішення про збільшення або зменшення статутного капіталу товариства приймається загальними зборами акціонерів.

4.11. Розмір статутного капіталу може бути збільшений шляхом:

— збільшення номінальної вартості акцій;

— додаткового випуску акцій.

5.2. Особи, які не є акціонерами товариства, можуть одержати статус акціонера у разі:

— передачі акцій у спадщину;

— придбання акцій під час додаткової емісії;

— придбання акцій на вторинному ринку цінних паперів.

5.11. Акціонери товариства мають право відчужувати акції, які їм належать, тільки іншим акціонерам товариства або безпосередньо товариству. Відчуження акцій товариства на вторинному ринку цінних паперів третім особам допускається тільки в тому разі, якщо особи, котрі мають переважне право на придбання акцій, або безпосередньо товариство запропонують ціну нижчу від мінімальної ціни, установленої продавцем…»

Це тільки те, що на поверхні. Тобто в арсеналі ЗАТ є і додаткова емісія, яку чомусь публічно заперечують і профспілки (закони і статут не читали, чи що?), і Толчин (власноруч підписав); і можливість голови правління впливати на ринкову вартість акцій шляхом «роботи» з підгодованими оцінними агентствами; і можливість викупити ці акції як усередині ЗАТ, якщо від них відмовляться інші акціонери, так і через підставних третіх осіб на вторинному ринку, які можуть запропонувати продавцю-акціонеру таку ціну, яку апріорі не зможуть перекрити первинні акціонери ЗАТ...

Та скільки вже з’їли таких «чистих» ЗАТ в історії українського бізнесу?!. Скільки іменних акцій у результаті закладених у статути і договори маніпуляцій плавно перетекли в руки до керівництва? У рамках усе тих самих класичних способів «відносно чесного відбирання грошей». І навряд чи в нас була б необхідність перелічувати усі ці статті, пункти, питання... Навряд чи виникло б бажання припирати до стінки і доводити очевидне, якби профспілки і керівник «Макіїввугілля» не намагалися так старанно приховати під словесною водою камені, які відверто стирчать.

І за великим рахунком, справа тут уже зовсім не в тому, хто в результаті переможе, Толчин чи Мальцев (Джарти). І не в тому, хто в процесі чесної купівлі, оренди чи реалізації ланцюжка домовленостей і маніпуляцій із судами і чиновниками найвищого ешелону одержить цілісний майновий комплекс «Ма­кіїввугілля» або перлину об’єд­нання шахту ім. Бажанова. Або взагалі зробить банкрутом підприємство. У такій країні живемо. Справа в нас самих. А в цьо­му випадку — у дутій принциповості профспілок, які через своє нерозуміння або, навпаки, завдяки холодному розрахунку взяли на себе відповідальність не лише за чужі потенційні вчинки і рішення («генерала» і міністра), а й за долю багатотисячного колективу своїх товаришів по зброї.

Адже у той час як ті самі Акімочкін (НПГУ) і Дятлов (НПГД) з усіх трибун красномовно розповідають про привабливість оренди, генеральний директор «Макіїввугілля» не поспішає виходити на публіку. Що у завбачливих робочих лідерів, як мінімум, мало б викликати запитання, як максимум — бажання глибоко вивчити ситуацію, прорахувати ризики, і не приховуючи, оголосити всі пункти стратегії майбутнього оренд­ного підприємства і його статуту колективу його потенційних акціонерів. Щоб: а) підтвердити реноме незалежних; б) не дати нікому — ні меру, ні «генералу» — можливості скористатися ситуацією в особистих інтересах.

Довідка «ДТ»

На відміну від металургії, яка віднедавна в Україні перебуває практично у приватних руках, вугільна галузь продовжує залишатися державною. Крім того, що держава самостійно регулює ціни на ринку вугілля, що на руку виключно металургії, а зовсім не вуглярам, галузь позбавлена системного стратегічного планування, а також прозорості управління. (Як стверджують перевірені джерела, вугільну галузь сьогодні дбайливо «курирує» Наталія Королевська (БЮТ), котра має необмежений доступ до вотчини свого протеже — міністра Полтавця.)

Водночас наша держава, яка загралася в політику, міняючи як рукавички міністерські команди, за 17 років незалежності так і не спромоглася відповісти на головне запитання: чи є вугілля стратегічним товаром для України? Ігри попередніх урядів у реструктуризацію закінчилися нічим. Якщо ж говорити про десятки закритих шахт, занедбану соціальну сферу, які бюджети шахтарських міст ледь тягнуть, а також про тисячі гірників, котрі поспивалися від невлаштованості, то кампанію, що відбулася наприкінці 90-х, можна вважати провальною.

Уцілілі підприємства, з котрих тільки мізерну частину приватизовано або взято в оренду, дотепер не бачать свого майбутнього у форматі нинішньої державної політики. Точніше, її критичної відсутності. У нас, як і раніше, гинуть шахтарі, при цьому їхні товариші продовжують працювати на тих самих шахтах за тих самих умов. Показово, що будь-який хоч трішечки грамотний професіонал знає, що жодну з українських шахт на сьогодні не застрахувала б жодна європейська страхова компанія. Через цілковиту невідповідність міжнародним стандартам видобутку вугілля. А якби якимось дивом застрахувала, то, приміром, шахта ім. Засядька після першої ж аварії з людськими жертвами і страхової експертизи виплатила б стільки компенсації родичам загиблих, що вже ніколи не змогла б поновити своє виробництво.

Насправді, щоб відкачати всю каламутну воду, якою держава-паразит разом зі своїми «кураторами і відкотами на кожну видобуту тонну і крісло» затопила галузь, необхідно, по-перше, відповісти на вже позначене нами стратегічне запитання про пріоритетність (непріоритетність) вугілля в українській економіці; по-друге, у разі визнання вугільної галузі пріоритетною, чітко визначити форму власності, в якій вона має розвиватися.

Якщо це державна форма, що, в принципі, ми зараз і маємо, то має бути збалансована державна програма, яка чітко зважила б сили держави і якщо вже і вдарила б по слабких ланках (шахтах) у стилі залізної Маргарет, то запропонувала звільненим робочим рукам повну реалізацію на інших виробництвах. Що стосується приватної стратегії, то для цього потрібні прозорі правила гри, вигідні як для держави, так і для приватника.

Поки що у нас немає ні того, ні іншого. Зависла держава продовжує тупо надавати дотації шахтам і об’єднанням (які здебільшого банально проїдають мільярди), а зависла Верховна Рада — завбачливо обходить (який уже за ліком?) закон про особливості приватизації.

При цьому ЗМІ регулярно публікують «чорні списки» цієї самої приватизації, а шахтарські колективи сидять на пороховій бочці, очікуючи, поки їхнє підприємство або закриють, або відірвуть як черговий ласий шматок без якихось законних гарантій. При цьому не надто комфортно почувається і місцева влада, яка ще з часів реструктуризації не може дати ради результатам «продуманої державної політики», яка повісила на них напівзруйновану соціальну сферу гірників.