Дива не буде

Пристрасний заклик до журналістів — перестати нарешті писати про газову війну й переключити увагу на проблеми «маленького» українця — з’явився недавно на форумі «ДТ», після чого обійшов інтернет-форуми багатьох інших ЗМІ. Ми не згодні з його автором у тому, що ціна на газ не повинна хвилювати громадян України: це надзвичайно важливий чинник політики ціноутворення й економічного розвитку країни. Окрім того, це звернення, на думку Андрія Гусєва, психолога «Одеської групи медіації», — не емоційна, а радше інтелектуальна реакція на події. І все ж проблеми, перелічені в ньому, сьогодні справді життєво важливі для всіх нас, оскільки так чи інакше торкнулися більшості жителів України. Чимало з порушених питань журналісти «ДТ» висвітлювали у низці статей. Однак ми вирішили, що інформаційно концентровані відповіді на актуальні для читачів запитання, хай і з елементами повернення до тем, які вже висвітлювалися, зайвими не будуть. Тим більше що ці проблеми хвилюють не лише автора тексту. На крик душі відповідають компетентні й відповідальні особи.

«Мене хвилює, чому після того, як був звільнений з попереднього місця роботи з формулюванням «за згодою сто­рін», я протягом трьох місяців не маю права на допомогу безробітним? Невже цю поправку ухвалили разом із новим антикризовим пакетом законів? Мабуть, брешуть противники ЮВТ!» — пише автор у своєму зверненні.

Відповідає Володимир ГОШОВСЬКИЙ, голова Націо­нальної правової палати:

— Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення» від 25 грудня 2008 р. № 799-VI, який набув чинності 13 січня 2009 р., було внесено низку змін у такі нормативні акти: Закони України «Про зайнятість населення», «Про державну податкову службу в Україні», Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, «Про загальнообов’язкове дер­жавне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про страхові тарифи про загальнообов’яз­кове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

І хоча Верховна Рада України ввела в дію статті 24—26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», які перед­бачають надання допомоги з часткового безробіття, тим самим розширивши коло осіб, що підлягають страхуванню на випадок безробіття (п. 3 ст. 1 цього закону), при цьому вона значно обмежила право громадян України на отримання допомоги з безробіття.

Із 13 січня 2009 року, відповідно до п. 1 частини 5 ст. 31 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», тривалість виплат допомоги з безробіття, матеріальної допомоги в період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації скорочується до 90 календарних днів у разі звільнення з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин або за згодою сторін (на 90 календарних днів).

Тобто, відповідно до п. 3
ст. 23 цього закону, виплата допомоги з безробіття особам, які звільнилися з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин або за згодою сторін, починається з 91-го календарного дня від часу взяття на облік (реєстрації) в Центрі зайнятості.

— Якщо працівник звільняється з формулюванням «за згодою сторін» (ч. 1 ст. 36 КЗпП), — додає Віктор КОМПАНІЄЦЬ, адвокат адвокатського об’єднання «Волков, Козьяков і партнери», — то законом передбачена виплата йому вихідної допомоги на суму один місячний заробіток.

Зараз це досить поширена ситуація, коли роботодавець пропо­нує звільнитися або за власним бажанням, або за згодою сторін. Але, за великим рахунком, це рішення самого працівника — приставати чи не приставати на такі умови. Якщо він не хоче звільнятися, то повинен продовжувати працювати. І тоді роботодавець муситиме звільнити його за більш цивілізованою і правильною для конкретного випадку статтею — наприклад, у зв’язку зі змінами в організації виробництва або його реструктуризацією (якщо змінюється штатний розпис). Однак роботодавці тепер так чинять рідко. Вони пропонують або написати заяву за власним бажанням (і, якщо працівник пише, йому виплачують один середньомісячний заробіток), або «за згодою сторін», що означає добровільну згоду сторін і, в кожному разі, передбачає згоду самого працівника.

Чи може людина, погоджуючись на таке формулювання, застерегти суму виплачуваної їй роботодавцем допомоги? Тільки у приватному порядку. І такі випадки тепер є. Хоча законодавством це питання не урегульоване.

«Мене хвилює, що мені робити, якщо мене навіть не звільнили, а просто послали в неоплачувану відпустку. І головне, яка ... дала моєму роботодавцю таке право? Незважаючи на наш гуманний Трудовий кодекс. Невже знову ВР з подачі уряду?»

— Так звана неоплачувана відпустка, або відпустка без збереження заробітної плати, — пояснює Володимир Гошовський, — може надаватися працівникові тільки за наявності його бажання. Це питання регулюється статтею 84 КЗпП, статтями 25, 26 Закону України «Про відпустки». Важливо зауважити: відпочивати за власним бажанням в неоплачуваній відпустці працівник має право не більше 15 календарних днів, якщо така відпустка пов’язана із сімейними обставинами працівника.

По суті, у ст. 26 Закону України «Про відпустки» законодавець допускає неоплачувану відпустку не з ініціативи працівника. Але навіть якщо ініціативу проявить роботодавець, згода пра­цівника — обов’язкова. Бажання працівника піти в неоплачувану відпустку має підтверджуватися його заявою. Окрім того, роботодавець повинен видати відповідний наказ.

Навіть якщо роботодавець, порушуючи закон, з власної ініціативи все ж таки посилає працівника в неоплачувану відпустку, той має повне право вимагати оплати свого простою (який виник не з його вини) в розмірі 2/3 свого окладу (ст. 113 КЗпП).

Якщо ж працівник потрапляє в таку ситуацію, коли роботодавець, пославши його у відпустку «силоміць», не оплачує простою, то він може звернутися в суд по захист своїх порушених прав. Хоча найчастіше суди стають на бік працівників у таких ситуаціях, працівникові необхідно надати докази, що його послали в таку неоплачувану відпустку (наказ), а також письмову заяву на ім’я роботодавця з проханням оплатити простій.

На замітку працівнику: незаконне відправлення в неоплачувані відпустки і неоплата простою (тобто невиплата заробітної плати) є грубим порушенням трудового законодавства і передбачає кримінальну відповідальність.

Від редакції додамо, що відповіді Мін’юсту на запитання «ДТ» цю інформацію підтвердили. З таким доповненням: «Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть встановлюватися інші види відпусток (частина 2 ст. 4 Закону «Про відпустки»)». Тому, перш ніж іти до суду, попросіть трудовий договір, який ви могли неуважно прочитати раніше, щоб зрозуміти, чи не передбачено там інших видів відпусток.

До Закону України «Про відпустки» в період з 1 жовтня 2008 року по 31 січня 2009 року зміни не вносилися.

А тепер інформація із сайта Державної служби зайнятості України:

Для отримання статусу безробітного, що дає право на виплату допомоги на випадок безробіття, у разі наявності такого права, людина особисто, на 8-й день після закінчення встановленого строку пошуку підходящої роботи, подає до центру зайнятості заяву з інформацією про те, що вона не є найманим працівником, не уклала договір цивільно-правового характеру, не отримує пенсію на пільгових умовах і не зареєстрована як фізична особа-підприємець, копію довідки про ідентифікаційний номер, а також довідку про заробітну плату з останнього місця роботи.

Отже, допомога на випадок безробіття призначається на підставі:

— особистої заяви безробітного;

— довідки про середню заробітну плату з останнього місця роботи;

— трудової книжки;

— подання свідоцтва про дер­жавне соціальне страхування (в разі наявності) чи іншого документа, що посвідчує особу.

Статус безробітного надає громадянину право на отримання допомоги на випадок безробіття на умовах і в розмірах, визначених Законом України «Про загальнообов’язкове дер­жавне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 р. №1533-III, зі змінами — стаття 22 і 23 Закону №1533. Розміри соціальних виплат залежать від страхового стажу, причини звільнення та розміру заробітної плати, яку людина отримувала перед звільненням. Загальна тривалість виплати допомоги на випадок безробіття не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років. Для осіб передпенсійного віку (за два роки до настання права на пенсію) тривалість виплати допомоги на випадок безробіття не може перевищувати 720 календарних днів.

Умови, тривалість і розмір виплат допомоги на випадок безробіття визначаються відповідно до статей 22, 23 і 33 Закону України «Про загальнообов’яз­кове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

«Мене турбує проблема працевлаштування. Оскільки за основним своїм фахом, не тим фахом, який у мене в дипломі (хоча бувають і збіги), а за тим, за яким я працював більшу частину свідомого життя, я знайти роботу не можу».

Пошук роботи — теж робота, причому досить часто важча, ніж безпосереднє виконання посадових обов’язків. Максимально практичні рекомендації щодо того, як шукати роботу в умовах кризи, «ДТ» попросило дати Максима Муровайка, менеджера зі зв’язків із громадськістю порталу rabota.ua

— Починаючи шукати роботу, — розповів М.Муровайко, — потрібно приділити дуже велику увагу своєму резюме. Якщо людина навчалася і хоче бути, приміром, дизайнером, але досвід роботи має інший, то в будь-якому разі у своїй кар’єрі потрібно виділити ті моменти, коли вона проявляла себе як дизайнер. Навіть якщо, працюючи столяром, перед приїздом гостей вона оформ­ляла зал, то, складаючи резюме, потрібно виділити саме це.

Резюме потрібно щоразу змінювати — під компанію, в яку воно надсилається. Звісно, це клопітка робота. Приміром, якщо ви збираєтеся в компанію, котра недавно пережила об’єднання з іншою фірмою, то ці знання потрібно якимось чином обіграти в листі. Наприклад: «Я давно чув про вашу компанію. Після того як відбулося її злиття, мій інтерес до неї зріс. Я хотів би працювати в цій компанії, оскільки знаю, що можу принести їй користь у тому-то й тому-то...» Тобто перш ніж відправити своє резюме, потрібно пошукати інформацію. Націленість на конкретну компанію, котра простежуватиметься в такому резюме, відразу приверне до себе увагу. Зацікавленість і знання компанії потрібно виявляти і на співбесіді.

Дуже важливими для резюме є грамотність, дотримання орфографії та пунктуації. Це дуже просто, але претенденти нерідко цим нехтують. Резюме має бути вичитане не раз і не два.

Дуже часто в резюме люди просто коротко перелічують місця своєї роботи і займані посади. На кожному місці роботи в людини обов’язково є якісь досягнення. Їх бажано зазначити. Наприклад: «Провів низку заходів, написав хороші статті, досліджував ринок, який раніше ніхто не досліджував...» Тобто підкреслити свої найкращі риси.

Нарешті резюме відправлено. Не має бути так, що, відправивши резюме у два-три місця, ми сидимо й чекаємо, доки нам зателефонують. Відповідатимуть не завжди. І навіть якщо вам одразу запропонують роботу, то аж ніяк не факт, що вона обов’язково підійде. У разі невдачі доведеться починати все спочатку. В ідеалі непогано б відправляти в день по 7—10 резюме. Між таким активним розсиланням і співбесідами не повинно бути великих перерв. Потрібно повідомити про себе якомога більшій кількості потенційних роботодавців, використовуючи якнайбільше каналів.

Існує також спірна практика — цікавитися, чи отримала компанія резюме. З одного боку, таким чином концентрується увага на вашому резюме, а з іншого — ваші дзвінки можуть набриднути роботодавцеві, і йому буде простіше відповісти відмовою, ніж морочитися з вами.

Що ж до підготовки до співбесіди, то про це написано безліч статей. Упевненість і розуміння того, як правильно поводитися на співбесіді, зазвичай з’являється після трьох-чотирьох спроб. Згадаю лише, що перш ніж на неї вирушити, не завадить прокрутити в голові приблизну розмову з роботодавцем — продемонструйте своє знання компанії, поясніть, чому хочете в ній працювати і чим саме зможете бути корисним; продумайте спокійні й упевнені відповіді на можливі незручні запитання (наприклад, чому в якийсь період часу ви не працювали або працювали не за фахом, про причини вашого звільнення).

Не слід погоджуватися на будь-яку зарплату та умови роботи. Навіть у наш тяжкий час потрібно вміти себе продавати і знати собі ціну, щиро вірити в те, що кажеш, не соромитися розповідати про свої вміння, обговорювати ціну своєї роботи, обґрунтовуючи її. Адже якщо ви не можете домовитися про себе, то роботодавець може подумати, що ви нічим не зможете бути корисним і йому — не зможете, приміром, продати товар або укласти договір.

Якщо під час співбесіди вам видають якісь тестові завдання, слід придивитися до них пильніше. Часто це може виявитися шахрайством, і, виконавши трудомістку неоплачувану роботу, людина отримає відмову. Потрібно запитати, про що роботодавцеві скаже виконання тестового завдання, чому такий обсяг (якщо він великий), а на випадок подальшої відмови спробувати викликати роботодавця на відвертість — не пред’являючи претензій, з’ясувати, яких помилок ви припустилися. Це допоможе вам надалі.

У багатьох фірмах стало модно роздавати анкети, що складаються з десяти сторінок. Заповнивши анкету, людина почувається морально виснаженою. Не варто зациклюватися на відповідях. Найчастіше це просто опитування, яке на результатах співбесіди особливо не позначиться.

Від «ДТ» можемо додати, що, як свідчать наші дослідження, шукаючи роботу, крім порталу www.rabota.ua, ви можете використовувати й такі сайти: www.hh.ua, www.work.com.ua, www.trud.net. Ви можете шукати роботу, зрозуміло, також через знайомих і газети (наприклад, «Авізо», «Робота», «Пропоную роботу») і, звісно ж, звернувшись на біржу праці.

«Мене хвилює і те, що після двомісячного пошуку роботи з основної спеціальності я готовий на будь-яку роботу, яка дозволила б мені утримувати сім’ю й виплачувати вартість оренди хоч якогось житла, оскільки я приїжджий, і відсотки з кредитів, якщо вони в мене, не дай Боже, є».

— У поняття «будь-яка робота» кожен вкладає своє, — вважає Максим Муровайко. — Усе залежить від міри розпачу, від кредиту, який на тобі висить, і від того, скільки голодних ротів треба годувати. І все-таки вихід завжди є. Інколи людина просто б’ється головою об стіну, тоді як потрібно рухатися далі, оминувши її. Якщо ваша професія потрапила в список таких, на які наразі немає попиту, то треба подумати, де з найбільшим успіхом можна було б використати ваші навички. Або ж згадати про здібності, яким ви ще не давали ходу. З колишнього маркетолога з задерикуватим характером може вийти чудовий тамада, а з дівчини, яка раніше працювала у страховій компанії, — можливо, добра швачка. Звісно, це на крайній випадок. І, доки до цього ще не дійшло, завжди можна спробувати себе в суміжних спеціальностях. Ріелтер може перекваліфікуватися на менеджера з продажів, наприклад канцелярських товарів, будівельник — на ремонтника, журналіст може спробувати стати піарником, піарник — маркетологом, маркетолог — менеджером із реклами.

Найбільш затребувані нині на ринку праці менеджери з продажів, тобто люди, котрі безпосередньо приносять гроші в компанію; керівники відділів продажів, здатні організувати ефективну роботу, незважаючи на кризові умови; криза-менеджери (топ-менеджери) з авторитарним стилем управління ручного характеру; колектори — люди, які вибивають кредити; антиколектори — ті, хто захищає від неправомірних дій колекторів; юристи, що захищають компанії від претензій звільнених працівників; програмісти, які перемістилися з першого місця в рейтингу популярності на сьоме.

Крім перелічених, за даними Державної служби зайнятості, популярні сьогодні також слюсарі, електромонтери, маляри, монтажники, електрозварники, продавці й офіціанти. Затребуваними залишаються водії та охоронці.

До речі. «До початку кризи на українському ринку діяло десять великих колекторських компаній, — розповів «ДТ» керівник однієї з них. — Цей бізнес, хоча й не дуже чистий, був досить прибутковим, коли люди ще мали чим платити. Інколи досить було пригрозити арештом майна, щоб людина знайшла можливість повернути кредит. Нині масово стали з’являтися дрібніші колекторські групи. Проте навряд чи сьогодні такий бізнес зможе принести вам серйозний дохід. У кредиторів просто немає коштів. З цієї ж причини не варто розраховувати на великі прибутки й антиколекторам».

«Мене хвилює моє працевлаштування після закінчення школи чи вузу. Оскільки те, що пропонують мені тепер, інакше як безплатною роботою без шансів отримати хоч якісь реальні гроші я назвати не можу».

— Це справді складне питання, — відзначає Максим Муро­вайко. — Студенти і вчорашні школярі повинні сприйняти як даність, що їхня праця оплачуватиметься нижче, ніж праця фахівців. В основному їм доведеться працювати на набуття досвіду. Схема пошуку роботи така ж сама, але з упором на необхідність отримання певних практичних знань. Ну а далі, чесно кажучи, вовка ноги годують. Студентам доведеться включитися в пошуки набагато активніше. Кризова ситуація для них тяжча, бо на ринку праці з’явилося багато кваліфікованих спеціалістів, які шукають роботу. Правда, студентам часто допомагають батьки, тому частині їх безробіття так гостро не дошкуляє. Школярам же можна порадити для тимчасового підробітку опанувати професії розклеювачів і роздавальників оголошень, доставку.

«Мене хвилює, що мені робити, коли мої доходи стрімко рухаються в бік нуля, а на мені висить кредит, наприклад на автомобіль. Більше того. Нині я готовий привезти це авто разом із ключами та всіма документами в банк. Тим паче що кредит брався під автомобіль, і автомобіль є предметом застави. Тільки хтось мені сказав, що банки тепер вирішують питання інакше: забираючи заставу, продають за мінімальною ціною, а різницю все одно отримуватимуть із мене. Може, мені хтось пояснить, чи мають банки таке право? Чи це ще один момент ЇХНЬОЇ боротьби проти ЇХНЬОЇ кризи. Точніше — їхньої боротьби проти ЇХНЬОЇ кризи за мій рахунок?»

— Нехай продає машину сам. Максимально дорого, — відповідає Борис ТИМОНЬКІН, голова правління АКБ «Укрсоцбанк». — Насправді банк продає машину дешево тоді, коли позичальник не хоче віддавати заставу й продавати сам. Тоді втручаються виконавчі служби, починається суд, і машина справді йде за копійки. Якщо людина згодна продавати й домовилася про це з банком, то вона шукає найкращого покупця. Але, природно, їй доведеться повернути банку різницю. Ну подумайте самі: адже банк не купував машину, а тільки дав на це гроші, які, своєю чергою, взяв у інших людей. Машина продається, частина боргу гаситься, ну а решту боргу людина повинна повернути. Це норма.

Застава є забезпеченням, але не ціною боргу. Вдасться продати заставу дорожче — чудово, отримаєш різницю. Це ж був ваш вибір — купити машину. А хіба банкам хтось дає гроші безплатно? Ми ж виплачуємо гроші під депозитарії. Якщо людина взяла у кредит, наприклад, 1000 доларів, покористувалася ними рік, то банк уже реально в мінусі, бо за ці гроші він заплатив дев’ять відсотків річних. І якщо людина з панського плеча повертає тисячу, то банк має мінус 90 доларів. Я вже не кажу про оплату праці людей, які збирають кредити, які їх видають... Це ж теж усе плюсується.

Отже, рекомендації такі: хочете продати машину — робіть це самі, добровільно і поінформувавши банк. Бо якщо по-поганому, то включається виконавча служба, яка бере 10%. Те, що роблять виконавці, — це просто дива. Вони можуть продати автомобіль, наприклад, за третину ціни. Але це окремі ігри. Коли немає конфлікту з банком, то тобі можуть піти назустріч і щось розстрочити. Коли ж діють жорстко, тоді починається війна.

Слова Б.Тимонькіна підтвердили «ДТ» і в Мін’юсті: «Відповідно до абзацу другого пункту 1 статті 30 Цивільного кодексу України (далі — Кодекс) цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Статтею 526 Кодексу встановлено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Згідно з пунктом 1 статті 527 Кодексу в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення своєї вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Разом із тим боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання (пункт 1 статті 625 Кодексу).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 статті 611 Кодексу в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування шкоди.

Шкода відшкодовується в повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (пункт 3 статті 22 Кодексу).

Зазначені питання регулюються Цивільним кодексом України, зміни до якого в частині виконання зобов’язання боржником з жовтня 2008 року не вносилися».

До речі, зараз, за даними «ДТ», один із найбільших банків України шукає вільний земельний майданчик під Києвом для організації стоянки на… шість тисяч (!) автомобілів, повернутих за проблемними кредитами.

«Мене турбує, як мені жити, коли я працюю у сфері, яка фінансується з бюджету. Адже якщо раніше моя зарплата складалася з різних надбавок і премій, то нині я отримую лише 50% від своєї заробітної плати без усіляких «зверху».

У департаменті соціального законодавства Мін’юсту «ДТ» повідомили, що скасування або зменшення надбавок передбачено Законом «Про оплату праці» та постановою Кабміну в разі «невчасного виконання завдань, погіршення якості роботи і порушення трудової дисципліни». Отже, в решті випадків вони є неправомірними. Що стосується премій, то керівник має право «преміювати працівників у межах наявних коштів на оплату праці». Таким чином, виплата вчителям, медикам або військовим голих окладів, що мало місце в останні місяці, є незаконною.

«Мене турбує, куди подівся весь київський міський бюджет. І чому мені, справному платникові за комунальні послуги, постійно погрожують і вже відключали гарячу воду й опалення. І це взимку».

— Міський бюджет, як відомо, недовиконаний на п’ять мільярдів гривень, а був заявлений 25 мільярдами, — розповіла Наталя Новак, заступник голови фракції Блоку Кличка в Київраді. — Це чимало. 5,6 млрд. гривень було вилучено в державний бюджет, оскільки Київ є як би донором. Адже всі основні офіси, фірми, банки, страхові компанії зареєстровані і розташовані в столиці.

Куди подівся міський бюджет? Безперечно, з об’єктивних причин його торкнулася криза. А з суб’єктивних — він умисно був завищений, оскільки мер хотів показати, що при ньому бюджет буде найбільшим в історії Києва. Крім того, можливо, показники були завищені ще й з метою проведення виборчої кампанії.

При бюджеті 25 млрд. гривень здавалося, що нібито на все вистачає. Тому спочатку Л.Черновецький міг витратити гроші бюджету на доплати бабусям і дідусям до кожного релігійного та нерелігійного свята, різним соціальним категоріям — самотнім мамам, інвалідам, афганцям, чорнобильцям та ін. На жаль, це було не безкорисливою любов’ю до людей, котрі потребують допомоги, а корисливою любов’ю до електорату. Причому далеко не за свої, а за гроші всіх киян, які планувалося, наприклад, спрямувати на погашення різниці в тарифах (коли «Київенерго» каже вам, що тариф є нижчим від того, який установлений міськадміністрацією). Мер не хотів брати на себе підвищення тарифів, оскільки це могло призвести до відтоку електорату. Тариф установлювався нижчий, і ніхто не обгрунтовував, яким він має бути насправді. Коли ще в попередньому скликанні була спроба провести перевірку, то, наприклад, «Київенерго» фактично не підпустив перевіряльників до своїх документів.

І навіть зараз, ухвалюючи рішення про підвищення тарифів на комунальні послуги, ніхто не завдає собі клопоту з їх обгрунтуванням. Тобто Л.Черновецький проявляє себе не як мер киян, а як мер виключно своєї електоральної категорії — для всіх підвищую, а малозабезпечені сплачуватимуть менше. Таким чином виходить дві категорії тарифів, а ми вважаємо, що має бути один тариф, але економічно обгрунтований. І якщо якась частина киян не може за ним сплачувати, то вони пишуть заяву про те, що квартплата становить більше 15% доходу, і місто дає їм субсидію на погашення тарифу. Це і буде цільовою допомогою. Тим часом рішення Черновецького дає можливість для маніпуляцій.

Тепер про той-таки транспорт. Виходить, що люди сплачують дві гривні за поїздку, при цьому 700 тис. осіб їздять безплатно. Тобто кияни, котрі справно платять, оподатковуються додатковими податками через тарифи. При цьому вони сплачують не лише за себе, а й за того хлопця. Хоча за того хлопця має платити міський бюджет. Але, оскільки на таку кількість виборців бюджету не вистачає, виходить, що податки на завоювання електорату Л.Черновецьким перекладаються на інших виборців. Серед них, до речі, й ті, хто не прийшов на вибори.

Що стосується відключень гарячої води та опалення взимку... Звичайно, заяви прокуратури про те, щоб заборонити відключати опалення дитячим садкам, лікарням, людям, серед яких є багато таких, хто сумлінно сплачує, — це правильно. Прокуратура в цьому випадку бореться за населення. З іншого боку, прокуратура, очевидно, має не тільки односторонньо захищати закон, а й розібратися, а чому ж не заплатило місто. З’ясувати, які є борги, чому вони з’явилися, чому не гасяться і хто їх не сплачує. Адже навряд чи вас можна змусити безплатно ходити на роботу протягом двох-трьох років. А ці заборгованості тягнуться з 2000 року. І в умовах кризи, якщо Київ не заплатив «Київенерго», те у свою чергу — «Газу України», то за які гроші останній купить новий газ?

Так, жителів Києва ці питання справді мало хвилюють. Але насправді, як ви розумієте, проблема полягає в менеджменті — у мистецтві правити містом і країною. Ми, платники податків, заплатили й маємо право очікувати такого управління містом (і країною), щоб воно відповідало нашим інтересам. Звісно, можна сказати: «Я не цікавлюся політикою чи владою. Дайте мені світло, дайте мені воду!» Але, в остаточному підсумку, виходить, що для того, аби все це дати, влада знаходить якусь людину, котра натискає необхідні кнопочки. І якщо ця людина не може ефективно натискати кнопочки, то ви не отримаєте воду, світло й тепло. Куди дівся бюджет? Його неефективно використали. Зокрема через невміння працювати з урядом, із керівництвом. Частину грошей мер витратив не на забезпечення всіх киян, а виключно на свій електорат.

«Та й узагалі, столична влада мене дуже хвилює. Це незалежно від того, плачу я з радості чи з розпачу на вигляд лику київського мера».

За даними «ДТ», у прем’єр-міністра Юлії Тимошенко відбулося засідання, на якому у вузькому колі обговорювалися механізми ініціювання чергових дострокових перевиборів київської влади. Основним кандидатом Тимошенко розглядає О.Турчинова. Але готова підтримати й кандидата, непричетного до БЮТ, за наявності в нього певних рис і договороздатності.

Проте грудневі соціологічні опитування засвідчують незначне (у межах 2%) зниження рейтингу Л.Черновецького. Кількісні ж дослідження, проведені після «нововідкритих обставин» — «дивацтв» мера з численними платними послугами, — ще не завершені.

«Я хочу зрозуміти, що буде в місті з медициною. Я далекий від віри в те, що медицина в нас безплатна. Я вже звик совати лікарям у кишеню халата, коли хочу, щоб мене справді вилікували. При цьому роблю це абсолютно добровільно й чудово розумію, що лікарям теж треба жити. Але я не розумію, як зможу лікуватися, коли, як обіцяють, візит до терапевта коштуватиме мені, наприклад, 100 гривень, які жодним чином не позначаться на зарплаті лікаря. Оскільки такі витрати мені нині просто не по кишені».

Платній медицині в Києві, очевидно, все-таки бути. Можливо, вже з 1 березня. Незважаючи на розпорядження прокуратури «Про усунення порушень ст.49 Конституції України, Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» («ДТ», № 3 (731), 31 січня —
6 лютого 2009, «Нові тарифи для фавориток мера», О.Сова,
О.Скрипник).

«Конституція України — моя настільна книга, — заявила на брифінгу 3 лютого І.Кільчицька. — Якщо мерію звинувачують нібито в порушеннях 49-ї статті про безплатну медицину, то я знайду десяток статей, які їй суперечать. Усе коштує грошей, і медицина — не виняток».

За словами Ірени Кільчицької, КМДА спільно з прокуратурою Києва та КРУ провела нараду і врахувала всі розпорядження, які стосуються оплати медичних послуг. Зокрема в рішенні КМДА, заблокованому прокуратурою, було замінено терміни «медична допомога» на «медичні послуги», «прийом» на «медичний прийом» і встановлено пільгові категорії громадян. Ця казуїстика відкриває шлях платній медицині в столиці.

«Мене хвилює, як і де мені тримати мій автомобіль, якщо я живу неподалік центру. Оскільки вартість стоянки мого Дайву в центрі за рік приблизно дорівнюватиме вартості самого автомобіля. А за стоянку на тротуарі мене штрафуватимуть, і я «проїм» тоді автомобіль узагалі за півроку.

Мене хвилює, що нині значна частина мого бюджету йде на просте пересування містом. І якщо раніше 100 гривень на місяць мені вистачало на те, щоб їздити на роботу й додому, тим більше що я отримував солідну зарплату, то нині приблизна вартість мого пересування — 300 гривень на місяць. При тому що моя зар­плата зараз практично вдвічі нижча від тієї, яка була всього кілька місяців тому».

— Треба розуміти, — каже Віктор Пилипишин, голова адміністрації одного з центральних районів столиці — Шевченків­ського, — що місцева влада повинна забезпечити надання послуг, і вони не можуть постійно дотуватися тільки з бюджету. Інша річ, якщо це стосується Києва. Рішення щодо ціноутворення та платних послуг не проходять жодного обговорення і приймаються в режимі он-лайн. Незрозуміло, що є підставою для того, аби та чи інша послуга стала платною або щоб було встановлено ту чи іншу ціну. Ну, наприклад, плата за вхід на цвинтарі. Відверто кажучи, у місті тепер стільки платежів, що я вже заплутався, за що треба платити. Напевно, залишилося тільки запровадити плату за тінь, за сонце й за повітря.

Що стосується паркувань, то в будь-якій столиці світу за паркування платять. Але співвідношення зарплати і плати за паркування не таке, як у нас. Справді, дивно, що власник автомобіля повинен викладати значну частину своєї зарплати за його стоянку чи охорону. Ще один момент: блокіратори й евакуатори в нас працюють уже третій рік. Але за цей час не з’явилося жодного паркінгу. Натомість виривають частини доріг, тротуарів, розміщують на них стоянки і збирають за це гроші. Постає запитання: а куди йдуть ці гроші, беручи до уваги те, що збирає їх комунальне підприємство? Якість доріг незадовільна, жодної розв’язки, дороги чи паркінгу в Києві за цей час не побудовано. Звісно, люди обурюються: за що платимо? Може, протест не був би таким, якби в місті з’явилося десять нових паркінгів. До того ж ціна на паркування почала б знижуватися.

* * *

Частина відповідей активним громадянам, готовим захищати свої права, безумовно, підказала, як це зробити. Частина навіть не натякнула на появу світла в кінці тунелю. Саме з цієї причини наприкінці — слово психологу.

— У людському житті, — зазначає психолог Андрій Гусєв, — є моменти невизначеності, які більшість людей схильні сприймати як кризи. Вони відчувають емоційний дискомфорт і підвищене почуття тривожності. Людині в такому стані незатишно. Лише близько 20% людей ставляться до згаданих ситуацій як до таких, що стимулюють, кидають виклик, від чого вони відчувають здоровий азарт. Дискомфортно вони почуваються саме в разі, коли невизначеності немає.

Закликати 80% населення, яке прагне до визначеності, заспокоїтися, обіцяти, що все буде добре, — це неправильно і неправда. Очевидно, що все буде непросто і завтра не закінчиться. І чим адекватніше людина оцінює свої можливості й ресурси, тверезо підходить до реальності ситуації, тим легше вона її переживе — якщо не в економічному плані, то принаймні в соціальному, тому що без втрат, напевно, не вийде зараз ніхто. «Якщо ситуація зовсім безвихідна, у ній можна знайти якийсь сенс», — писав В.Франкл, сидячи в концтаборі.

Дуже часто ми схильні нафантазувати набагато більше жахів, ніж реально їх спричиняє нам якась ситуація, коли ми в ній опиняємося. І якщо ті, хто зараз впав у відчай, тверезо підійдуть до неї, то більшість зрозуміє, що все не так страшно, і це можна перетерпіти. Коли людина відкидає весь емоційний дріб’язок і починає ставити собі реальні зав­дання, їй нема коли переживати.

Усередині самого звернення, яке ми тут розбираємо, загалом уже закладені чіткі рекомендації. Передусім стосовно того, що всім нам час подорослішати і перестати сподіватися, що когось турбує щось іще, крім себе улюбленого. Цьому, по суті, присвячено весь лист. Так, ситуація складна. Але насправді навіть в умовах кризи всі почуватимуться по-різному. Коли людина погоджується з тим, що це не загальна, а її конкретна ситуація, тоді й висновків виходить набагато більше. Вона перестає сподіватися на те, що зміниться уряд, прийде хтось і всіх урятує. Коли вона починає вирішувати цілу купу конкретних проблем, то в неї вже немає часу думати над тим, хто винен і чому так. Вона думає, куди бігти, що робити, як вирішувати. І тоді загальний стогін змінює відсапування, бо ви обрали подолання, боротьбу, а не капітуляцію.

— Виходить, кожен сам за себе — отже, не громадяни, а тільки міщани?

— У нас може бути альтернатива. Але тоді доведеться розвивати профспілковий рух і говорити про психологію вільної людини, якої ми ніколи не мали, і про те, що за свободу, права і справедливість іноді доводиться платити життям. У цивілізованих країнах ледь що станеться — усі виходять на вулицю. Але що означає вийти на вулицю? Як мінімум підставити свою голову під удар. У їхній психології це нормально. Ну а ми, я не хотів би оцінювати добре це чи погано, — є людьми, які до кінця вірять, що й так переживуть. Напевно, нас іще все, що коїться, остаточно не дістало. Якщо дістане, то, напевно, це буде страшно, але тоді, можливо, щось зміниться. Очевидно, у нас настільки сильна звичка терпіти й виживати за будь-яких умов, що викликати протест може тільки неймовірно сильний пресинг. З одного боку — це позитив. Ми тому й не воюємо ні з ким. А з іншого — соціальні зміни відбуваються в нас в уповільненому темпі, оскільки ніхто не готовий покласти за них свою голову.