Криза чи повернення до витоків?

Поділитися
Сьогодні розмірковувати про внутрішньополітичну ситуацію в нашій країні стало відверто нудно: по-перше, тому що сказано і так уже досить, а по-друге, тому що від кількості сказаного нічого практично не змінюється...

Настав час зупинити експансію, доки вона не перейшла всіх меж і не розчавила нас самих. Економічна експансія не має майбутнього. Ми не повинні більше завойовувати, ми, навпаки, повинні інтегруватися в природу. Настанова — гармонія.

Б.Вербер

Сьогодні розмірковувати про внутрішньополітичну ситуацію в нашій країні стало відверто нудно: по-перше, тому що сказано і так уже досить, а по-друге, тому що від кількості сказаного нічого практично не змінюється.

Те, що відбувається сьогодні з країною, можна порівняти з наочним прикладом, у якому дві сусідні родини — Шуфричі і Рудьковські — сперечаються, чия корова пліт поламала. І хоча в цей час із поля на хати насувається смерч, а від лісу — пожежа, суперечка про корову займає всю їхню увагу.

У даній статті хотілося б дати спокій «коровам» і поговорити все ж таки про «смерч» і «пожежі»...

Немає жодних сумнівів у тому, що сьогоднішня криза, усупереч усім тим, хто хоче вважати її нетривалим ситуативним явищем, — криза не лише фінансова. В її глобальності зовсім скоро, максимум до весни, переконаються майже всі, хто ще не встиг цього зробити сьогодні...

Боротися з такою кризою так само марно, як, скажімо, боротися зі смерчем. Зусилля й ресурси майже напевне будуть витрачені намарно. Замість цього, значно ефективніше спрямувати сили на пом’якшення її наслідків. Потрібно спробувати вибудувати для себе нову систему координат, нову шкалу цінностей і порядок взаємодії.

Проблеми з-за океану: перша хвиля — не обов’язково остання...

У кризи, що охопила весь світ, який звик називати себе цивілізованим, безперечно, американське коріння. Зазирнувши трохи глибше в історію, її цілком можна розцінити як певну відплату, хоч і трохи запізнілу, за те зневажливе і навіть згубне ставлення незваних гостей з іншого континенту до природи та корінних жителів. Адже племена, які жили в Америці до приходу «цивілізації», сповідували зовсім інші життєві принципи.

Вони сприймали себе як частину природи, а не як її господарів, вважали індивідуалізм ганебним явищем, зважали на думку кожного члена племені, і при цьому в них не було боротьби за владу: якщо вождь втрачав підтримку більшості, він ішов сам. Навіть війну вони сприймали як певну гру, в якій належало продемонструвати свою хоробрість, — ніхто не хотів фізичного знищення. «Нові» американці до початку ХІХ століття вигубили мільйони індіанців, знищуючи племена одне за одним. Згодом уряд США вирішив, що американські індіанці «переплавляться в загальному казані» з іншими расами. Але цього так і не ста­лося до цього часу — індіанці не бачили нічого, чого вони могли б навчитися в західної системи, яку вони вважали значно менш розвиненою. І сьогодні, спостерігаючи крах «споживчої цивілізації», ми всі знаходимо цьому серйозне підтвердження.

Урятувати американську економіку буде практично неможливо. Виділені «Планом Полсона» 750 мільярдів доларів (навіть з урахуванням недавнього повідомлення про плани виділити ще 800 мільярдів) за сукупного боргу в 100 трильйонів видаються краплею зеленки, вилитої для годиться на рану, всю глибину й серйозність якої досі ніхто не може оцінити.

Мільярдні нафтові капітали арабських шейхів, трильйони резервів Китаю на 60, а то й на всі 80 відсотків, як відомо, конвертовані в долари США. І при цьо­му всі безготівкові долари перебувають на коррахунках американських банків, і скільки серед них потенційних «Лемман бразерс», не знає ніхто.

Ідеальним варіантом порятунку економіки США для Обами є запровадження нової валюти. Таку ідею вже давно обговорювали у вищих керівних колах західного континенту. Якщо США, Канада і Мексика створять за принципом ЄС Північно­американський союз, то сміливо можуть запровадити і свій якийсь «аме­ро»... Чи багато українців зможуть у такому разі дістатися Вашингтона, аби обміняти свої «надійні» доларові заощадження на нову валюту? І чи уявляють наші громадяни, за яким курсом вони зможуть (якщо взагалі зможуть) це зробити тут? Отже, чи не буде тоді для українців більш розсудливо диверсифікувати свої ризики й трима­ти заощадження, хоча б частково, у тих же євро чи, приміром, у швейцарських франках і навіть в екзотичних для нас сінгапурських доларах (якщо вже так звикли до слова «долар»).

Між іншим, де і як розміщено резерви НБУ, для широкої громадськості залишається таємницею. І добре, якщо наші мільярди лежать у банках, які поки ще далекі від банкрутства. Що знає із цього приводу МВФ, невідомо, однак кредит —
16 мільярдів — безпрецедентно високий як для української квоти у фонді. Щоправда, з очікуваних чотирьох мільярдів цього року Україна, схоже, дочекається лише два...

Як ми зустрічаємо і як могли б зустрічати «стихію»

Пом’якшуючи наслідки кризи, фактично всі країни вжили комплекс досить ефективних за таких умов заходів — знизили облікові ставки, зменшили податки, прийняли програми підтримки найбільших (а не найвідсталіших) системоутворюючих фінансових установ, а також програми щодо зменшення імпорту та підтримки експорту.

Які ж «ефективні» заходи, не рахуючи заблокованого парламенту, вживає Україна? Взяти, приміром, хоча б державну інституцію, котра має залишатися островом стабільності за будь-якої бурі, — Національний банк.

Спостереження за діями його правління в останні місяці дає серйозні підстави сумніватися в адекватній здатності щось протиставити кризі. Для населення, котре забрало з банків свої вклади й шукає, у що вкласти вільну гривню, розуміючи, що долари — єдиний шанс убезпечити свої заощадження, прогнози в стилі «десь не менше шести...» нічого, крім посилення паніки, не дають.

І не тільки паніки — гра на курсовій різниці долара в останні кілька місяців дає безпрецедентний рівень дохідності — до 130—140% річних. Навіщо шукати інші способи заробітку і звідки мають з’явитися гроші в реальній економіці, як цього вимагає президент?..

Нацбанк повинен чітко визначити, на якому рівні він здатен утримати курс — бодай місяць, щоб знизити ажіотаж, — і почати його утримувати. І при цьому істотно скорегувати свою політику щодо «порятунку» малих і середніх банків — із тієї простої причини, що кошти, спрямовані Нацбанком нібито на рефінансування, тієї ж миті використовуються банками для спекулятивних валютних операцій.

Аналогічна ситуація і з найчастіше обговорюваними ідеями щодо порятунку будівельної галузі як певного локомотива економіки. Ідеї ці — із явним присмаком корупції. Головне в них те, як краще розподілити «між своїми» державні вливання. Немає сенсу описувати подробиці, інформація доступна у відкритих джерелах — нехай кожен робить свої висновки. Ясно одне — заходи, запропоновані сьогодні, спрямовані на «порятунок» забудовників, а не громадян, які внаслідок кризи ризикують залишитися без житла.

Однак забудовники якраз і повинні постраждати від організованого в основному ними ж «клубка проблем» на ринку новоспоруджуваної нерухомості. Адже в Україні, і особливо в столиці, не існує жодної прозорої схеми фінансування житлових будівельних об’єктів. Усупереч усім законодавчим нормам, кошти, які збиралися у вигляді інвестицій у споруджувані квадратні метри в одному будинку, витрачали на купівлю нових майданчиків із метою максимальної наживи в майбутньому. І коли «нескінченне» зростання ринку припинилося, раптом виявилося, що грошей, зібраних з громадян, тепер у забудовників чомусь немає. Мало того, тепер забудовники розраховують на те, що ці кошти їм компенсує держава.

Замість рятувати тих, хто недоотримав звичні надприбутки, значно розумнішим і логічнішим для влади було б організувати аукціони на зниження, які дали б можливість викупити в державну власність найприйнятніші незавершені проекти. Після цього держава змогла б оголосити конкурси на будівельні підряди й завершити будівництво.

Простих і прозорих рішень потребує також і ринок іпотеки — немає сенсу вигадувати хитромудрі моделі для його пожвавлен­ня. Потрібно раціонально визначити категорії громадян, за яких держава внесе (оформивши довгострокову, до 25—30 років, і, мож­ливо, безвідсоткову позику) перший вне­сок у розмірі 25—30% від вартості певної «стандартної» квартири. І тоді банки поч­нуть видавати у вигляді іпотеки решту.

Однак у кризовий період значно важли­вішою за підтримку іпотеки для купівлі жит­ла в місті є державні програми з відродження й освоєння фактично покинутих сіл. Крім того, у держави є величезна кількість земель — понад 100 тисяч гектарів, — які сьогодні вкрай неефективно використовуються Міністерством оборони і двома акаде­міями наук. Неминучим наслідком кризи стане масове безробіття, і держава повинна створити для своїх громадян, які втратили роботу, реальну альтернативу, аби прого­дувати себе і сім’ю. Можливо, передача їм, хоча б у довгострокову оренду, невеличких (до 0,5 га) ділянок для ведення власного господарства — єдиний реальний спосіб призупинити вже помічене зростання злочинності, і насамперед — квартирних крадіжок у громадян, які нещодавно зняли свої останні заощадження з банківських депозитів.

Перспективи

Без колективних дій світових лідерів, без регулярних переговорів та узгодження плану дій між державами навіть пом’якшити наслідки кризи буде неможливо. Україну в таких переговорах може ефективно представляти лише політик, котрий має довіру громадян, інтереси яких він захищає. П’ятивідсоткового рейтингу тут, на жаль, недостатньо. Найбільший і приблизно однаковий рівень довіри українського населення мають сьогодні два політики — Тимошенко і Янукович. Тільки їхній союз здатен належним чином впливати на ситуацію. Тому, хай як їм те «огидно» і хоч би що вони думали про втрату «образу ворога» в особі одне одного, але для порятунку країни їм доведеться об’єднатися — інакше обидва вони ризикують стати колишніми лідерами неіснуючої держави вже в недалекому майбутньому.

У будь-якому разі ситуація в економіці, і тим більше в нашій країні, у най­ближчий рік-два тільки погіршуватиметься. Цьому сприятимуть як мінімум два чинники.

Перший із них — крах системи оцінювання ризиків: країн, галузей, банків, корпорацій та окремих громадян. Про це, до речі, досить докладно сказано в Декларації «Великої двадцятки», ухваленій для протидії світовій фінансовій кризі. Там дослівно однією з головних причин кризи названо той факт, що «учасники ринку не враховували належним чином наявних ризиків і діяли без відповідного попереднього аналізу». Рейтинги «іменитих» рейтингових агенцій, котрі перед самісіньким обвалом ринку давали позитивні оцінки збанкрутілим згодом банкам та фінансовим компаніям, так само як і усталені корпоративні моделі оцінювання ризиків, більше не є критеріями для оцінювання безпеки інвестицій. На вироблення нових механізмів потрібен час, і ніхто не знає який. А тим часом навіть ті інвестори, котрим удалося зберегти бодай частину своїх капіталів, не поспішатимуть їх будь-куди вкладати.

Сьогодні ж інтуїція стала більш надійним підказувачем, ніж найхитромудріші оцінні моделі.

Другим не менш важливим чинником є психологічний. Ще 1976 року відомий оксфордський учений-еволюціоніст Річард Докінз висунув концепцію «ідеосфери», яка є для світу думок тим же, чим біосфера для тваринного світу.

Те, що думка є матеріальною, сьогодні вже мало хто оспорює. Чим більше людей і чим частіше вони думають про кризу (навіть про те, як її уникнути), тим сильніше працює магніт тяжіння всіх кризових явищ. Перемкнути свою свідомість на позитивні думки про здоров’я, родину, власний духовний розвиток можуть, особливо в складних умовах, одиниці.

З іншого боку, якщо людину помістити в простір, позбавлений якихось контрастів, — вона не зможе відчувати дуже багатьох речей. Усі її почуття побудовані на зовнішніх впливах. Вона не може обійтися без двох крайнощів — чорного і білого, адже саме контраст між ними і дає їй Відчуття. Адже не зазнавши голоду, неможливо насолодитися їжею.

Негативні відчуття в житті людини, безумовно, важливі, однак тривале перебування під їхнім впливом може спричинити лише глибоку депресію.

Людина, напевно, єдина істота, якій притаманне бажання розвиватися під впливом суспільства. І в нашій владі використати цю рису, аби, замість бажання здійснити «американську мрію» і досягти «багатства й слави», відкрити в собі потребу в духовному розвитку. У період кризи дуже важливо, щоб ми постійно доносили одне одному позитивні сигнали, стимулюючи таким чином і власне духовне зростання. Є надія, що колись ми побачимо, наприклад, телерекламу і на цю тему — хоча б тому, що без виправлення нинішніх людських бажань перемогти кризу буде неможливо.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі