Національний «Likbez»

Більшість нас і досі плутається в періодах національної історії, а хтось категорично не хоче приймати того факту, що історія України давніша за історію Росії, бо українське коріння сягає ще часів Київської Русі; що українська мова — не австріяцька вигадка, не покруч, а повноцінна мова. Саме з метою ліквідувати «зазори», лакуни в «буттєвих питаннях» на кшталт «хто ми?», «звідки ми?» й «куди йдемо?» було засновано серію «Likbez-Абетка» під гаслом «Поєднаймо патріотизм зі здоровим глуздом!». Видання цієї серії здійснюється в рамках видавничих проектів Центру соціогуманітарних досліджень ім. В. Липинського. Центр очолює історик Кирило Галушко.

Протягом останнього року в цій серії з’явилося вже чотири видання: «Новітні міфи та фальшивки про походження українців» за результатами круглого столу «Міфологізація походження українців», що в лютому 2007 року відбувся в Національному університеті «Києво-Могилян­ська академія»; «Походження українців: між наукою та ідеологією» професора НаУКМА, знаного в Україні археолога Леоніда Залізняка; «(У)мовна (У)країна» завідувачки кафедри української мови НаУКМА Лариси Масенко та «Народи, етноси, нації…» самого Кирила Галушка. Всі книжки з’являються у шанованому київському видавництві «Темпора» накладом 1000 примірників. Незабаром у цій самій серії мають з’явитися ще два видання: «Чи були українці у давній Русі», в якому буде викладено супереч­ку істориків, мовознавців та археологів щодо того, як оцінювати етнічну належність давньоруського населення; і «ХІХ сто­ліття: колізії українського та російського», в якому історики сперечаються з приводу колоніального статусу України в Російській імперії, причин, що спонукали національну інтелігенцію обирати начебто безнадійне українофільство замість комфортнішої асиміляції.

Нарешті ми маємо проект, зорієнтований на широкий читацький загал. У доступній формі викладено суперечливі питання української нації. Обрана форма дає можливість пересічному читачеві знайти відповідь на своє «сокровенне» запитання. І голов­не — кожен може переконатися у правильності відповіді, адже аргументи в усіх виданнях вкрай прозорі, чіткі, ґрунтовні. Незважаючи на те, що книжки належать до серії популярних видань, їх авторами є визнані в Україні науковці, які своїми працями зробили подекуди набагато більше для України, ніж парламентарії-посадовці.

Чого тільки вартують соціо­лінгвістичні праці Лариси Масенко про інтерференцію мов в Ук­раїні, про соціокультурний аспект функціонування суржику, про взаємодію мови й політики, мови і суспільства у ХХ столітті й на початку Незалежності, про український лінгвоцид як результат впровадження тоталітарної політики щодо української мови! На самому початку книжки «(У)мовна (У)країна» авторка зауважує: «Конфліктність нинішніх мовних проблем України корениться в деформаціях її мовної ситуації, успадкованих від колоніального минулого. Російсь­кій мові вдалося витіснити й замінити україн­ську на значній території її поширення у головній функції, яку виконує мова, — функції спілкування. Ситуація, за якої нерідна мова претендує на роль, адекватну ролі рідної, неприродна та руйнівна. У таких обставинах взаємини двох мов визначають не гармонійне співіснування і взаємодія, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них. Викривлена мовна ситуація країни блокує реалізацію іншої надзвичайно важливої ролі національної мови — об’єднавчої».

Кирило Галушко у своєму лік­непівському виданні бере на себе вкрай важливе завдання: розвести такі небезпечно близькі понят­тя, як нація, народ і етнос, адже й досі в Україні навіть у наукових колах — «чехарда» в розумінні цих понять, а це, врешті, заважає у сприйнятті національної історії. Автор зазначає: «Загалом, нація — виразний продукт XIX століття. Вона виникає в свідомості інтелектуальної еліти, яка приречена на вічний діалог з народом, що своїми культурними особливостями узако­нював національні претензії, але погано орієнтувався в тих речах, які робили його нацією в очах еліти. Нація реалізує себе через націоналізм, тобто вони — «брати-близнюки». Нація — колектив, спільність, націоналізм — його дії, життя, реалізація. Сам же народ просто собі жив, працював і не знав, які пристрасті вирують в освічених умах епохи…»

Припускаю, що саме це видання може викликати жваву полеміку, згоду чи заперечення, більш емоційне, ніж раціональне сприйняття запропонованих фактів (до цього схиляють, крім усього, подекуди «стилістично заплутані» речення, які потребують фахового літературного редагування). Але, попри все, книжка К. Галушка пропонує читачеві ключ до розуміння базових відмінностей, а отже, непомітно підводить до глибших проблем: що таке етнічні меншини? В чому полягають націоналізм та національна ідеологія? Чи існують нації в «об’єктивній реальності»? В чому полягає національна ідентичність і в чому її потреба для комфортного соціального життя?

Професор Леонід Залізняк про­чиняє двері до проблеми етногенезу українців. А ця проблема, погодьтеся, в руках людей негідних перетворюється на засіб маніпуляції, на інструмент для витворення міфу, для когось позитивно­го, а для когось — абсурдного. І, головне, в Україні дуже багато «любомудрів» долучилося до цієї проблеми. А там, де багато мудреців, — мало мудрості. Леонід Львович розставляє усі крапки, даючи відповіді на запитання: хто такі трипільці та арійці? Вчений вказує на проблему давньоруської народності, етнічні проце­си в Київській Русі та походження білорусів і росіян: «Підсумовуючи про етнотворчі процеси в Київ­ській Русі, зазначимо, що спільнота, яку дехто й досі наполегливо і безпідставно називає «єдиною давньоруською народністю», була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов’ян­ських народів. Маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київ­ську Русь як дер­жаву консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого іс­торичного розвитку».

Як зазначає Л. Залізняк далі: «Головною перешко­дою на шляху затвердження правдивої версії походження українців, яка базувалася б не на аматорських фантазіях чи політич­них спекуляціях, а на наукових аргументах, є її зайва політизація… Проблема етногенезу східних слов’ян торка­ється гострого політичного питан­ня легітимності приєднання українців та білорусів з їхніми етнічними землями до Російської імперії. Одна справа — якби це було добровільне возз’єднання в одне ціле частин колись єдиного давньоруського етносу, інша — коли сталося загарбання ім­перською Москвою земель окремих самобутніх народів. Ці далекі від науки аспекти зазначеної проблематики призвели до її глибокої політизації».

На самому початку книжки читачеві запропоновано «необхідний словничок», тобто мінімальний перелік базових понять, які важливо чітко розрізняти й усвідомлювати, зокрема це — автохтони, етногенез, мезоліт, нео­літ тощо. Книжку про «походження українців» ілюстровано мапами, вона вміщує ґрунтовний бібліографічний перелік. Отже, як­що певна порушена проблема зацікавить читача більше, він завжди зможе звернутися до ширшого кола наукових джерел.

Видання «Новітні міфи та фальшивки про походження українців» багато в чому співзвучне з попереднім, адже торкається питання етногенезу «в тумані міфології». Інша річ, що в цій книжці читач може ознайомитися з точка­ми зору і фахових істориків, і археологів, і мовознавців, як-от: член-кореспондент НАНУ Григорій Півторак, професор Леонід Залізняк, професор Віталій Отро­щенко, професор Сергій Се­геда, професор Наталя Яковенко (завідувачка кафедри історії Києво-Мо­гилянської академії), профе­сор Василь Лучик (завідувач кафедри слов’янського мовознавства Києво-Могилянської академії).

Як зазначено в передньому слові, «давня історія України замість того, щоб бути предметом наукових досліджень, стає полігоном для поширення ідей, дуже далеких від нау­ки, а часом і від здорового глузду. У газетах та на телебаченні при обговоренні таких питань домінують не науковці, не фахівці, а «епохальні першовідкривачі», «пророки» та самозвані «академіки». Гонитва журналістів за сен­сацією, в свою чергу, спричиняє спотворене уявлення суспільства про минуле. З іншого боку, самі ж академічні нау­ковці (люди здебільшого непублічні) або уникають «принизливих» суперечок з шахраями, або критикують їхню псевдонау­кову ахінею лише у своїх фахових виданнях, які читає лише коло їхніх колег. На­слідком цього стала дискредитація українських науковців в очах їхніх колег з інших країн, падіння репутації української науки взагалі, а виклад історії України у шкільних підручниках став посміховиськом. Найгір­ше те, що частина псевдонау­кових теорій плекає серед своїх прихильників нацистські, расистські та антисемітські настрої. Ми переконані, що це становить пряму загро­зу стабільності та безпеці України», — підсумовують фахівців із Центру В. Липинського.

Насамкінець хочеться зазначити, що серія «Likbez-Абетка» — це унікальне джерело знань, адже найскладніші, найдискусійніші і нібито найбільш заплутані питання, оповиті серпанком людської ілюзії, міфу, ідеології, заполітизованості, амбіцій, подано в найдоступнішій формі. Кожна книжка — це міні-енциклопедія. Читач не розгубиться в океані текстів і складних понять. Навпаки, він може не поспішаючи, крок за кроком відкрити для себе принаймні якусь частину правди щодо України в її різних іпостасях — мовній, історичній, етнічній. Книжки зорієнтовано на невимушене прочитання, вони не тиснуть, а переконливо підводять до самостійної думки: адже, попри те, що це популярна серія, її авторами є визнані фахівці. У цьо­му, як на мене, величезний плюс такої серії. Крім високочолої нау­ки, завжди мають бути буферні зони, містки, які допомагають непосвяченим долати перешкоди у прагненні пізнати світ. Таким містком є серія «Likbez-Абетка», що пропонує поєднати патріотизм і здоровий глузд, усуваючи міфологічно-утопічну мішуру.