Навіщо ця музика і ці слова? Юрій Шевчук: «Головне, щоб нинішні політики не довели нас до війни»

Частина туру, присвяченого 1020-річчю хрещення Київської Русі, завершилася. За неповний місяць музиканти українських гуртів «С.К.А.Й.» і «Брати Карамазови», а також пітерського «ДДТ» проїхали Україну із заходу на схід, давши концерти на майданах у 18 містах країни. Причому виступи відбувалися в дуже незвичному форматі, оскільки на сцену виходили не лише музиканти, а й священики. Незабаром незвичне поєднання рок-музики з проповіддю почують жителі півночі й півдня України, а потім і Києва, де в липні на Майдані дадуть останній концерт.

Лідер гурту «ДДТ» Юрій Шевчук зізнався «ДТ», що вважає цей тур не просто гастролями, а певною місією.

«Якщо в Росії гайки, то в Україні — анархія»

— Юрію, такий тур по Україні це для вас щось нове? Чи подібне в Росії вже було?

— У Росії бувало і по 30—40 міст. За місяць, коли ми їздили по Україні, я собі відповів на запитання «навіщо?». Навіщо співаємо, навіщо граємо, навіщо ця музика, ці слова... Усе дуже просто — заради добра. Заради добра між людьми.

— Ви проїхали Україну із заходу на схід. Попереду — поїздка з півночі на південь. Але вже можна говорити, що пізнали нашу країну краще, ніж чимало її громадян, котрі так багато не їздять. Яка вона — Україна очима Шевчука?

— Величезна країна! З абсолютно різними краями і людьми. Адже, скажімо, навіть Ужгород і Львів — абсолютно різні. Різні люди. Стільки намішано національностей... У мене до цієї поїздки було враження, що тут живуть лише росіяни і українці. Можна сказати, що я відкрив для себе Україну. Вражає передусім любов до землі. Невбите ставлення до землі. Уздовж доріг побілено кожне дерево, немає сміття. Хоча іноді й впадає в око відверта бідність. Практично не видно п’яних. Ну, значно менше, ніж у Росії. Мимоволі увесь час порівнюєш: як там і як тут? Росії потрібно повчитися в України дбайливого ставлення до землі. Хоча в Росії все ж таки було більше радянської влади, і нашого мужика побили дужче.

— Ви неодноразово казали, що нинішні стосунки між людьми — це феодалізм, а нинішній бізнес — рабовласницький лад. Чи може повернення до витоків, до землі, те, про що ви кажете, стати ренесансом?

— Може. Знаєте, я в поїздці пишу статтю. Ось дивіться, Росія... Жорстка влада... Закручування гайок... На 170-му місці у світі за свободою слова! Куди вже далі? Хіба що Північна Корея чи Білорусь. В Україні — вседозволеність, але в інший бік. Повна анархія. Я уважно спостерігаю по ТБ за вашими політичними битвами. БЮТ, «НУ—НС», Партія регіонів... Влади як такої не відчувається. Як сказав мені один житель України: «Не знаєш, кому нести». Я це обов’язково в пісню вставлю... «Не знаєш, кому нести...» Теж нічого доброго!

— А якщо порівнювати ці дві вседозволеності — російську й українську, то яка, по-вашому, краща?

— Не знаю. Якщо ти громадянин, то все ж таки потрібно думати про те, як допомогти простій людині. І тут, і там тяжко. Те, що відбувається, — суцільне окозамилювання. Якісь брежнєвські часи. Якісь суцільні надої молока й битви за врожай.

А проста людина живе дуже тяжко. І у вас те саме. Ми про­їхали шахтарськими краями. Яка розруха! А дороги! Наче війна тільки вчора закінчилася. Ці розбиті шахти, шахтарські селища. Неможливо людям дивитися у вічі. В них — безвихідь. Гадаю, що ті, хто зараз при владі, служать соціальним системам, які вже давно застаріли. Тому й спадає на думку: а може, вони віджили свій вік? Може, потрібна якась «третя сила»? Яка все одно має вирости. Стати якоюсь більш гуманною. Адже потрібен якийсь третій шлях. Бо всі старі соціальні інституції не працюють. Бо нами правлять люди старої ідеологічної закваски.

І Європа загинається. Але вже у своєму лібералізмі. Буваєш у Парижі і думаєш: а що там буде через 20 років? Хто буде тоді президентом Франції? Колосальні проблеми. І демографічні, й економічні. Може, потрібен якийсь новий Карл Маркс... У мене відчуття, що у світі помінялися всі стосунки. Рвуться зв’язки. Потрібно починати будувати стосунки на якомусь новому рівні. Згідно із цим часом. А людство і далі намагається жити по-старому. Якесь відчуття загальної кризи. Навіть не економічної, а ідеологічної. Зникла духовність. В усьому! Включно із розвитком соціальних ідей. Нічого немає. Усе апробовано, але це світло нікуди не веде. Цей вогонь нікого не гріє. Я не економіст. Я не політик. Але постійно відчуваєш якусь «мутоту» у світі ідей.

— А віра?

— Віра — так. Віра рятувала й Україну, і Росію. Нас разом рятувала саме віра. Врятує і цього разу. Дасть можливість видихнути, продихатися і будувати нормальне суспільство.

«Люди з ФСБ перевіряли наш матеріал»

— Мало хто знає, що ви виступили в незвичній для вас ролі, знявшись у кіно. Маю на увазі 10-серійний фільм «Свобода по-російськи», котрий зняв автор «Білоруського вокзалу» Андрій Смирнов. Фільм, присвячено сторіччю Державної думи, де ви працювали в кадрі як ведучий. Чому його не пустили в Росії?

— Усі центральні канали від нього відмовилися. Зрозуміло, чому. Тому що в нас зараз про демократію намагаються особливо не розводитися.

— А що вас раптом штовхнуло попрацювати в цьому проекті. Начебто не зовсім ваш жанр?

— Мене «штовхнув» Андрій Смирнов. Дивовижна людина. Приголомшливий режисер. Громадянин із великої літери. Він угатив у цей фільм усі свої гроші. Вліз у борги, які відбивав потім у поїздках по країні, коли возив свій фільм, показуючи в маленьких селищах, містечках, у сільських клубах... Він проїхав від Камчатки до Калінінграда. І це для мене взірець громадянина. Він якоїсь миті відчув, що це важлива тема для Росії. Та що там для Росії. І для України теж. Для нас для всіх! Тому що всі висновки, яких сьогодні доходять, ця демократія є лайнократією. От і все! А він вирішив пояснити, «що таке» демократія. Простою мовою. Показати, що в цьому є багато хорошого в порівнянні з іншими соціальними системами. Ну і фільм у результаті не пустили, бо в нас певні сили намагаються будувати абсолютно іншу систему.

— У фільмі є цікавий епізод, коли ви працюєте в кадрі в порожній залі Державної думи. Що це було психологічно? Атмосфера надихала?

— Відчуття було, звичайно, дивне... А після цих зйомок у Думі зчинився великий галас. Люди з ФСБ перевірили всі касети, з’ясовуючи, що такого ми назнімали. А я там, стоячи на трибуні Держдуми, розповів анекдот, який до фільму, природно, не ввійшов. Анекдот такий: спікер Держдуми оголошує: панове депутати, у Думі сьогодні на порядку денному два питання: перше — не убий, другий — не вкради. Зараз наші комітети працюють над поправками...

А потім я — знову ж таки в порожній залі — сам на сам розмовляв про парламентаризм із Борисом Гризловим. Він нервував. Був скутий. І майже вся розмова залишилася за кадром. Тому що я дуже багато розмовляв з ним про опозицію. Про свободу слова. Про те, що її утискають, і це дуже сумно. Я сказав, що якби був на його місці, то все одно дав би можливість людям дихати, а опозиції говорити. Бо інакше, сказав я йому, під ваші карети полетять бомби. Але вже не чеченські, а російські.

Однак це все до фільму не ввійшло. А він у відповідь якось спохмурнів і чомусь сказав: «Я передам». Щоправда, кому — не пояснив. Дуже шкода цього фільму.

Але ж Смирнов витратив на нього три роки свого життя. Не для себе, а для народу. Дуже глибоко усвідомив, що це дуже важливо. До речі, Смирнов почав зйомки нового фільму. Художнього. І я там у нього зніматимусь у невеличкій ролі. Фільм цікавий. Про тамбовське повстання Антонова. Взагалі це історія однієї дівчини — панянки-селянки. І через її долю проходить уся історія російського селянства. Приблизно з 1905 року до антоновського повстання. Андрій Смирнов цей сценарій писав кілька років. А я гратиму роль такого собі анархосиндикаліста. Праву руку Антонова. Ідеолога. Гарцюватиму на коні й горлатиму промови до мужиків...

— Наприкінці 2004-го ви приїжджали до Києва, аби побачити на власні очі, що таке Майдан. Пару місяців тому на Майдан уже вийшли самі. Маю на увазі «Марш незгодних» у Пітері, в якому ви взяли участь. Попри те що неодноразово заявляли, що ви осторонь політики.

— Я й зараз осторонь. Не перебуваю в жодній партії. Митцеві це не потрібно. У митця один хазяїн — Бог.

«За порятунок рідного міста потрібно рубатися!»

— У Києві нещодавно був Віктор Шендерович. Він сказав, що сьогодні в Росії для порядної людини вже просто непристойно не вийти на вулицю. Особливо коли проти кількох сотень незгодних влада кидає кілька тисяч омонівців.

— Я стояв за свою людську гідність. Це моє особисте право. Ну, не можна ж доводити до такого! Та ще й називати те, що відбувається, «демократією», вигадавши додатково слово «суверенна». Що це таке, невідомо! Демократія або є, або її немає! Тож на «Марш незгодних» мене привело багато причин.

— І ви розуміли, що після цього станете персоною нон-грата на телебаченні?

— А це вже давно відбувається. Бо я своїх поглядів ніколи не ховав у прикомірок. Я політикою не займаюся, але я громадянин. Я люблю батьківщину і вважаю своїм правом говорити те, що думаю. А не виляти ластами, як деякі підгодовані діячі культури. Це неправильно. Нечесно. Принизливо.

— А на концертах це не позначиться? Тобто, чи можуть узагалі заборонити?

— Поки нормально. Працюємо. Я відсвяткував свій день народження в травні, працюючи в турі в Україні. І мені зателефонувала Валентина Іванівна (Матвієнко — губернатор Санкт-Петербурга. — А.К.). Привітала з днем народження. Сказала: я знаю, ви нас, політиків, не дуже любите, але я вас люблю.

Але Валентина Іванівна — таємний ліберал. Такий, засекречений. Хоча в мене з нею відбулася досить жорстка розмова. Тому що я кажу: день народження — це, звісно, дуже добре, але на Невському зрубали шість будинків! А в мене тепер це головне завдання, як і в багатьох очкариків. Ми б’ємося за Петербург, тому що його просто зносять. У буквальному значенні слова. За останні три-чотири роки Петербург втратив близько ста будинків в історичному центрі. Я не знаю, як ви б’єтеся в Києві, але в нас і «Марш незгодних» багато в чому був присвячений цій проблемі. Тому що чиниться свавілля. Нувориші вкупі з чиновниками і бюрократичним апаратом валять місто. Шість будинків ХІХ століття на Невському... Цілий квартал на площі Повстання просто знесли... А тепер вони будуватимуть щось на кшталт картини пензля дяді Васі. Але підписаної «Рембрандт». Це ще гірше. Це просто кошмар.

І ЮНЕСКО вже сурмить у всі сурми і каже, що наше місто не входитиме в сотню найгарніших і найоригінальніших міст світу. Вже порушено так звану небесну перспективу міста. Тому що висотки вже будують і на Василівському, і на Петроградці, на набережній. Будинок, де жив Йосип Бродський, пішов тріщинами. Почали народ розселяти.

Як вони діють? Прикуплять якийсь сарай — і знесуть. Але ж Пітер стоїть на болоті. І сусідня пам’ятка архітектури стає дибки й дає тріщини. І тут приїжджає комісія з висновками про знесення. Це як метастази по всьому місті. Інтелігенція виступає проти. Басилашвілі, Дольський, вдова Андрія Петрова... Я сам бігав, збирав підписи. А що робити?.. Потрібно «рубатися». Написали лист до Москви, в уряд. Домоглися того, щоб він ліг на стіл президенту. Адже місто руйнують. У будівництві взагалі зараз найбільша корупція. Багато бандитських грошей. Головне у всьому — нажива. Причому вони кажуть: а що такого, адже цей будинок не є пам’яткою архітектури. Але ж поруч стоїть будинок Растреллі чи братів Весніних... Порушується тло. А вони — бах, живий зуб вибили, золотий вставили. От місто й уподібнюється дедалі більше до пащі з фіксами. А це вже не культура.

«У вас казали, ніби «ДДТ» підгодовується з руки Кремля»

— Повернімося в Україну. У деяких ЗМІ повідомлялося, що під час туру у вас були якісь проблеми на заході країни. Зокрема в Івано-Франківську, де вам нібито заборонили проводити концерт.

— Це не проблеми. Неприєм­но було, це факт. Але, з іншого боку, об’єктивно скажу: я був готовий до проблем. А це — так... Ну заборонили нам проводити концерт в Івано-Франківську, так ми його дали в Калуші, куди люди приїхали автобусами з Івано-Франківська. І був повний парк народу. І коли я сказав, що два ваші диваки волали по місцевому телебаченню, ніби до Івано-Франківська їдуть якісь люди, підгодовані ФСБ, Кремлем...

— Себто, ви підгодовані Кремлем і ФСБ...?

— Ну так... Так і казали: банда «ДДТ», підгодована Кремлем, їде відбирати нашу землю. Ну а я на концерті сказав, що в Росії стільки землі, що для неї вже росіян не вистачає. Поратися нема кому. І весь парк регоче, усім весело. І все нормально.

Просто в таких ситуаціях ще раз переконуєшся: людей баламутять! Ну хіба це сьогодні проблема? Мені і в Росії не подобається, як деякі політтехнологи починають казати, що в Україні суцільний бардак, а в нас, мовляв, демократія. Скрізь є люди і скрізь є нелюди. Але до чого тут національності? До чого тут народи? Я вже скільки разів казав, що Радянський Союз будували всі: від латишів до корейців. Усі будували комунізм. Про інше потрібно зараз думати.

Але, на жаль, і тут, і там при владі люди неосвічені. Амбітні. Напівграмотні. Дивовижні люди! Ні тактики, ні стратегії. Коли починався тур, у мене взяв інтерв’ю один з ваших головних телеканалів. Ну, я з простоти душевної розповів, що мені не подобається в Росії і що не подобається в Україні. Так вони вирізали все, що я казав про Україну, і залишили тільки те, що мені не подобається в Росії. Хоча я намагався говорити об’єктивно. Як на вагах — витримував баланс. А вони з мене зробили якогось зрадника. Це мене дуже засмутило. Ну, як же це? А журналістська совість?..

Що ж до політиків, то я їм не вірю. Нинішнім не вірю! Головне, щоб ці політики не довели нас до війни. Молюся про це. Про те, щоб цю світлу молодь, із якою я тут постійно спілкуюся, не перебили. Не задушили в цих локальних війнах. Молодь сама намагається в усьому розібратися. Наприклад, гурт «С.К.А.Й.», із яким ми працюємо. Вони обережно намагаються в усьому розібратися. І це добре. У національних проблемах узагалі немає короткого й прямого шляху. Національна проблема вирішується щодня. А Сталін її один раз вирішив — і все! І от ми досі це хлебчемо. Чечня, Таджикистан, Грузія, Вірменія, Придністров’я, Сербія, Косово...

У мене є одна ідея, мрія: як зробити, щоб ось це покоління, ці десять відсотків думаючої молоді зберегти для майбутнього, щоб воно змогло почати працювати? А щоб воно працювало, потрібні соціальні ліфти. А їх чимдалі меншає. Адже сьогодні молодий цікавий дивак може піднятися на горішні поверхи влади лише виявляючи відданість тому чи іншому політикові, а не завдяки своєму розумові. А це дуже погано. Це дивно. І в Росії цього дуже багато. І це мене теж засмучує. Адже відданість не заміняє розуму.

— І породжує фанатизм?

— Для фанатика будь-який опонент — це ворог. Його треба знищити. І в цьому біда фанатизму. А відданість, як казав один мій гарний знайомий із програми «Погляд», — це постаратися своїм язиком лизнути гланди вождя через задній прохід.

«Сьогодні — апофеоз маскульту»

— То що ж залишається — суцільний скепсис і песимізм?

— Печаль, вона природна. Екклезіастівська така. А робота є робота. І я вдячний за роботу саме тут. Адже приїжджаєш кудись до Томська, а там жодної радіостанції з живою музикою. Суцільна «фабрика зірок»! По всьому Сибіру просто нічого немає. Жодного слова про дух. Вони вже не можуть відрізнити живу музику від мертвої. Ми якось на Далекий Схід притягли вагон з апаратурою, тому що там її просто не було, і дали концерт. Усе місто прийшло. А ми з цією апаратурою були такими «Пінк Флойдами». 150 кіловатів на Далекому Сході — це сильно. Так-от після концерту до нас підходили й казали: як у вас класно фонограма звучить... З таким щирим здивуванням і захопленням казали. А я їм: ну так, це нова система така...

— А що у вас із законом про заборону використовувати фонограму?

— Я тричі писав листа в Думу. Але марно. Занадто потужне лобіювання. У цивілізованих країнах по ТБ не можна співати під фонограму. А в нас скрізь можна. І головне ж не в тому, що ці люди, котрі співають під фонограму, заробляють свої смердючі рублі. Бог із ними. Важливо, що від цього страждає музична культура. І молодь уже розуміє, що не треба трудитися. Не треба потіти. Все дуже просто. Головне — знайти якогось туза з грошима і бути його тузиками. Але ж це кошмар!

Ми сьогодні присутні при створенні такої собі «піраміди Хеопса», піраміди маскульту. Хоча це порівняння не зовсім правильне. Радше апофеоз маскульту — це точно. Вже можна щодня показувати ж... яка вміє говорити... Себто співати. І казати, що вона круто співає, і всі на неї молитимуться. І будуть ущерть забиті зали. А ж... до того ж співатиме під фонограму...