«Хай Дварф не обере собі шляху, крім Світла»

«Хай Дварф не вб’є дварфа.

Хай Дварф не завдасть ані шкоди, ані збитку і ніякого іншого зла дварфові.

Хай Дварф напоумляє одноплемінника словом, і тільки словом.

Хай Дварф не скаже брехливого слова дварфу.

Хай Дварф не залишить без допомоги стражденного дварфа.

Хай Дварф не розірве сімейних уз.

Хай Дварф трудиться і у хворобі, і в радості, бо немає блага, рівного праці».

Це звід етичних норм не належить жодному з епічних сказань, хоча саме у скандинавів у віршованій збірці міфів «Старша Едда» можна прочитати про дварфів — духів землі, яких поряд із велетнями, ельфами і людьми відносять до першостворених народів. Насправді цей звід правил є статутом київського клубу рольовиків «Глибинний Страж», представники якого належать до фендому рольової субкультури. Але сьогодні ми будемо говорити про неї лише в контексті пошуку відповіді на запитання про те, який вигляд мають підліткові ідеали. Озброївшись, подібно до китайських каліграфістів, тушшю й аркушем паперу, ми постараємося змалювати риси лише наймиліших серцю підлітка героїв, специфіку котрих іноді простіше пояснити аморальністю, аніж заглиблюватися в суть. І дуже часто кліше аморальності стосовно підлітків спрацьовує тільки тому, що в образ «правильного» хлопчика/правильної дівчинки не вписуються колесоподібні тунелі у вухах або сумка у вигляді черепа-реготуна.

У кожній казці історія героя починається з буденності. Правда, він сам зазвичай не знає, що перебуває в епіцентрі чар, де немає готових моделей поведінки, схопившись за які завжди можна легко відшукати те, не відати що, і правильно знайти дорогу туди, не знати куди. Ємеля не може покладатися на досвід Івана-дурня. На те він і герой, щоб пройти дороговказною стежкою першим. Проте в нашому, людському, світі життя без героя як без опори, зразка уявляється майже неможливим. Особливо яскраво зацікавленість у такому заступництві виявляється у підлітковому віці під час трансформації дитини. Можливо, саме тому підліток, йдучи з півдня на північ, намагається знайти надійні притулки на шляху до дорослого царства. Зазвичай із цих самих притулків як колобок із хатинки, викочуються форми різних субкультур, завдяки чому і відбувається поповнення в лавах емо-кідів, готів, скінхедів, реперів, толкієністів, рольовиків, реконструкторів, хулів (футбольних хуліганів), растаманів, стрейтеджерів і багатьох інших -рів і -дів. Але не варто плутати прихисток із притулком — те, що молоді люди стають послідовниками тієї чи іншої субкультури і приймають верховенство певних ідеалів і норм, свідчить саме про зворотне. Тому з одного боку значки, прикріплені до фліпів (взувачки з текстилю у ромбик) у емо-кідів, — явна демонстрація, а з другого боку — смілива спроба висловити себе. А це ж бо дуже нелегко. Спробуйте хоч раз пройтися по вулицях у тому, чого ви раніше ніколи не надівали, наприклад, у жовтих кедах із товстими різнобарвними шнурками, зелених гетрах із червоними півнями або, на крайній випадок, у напульсниках із шипами. Повірте, зробити це буде справді непросто, адже усереднене соціальне середовище завжди з оглядкою дивиться на порушення канону.

Звичайно, кожна субкультура має свої розпізнавальні знаки, специфіку мови яких до кінця спроможний зрозуміти тільки той, хто сам плаває у водах тієї або іншої течії. Наприклад, хто з простих смертних знає про те, що тапочки з візерунком у шашечку або «поштова» сумка із зображенням схрещених рожевих пістолетів і написом bang-bang є атрибут емо-культури? Хто зверне увагу на хрест або абревіатуру sXe, що прикрашає рюкзак 15-річного хлопця? Мені здається, навряд чи хтось стане проводити паралель між ним і культурою стрейтеджерів, характерними рисами якої є цілковита відмова від усіх видів наркотиків (включаючи алкоголь, тютюн і навіть кофеїн) і стриманість у сексі. Адже для тих, хто сам є носієм цінностей певної субкультури, такі знаки можуть розповісти багато про що і навіть допомогти в процесі ідентифікації людини. Але, на щастя або на жаль, для всіх непосвячених такий метод упізнавання закритий. До того ж ті молоді люди, що щиро приймають субкультурні цінності і норми, рідко підкреслюють це через 101-й атрибут. Зазвичай лише поз­Ери користуються крикливою андеграундною строкатістю, що свідчить радше про повну дис­кваліфікацію ними свого внутріш­нього «я», аніж про глибинне розуміння неформатної культури.

У принципі, про кожну з існуючих сьогодні субкультур вже і так сказано досить багато, тому немає сенсу знову і знову переливати з пустого в порожнє гарні слова про світ чарівництва рольовиків або описувати холодно-піднесені склепіння царства готів. Ми обіцяли лише замалювати героїв, зовнішні форми яких завжди є відбитком глибинної суті. Скажімо, якщо взяти толкієніста, реконструктора і рольовика, то в «мирському» житті ви навряд чи зумієте розгледіти за силуетами сусідських Вови, Петі, Саші лісового ельфа, родовитого князя і могутнього поганського жерця. Звичайно представники цієї субкультури не схильні демонструвати і відверто жонглювати своїм «я». На підтвердження цих слів на всеукраїнському порталі рольових ігор можна прочитати таке: «Рольові ігри — це можливість нам, таким, які ми є, без натужного гламуру і краватки в тон, за життя, бути кимось іще. По-справжньому, як же інакше. Всерйоз. По-перше, тому що форма часто-густо визначає зміст. А по-друге, тому що це зміст, який рветься із нас і конфліктує з тим, що навколо, той самий зміст, який затято не хоче миритися і змиряться, обмежуватися і розчинятися — він і робить форму. Гармонія — чи не до цього ми прагнемо все наше свідоме життя? Усе ж краще бути собою — таким, яким ти є, нехай це і незвично для тих, хто навколо, нехай це незвично для тебе самого. Краще бути, аніж здаватися».

Зовсім інша річ репери, емо або готи. Герої цих субкультур свідомо прагнуть привернути увагу, підтвердження чого можна знайти не тільки в музиці і характерних атрибутах, а й у зовнішньому образі кожного з них. Так, класичний герой емо-культури — це підліток 14—18 років, який вирізняється особливо рефлексивними думками, діями і станами, що у міру його дорослішання поступово трансформуються, переходять у більш упорядковане русло. Героєм готів так і хочеться назвати скромного трансильванського джентльмена з підкреслено блідим обличчям і аристократичними манерами, але насправді цей знаменитий образ буде занадто простим і безтурботним. Вони самі називають себе дітьми сутінку і визнають (дослівно) «наявність тіні на душі». Їхня характерна риса — безперервний стан пошуку. Звісно, це гостре почуття наявне не тільки у представників даної субкультури. У водах будь-якої молодіжної течії проглядається бажання відшукати себе, живе прагнення реалізуватися, розкритися повною мірою. Щоб спростувати або підтвердити ці слова, «ДТ» вирішило звернутися до шкільних і ліцейських психологів, які, напевно, краще за всіх здатні розповісти про дварфів і особливості підліткового шляху під знаменами певного героя.

Лисюк Володимир Михайлович, шкільний психолог школи № 226:

— Дитина завжди хапається або за те, чого їй бракує в житті, або ж за те, з допомогою чого вона може себе виявити. Якщо у неї підвищений рівень агресії, вона може стати і хулою, і скінхедом, і гопом. Тобто ввійти в агресивну молодіжну течію, де практикується застосування грубої фізичної сили. Якщо ж внутрішній світ дитини напряму пов’язаний з емоційною чутливістю, тоді вона напевне піде в емо-течію, де ніхто не скаже їй, наприклад, що «чоловіки не плачуть, чоловіки засмучуються». Що стосується готів — у нашій школі їх кілька. Готика — це холодна культура Середньовіччя, де емоції практично відсутні. Дуже часто підлітки стають готами не тому, що це їм насправді близько, а тому, що знаходять у цій субкультурі притулок для приховання своїх емоцій, особливо коли вони зазнали якоїсь психологічної травми або пережили серйозний стрес. Є у нас і репери (особливо це модно в 5—6-х класах), котрі через цю субкультуру виражають протест проти всього — батьків, школи, соціуму, тобто будь-якої системи. Вони хочуть свободи в усьому — звідси і зовнішній вигляд, і манера поведінки, музика, інтереси тощо. Насправді всі ці течії мають глибокі корені, що ідуть усередину людини. Але дітей, готових поринути в них повністю, дуже мало. Якщо брати тільки нашу школу, то переважна частина дітей у нас цивіли, тобто ті, хто не належить до жодного «угрупування». Це люди, здатні розуміти, приміром, як готів, так і емо, хоча вони самі рідко дружать між собою.

— Тобто якогось збірного образу для наслідування в сучасних школярів немає?

— У принципі, немає. Підліт­ки приміряють різні «сорочки», але насправді всі вони хочуть такої ж уваги до себе, яку вони приділяють своєму ідеалові. Якщо брати середні класи, там часто можна почути: я — той або той. Але старші хлопці, здатні дослухатися свого внутрішнього світу, почуваються в рамках будь-якого напряму дискомфортно. Вони вже не зважають на зовнішнє екіпірування, а беруть із кожної субкультури лише те, що підходить їм індивідуально. Багатьом просто імпонує стиль життя. Але здебільшого причини приходу в субкультуру завжди дві: бажання розкрити внутрішній світ і прагнення виділитися.

— Як цивіли ставляться до готів, емо, реперів тощо? Якась підвищена увага помітна?

— Кожна людина, котра хоче і може себе показати, викликає інтерес. У принципі, цивіли ставляться до представників субкультур спокійно. І коли щось і переймають, то не беруть культуру цілком, а лише висмикують із неї те, чого їм бракує. Інша річ, як до цього ставиться педагогічний колектив. Коли підліток починає помітно виділятися, ставлення дорослих до нього зазвичай змінюється, вони починають сприймати його трохи неадекватно: намагаються зламати або повернути в стан «такий як усі». Аби такого не було, я намагаюся на педрадах розповідати вчителям про різні молодіжні течії і субкультури, такі атрибути, як, наприклад, сережки у хлопчиків (у багатьох учителів тут спрацьовує стереотип несприйняття — починаються проблеми). Правда, свою приналежність до тієї чи іншої субкультури діти давно навчилися маскувати під шкільною формою і навіть успішно поєднувати з нею. Картаті шарфики, ланцюжки, рожеві шкарпетки — вони живуть цим щодня. Саме тому ми робимо по школі такі собі «зрізи» і роздаємо їх класним керівникам, щоб вони змогли ширше подивитися на світ сьогоднішніх дітей.

Єргієва Лариса Валеріїв­на, практичний психолог вищої категорії Економіко-правового ліцею:

— У віці 12—13 років діти беруть тільки зовнішні прояви субкультури: одяг, зачіску й атрибутику. Вони не вникають в ідеологію. Тільки в міру дорослішання підлітки починають розбиратися в тому, наскільки та чи інша течія може розкрити їх як особистість. Якщо говорити про ліцей, то яскраво виражених представників субкультур у нас немає. З 8 по 10 клас є десь п’ятеро емо, причому серед них тільки одна дівчинка, котра, до речі, пише чудові вірші. У 11 класі є кілька дівчаток-готів, які чітко розуміють ідеологію даної субкультури і можуть розповісти про те, як вона переломлюється крізь їхню особистість. Є в нас також рольовики і толкієністи. Правда, нинішнього року їх менше — із торішнім випуском пішло четверо хлопців, котрі справді жили рольовими іграми. Ви знаєте, я часто чую про те, що рольовики — це люди, які загралися в дитячі ігри. В жодному разі. Це не просто гра. Рольовики намагаються відтворити цілісний образ лицаря, поєднуючи і фізичну красу, і психологічні особливості поведінки, що, до речі, потім починає виявлятися й у реальному житті. Наприклад, у поважному ставленні до жінки. Але більша частина ліцеїстів — це все ж таки ті, хто дотримується узвичаєної культури, використовуючи елементи готики, толкієнізму та інших субкультур.

— Чому ж у більшості прихильників тієї чи іншої течії не відбувається повного «вливання» у культуру?

— Субкультури теж поглинають. Навіть у них людина може перестати виявлятися як особистість. Є два шляхи приходу в будь-яку субкультуру: перший, коли шукають культуру, у якій було б добре. І другий, коли просто подобаються якісь зовнішні прояви — починають підлаштовуватися під вимоги цієї культури. В останньому разі людиною рухає лише бажання виділитися. Наскільки я розумію, з наших представників емо тільки одна людина при­йшла першим шляхом.

— А як реагують учителі, скажімо, на нафарбовані чорним лаком нігті в емо-хлопця?

— Реакції, звісно ж, різні. Якщо є явне протиріччя шкільному дрес-коду або вимогам до шкільної зачіски — виникають конфліктні ситуації. Але треба розуміти: вони виникають не тому, що людина є частиною тієї чи іншої субкультури, а тому, що є вимоги системи освіти, від яких нікуди не піти. Школа — це макет світу, тому в ній слід дотримуватися певних загальних форм.

— Ларисо Валеріївно, хто з телеперсонажів, книжкових і музичних кумирів найбільше впливає на сучасних молодих людей? Які елементи наслідування можна відстежити?

— На це запитання мені відповісти важко. Років п’ять тому в старших класах був популярний серіал «Бригада», потім з’явилася Катя Пушкарьова, котра зняла комплекс на брикети й акцентувала увагу на професіоналізмі. Свого часу був у нас і психологічний клуб любителів творчості Пауло Коельйо, із книжками якого ми носилися по всьому ліцею, читаючи та обговорюючи їх. Більше того, наші ліцеїсти почали писати власні твори під його концепцію. І хоча це було тимчасово, завдяки Коельйо дуже багато підлітків відчули смак до літератури і почали читати. Творчість Коельйо дала поштовх подальшому світоглядному розвитку молоді.

— Як ви думаєте, чи може симпатія до героя або героїв вплинути на вибір майбутньої професії? Важко уявити, що, наприклад, рольовик або толкієніст обере для себе професію бухгалтера...

— Тут складно виділити якісь закономірності. На сьогодні молодь вибирає ті навчальні заклади, навчання в яких батьки здатні оплатити. Звісно, субкультура впливає на світогляд, тому було б цілком логічно припустити, що вибір професії робиться з урахуванням і цих чинників теж (наприклад, у нас була дівчинка, котра після знайомства з роботами Коельйо твердо вирішила йти в журналістику). Але про це не можна говорити з упевненістю. Природно, субкультура і кумири впливають на вибір професії, але як саме вони впливають — ми можемо тільки робити припущення. Таких досліджень ще ніхто не проводив. На жаль, сучасні підлітки прив’язані до можливостей батьків. Дуже багато випускників так і кажуть: «У моїх батьків є можливість, щоб я вступив(ла) туди-то, хоча мені там нецікаво. Але я вирішив(ла) провчитися там кілька років, а потім уже знайти щось для себе». І цей варіант сьогодні працює.