Антиінфляційна політика: шок чи терапія?

Сьогодні декому стає дедалі важче утримуватися від спокуси заробити кілька політичних очок, озвучуючи панічні прогнози або звинувачуючи політичних опонентів у роздмухуванні інфляції.

Висока інфляція — надто небезпечне для добробуту кожної людини явище, щоб спекулювати на цій проблематиці, підбурюючи інфляційні очікування.

На моє глибоке переконання, тема інфляції має бути виведена за рамки політичної конкуренції. Приборкання цього явища вже сьогодні вимагає скоординованих дій гілок та органів державної влади, усіх відповідальних політиків.

Серед причин нинішнього цінового сплеску експерти, представники засобів масової інформації дедалі частіше називають невиважену урядову політику грошових доходів населення, а також недостатньо активні обмежувальні заходи з боку НБУ. На мою думку, акцентування суспільної уваги на цих чинниках безпідставно звужує предмет аналізу, залишає поза дискусією системні причини інфляції, а відтак — унеможливлює визначення адекватних засобів антиінфляційної політики.

Неупереджений, позбавлений політичного забарвлення аналіз дає змогу виділити три групи факторів, які зробили інфляційний сплеск 2007—2008 років неминучим.

Об’єктивні та суб’єктивні чинники

Перше. Загальносвітовою тенденцією останніх років є стрімке підвищення цін на продовольство та енергоносії. Індекс світових цін на продовольство, який розрахову­ється інвестиційним банком Goldman Sachs, у 2006 році зріс на 26%, у 2007-му — на 41%, у зв’язку з чим експерти банку впровадили термін «агфляція» (різкий ріст цін на аграр­ну продукцію). Організація Об’єд­наних Націй попереджає про загрозу світовій стабільності через зростання цін на продовольство, яке в низці країн (Єгипет, Ємен, Болівія, Мозамбік, Сенегал, Індонезія, Гаїті, Камерун тощо) вже призвело до голодних бунтів і загибелі людей.

За висновком представників ООН, вже найближчим часом може стати реальною світова продовольча криза. Використання сільськогосподарських земель під вирощування сировини для виробництва біопалива, зростання споживання в Китаї та Індії скорочують ресурс продовольства.

Для України підвищення світових цін на продовольство має два основні наслідки.

Зростання вартості імпортованої харчової продукції.

Статистичні дані постійно фіксують випереджаюче, порівняно з фізичними обсягами, зростання вартісних показників імпорту продовольства. За січень—лютий ц.р. імпорт живих тварин і продуктів тваринного походження, у вартісному обчисленні, зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 28,6% (у тому числі молока і молочних продуктів — на 62,8%), продуктів рослинного походження — на 52,7, жирів та олій тваринного або рослинного походження — майже у 2,5 разу, готових харчових продуктів — на 37,3%.

«Вимивання» з внутрішнього ринку харчової продукції вітчизняного виробництва.

За той же період експорт живих тварин і продуктів рослинного походження, внаслідок нестворення умов для реалізації всередині країни, зріс у 2,2 разу, жирів та олій тваринного або рослинного походження — майже удвічі, готових харчових продуктів — на 52%.

Унаслідок цінових диспропорцій між внутрішнім і світовим ринками у першому кварталі 2008 року значно зросли ціни на деякі види продукції, насамперед на фрукти (32,6%), овочі (32,5%), олію (26,7%).

Розбалансування внутрішнього ринку продовольства стало результатом непідготовленої лібералізації зовнішньої торгівлі у 2005 році, внаслідок якої внутрішні ціни в Україні почали стрімко зростати до рівня світових.

Вступ України до СОТ у поточному році істотно обмежує можливості застосування захисних заходів, які дали б змогу уповільнити зазначений процес, надали певний перехідний період для адаптації суб’єктів господарювання. План заходів щодо нейтралізації можливих негативних наслідків у зв’язку зі вступом до СОТ та забезпечення підвищення конкурентоспроможності національної економіки, затверджений урядом у січні 2006 року на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 20 травня 2005 року, залишився «на папері».

Зростання світових цін на пальне, яке українські автомобілісти відчувають ледь не щодня, також є довгостроковою тенденцією. 16 квітня ціна нафти побила черговий рекорд, сягнувши до позначки 115 дол. за барель.

Дорожчання енергоносіїв має ще один негативний наслідок — зростання виробничих витрат. Збільшення собівартості обумовлює зростання індексу цін виробників промислової продукції, яке перевищує зростання індексу інфляції (ІЦВ за березень 2008 року становив 106,6%, що є найбільшим показником з кризового жовтня 1998 року). Згодом, у зв’язку з неминучим переходом до європейських цін на газ, цю проблему гостро відчують також підприємства хімічної промисловості, металургії, комунальної теплоенергетики.

Негативні наслідки підвищення світових цін посилюються через кризу на фінансовому ринку США, яка спричинила ланцюгову реакцію на світовому фінансовому ринку, та знецінення долара. 16 квітня курс долара до євро сягнув чергового історичного мінімуму, впритул наблизившись до позначки 1,6.

Обидва процеси мають об’єктивний характер. Засоби боротьби зі спричиненою ними інфляцією на внутрішньому ринку України є обмеженими.

Друге. Інфляція не набула б настільки помітного прискорення, якби економіка України відповідала ключовим критеріям ринкової. Зокрема, не використано можливості для проривного нарощування продуктивності праці.

Конкурентні відносини є голов­ною передумовою впровадження противитратної, а відтак — антиінфляційної моделі економічного розвитку. Натомість в Україні суцільного поширення набула монополізація національного, регіональних і галузевих ринків. Антимонопольний комітет щороку фіксує численні випадки зловживання монопольним становищем, однак заходи щодо обмеження монополізму та захисту економічної конкуренції не дають відчутних результатів.

Не менш гострою системною проблемою залишається несприятливий інвестиційний клімат. Дискусії щодо забезпечення, врешті-решт, дієвого захисту права власності, які точаться вже багато років, не супроводжуються відповідними діями на законодавчому рівні, практичними заходами щодо реалізації судової реформи та забезпечення виконання судових рішень. На моє переконання, свідомо блокується прийняття закону «Про акціонерні товариства», що створює сприятливі умови для діяльності «рейдерів» та тіньового перерозподілу власності.

Немає стимулів до системного залучення інвестицій в українську економіку, модернізації та підвищення конкурентоспроможності ключових галузей, реалізації широкомасштабних програм скорочення виробничих витрат. Рівень проміжного споживання (матеріальних витрат) в Україні значно перевищує показник, досягнутий у 1990 році у «затратній» економіці колишньої УРСР.

Важливу антиінфляційну функцію у сучасній ринковій економіці виконує фінансова інфраструктура, яка забезпечує стерилізацію надлишкової грошової маси та її перетворення на інвестиційний ресурс. Проте її ключові елементи — фондовий ринок, небанківська фінансова система, в тому числі страхові компанії, інвестиційні та недержавні пенсійні фонди —перебувають в Україні у зародковому стані.

Поряд із загальною інституційною слабкістю банківської системи викликає певне занепокоєння погіршення якості кредитного портфеля. Перший «дзвінок» про можливу дестабілізацію банківської системи у разі рецесії пролунав від Standard&Poors та МВФ, згідно з даними яких фактична частка проблемних кредитів становить від 30 до 70%. Не поділяючи таких оцінок, мушу зауважити: навіть якщо вони завищені вдвічі або втричі, є вагомі підстави констатувати виникнення проблем у банківській сфері.

Ще серйознішу проблему вбачаю у стрімкому нарощуванні зовнішньої заборгованості банків. Тільки за 2007 рік сума залучених банками іноземних кредитів зросла більш як удвічі — з 14 до 31 млрд. дол. Оскільки ці кошти йдуть на споживче кредитування, така заборгованість перетворюється на потужний інфляційний чинник, а в майбутньому — на серйозний ризик для стабільності банківської системи.

Не менше проблем накопичилося і в секторі державних фінансів.

Податкова система, як і раніше, виконує виключно фіскальні функції, лягаючи важким тягарем на фінанси суб’єктів господарювання. Відсутня довгострокова програма зниження податкового навантаження та перерозподілу податкових надходжень на користь місцевого самоврядування, навпаки, централізація фінансових ресурсів має стійку тенденцію до посилення. У той час як, наприклад, в Італії після нещодавніх парламентських виборів оголошено про намір скоротити державне споживання до рівня не вище 40% ВВП, в Україні — країні, що розвивається, в якій цей показник має бути значно меншим, — він фактично наближається до 50%.

Концепції реформування податкової системи, проекти Податкового кодексу де-факто спрямовані на усунення окремих недоліків, оминають увагою її загальну невідповідність потребам розвитку економіки. Стереотипи мислення провідників податкової реформи блокують будь-які спроби відмови від найбільш руйнівних податків (таких як ПДВ або податок на прибуток у їх українському вигляді), впровадження замість них податків, спрямованих на стимулювання збільшення рентабельності та капіталізації бізнесу.

Водночас із цілком зрозумілих причин відкладено у «довгу шухляду» впровадження податку на майно, яке миттєво відновило би баланс попиту та пропозиції на ринку нерухомості, зробило б житло доступнішим, а відтак — справило б відчутний антиінфляційний ефект. Зрозуміло, що малозабезпечені не повинні сплачувати цей податок. Натомість громадяни, які мають квартири, будинки у кілька сотень або тисяч метрів, повинні зробити свій внесок в утвердження соціальної справедливості.

Третє. Безумовно, вагому роль у розкручуванні інфляції відіграли прорахунки низки українських урядів (починаючи з пенсійних експериментів 2004 року і закінчуючи соціальним патерналізмом 2008-го), пов’язані з використанням гасла збільшення доходів населення в популістських цілях. Бюджетна політика вже давно перетворилася на своєрідний «театр абсурду», в якому величезні кошти, вилучені з продуктивної економіки, з року в рік спрямовуються на формування та підтримання споживацьких настроїв, сприяючи задоволенню безмежних апетитів державної бюрократії — замість забезпечення широкого спектра та належної якості державних послуг.

Яскравий приклад — негосподарське ставлення до коштів від продажу «Криворіжсталі», за рахунок яких можна було б розв’язати низку нагальних економічних проблем. Наприклад, цілком реальною на той час була реалізація проекту будівництва газопроводу Іран—Азербайджан—Грузія—Україна, який обговорювався мною під час візитів до Ірану та Азербайджану. Відтак, було втрачено унікальний шанс диверсифікувати джерела поставок газу в Україну.

Під надуманими ідеологічними приводами бюджетні ресурси не використовуються для налагодження державно-приватного партнерства у реалізації стратегічних інвестиційних проектів, насамперед із розвитку інфраструктури. Натомість мільярдні кошти вкидаються у «чорну діру» української економіки — вугільну промисловість, продуктивність якої то менша, що більші обсяги державної підтримки. Зволікання із роздержавленням вугільних підприємств, створенням умов для залучення у їх переозброєння приватних інвестицій унеможливлюють докорінне поліпшення технічного стану шахт, підвищення безпеки праці шахтарів, за рахунок якої підтримується казковий добробут вугільних «генералів».

Не менш негативні наслідки має й нинішня система державної підтримки агропромислового комплексу, а точніше, посередників, які паразитують на безпосередньому виробникові сільгосппродукції. Результатом саме їхньої діяльності, разом із безглуздою державною політикою, слід вважати спад у першому кварталі 2008-го (до відповідного періоду попереднього року) виробництва низки видів м’ясної продукції, уповільнення, вперше за останні роки, зростання обсягів виробництва продукції харчової промисловості в цілому.

За таких умов, зважаючи на зазначені вище диспропорції у зовнішній торгівлі продовольством та власний сумний досвід 2002—2003 років, неприпустимими видаються заклики до повної лібералізації експорту зерна, яка матиме наслідками черговий нищівний удар по вітчизняному тваринництву та новий виток інфляції.

З викладеного зрозуміло, що комплексна антиінфляційна політика має включати дві групи заходів.

Короткострокові заходи із стримування інфляції

При формуванні оперативного плану антиінфляційних дій слід врахувати два важливі застереження.

По-перше, немає об’єктивного підтвердження жорсткої залежності інфляції від динаміки грошової маси в обігу. За період економічного зростання (2000—2007 рр.) споживчі ціни зросли у 2,3 разу, тоді як готівка в обігу — в 11,6 разу, грошова база («гарячі гроші») — в 11,8 разу, грошова маса — у 17,9 разу. Зростання у 2002 році цих грошових агрегатів відповідно на 35,8%, 33,6%, 41,8% взагалі супроводжувалося дефляцією. Активні обмежувальні дії Національного банку на початку поточного року, як відомо, не призвели до уповільнення зростання споживчих цін.

Таким чином, не маючи істотного антиінфляційного ефекту, грошові рестрикції за описаних вище умов можуть спричинити сповзання української економіки у прірву стагфляції (поєднання високої інфляції з рецесією) — економічного лиха, якому слід запобігти у будь-який спосіб.

Уже сьогодні спостерігаються ознаки «охолодження» економічної активності. Темп приросту обсягу наданих в економіку кредитів у першому кварталі 2008 року становив лише 0,1% (у першому кварталі 2007-го — 6,9%), у тому числі споживчих кредитів — відповідно 1,4 та 8%. Процентні ставки за кредитами, на відміну від попереднього року, за той же період зросли на 1,4%. В окремі дні у квітні вартість кредитів overnight перевищувала 30% річних, середньомісячна їх вартість — становила 14%, що більш як утричі вище, ниж торік.

Індикатором гальмування інвестиційних процесів у першому кварталі ц.р. стало скорочення обсягів будівництва (на 1%). Приріст виробництва сільськогосподарської продукції уповільнився з 0,8% за січень—лютий до 0,4% за січень—березень.

По-друге, в умовах гостродефіцитного торговельного балансу, від’ємне сальдо якого постійно і динамічно зростає, не слід перебільшувати потенціалу можливого посилення гривні.

За 2007 рік від’ємне сальдо поточного рахунку платіжного балансу збільшилося у 3,7 разу і досягло 5,9 млрд. дол. Від’ємне сальдо торгівлі товарами перетнуло межу 10 млрд. дол., що вдвічі перевищує рівень 2006 року.

Від’ємне сальдо поточного рахунку наразі компенсується надходженням коштів за фінансовим рахунком (15,4 млрд. дол. у 2007 році). Проте залучення зовнішніх ресурсів широко використовується для споживчого кредитування, а отже, придбання імпортної продукції. В «сухому залишку» від цих операцій залишається тільки заборгованість корпорацій та банків за зовнішніми позиками.

З метою уповільнення інфляції, «зниження температури» хворої української економіки доцільно:

1. Перейти до активної грошово-кредитної політики, що передбачає активізацію участі Національного банку на міжбанківському кредитному ринку, істотне розширення обсягів рефінансування, насамперед під кредитування інвестиційних проектів.

2. Забезпечити максимальне наближення до прогнозних орієнтирів обмінного курсу, визначених Основними засадами грошово-кредитної політики на 2008 рік, більш активно застосовувати інтервенції для нейтралізації його спекулятивних коливань.

3. Нормативно обмежити споживче кредитування, впровадити диференційовані ставки резервування залежно від структури кредитного портфеля, забезпечити інформування позичальника про реальну ціну кредиту.

4. Впровадити з метою стимулювання заощаджень нові депозитні інструменти із процентними ставками, прив’язаними до фактичного індексу інфляції.

5. Посилити контроль за рівнем «проблемних» кредитів, дотриманням банками показників фінансової стійкості.

6. При внесенні змін до дер­жавного бюджету на 2008 рік:

— мінімізувати розмір бюджетного дефіциту;

— привести соціальні видатки у відповідність із реальними фінансовими можливостями держави і здоровим глуздом;

— забезпечити спрямування доходів від приватизації винятково на стимулювання реалізації інвестиційних програм, насамперед у галузях інфраструктури;

— скоротити бюджетні витрати, які мають непродуктивний характер, або принаймні обмежити зростання таких витрат (до них в умовах високої інфляції можна віднести, поза жодним сумнівом, видатки на оборону);

— спрямувати додаткові бюджетні ресурси на державну підтримку тих сфер діяльності і галузей, які безпосередньо наповнюють споживчий ринок, насамперед сільськогосподарських товаровиробників;

— передбачити виділення необхідних фінансових ресурсів для здійснення державних закупівель (інтервенцій) на продовольчому ринку із застосуванням ін­струментів Аграрного фонду, ДАК «Хліб України», державного матеріального резерву.

7. У рамках норм і правил СОТ вжити заходів до посилення захисту внутрішнього ринку з метою уникнення дефіциту (неконтрольованого зростання цін) на окремі види продовольчих товарів, впровадити аукціонний механізм розподілу квот на їх експорт.

8. Вжити невідкладних заходів з протидії проявам зловживання монопольним становищем, внести відповідні зміни до законів про захист економічної конкуренції та про Антимонопольний комітет.

Перелічені заходи допоможуть оздоровити економіку, знизити «градус» інфляції. Проте щоб отримати довгостроковий ефект, слід повернутися до реалізації системних, стратегічних реформ.

Антиінфляційна стратегія

Основні положення антиінфляційної стратегії економічного розвитку напрацьовані ще у 2005 році та зафіксовані у низці рішень Ради національної безпеки і оборони України.

1. Забезпечення дієвого захисту права власності, поліпшення на цій основі інвестиційного клімату у державі.

Для прийняття закону «Про акціонерні товариства», усунення розбіжностей між Цивільним та Господарським кодексами (або, як пропонують деякі вітчизняні та іноземні експерти, скасування Господарського кодексу взагалі), прийняття законодавства про приватизацію (нової Державної програми приватизації та закону про Фонд державного майна) тощо не потрібні надзусилля — достатньо виконати зобов’язання, взяті перед виборцями Коаліцією демократичних сил.

Для приведення діяльності суддів у відповідність до законодавства необхідно продемонструвати на практиці готовність до притягнення їх до суворої відповідальності за неправосудні рішення.

Вирішення нагальних проблем у цій сфері можливе у разі формування консолідованої позиції президента України та основних політичних сил, як це було нещодавно продемонстровано на прикладі знищення узаконеної корупції у сфері державних закупівель.

Необхідними умовами поліпшення інвестиційного клімату є також:

- здійснення заходів щодо розвитку фондового ринку, налагодження ефективної депозитарної системи, усунення нагальних недоліків у діяльності реєстраторів цінних паперів; забезпечення можливості участі фізичних осіб в операціях із цінними паперами, в тому числі електронних;

- реалізація податкової реформи, прийняття Податкового кодексу, маючи на увазі, що жоден із наразі розроблених проектів кодексу не відповідає завданням податкової реформи.

2. Реформа паливно-енергетичного комплексу.

Неминуче підвищення цін на енергетичні ресурси до рівня середньоєвропейських робить безальтернативною послідовну політику енергозбереження, скорочення усіх складових матеріальних витрат, усунення посередницьких ланок з ланцюгів поставок продукції виробничо-технічного призначення на державні підприємства ПЕК. Зростання цін на імпортовані енергоносії значно підвищить інвестиційну привабливість вітчизняної вугільної промисловості, для реалізації потенціалу якої необхідно змінити організаційно-економічний механізм її функціонування, зняти перешкоди для залучення приватних інвестицій.

3. Реформа житлово-комунального господарства.

Формування інституту власників житлово-комунальної інфраструктури, впровадження у такий спосіб стимулів до безпосередньої зацікавленості громадян у її розвитку дасть змогу не тільки скоротити витрати електричної, теплової енергії та води, а й утвердити принципово нову якість життя населення.

4. Аграрна реформа.

Аграрний комплекс, зважаючи на довгострокову тенденцію підвищення світових цін на продовольство, є однією із найбільш інвестиційно привабливих сфер діяльності. Реалізації його потенціалу перешкоджає зволікання із впровадженням ринкового обороту земель сільськогосподарського призначення. Вже мало в кого залишилися сумніви, що єдиною метою гальмування скасування мораторію на продаж земель є збереження корупційних механізмів їх незаконного привласнення. Залишати унікальні українські сільськогосподарські землі без інвестицій в ім’я безпринципності і ненажерливості окремих політичних чи бізнесових угруповань — аморально і злочинно.

Ринковий оборот сільськогосподарських земель разом із впровадженням спеціальних механізмів кредитування — необхідні умови впровадження новітніх технологій сільськогосподарського виробництва, сучасного менеджменту, підвищення конкурентоспроможності аграрної сфери.

5. Пенсійна реформа.

Реформування пенсійної системи, що активно розгорнулося на початку 2000-х років, на сьогодні практично припинене. Водночас накопичувальна пенсійна система — це, з одного боку, відволікання «зайвих» грошей зі споживчого ринку, з іншого — джерело «довгих» ресурсів, а отже, інвестицій, а отже — зростання виробництва та продуктивності праці. Ефективна пенсійна реформа, таким чином, матиме подвійний антиінфляційний ефект.

6. Бюджетна реформа.

Реформування бюджетної системи має реалізовуватись у напрямках зниження рівня перерозподілу фінансових ресурсів через бюджет, децентралізації бюджетної системи і зміцнення фінансів місцевого самоврядування, радикального скорочення кількості та забезпечення повного фінансування бюджетних програм, раціонального і цільового використання бюджетних коштів.

7. Адміністративна реформа.

Ефективна реалізація всіх інших реформ неможлива без скорочення кількості та підвищення якості державного управлінського персоналу, який сьогодні є «річчю в собі» і діяльність якого не відповідає потребам суспільства.

Перефразовуючи народне прислів’я, час припинити «терти язиком» і починати «перти плуга» заради виведення нашої економіки з глухого кута, до якого її завели популізм і безвідповідальність.