Країна сільських цвинтарів

Не відаю, якими словами прийдешні покоління змальовуватимуть ту жахливу ситуацію, у якій в останні роки без жодної провини опинилося українське село з його соціальним «наповненням» — селянством. Ясна річ, винуватців зубожіння і мору обзиватимуть далеко не загальновживаними епітетами. Адже це вони покарали село безнадією, безробіттям! Посіяли втрати не лише економічні, а й невідновні: соціальні, демографічні, духовні, культурні, звичаєві, національно-генетичні…

Це від’ємне сальдо ятрить особливо. І мої розмови із Володимиром ЮРЧИШИНИМ, доктором економічних наук, професором, академіком Української академії аграрних наук, вилились у скорботне слово про долю українського села — материнку України.

Котилася торба з високого горба…

— Аграрна політика України скидається на гарбу, яку пустили з найвищої точки держави — Говерли, додолу без волів та їздового. Ще трохи — і урвище! Хоч і раніше, і тепер на хибність обраного шляху, архаїчний «транспортний» засіб вказували і вказують економісти-відчайдухи. Невже їхні різкі оцінки так нікого з верхівки і не дійняли?

— Нищівних оцінок ніхто не спростовував. Навіть тоді, коли в 2001 році в журналі «Економіка України» було оприлюднено висновок, що першопричиною занепаду сільського господарства і всього, що пов’язане з ним, є не аграрна криза, а системна криза державної аграрної політики.

Ще один вердикт у згадуваному часописові зводився до того, що за своїми суспільними та соціально-економічними наслідками криза співзвучна з викликами-злочинами, скоєними проти селянства за радянських часів. Якщо, за прислів’ям, мовчання означає згоду, то такі висновки політична влада країни мовчазно сприймала як реальні (що малоймовірно) або вважала за краще не помічати їх, аби не виходити на широку відверту розмову.

Особливе місце серед далеко не святкових оцінок посідає висновок відомого політика і вченого-економіста Михайла Павловського. Привернувши в одній зі своїх публікацій увагу до того, що латинське terror українською перекладається як жах, він зробив висновок стосовно того, що наша країна розвивається в умовах економічного терору. Оцінка різка, але заперечити щось важко.

— Тоді, логічно, сільське господарство, село і селянство вже майже два десятиріччя перебувають у стані соціально-економічного терору?

— А коли доля була милостивою до них? Та навіть у найважчі часи селяни збиралися духом і силою, відроджували села, продовжували розбудовувати властивий для їх віковічних традицій спосіб сільського життя.

Винятково важливою рисою їх хліборобського і людського буття було плекання землі і турботливе ставлення до збереження і збагачення довкілля. Пошлюся на Мар’яна Долішнього і Степана Злупка: у 1909—1913 роках питома вага українських губерній у світовому експорті п’яти зернових культур (жито, пшениця, ячмінь, овес, кукурудза) становила 21%, а в експорті Російської імперії — 71.

Та найважливіше, що селянство — це основа нації, її родовід. Саме воно є прадавньою колискою української мови, народної культури, українськості як такої. Саме на цьому зростала і зросла наша держава. Доводиться лишень жалкувати, що ні наука, ні письменство ще до кінця не відобразили справжньої місії селянства у бутті нашої країни.

— Навіть коли у розвиток села втручалося політичне насильство, як-от жовтнева соціалістична революція…

— Хоч би як возвеличували її нащадки більшовицько-комуністичного гарту, більш ніж очевидно, що саме з неї почалося нищення національно-генетичних надбань вітчизняного сільського господарства, села і селянства. Саме вона повернулася до них низкою викликів, які за своєю жахливістю дуже швидко стали суспільно-політичними і соціально-економічними злочинами.

Перший — тотальна націоналізація землі, у результаті якої селяни (як і інші землевласники) були позбавлені права на найдорожче і найнеобхідніше для них — землю. Порівняно швидко той же режим породив наступний виклик-злочин — насильницьку колективізацію. Її переможна хода вкоренила безправність, зневагу і батрацтво у найгіршій формі — рабській. Одначе тодішній політичній владі і цього виявилося замало. Приспіла черга третього виклику-злочину у вигляді штучно створеного Голодомору з його страхітливим наслідком — геноцидом українського народу. Його найчисленнішою жертвою стало саме селянство.

Рецидивами цих та інших викликів-злочинів була вся подальша аграрна політика компартійно-радянського типу. Вона, за висновком академіка, президента Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Олександра Никонова, оприлюдненого ще за радянських часів, базувалася на багаторічній політичній, правовій, соціальній та економічній дискримінації селянства.

— Одначе, Володимире Ва­сильо­вичу, заради об’єк­тивності треба сказати, що навіть за підірваних основ самобутності вітчизняного села і селянства в останні радянські роки почали проявлятися обнадійливі соціально-економічні процеси. Зміцнювався соціальний, економічний і виробничо-ресурсний потенціал сільського господарства. Він підтримував хоч і уповільнене, проте зростання темпів виробництва продукції сільського господарства. Зажевріла віра у краще майбутнє…

— Але вона згасла, тільки-но Україна здобула політичну незалежність. Бо сільське господарство, село та їх соціальна серцевина — селяни — потрапили із партійно-радянського безголів’я у… доморощене. У вигляді недолугої за змістом і безкарно-безвідповідальної державної аграрної політики.

Її сутнісним осердям стали радикальні аграрна та земельна реформи, реструктуризація колективних сільськогосподарських підприємств в агроформування ринково-підприємницьких типів. Селянам було гарантовано вільний вибір найбільш прийнятної для кожного з них форми господарювання. Завдяки чинній аграрній політиці відкрито дороги до формування на селі приватного сектора, розвитку фермерства. Були політично реабілітовані заборонені партійно-радянською владою земельно-орендні відносини.

Кум рулює, я — газую: летимо!

— Здавалося б, ніщо не заважало реформам рухатися вперед і давати очікувану від них віддачу. Але тільки невелика частина селян скористалася закладеними в них можливостями.

— Не встигши одержати землю, переважна частина селян готова продати її (або й вже продала, точніше — віддала) за безцінь. Село швидкими темпами знелюдніло, у тому числі і через масову втечу великої частини молодшого і середнього поколінь до закордоння у пошуках кращої долі. Звідси й глибока деградація людського капіталу у глибинці, кількаразове зменшення інтелігентно-інтелектуальної складової. На село насувається психологічний мор!

Мені важко загнуздати власний язик і правицю, тому кажу і пишу: це — державний злочин проти села і селян. Його трагізм — суспільний, соціально-економічний та психологічний — у тому, що все це відбувається не в чужій за духом країні, а в незалежній Україні. Чому державний? А як інакше, коли за державну аграрну політику видають те, що в аграрному сенсі відкинуло Україну на кілька десятиріч назад?!

— Кажуть, до реформ підштовхнули численні листи селян на адресу президента: без «рехворм» не можемо жити! Траплялися нетерплячі, що «били» на Банкову навіть телеграми. Ви їх бачили?

— Запитайте канцелярію президента… Причина набагато серйозніша. Протягом кількох останніх радянських п’ятирічок Україна відставала у виробництві продукції з гектара сільськогосподарських угідь і на одного жителя, за ресурсно-виробничим потенціалом, оплатою праці колгоспників, комунально-побутовою облаштованістю сіл порівняно з Білорусією, Молдавією. Я вже не кажу про розвинену в аграрному сенсі Прибалтику.

Наразі це може декому здатися неймовірним, адже тоді Україна виробляла і постачала у так званий централізований (загальнодержавний) фонд близько чверті загальнодержавного продовольчого багатства СРСР. Але було саме так: союзні республіки обганяли Україну.

На користь аграрних реформ працювали й повністю прийнятні на той час наукові напрацювання. Великі зміни відбувалися у дедалі більшій кількості колгоспів, радгоспів та інших виробничо-господарських агроструктур, керівникам яких було тісно в планових умовах. Вони шукали і знаходили нетрадиційні високорезультативні рішення. Новаторів підтримувала держава…

Міркуйте самі. 1990 року із 11,2 тис. колгоспів і радгоспів збиткових було лише 23. Рентабельність виробництва у колгоспах становила 39,5%, радгоспах — 35,7, а їх сукупний прибуток оцінювали у 11,3 млрд. крб. У сільському господарстві і на селі почало формуватися реформаційне середовище. Нарешті, реформи були не лише об’єктивно необхідні, а й невідкладні у зв’язку з потребами освоєння ринкових відносин.

— Ми вже не дочекаємося від цих трансформацій нічого путнього! Кого ж винуватити — їх чи, можливо, непідготовлений політичний, правовий, соціальний, економічний, організаційний, психологічний грунт, на який ці реформи впали?

— Винятково непридатне ложе. Як результат, об’єктивно необхідні аграрно-трансформаційні процеси на селі почали набувати характеру згубного політичного експромту. І породжені проблеми так просто не викорчуєш.

Без усебічної державної підготовки реформи вершилися не згідно із законами України, як має бути, а винятково за указами президента. Останні, за всієї поваги до них, були лише підзаконними актами, що їх видають у межах закону чи на його розвиток. Ми й дотепер не маємо жодного базового закону України ні про аграрну політику, ні про земельну реформу. До того ж ключові підзаконні акти з цього приводу починалися словами «Про прискорення…», і жоден із них не стосувався якості здійснення реформ, відповідальності за їх втілення.

Не обійшлося і без політично-силових методів. Зокрема, на
кшталт того, як колись примусово створювали колгоспи, їх же без згоди колгоспників Верховна Рада переформатувала у колективні сільськогосподарські підприємства. А невдовзі, згідно з указом президента, їх «швидкісним методом» практично примусово перетворили на незрозумілі і неприйнятні для селян виробничо-господарські структури.

До того ж на реорганізацію понад 20 тис. КСП у нові агроформування відводилося лише три місяці. Згадаймо, реформи у Росії 1861 року і Столипінська готувалися кілька років. За такого короткого терміну на першому місці була не якість перетворень, а поспіх, причому наосліп.

А далі — ще гірше. Порів­няно велику частину КСП, послуговуючись указами президента, перетворили у ближчі до серця і єства селян виробничі сільськогосподарські кооперативи. Проте майже одразу після їх народження під маркою того, що кооператив — це той же колгосп, майже 2 тис. кооперативів змушені були змінити форму господарювання.

Однією з визначальних причин сучасного системного обвалу аграрної політики, аграрно-земельних реформувань стало також те, що державне управління ними здійснювалося не уповноваженим на те конкретним державним відомством. Віжками сіпав аграрний блок адміністрації президента, що невдовзі перетворився на своєрідне аграрне політбюро найгіршого партійно-радянського гатунку.

Звідти ж виходили шкідливі для практики так звані наукові публікації. Приміром, про те, що економічними реаліями реформи мають стати дрібненькі господарства африканського типу, а великі сільськогосподарські підприємства є не що інше, як індустріальні міражі. Там же виникла ідея принизливої для селян жебрацької за розміром орендної плати за земельні паї, яка й досі залишається у кілька разів нижчою, ніж у світі. Додумалися до небаченого і нечуваного у загальновизнаній практиці: орендну плату виплачувати залежно від соціального статусу. Пенсіонеру — більше, працюючому — менше.

Наукові погляди, що бодай хоч трохи не узгоджувалися із тими, які плодилися у згадуваній горезвісній інституції, брали в шори. Так вчинили з Іваном Лукіновим, видатним вітчизняним економістом, глибоким знавцем світової та вітчизняної аграрної економіки, академіком НАН України. І лише тому, що з перших пострадянських років він послідовно обстоював погляди щодо ретельної підготовки до реформ у сільському господарстві, чільності інтересів села та селян. Водночас напоумлював: зруйнувавши те, що має сільське господарство країни, суспільство постане перед фактом голодного існування.

— Ви згадали про Івана Іларіоновича, з котрим мені доводилося спілкуватися у нелегкі для нього часи принижень і зневаги. Та хіба лише до нього тодішня влада залишалася глухою? Колишні імітатори невдало-шкідливих реформ, вершителі аграрних «збурень» створили таке собі земляцтво нагороджених. Серед них походжають Герої України, лауреати всіляких премій, заслужені діячі, академіки…

— Наразі вони дружно стверджують, що саме реформи є першопричиною аграрної кризи. Хоча насправді вона, повторюся, є нічим іншим, як одним із рецидивів глибокої, важко виліковної кризи сучасної державної аграрної політики. І майбутнє тепер залежить від того, який варіант виходу із сучасного стану оберуть. Чи то «косметичний ремонт» чинного способу ведення сільського господарства, чи то формування ефективної новітньої державної аграрної політики.

Нерідні близнята

— За останні 90 років сільське господарство, село та селяни України побували у двох політичних епохах — більшовицько-партійній і пострадянській. Різними були сценарії і механізми виконання обіцянок та гарантій, якими в обох випадках улещували вуха селян владні структури. Проте у найважливішому, результативному сенсі між ними було і є багато спільного: декларації на користь села і селян здебільшого не виконувались і не виконуються.

— Спільним є й інше: причетні до аграрної політики радянського типу не нахваляться, як гарно жили селяни у колгоспах. А чиновники сучасного штибу, безпосередньо чи дотично причетні до теперішньої руйнації, не вбачають у ньому нічого поганого. Навпаки, пробивають дорогу твердженню, проголошеному на найвищому державному рівні, що сучасне сільське господарство перебуває на стадії ренесансу. Хоча коли так, то він межує із соціально-економічною катастрофою національного масштабу.

— Селяни добре зрозуміли, чим повіяло від улесливих на словах аграрних реформ. Куди поділося колективне майно на мільярдні суми? Чому країна-експортер продовольства набуває статусу хронічного імпортера?

— Та найважче їм збагнути те, що коли у колгоспах і радгоспах вони були повністю відлучені від землі і значною мірою — від результатів праці на ній, то нині, реально володіючи земельним паєм, вони фактично залишаються безземельними внаслідок жебрацької орендної плати.

Про колгоспи розповідають дедалі менше, бо катастрофічно скорочується кількість тих, хто працював у них. А якщо й згадують, то найчастіше у зв’язку з тим, що навіть найбідніший колгосп був для селян «місцевим соцзабезом»: завжди хоч чимось, а допомагав. Зараз усе звалилося на сільську раду, яка потерпає від безгрошів’я.

Торік мені випало навідатися у село на рідній Вінниччині, де до війни і після навчався у сільськогосподарському технікумі, а потім працював агрономом. Раніше село налічувало 600 дворів із двома тисячами жителів, котрі працювали у трьох колгоспах. А що тепер? Жодної виробничої структури! Щороку в останню путь проводжають 35—40 чоловік. Знаєте, яка найнерозв’язніша проблема? Похорони, бо яму на цвинтарі нікому викопати. А є такі села, де й труни ні з чого збити!

Згинути у колапсі?

— Ви неспроста, Володимире Васильовичу, зачепили скорботну тему. Бо економіка економікою, але соціальні втрати проти неї — невимірні. Село не здатне, як раніше, виконувати демографічно-відтворювальну функцію…

— А втрата духовності, самобутньої народної культури, віками надбаних звичаїв? Багато чого невідновного…

Візьмімо глибоке руйнування сільської поселенської мережі, відмирання сіл. Явище начеб і не нове для України. Перші згадки про нього, пов’язані з Голодомором, з’явилися на початку 30-х років минулого століття. Статистика не дає відомостей, скільки колишніх сіл стали підводними цвинтарями на догоду каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі, Дністрі, каналу Дніпро—Крим. У середині 80-х років минулого століття з’явилися цвинтарі сіл через Чорнобильську катастрофу.

Та якщо перелічене можна списати на «потреби соціалістичного будівництва» (хоча від цього злочини зі знищення сіл не перестають бути зловісними) чи техногенні стихії, то сучасні темпи «омертвлення» сіл зумовлені нічим іншим, як безкарною безтурботністю держави. Наразі відомості про зняття з реєстру зниклих сіл можна одержати лише з окремих обласних повідомлень. Держкомстат із цього приводу мовчить. Незалежно від того, робить це він із власних міркувань чи йому забороняють, мовчанка з приводу національної катастрофи є злочином.

У зв’язку з цим найтепліших слів заслуговує Рахункова палата України, яка, виконавши системний аналіз рівня та характеру державної підтримки соціально-економічного розвитку села, оприлюднила висновок: такої підтримки як не було, так, по суті, немає й до сьогодні. Одним із підтверджень цього є те, що, за тими ж даними на 2005 рік, за роки незалежності кількість сільських населених пунктів скоротилася на 305 одиниць.

Як тут не згадати російського поета Віктора Кочеткова, який в одному зі своїх віршів описав подібну ситуацію в Росії у 80-х роках минулого століття:

«Видал не раз,

как города рождались,

как села умирают —

не видал».

На відміну від поета, котрий насмілився описати це в ті часи, ми, свідки масових «упокоєнь» вітчизняних сіл, дружно мовчимо.

— Хоча можна почути і таке: а чи варто здіймати гвалт через отой один «відмерлий» відсоток?

— Наприкінці минулого року у Чернігівській області, колись густо населеній Сіверщині, уже за роки незалежності зняли з державного реєстру 19 сільських поселень. А в кожному із понад ста, що ще «дихають», мешкають до десяти людей похилого віку. Лише диво може врятувати їх від того, аби вони не поповнили «вічний» список!

Наука не перестає бити на сполох з приводу того, що рівень депопуляції сільського населення підштовхує країну до національної катастрофи. У 2005 році майже половина сіл не мали шкіл і закладів охорони здоров’я, дві третини — дошкільних закладів, 40% — клубів і будинків культури. А найвищим владним структурам усе дарма.

Видатки, передбачені Зако­ном України «Про Держав­ний бюджет України на 2007 рік» на інвестиційні проекти для розвитку соціальної сфери села, скоротилися порівняно з попереднім роком на 67,6 млн. грн. Тож не дивно, що тенденція до системного погіршення ситуації, зокрема зростання темпів відмирання сільських поселень, має міцну основу. І якщо найвищі владні структури не схаменуться, вже найближчим часом на нас очікує набагато страшніше національне лихо, ніж те, що маємо зараз.

Україна перетвориться на країну сільських цвинтарів. Доведеться завести адресний поминальник із переліком усіх евтанізованих сіл і гасло «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» в усій його сутності і масштабності перенести на сільську площину.

Ми мусимо затямити: остаточно втративши село і селянство в їх історично сформованій сутності, країна перестане бути Україною. Її територію з радістю заселять вихідці з-за кордону з чужими для наших селян, а заразом і для теперішньої країни духовністю, релігією, культурою, побутом. Нащадкам же тих, хто породив Україну з її самобутністю, місця на рідній землі залишатиметься дедалі менше.

Порятунок села і селянства — значно більша, складніша і важливіша проблема, ніж виробничі аспекти сільськогосподарської галузі. Якщо протягом останніх 90 років село і селян експлуатують в інтересах виробничої сфери, то настав час усе, що стосується сільського господарства, послідовно, системно підпорядкувати інтересам села і селянства. Причому задіявши весь національний потенціал країни.

Якщо держава зобов’язана створювати бізнесу реальні можливості для ефективного господарювання на землі та розвитку агропродовольчого блоку загалом, то вона — тільки вона і ніхто інший! — несе безпосередню, ні з ким не подільну відповідальність за сучасне і майбутнє села й селянства. Така постановка питання — це не протиставлення соціальних проблем сільськогосподарської галузі і села виробничим чи навпаки. Вони — нерозривна єдність, де первинними є все ж інтереси селянства.

У зв’язку з цим слід невідкладно розробити проект закону України «Про сільське господарство, село і селянство України» або два окремі — про сільське господарство і про село та селянство. Такий закон (закони) має стати вихідною основою формування, системної розбудови та здійснення новітньої державної аграрної політики. Її наріжний камінь — селянство і сільський розвиток.

І насамкінець. Я не закликаю усіх падати навколішки і молитовно спокутувати провину перед селом. Багато з нас у цьому сенсі безгрішні. А найвищі політичні керманичі, під чиїм проводом селяни доведені до відчаю? Розумію, від спокути чиновників їм не житиметься легше, але щирі слова вселять хоч трохи надії. Та чи знайдуться такі серед горішнього ешелону влади?!