Той, хто не шукає причин, стає рабом наслідків

Як пам’ятають читачі, «ДТ» уже наводило практично весь спектр думок про причини критичної ситуації, що складається у вугільній галузі України, про трагедію на найбільш «смертоносній» в Україні шахті
ім. Засядька.

Так, голова Ради орендарів шахти ім. Засядька, народний депутат Юхим Звягільський вважає головним винуватцем усіх бід академічну науку, яка, на його думку, «дуже й дуже слабка» і не може пояснити, що відбувається з газом на великих глибинах.

Самі вчені спростовують як обвинувачення в своїй некомпетентності, так і пусті вигадки аматорів наукової фантастики. Вони дорікають спеціалістам і менеджерам шахти ім. Засядька (як, втім, і багатьом іншим) ігноруванням пропускної здатності технологічних ланок і можливостями вентиляційних режимів виробіток. А начальник територіального управління Держгірпромнагляду в Донецькій області Микола Малєєв узагалі посилався на те, що інспектори називають такі шахти, як шахта ім. Засядька, «міченими»: хоч що роби, хоч як підвищуй безпеку праці — все одно аварія за аварією.

Втім, кинувши черговий камінь у город учених, фахівці Держгірпромнагляду визнають: у 99 випадках із 100 причиною нещасних випадків на виробництві стає людський чинник. І зазначають: «Трагедія на шахті ім. Засядька стала прямим наслідком накопичення «критичної маси» недоробок у сфері промислової та техногенної безпеки».

Залишається додати, що, за словами генерального прокурора України Олександра Медведька, слідство розглядає чотири реальні версії аварії на шахті ім. Засядька. Перша — вибух стався в результаті порушення посадовими особами технологій видобутку вугілля; друга — через порушення правил безпеки використання приладів та устаткування; третя — через порушення правил безпеки під час видобутку вугілля на ділянці; четверта — в результаті порушення правил сейсмологічного й повітряно-газового контролю відповідними посадовими особами.

А прем’єр Юлія Тимошенко ініціювала створення нової держкомісії щодо ліквідації наслідків аварії на шахті ім. Засядька.

В умовах почастішання трагедій у вугільній галузі сьогодні справді дуже важливо розібратися в реальних причинах кризи галузі, незважаючи на честь мундира, земляцькі, корпоративні інтереси. А вони, безумовно, присутні у вищенаведених думках уже хоча б тому, що в більшості випадків зводяться опонентами до вузького кола причин, зручних для відомств, які вони представляють. За системною оцінкою ситуації, що склалася у вугільній промисловості України, автор звернувся до одного з провідних учених галузі, завідувача кафедри аерології та охорони праці Національного гірничого університету, професора Василя ГОЛИНЬКА. Але, з огляду на те, що думки можуть бути оманливими, а факти — ніколи, логіка його висновків підкріплена низкою статистичних даних з української та світової практики вуглевидобутку та іншими оприлюдненими за останній період даними.

Статистика трагедій галузі

То як же виглядає безпека праці вуглярів України в українській і світовій статистиці?

Інформація до роздумів. Почнемо з бравурних рапортів. Останніми роками чиновники Мінвуглепрому з гордістю повідомляють про зниження травматизму на вуглевидобувних підприємствах України. І справді, якщо наприкінці 90-х на шахтах щороку гинуло приблизно 400 гірняків, а травми отримували близько 10 тисяч осіб, то в 2006 році ці показники знизилися вдвічі. Щоправда, при цьому практично ніхто не згадує, що за останнє десятиліття кількість вуглевидобувних підприємств і кількість гірників, які працюють на них, скоротилася майже в такій самій пропорції.

Вугільні шахти України роз­роб­ляють в основному пласти на великих глибинах. Середня глибина розробки перевищує 720 м, а 30 шахт працюють на глибинах 1000—1400 м. Близько 90% шахт — газові, 60 — небезпечні за вибухами вугільного пилу, 45 — небезпечні за раптовими викидами і 24% — схильні до самозаймання вугілля.

За офіційною статистикою, кожен видобутий мільйон тонн вугілля забирає життя двох гірників (для порівняння: у США — 0,03, в Росії — 1,1).

Вугільна галузь України лідирує за рівнем травматизму та смертності на виробництві. А в самій галузі в «чорному» рейтингу смертей на виробництві безумовним лідером є все та сама донецька шахта ім. Засядька. Як підрахував інтернет-ресурс «Острів», кожні 174 тис. тонн вугілля, що видається на-гора шахтою ім. Засядька, варті життя одного шахтаря. Тобто 5,7 людського життя на мільйон тонн кривавого «чорного золота»!

Отже, за даними Держгір­промнагляду, кожен п’ятий українець, котрий загинув на робочому місці, — шахтар. Так було, є. І буде?..

Відповідь на це риторичне, по суті, запитання варто шукати не у виправдувальних промовах українських вугільних баронів і чиновників, посиланнях на неспроможність науки та сторонні сили, а в світових тенденціях. Вони ж свідчать, що ця колись небезпечна галузь тепер у цивілізованому світі такою вже не вважається. За останні роки найбільші вугільні компанії світу домоглися зниження кількості людських жертв більш як у 15 разів. Якщо всього 10—20 років тому статистика безпристрасно фіксувала, що кожен мільйон тонн вугілля оплачувався одним-двома людськими життями, то нині в промислово розвинених країнах така кількість нещасних випадків припадає на 100 млн. тонн. І це при тому, що видобуток вугілля в світі неухильно зростає.

У США, за даними Бюро статистики праці, сьогодні до першого десятка найнебезпечніших професій входять такі: лісоруби, пілоти цивільної авіації, моряки риболовного флоту, будівельники, сміттярі, фермери, покрівельники та навіть таксисти. А от професія шахтаря в ньому відсутня. У Великобританії шахтарі до сумного десятку також не потрапили.

Як найбільш наочний приклад можна навести досвід Китаю, де щорічний приріст видобутку вугілля становить майже 200 млн. тонн (це, між іншим, можна порівняти із сукупним обсягом вугілля, яке видобувається в Росії). У 2005 році Піднебесна, що на той час лідирувала в світі за аварійністю в галузі, жорстко поставила завдання: домогтися швидкого й істотного зменшення кількості смертельних випадків. І китайці свого домоглися: всього через рік, у 2006-му, цей показник знизився порівняно з попереднім роком більш як на 25%.

Коли гривня вбиває

В.Голинько — Сьогодні вже чимало сказано про можливі причини останніх вибухів на шахті ім. Засядька, які забрали життя більше сотні шахтарів і рятувальників. До того ж, слід зачекати висновків держкомісії та результатів слідства. А от про ряд системних причин, які призвели галузь до її нинішнього становища, говорити на повний голос треба вже сьогодні, щоб завтра не було пізно й не стали реальністю найгірші з озвучених нині прогнозів про майбутнє галузі та цілих регіонів, у яких вона є містоутворюючою.

Щодо шахти ім. Засядька, то зазначу таке. Вона має всі необхідні системи контролю й апаратне забезпечення, яке дає змогу виявити, коли буровий інструмент ще тільки наближається до небезпечної за раптовими викидами зони. Але апаратура не зареєструвала жодних провісників раптового викиду. Тобто все свідчить про те, що його там не було. Вихо­дить, були дуже грубі порушення правил безпеки. А в таких випадках ніяка наука не відверне трагедії. Ця переконаність базується на результатах системного аналізу всіх даних щодо травматизму, аварій, ситуацій, які провокують вибухи, їхньої статистики, технічних даних. Обробкою цього життєво важливого для галузі масиву інформації займається один із провідних українських інститутів — Макіївсь­кий державний науково-дослідний інститут з безпеки робіт у гірничій промисловості (МакНДІ).

Висновки науки не суперечать і міністерському аналізові причин вибухів. Майже всі вони сталися на відносно благополучних шахтах із високою продуктивністю праці. Висновок гранично зрозумілий: інтенсивність виробництва збільшується за рахунок безпеки праці, видобуток вугілля ведеться на межі невиправданого ризику.

Звичайно, є особливо небезпечні шахти типу «Південнодонбаської №1», ім. Скочинського, «Суходільської-Східної», ім. Засядька. Але самі спеціалісти галузі визнають, що близько 80% випадків загального і 60% смертельного травматизму відбуваються через порушення технологічного процесу, дисципліни та вимог безпеки.

Найбільше вражає те, що в гонитві за зростанням видобутку та прибутків «боротьбу» з... технікою безпеки ведуть не лише рядові шахтарі кустарними методами. До неї на високому науково-теоретичному рівні вимушена підключатися і наука. Це визнав ще в 2002 році начальник управління організації нагляду у вугільній промисловості Держ­наглядохоронпраці Геннадій Суслов: «Тепер більшість робіт, проведених науково-дослідними інститутами, спрямовані не на поліпшення безпеки, а на розробку рекомендацій з обгрунтування відступів від правил безпеки. При цьому, що характерно, винуватцями аварій виступають переважно начальники ділянок, майстри, прості роботяги, які до того ж, як правило, самі й гинуть. І майже всі кримінальні справи закриваються за відсутністю складу злочину».

Мимоволі порівнюєш з ава­рією на китайській шахті, яка ста­лася майже одночасно з донецькою «Україною» в 2002 році. Ки­тайському судові вистачило доби для винесення смертного вироку тамтешньому директору, і бідоласі довелося тікати. От вам два протилежні полюси одного лиха.

Отже, згідно з офіційними даними, 55% гірників гинуть зі своєї ж вини — в результаті «порушення ними правил безпеки та технології робіт». І відбуваються всі ці порушення в основному через відрядно-преміальну систему оплати праці. Щоб отримати більш-менш нормальну зарплату, робітникам доводиться порушувати техніку безпеки, чи, як іще кажуть, «виривати план». Для цього в 50-х роках минулого століття Рада міністрів СРСР під керівництвом її голови О.Косигіна відібрала в робітників більшу частину зар­плати та зробила її премією, тим самим примусивши всю країну перетворитися на «рвачів», які виконують та перевиконують плани «будь-якою ціною».

Інформація до роздумів. Адміністрація розробляє багатотомні системи преміювань, заохочень, добавок, надбавок до зар­плати, щоб «заохочувати ініціа­тивних робітників». Розробляються також системи покарань робітників (коефіцієнти трудової участі та трудового внеску, позбавлення премій тощо). Причому, що гірший стан справ із організацією виробництва, то більше систем покарань. Це потрібно для того, щоб заощадити на зар­платі робітників. Якщо в 1999 році, наприклад, план для 2,5-тисячного колективу шахти ім.М.Баракова становив 610 тис. тонн на рік, то в 2007-му на цей колектив, але вже кількістю 2040 осіб, план досяг 1,1 млн. тонн на рік, а проектна потужність — менше 700 тис. тонн. При цьому валовий дохід ВАТ «Красно­донвугілля» за перше півріччя 2007-го дорівнював 1 млрд. 110 млн. 161 тис. грн., що на 15,8% більше порівняно з минулим роком, а фонд заробітної плати збільшився лише на 1%. Хоча мінімальна зарплата по Україні зросла на 21%. Тобто «бараковці» стали працювати вдвічі більше і майже вдвічі менше отримувати.

В.Голинько — Здавалося б, що простіше — взяти й перевести шахтарів на погодинну оплату праці. Як це зробила у Великобританії, прийшовши до влади, Маргарет Тетчер. От тільки як, з нашим-то менталітетом, організацією праці, технологічним розвалом поводитиметься український шахтар?!

До речі, з приводу несанкціонованого втручання в роботу засобів газового контролю. Саме Макіївський державний науково-дослідний інститут з безпеки робіт у гірничій промисловості розробив вимірювальний аерогазовий комплекс КАГВ, який дає змогу всю інформацію з апаратури газового контролю миттєво виводити на екран монітора і при цьому записує її в такий собі «чорний ящик». Від нього не сховаєш спроб зовнішнього втручання в роботу апаратури.

Є наробітки нашого університету, інших організацій, які дають можливість виявляти за рядом ознак і попереджати такі несанкціоновані втручання. Але для їхнього застосування й ефективної роботи має бути зацікавленість із боку керівництва підприємств. На жаль, багато хто не хоче встановлювати зазначений комплекс. На шахті ім. Засядька він теж відсутній. Тому дуже важко проаналізувати, як розвивалася ситуація під час вибухів, де і ким допущені порушення. Так в умовах технологічного беззаконня створюється система загальної безкарності — прямий наслідок нашої системи оплати праці, яка залежить від кількості видобутого вугілля.

Ще одна загрозлива небезпека в шахтах, яка перебуває в тіні метанової, — це пил. За ігнорування протипилових заходів, що для більшості шахт стає нормою, від неї виходить подвійна небезпека. Осілий в гірничих виробітках пил, піднятий під час первинного спалаху метановоповітряної суміші, є особливо вибухонебезпечною сумішшю, вибух якої ще більш руйнівний і небезпечний, ніж метану. А пил, який літає в повітрі, хоч і не утворює вибухонебезпечних сумішей, але є джерелом букету серйозних професійних захворювань, таких, як силікоз, антракоз, пилові бронхіти, показники захворюваності якими останніми роками різко пішли вгору. І цьому зростанню не видно кінця, тому що комплексне знепилення повітря в шахтах тепер, як правило, не здійснюється. Раніше в МакНДІ був відділ з боротьби з пилом. Проводився постійний моніторинг запиленості й заходів щодо її зниження, для конкретних умов розробки встановлювався і підтримувався технічно досяжний рівень залишкової запиленості повітря.

При цьому з погляду науки боротьба із запиленістю не є нерозв’язною проблемою. Досить сказати, що як в Австралії, так і в США з цією проблемою справляються більш ніж успішно. Все питання — у ставленні до неї. Скажу більше, у Красноармійську Донецької області в часи СРСР було споруджено завод пилевловлювального устаткування. Сьогодні вже немає ані такого заводу, ані устаткування, яке успішно вирішувало б цю проблему. Чому?

Інформація до роздумів. За словами голови Незалежної профспілки гірників Донбасу, члена координаційної ради з надзвичайних ситуацій у вугільній промисловості при Кабінеті міністрів Миколи Волинка, сьогодні безпосередньо до забоїв доходить трохи більше половини виділених із бюджету коштів на розвиток вуглепрому. Інші осідають у кишенях і на рахунках заповзятливих ділків, які роблять свій бізнес на крові шахтарів. На думку профспілкового лідера, витрата коштів на охорону праці — не виняток. Але навіть крихти з панського столу, вважає М.Волинко, йдуть на міфічні прожекти так званої вугільної еліти, яка постійно прикладається до щедрої бюджетної годівниці.

Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди

В.Голинько — Ми підійшли до не менш важливої проблеми, яка певною мірою і породила таке ставлення до дотримання вимог безпеки й охороні праці на шахтах, що наочно ілюструє відомий афоризм: «благими намірами вимощена дорога до пекла». Шахтарі зі стажем пам’ятають, як раніше було важко домогтися виплат і компенсацій, пов’язаних із втратою працездатності. Проблему розв’язали, створивши Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який збирає та акумулює кошти на ці цілі. До нього сьогодні всі підприємства перераховують страхові внески, диференційовані за групами галузей економіки. Саме з фонду і відшкодовуються збитки, завдані здоров’ю робітника при втраті працездатності, або здійснюються виплати сім’ї потерпілого у разі його загибелі.

Проте не лише цим має займатися фонд. Планувалося, що він фінансуватиме розробку технічних засобів з охорони праці, інших важливих у цій сфері заходів. Але... хотіли, як краще, а вийшло, як завжди. Хоча від початку фонд передбачав певні фінансові стимули для підприєм­ства підвищувати безпеку праці, тобто розмір страхових внесків міг коригуватися залежно від показників травматизму, професійної захворюваності та умов праці. Цю роботу так і не було завершено. Всі вугільні шахти віднесені до останньої групи платників із найгіршими умовами праці, незалежно від того, як у колективі вирішуються зазначені питання.

Результат зрівнялівки логічний і прогнозований — навіщо вкладати гроші в дорогі заходи, якщо людські втрати оплачуються із загального фонду, а твої витрати на заходи щодо охорони праці при відрахуванні до нього ніяк не враховуються. От чому боротьба з пилом стала нецікавою, а трагедії, які множаться рік у рік, списуються на недоробки науки та потойбічні сили…

Інформація до роздумів. Гірники кажуть, що засекречування істинної причини аварії — звичайна практика. Це на кораблі за все відповідає капітан, а під час аварій на виробництві — або винних немає, або призначають «стрілочника» з молодшого керівного складу. Сформована у вугільній промисловості система кругової поруки, своєрідна омерта, за прикладом сицилійської мафії суворо дотримується змови мовчання в питаннях порушення техніки безпеки, жорстоко караючи відступників, які намагаються з нею боротися. От приклад із не дуже далекого минулого. 9 червня 1992 року відразу ж після виїзду комісії з розслідування смертельного нещасного випадку в шахті «Сухо­дільська-Східна» стався вибух, в результаті якого загинули люди. Під час ліквідації наслідків аварії відбувся повторний вибух і загинули робітники воєнізованої гірничорятувальної частини. Всього — 73 особи.

Показовий той факт, що за одну добу було зібрано підписи більш як 90% робітників шахти на захист її директора, який, до речі, був директором на шахті ім. М.Баракова під час вибуху 11 березня 2000 року (загинуло 80 осіб). А от В’ячеслава Промохова, який був головою ради трудового колективу на цій шахті й вимагав притягнення до відповідальності керівників, котрі порушили правила безпеки, було звільнено з шахти.

Кожному возу — по комп’ютеру

В.Голинько — Відсутність у власників і керівників шахт економічної зацікавленості розв’язувати проблеми безпеки праці — дуже важлива, але, на мій погляд, далеко не єдина проблема безпеки в галузі. Як уже зазначалося, у нас досить сильна галузева наука, є можливість вирішувати як на теоретичному, так і на практичному рівні проблеми безпеки в галузі. Виділяються і кошти, в тому числі цільовим способом у держбюджеті на охорону праці. Щоразу постає питання, як і у що їх вкласти. І отут починається наступний акт марлезонського балету.

Щороку, подаючи свої пропозиції щодо виконання науково-дослідних робіт, в тому числі і з охорони праці, ми — я маю на увазі не лише наш вуз, а й інші наукові установи — залишаємося зовсім відірваними від процесу прийняття рішення щодо фінансування поданих до міністерства пропозицій. Процес формування галузевого плану науково-дослідних робіт у сфері безпеки відбувається часто під впливом лобістів, а не виходячи з наукової доцільності. В результаті нерідко маємо просто подиву гідні за своєю парадоксальністю приклади.

Вже не перший рік шахтам централізовано нав’язують дуже дорогу уніфіковану телекомунікаційну систему диспетчерського та автоматизованого управління гірничими машинами й технологічними комплексами (УТАС). При цьому не враховується, що вона призначена для підприємств, оснащених сучасною технікою й технологічними комплексами, здатними взаємодіяти з цією системою. Ставити її в шахти, де такі системи відсутні, це те саме, що оснастити доісторичний віз сучасним комп’ютером. У нас же цю систему сьогодні намагаються впроваджувати чи не повсюдно. І як результат, вона, незважаючи на колосальні витрати, виявляється практично непотрібною. Недарма шахтарі прозвали її «АТАС»!

От на два-три такі пролобійовані проекти і витрачається щороку левова частка коштів, які виділяються міністерством на охорону праці. Всі інші пропозиції, в тому числі й ті, що потребують негайного рішення, відкладаються на потім. Зі сказаного сам собою напрошується висновок: немає в нас нерозв’язних технологічних проблем забезпечення безпеки, є проблеми організації праці та заробітної плати, дисципліни та корупції в галузі й державі.

Галузь жива, поки закриті кордони

В.Голинько — Остання проблема і, на мій погляд, одна з найважливіших — кадрова. На сучасних шахтах, де видобуток вугілля побільше й зарплата вище, висококваліфіковані спеціалісти ще тримаються. А на інших працювати нікому. Колись поява на роботі із запахом перегару вважалася НП, людей звільняли, а сьогодні вимушені «зважати на становище». Звідси й різке падіння дисципліни.

Наш університет здійснює підготовку висококваліфікованих спеціалістів для гірничодобувної галузі. Але мало хто сьогодні зі студентів горить бажанням їхати, наприклад, із Дніпропетровська чи Києва, до шахтарських містечок із їхнім убитим побутом і галуззю, яка переживає системну кризу. Ми організовуємо численні виїзні олімпіади, щоб набрати хлопців із шахтарських містечок, де залишаються їхні сім’ї, навчити, виховати хороших спеціалістів і повернути їх галузі. При цьому наші випускники затребувані. При розподілі на кожного випускника приходить три-чотири заявки від замовників — гірничих підприємств. Але в багатьох випадках молоді спеціалісти до своїх рідних селищ із важкими умовами праці та побуту вже не повертаються, а шукають свою нішу у великому місті. У них уже є досвід і знання, вони розуміють, що можуть тут знайти роботу з не меншою, а часом і більшою зар­платою та перспективами, не ризикуючи щодня своїм життям і здоров’ям.

Нерентабельні кризові шахти, яких більшість у Донбасі, виживають в основному лише за рахунок кадрів передпенсійного та пенсійного віку. Але в таких робітників дуже обмежені можливості для професійного зростання та зміни соціального становища шляхом оволодіння новим фахом. А ще, напевно, тому, що Європа недостатньо широко відкрила свої кордони перед українцями. Як тільки це станеться, першими вирушать на Захід у пошуках заробітку та щастя ті з наших громадян, хто трудиться на депресивних вугільних підприємствах галузі. Знелюд­нівши, останні остаточно розваляться.

І це обов’язково відбудеться, якщо ми вже сьогодні не забезпечимо шахтарям належну безпеку, умови праці, пристойний заробіток, не перетворимо напівмертві селища на ті, що розвиваються, із сучасними системами життєзабезпечення, дозвілля і з багатопрофільною економікою. Так що у вугільній галузі не чергових стрілочників в особі науки, недбалих шахтарів чи окремих керівників варто шукати, а змінювати систему пріоритетів, позбуватися кругової поруки та корупції.

Втім, це вже загальнодержавна політика, яка враховує куди більший комплекс пріоритетів розвитку. А повернеться вона обличчям до шахтарів лише в тому разі, якщо видобуток вугілля в країні стане економічно вигідним, а вугільна галузь — прибутковою і затребуваною. На сьогодні ж ані світовий ринок, ані тим паче українська загальнодержавна політика в енергоресурсній сфері не сприяють такому розвитку подій. Та це вже тема для окремої розмови.