Олексій Косигін: нереалізована альтернатива застою

Поділитися
СРСР від самого початку був приречений на крах? Чи мав шанс продовжити своє існування у ХХІ столітті?..

СРСР від самого початку був приречений на крах? Чи мав шанс продовжити своє існування у ХХІ столітті? З одного боку, усі імперії рано чи пізно розпадаються, то чому ж Російська, у своїй «червоній» формі, мала б стати винятком? З іншого, маємо приклад Китаю, який ось уже чверть століття не без успіху розвиває ринкову економіку під керівництвом Комуністичної партії.

Наприкінці 1980-х — початку 1990-х років СРСР, мабуть, не могло врятувати вже ніщо. Але коли саме було перейдено «точку неповернення», після якої державу, створену Леніним—Сталіним, чекало єдине — безславний розпад? Як розвивалася б історія однієї шостої суходолу, якби не було брежнєвського застою, а економічна реформа, започаткована 1965 року головою Ради міністрів СРСР Олексієм Косигіним, увінчалася б успіхом? І чи було це можливо взагалі?

Однозначну відповідь на ці запитання дати неможливо, історія не знає умовного способу. Але все ж таки…

Як потенційний комерсант став червоноармійцем

21 лютого 1904 року в родині токаря петербурзького мінно-торпедного заводу «Леснер» Ми­коли Косигіна народився другий син — Олексій. Микола Коси­гін походив із селян Коло­мен­ського повіту Московської губернії, близько 15 років прослужив у війсь­ку рядовим, а потім фельд­фебелем. У Вільно, де стояв його полк, одружився з Матроною Алек­сєєвою, а вийшовши у відставку, став кваліфікованим робітником у столиці імперії. Він належав, як казали марксисти, до «робітничої аристократії» — платня Косигіна-батька сягала 150 руб­лів на місяць. Це були дуже великі гроші. Адже імперський чиновник найнижчого рангу, колезький реєстратор, отримував 45 рублів на місяць, пиріжок кош­тував тоді дві копійки, морозиво — копійку, а «Жорж Борман», улюблена шоколадка маленького Альоші, — три копійки.

Але попри це вся родина з п’яти осіб мешкала в одній кімнаті у величезній комунальній квартирі на Малій Вольфовій, де Микола Косигін, до речі, прожив до самої смерті — а помер він 1956 року 87-річним. Такий стан речей характерний для кваліфікованих петербурзьких робітників початку ХХ століття — вони непогано вдягалися, ситно харчувалися, у вихідні ходили до цирку чи трактиру, проте не могли дозволити собі окреме помешкання.

Матері своєї майбутній радянський прем’єр майже не пам’ятав — вона померла 1908 року, залишивши шестирічного Павла, чотирирічного Олексія і дворічну Марію. Молодша сестра народилася недужою, і ціле своє життя потребувала особливого догляду. Олексій піклувався про неї в дитинстві, а в 1960—1970-х роках вона жила в його родині в Москві, де й померла.

Микола Косигін більше не одружився і сам виховував дітей — суворо й вимогливо. Можливо, саме це надало характерові майбутнього прем’єра похмурості й жорсткості, що їх відзначали майже всі, хто спілкувався з ним.

Старший брат Павло вчився в гімназії, а Олексій пішов до Петровського комерційного училища. Навчання в ньому було досить багатопланове. Майбутніх комерсантів та фінансистів вчили, зокрема, ефективних прийомів рахунку — жодної ж бо обчислювальної техніки тоді не було. І потім, через багато років, нарком і голова Ради міністрів Косигін вражав своїх колег здатністю перемножувати великі числа, добувати квадратні корені та обчислювати проценти.

Проте закінчити училище Олексієві не довелося — на початку 1918 року більшовики закрили його.

За словами Косигіна, уся родина відразу прийняла Жовтневу революцію, хоча за часів царату батько не належав до жодної соціалістичної партії. 1918 року старого вояка Миколу Косигіна було призвано до «частин особливого призначення» (ЧОН), служив він в охороні залізничних вокзалів Петрограда та його околиць до 1922 року. А 1919-го червоноармійцем добровільно став і 15-річний Олексій. Активної участі в бойових діях він не брав, служив у Петрограді і Мурманську в 16-му і 61-му управліннях військово-польового будів­ництва ординарцем командира батальйону. Можливо, вибір підлітка був зумовлений тогочасним революційним ентузіазмом, а можливо — простим бажанням уникнути голоду, який лютував у ті часи в Північній Пальмірі.

Демобілізувавшись у березні 1921 року, Олексій вступив на Всеросійські продовольчі курси Наркомпроду в Петрограді, що їх згодом було реорганізовано у Петроградський кооперативний технікум, який він і закінчив 1924 року.

Працювати молодий спеціаліст поїхав до Сибіру. Спершу був інструктором Новосибір­ського союзу кооператорів, а 1926-го вирушив до міста Кіренсь­ка на річці Лена в Іркутській області, де став завідувачем оргвідділу, а практично очолив Ленську спілку кооператорів.

Для 22-річного юнака це стало першою самостійною керівною роботою в житті. І Косигін зарекомендував себе якнайкраще.

Не всі нині пам’ятають, що в 20-ті роки в СРСР змагалися між собою дві концепції побудови соціалізму: «ліва», що передбачала тотальне одержавлення економіки, і «права», згідно з якою чи не основним шляхом до світлого майбутнього є споживча та виробнича кооперація. Її речником був улюблений учень Леніна Микола Бухарін і ряд старих більшовиків, які через кілька років «виявилися» правими опортуністами й згинули в сталінських катівнях.

Але в середині 1920-х кооперація ще була потужною економічною силою. У Кіренську та його околицях Косигін розгорнув цілу мережу споживчих крамниць, що торгували переважно англійськими та американськими товарами. Але найбільшим його досягненням стала реалізація концесії англійської компанії «Лена Голдфілд» — фактично на річці Бодайбо було створено велике радянсько-британське золотовидобувне спільне підприємство. Працювало воно ефективно й приносило чималі прибутки не лише замор­ським капіталістам, а й сибір­ським кооператорам.

1927 року Косигін одружився з Клавдією Кривошеїною. Вітчим, який виховував її змалечку, до революції був управителем великого маєтку в Кірен­ську. Родина зберегла свій добробут і в 20-ті роки. Через багато років Клавдія Андріївна звірялася внукові, що дуже хвилювалася, коли мусила відрекомендувати Олексія вітчимові — адже без його згоди, вихована в старих традиціях, заміж не пішла б. Проте кооператор-комуніст (а саме того року Косигін став членом ВКП/б/) і підприємець-непман дуже сподобалися одне одному. Благословення на шлюб було отримано.

У дусі нового часу молода родина оселилася в комуні, яку, крім Косигіна, утворювали ще троє його неодружених колег-кооператорів. Практично всю хатню роботу виконувала Ганна Ку­закова, дівчина з евенкійським корінням, яка була служницею Клав­дії ще в батьківському домі. Ганнушка так і не розлучалася з родиною Косигіних ціле життя — поїхала з ними з Сибіру до Ле­нін­града, згодом до Москви, була нянькою спершу єдиної доньки Косигіних Людмили, яка народилася в Кіренську 1928 року, потім онуків Альоші і Тані.

Успіхи молодого організатора кооперативного руху було помічено: 1928 року, за ініціативи першого секретаря Сибірського крайкому ВКП(б) старого більшовика Ейхе, Косигіна було запрошено до Новосибірська і призначено завідувачем економічного відділу Сибкрайспілки кооператорів.

А через два роки, 1930-го, Ко­сигін вирішив… поставити хрест на своїй такій успішній кар’єрі в кооперативному русі. Він домігся партійного направлення на нав­чання на факультеті споживчої кооперації в Університеті
ім. Рикова, але натомість став студентом денної форми навчання Ле­нінградського текстильного інституту ім. Кірова.

На той час Сталін остаточно розгромив і «правий», і «лівий» ухили в партії. Почалася масова колективізація, яка, за своєю суттю, була аж ніяк не кооперуванням дрібних сільських власників, а одержавленням. Косигін відчув, що незабаром найуспішніші радянські кооператори стануть «ворогами народу». І його передбачення справдилися. Буквально через тиждень після від’їзду родини Косигіних із Сибіру заарештували і невдовзі розстріляли Ейхе, через півтора року факультет споживчої кооперації, на якому мав навчатися Косигін, було оголошено «розсадником меншо­визму» і закрито, а майже всіх викладачів і студентів репресовано.

У цьому випадку Косигін уперше виявив дивовижну здатність до самозбереження в умовах тоталітарного радянського режиму, який саме тоді почав пожирати не тільки своїх ворогів, активних чи потенційних, а й власних дітей — комуністів. Протягом кількох десятиліть своєї кар’єри він уникав суто партійних, ідеологічних посад, зберігаючи за собою реноме «чистого господарника». І водночас всіляко підтримував «генеральну лінію» партії, хоч би як, часом діаметрально, та лінія змінювалася. При цьому, на відміну від переваж­ної більшості радянських функціонерів, він намагався не заводити і не підтримувати близьких, особливих стосунків із тим чи іншим вищим керівником.

Наприкінці 1920-х у Новоси­бірську дехто із заздрістю називав Косигіна людиною Ейхе. Усесильний перший секретар справді симпатизував молодому кооператорові і пророкував йому велике майбутнє. Але це особливе ставлення в один момент, як у злій казці, перетворилося з «почесної відзнаки» на тавро, коли Ейхе «виявився ворогом народу». Надалі наш герой робив усе можливе, аби ніхто й ніколи не мав жодних підстав сказати: «Косигін — людина такого-то». Хоч би яким великим впливом цей хтось користувався на той час. Так само він (на відміну від Хрущова, Брежнєва та ін.) принципово не намагався сформувати після призначення на нову посаду власну команду, перетягати зі старого місця роботи на відповідальні посади в новій для себе структурі особисто відданих йому «своїх людей», крім хіба двох-трьох референтів. Уже через багато років після смерті радянського прем’єра його багаторічний помічник Юрій Фірсов стверджував: «Косигін не належав ні до чиєї команди, не було власної команди і в нього самого». А ще 1940 року, ставши заступником голови Раднаркому СРСР, Косигін всіляко дистанціювався від свого земляка-пітерця, дуже впливового члена політбюро Андрія Жданова, який, власне, і звернув увагу Сталіна на його таланти. Після смерті Жданова, коли Сталін знищив «ленінградське угруповання» в керівництві СРСР, саме це дало Косигіну змогу зберегти життя і свободу.

«Ну як ти, Косига? Нічого, ще попрацюєш…»

Олексій Косигін на зустрічі з ученими. Фото: з архіву РАН
Смерть Сталіна у березні 1953 року не змінила становища Косигіна на краще. Його затяті вороги — спершу Берія, а потім Маленков відігравали дуже важливу роль у «колективному керів­ництві» СРСР, яке сформувалося після смерті Сталіна. У 1952—1957 роках він не входив до вищого партійного органу, за цей час його вісім разів переводили з посади на посаду. Усі вони були керівні, важливі, але аж ніяк не першорядні — міністр промисловості товарів народного споживання, перший заступник голови Держплану СРСР, заступник голови Держекономради Ради міністрів тощо. На жодній із них Ко­сигін не мав права на принципові економічні рішення. І лише 1957 року, коли Микита Хрущов за підтримки Косигіна розгромив чергову «антипартійну групу» Ма­ленкова, Молотова і Каганови­ча, наш герой повернувся на посаду заступника голови Ради міністрів, а 1960 року знову став членом президії ЦК і першим заступником прем’єра. Фактично Косигін очолив уряд — голова Ради міністрів Хрущов був іще й першим секретарем ЦК КПРС, на засідання уряду з’являвся вряди-годи, тож вів їх, як правило, Косигін. Хрущов опікувався переважно питаннями сільського господарства і зовнішньої політики, віддавши Ко­сигіну керівництво промисловіс­тю, фінансами, зовніш­ньою тор­гів­лею.

Здавалося б, Косигін урешті «вирвався на опе­ративний простір». Але між ним і Хрущовим поступо­во назрівав конфлікт. І викликаний цей конфлікт був принципово різними підходами двох діячів до керівництва дер­жавою, зокрема економікою. За своєю натурою Косигін не був ані революціонером, ані політиком, що рвався до командних позицій заради самої влади. Він ніколи не ставив завдання круто змінювати ситуацію, не мав звички руйнувати вже зроблене. Задумуючи якісь зміни, Косигін завжди звертався до фахівців, експертів, глибоко вивчав різні погляди, підходи і тільки після цього ухвалював рішення й уважно відстежував їх виконання. «Хрущов був внутрішньо розкута і вільна людина, чого не можна сказати про Коси­гіна», — визнає його внук дійсний закордонний член НАН України професор Олексій Гвішіані. Але чи завжди «розкутість» та імпульсивність Хрущова, які часом виливалися в авантюризм, ішли на користь справі?

Косигіну страшенно не подобалося, що Хрущов часто ухвалював рішення без належного обґрунтування. Лише один приклад: якось, пролітаючи над дельтою Волги, Хрущов побачив величезні зарості тростини. Хтось із супроводу висловив ідею, що це — практично невичерпне джерело сировини для виробництва целюлози. І Микита Сергійович загорівся — негайно побудувати під Астраханню великий целюлозно-паперовий комбінат. Попри опір Косигіна він таки змусив внести корективи у вже затверджений народногосподарський план на наступний рік, виділити чималі кошти. У результаті довелося урізати інші статті витрат, цілком обґрунтовані. Коли комбінат було побудовано, з’ясувалося, що викошена на великих ділянках тростина природним шляхом не відновлюється, екології було завдано величезної шкоди. Крім того, обладнання, розраховане на деревину, на іншій сировині — тростині — просто не могло якісно працювати. Отже, ліс для Астрахан­ського комбінату довелося возити з Сибіру та Архангельської області...

Але найбільше Косигіна вражав авантюризм Хрущова в зовнішній політиці. Він був переконаний, що під час спровокованої радянським керівником Карибської кризи 1962 року лише дивом не вибухнула третя світова війна. Такий лідер, на думку Косигіна, просто не мав права очолювати наддержаву.

Тому коли в серпні 1964 року Леонід Брежнєв запропонував Косигіну взяти участь у змові проти Хрущова, той згодився. А на засіданні Політбюро, коли Анастас Мікоян висловився за те, щоб розділити посади першого секретаря ЦК КПРС та голови Ради міністрів, зберігши одну з них за Хрущовим, саме Косигін жорстко виступив за повне відсторонення Хрущова від влади.

У жовтні 1964 року до влади в СРСР прийшов своєрідний тріумвірат — генеральним секретарем ЦК КПРС став Леонід Брежнєв, головою Ради міністрів Олексій Косигін, а Президію Верховної Ради СРСР незабаром очолив Микола Підгорний. Усю повноту влади Брежнєву вдалося перетягнути на себе лише років через десять.

Косигін стояв на чолі уряду СРСР довше, ніж будь-який інший прем’єр-міністр СРСР, царсь­кої чи пострадянської Росії, — рівно 16 років, до жовтня
1980-го. І був відправлений Бреж­нєвим у відставку після тяжкої хвороби 23 жовтня 1980 року за два місяці до своєї смерті.

«Що стосується Л.І.Брежнєва, то він, безперечно, не міг не відчувати інтелектуальної і моральної переваги О.М.Косигіна, — стверджує російський історик Рой Медведєв. — Але в заздрісного, марнославного й невдячного генсека та його найближчого оточення ця обставина породжувала лише прагнення принизити роль і заслуги Косигіна, скоротити сферу його компетенції. Між Косигіним і Брежнєвим не було відкритого конфлікту, хоча прихований конфлікт постійно існував і розвивався». З Медведєвим цілком погоджується колишній перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест: «Мені здається, що Брежнєв і Косигін одне одного ненавиділи, але терпіли й робили вигляд, що все в порядку».

«Так чи інакше, — підсумовує Медведєв — але цим двом настільки різним людям довелося працювати разом протягом шістнадцяти років, що було вкрай нелегко передусім для Косигіна, який у колі близьких для себе людей інколи називав Брежнєва і його «команду» просто і недвозначно — «троглодити».

То чи був у СРСР шанс?

Економічну реформу 1965 року в СРСР цілком справедливо пов’язують з ім’ям Миколи Косигіна. Основні ідеї реформи зводилися до того, що в центрі всі питання вирішити неможливо, а тому потрібно провести децентралізацію. Остання мала торкнутися як сфери нагромадження — з тим щоб принаймні частина капіталовкладень здійснювалася не з волі московського Держплану, а на низовому рівні управління, — так і питань номенклатури продукції. Державні підприємства мали отримати право самостійно вирішувати, яку продукцію і в якій кількості випускати.

Було залишено лише п’ять директивно планованих показників:

— обсяг реалізації продукції;

— її основна номенклатура;

— фонд заробітної плати;

— прибуток і рентабельність;

— взаємовідносини з бюджетом.

При цьому перші два показники розглядалися як тимчасові, від яких через два-три роки можна буде відмовитися.

Передбачалося, що обсяги оплати праці будуть напряму пов’язані з результатами роботи, а безоплатне виділення державних фондів для підприємств буде скасовано і запроваджено плату за фонди з прибутку, залишок якого піде на розвиток виробництва і матеріальне стимулювання, а відтак виникнуть матеріальні стимули заощаджувати ці ресурси.

Уже перші кроки впровадження реформи дали цілком реальні результати. Так, якщо за п’ятиріччя 1961—1965 років у середньому за рік обсяги виробництва зростали в СРСР на 4,9%, то в 1966—1970 роках — на 5,6%. Середньорічний приріст національного доходу становив відповідно 5,7 та 7,1%. Продуктивність праці за перше зі згаданих п’ятиріч зросла на 29, а за друге — на 37%. Фондовіддача у 1961—1965 роках знизилася на 13%, а у 1966—1970-х — зросла на 3%. Ре­аль­ні доходи населення в перші п’ять років косигінської реформи зросли майже на третину.

Реформа від самого початку наразилася на дуже сильний спротив керівної верхівки СРСР, причому навіть не так з боку партійних ідеологів-ортодоксів на чолі із сумновідомим Михайлом Сусловим, скільки на рівні галузевих відділів ЦК КПРС, апаратів міністерств, республіканських та обласних партійних комітетів. Цей спротив підтримав і по суті очолив Брежнєв у своїй кар’єрній боротьбі з Косигіним за владу та вплив. Наприкінці 1967 року генсекові вдалося протягнути рішення, що «як виняток» залишки прибутку, якими підприємства мали б розпоряджатися на свій розсуд, цього року будуть перераховані до державного бюджету. Це, власне, і стало початком згортання економічної реформи 1965 року — початком її кінця.

Але було б спрощенням вважати, що економічні перетворення Косигіна зазнали краху тільки через зовнішній спротив. І якби доля склалася трохи інакше, якби йому, а не Брежнєву вдалося б зрештою зосередити у своїх руках всю повноту влади в країні, то ніякого застою не було б, а СРСР, можливо, існував би й досі.

Проте косигінська реформа містила зародок своєї невдачі вже всередині себе самої — через свою половинчастість і непослідовність. Передусім Косигін навіть не ставив питання про вільне ціноутворення на обладнання, сировину та споживчі товари. Відтак вихолощувалася економічна сутність найважливішого показника — обсягів реалізації продукції, адже реалізовувалася та продукція за штучними, «намальованими» державою цінами. В умовах директивної державної економіки, як відомо, завжди існує дефіцит усіх видів ресурсів. Якщо підприємство не може підвищувати ціни за ситуації переважання попиту над пропозицію, воно виявиться неспроможним задовольнити всіх охочих купити продукцію. І тоді вибиратиме між покупцями — а вибере воно практично завжди того, хто не ставитиме «занадто» високих вимог до якості продукції. Тим самим вихолощується ринкова боротьба за підвищення якості і якнайповніше задоволення потреб споживача. Фінансових санкцій за недопостачання продукції, невиконання підприємст­вами своїх зобов’язань так і не було запроваджено, хоча Косигін і хотів це зробити. А от економію фонду заробітної плати за рахунок скорочення чисельності зайнятих він від самого початку планував у повному обсязі перераховувати в державний бюджет. Матеріальне стимулювання працівників успішних підприємств за підсумками року передбачалося в розмірі лише місячної зар­плати (славнозвісна «тринадцята» зарплата). Чому не двотижневої чи шестимісячної? Невідомо.

Втім, якби навіть Косигіну не заважали «впроваджувати в соціалістичну економіку ринкові методи» і він робив би це більш системно і послідовно, кінцевий підсумок розвитку СРСР був би, мабуть, приблизно той самий. Ад­же Янош Кадар в Угорщині втілив у життя практично все, що Ко­сигін тільки мав намір зробити в СРСР. І що? Угорщина справ­ді була «найщасливішим бараком в соціалістичному таборі», життєвий рівень населення там був вищий, ніж у будь-якій іншій соціалістичній країні, але економічне змагання з вільною ринковою економікою Кадарова квазісоціалістична Угорщина все ж таки безнадійно програла. І соціалістичний режим у цій країні безславно згинув.

А як же реформи Ден Сяопіна в Китаї, які дають тамтешній Компартії змогу і далі утримувати владу? Але ж Ден та його послідовники фактично демонтували у своїй країні соціалізм. Видається, що Косигін на це був у принципі нездатний. Він був «людиною системи», а не революціонером. А іншої системи, крім командно-адміністративної, не знав. І не міг, бо просто не мав снаги, як вовк із пісні Висоцького, «вирватися за прапорці».

«Рік за роком, п’ятиріччя за п’ятиріччям, — пише один з «виконробів перебудови» Гаврило Попов, — ішли реформи, деякі ще за Й.В.Сталіна, потім — за М.С.Хрущова і, зрештою, у брежнєвську епоху. Але із невмолимою логікою все повторювалося: спочатку грандіозні очікування, потім часткові поліпшення та успіхи, і знову, як у казці Пушкіна, — в результаті «розбите корито». Втім, із кожною новою реформою вузол проблем затягувався, резерви для майбутнього скорочувалися, суб’єктивні ресурси реформаторів виснажувалися. Теоретичні висновки про безперспективність в епоху науково-технічної революції, що почалася, самої системи централізованого адресного директивного планування вели до практичних висновків про вичерпані можливості радянського ладу».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі