Європейська політика для невдах

У коридорах Єврокомісії доводилося чути жарт: Європейську політику сусідства (ЄПС) вигадали для того, щоб працевлаштувати чиновників, які до цього опікувалися останнім розширенням ЄС. Ми, звісно ж, не схильні брати під сумнів слова колишнього президента ЄК Романо Проді про «коло друзів», яке, власне, й мали сформувати навколо Євросоюзу нові сусіди. Проте мусимо констатувати: політикою сусідства справді опікуються ті, хто «вів» вступ десяти країн до Євросоюзу 2004 року, а те, як вони це роблять, дедалі більше наштовхує на думку про штучність цього проекту. І, як наслідок, про доцільність перебування України в лавах Європейської політики сусідства.

Щоб зрозуміти, чому останнім часом почастішала критика на адресу ЄПС не тільки з боку України, а й багатьох європейських експертів, доречно згадати, як представляли політику сусідства її ідейні натхненники. У 2002 році, коли остаточне добро на «безпрецедентне розширення» ЄС було отримано, Британія і Швеція запропонували Євросоюзу розробити спеціальний механізм для трьох майбутніх східних (!) сусідів — України, Білорусі та Молдови. Вже тоді в Києві висловлювали невдоволення з приводу того, в яку компанію намагалися записати Україну. Хоча, поклавши руку на серце, українські дипломати самі зізнавалися: Україна Кучми того періоду відрізнялася від Білорусі Лукашенка та Молдови Вороніна хіба тим тільки, що час від часу пестила слух Євросоюзу частими деклараціями про європейський вибір. Тоді ж, пам’ятається, представник МЗС Швеції в неформальній розмові запевняв автора цих рядків, що навіть слово «сусід» ніде офіційно не фігуруватиме — це просто робоча назва, щоб усім було зрозуміло, про кого саме мова.

Те, що Британія і Швеція — нечисленні на сьогодні представники «старої Європи», в яких словосполучення «перспектива членства для України» не викликає алергії (привіт шведському міністрові закордонних справ Карлу Більдту), зробили Україні ведмежу послугу, стало зрозуміло, коли група країн на чолі з Францією наполягла на розширенні політики сусідства за рахунок середземноморських сусідів ЄС. Так, у березні 2003-го виникла програма Wider Europe («Ширша Європа»). Це не найгірша назва, оскільки вона свідчила принаймні про те, що йдеться саме про європейські країни.

Проте через рік «сусідський» пакет став іще важчим за рахунок країн Південного Кавказу, і Wider Europe по суті перевтілилася в European Neighbourhood Policy (Європейську політику сусідства). Чим керувалися в Брюсселі, проводячи такий ребрендинг, незрозуміло, але ясно одне — навіть противники членства України в Євросоюзі нині визнають: Україна є європейською країною, а не сусідом Європи, як випливає з назви ЄПС. Таким чином певне протиріччя було закладено в ЄПС іще в зародку.

Звичайно, хтось слушно зауважить, мовляв, навіщо було Україні взагалі вплутуватися в «сусідські» ігри? В українській столиці з цього приводу кажуть, що хотіли просто скористатися цим механізмом для поглиблення відносин із ЄС. Тим більше додаткові сто мільйонів євро на рік (2007-го — 120), передбачені в рамках ЄПС для України, — зайвими ніколи не будуть. Бодай у контексті наших реадмісійних зобов’язань перед Євросоюзом.

Справді, тоді, коли Україна Кучми викликала в Брюсселі відкрите роздратування, годився будь-який спосіб зблизитися з ЄС. Тим більше що європейці на кожному переговірному розі обіцяли індивідуальний (або диференційований) підхід до кожного учасника політики сусідства, а на тому, що насправді вона є альтернативою розширенню, ніхто особливо уваги не акцентував.

Коли зайшлося про певне відновлення ЄПС, Україна спробувала донести до Єврокомісії своє бачення, підготувавши відповідні пропозиції. Проте відповідь із Брюсселя була більш ніж однозначна: Європейська політика сусідства — одностороння політика Євросоюзу. Тому, читалося між рядків, він не збирається обговорювати шляхи її вдосконалення з окремими країнами-сусідами. Цікаво, чи замислювалися тоді в Брюсселі, що, встановлюючи такі жорсткі правила одностороннього руху, Європейський Союз тим самим знімає з України будь-які зобов’язання щодо її участі в ЄПС?

Ну й, нарешті, привід серйозно замислитися з приводу доцільності перебування в лавах Європейської політики сусідства мав з’явитися в України наприкінці минулого року. Тоді, після болісно тривалого анонсування, ЄС таки видав на-гора нові пропозиції щодо вдосконалення Європейської політики сусідства, перетворюючи її на так звану ЄПС+. Жодної «додаткової вартості», як зауважив посол України при ЄС Роман Шпек, в оновленій ЄПС для Києва не виявилося. Справді, під «ясними перспективами» для країн-сусідів фігурувала та ж сама зона вільної торгівлі, можливість створити яку було зафіксовано ще в Угоді про партнерство та співробітництво 1994 року; спрощення візового режиму передбачено підписаною у червні цього року угодою, а спільну з ЄС участь у врегулюванні регіональних конфліктів Україна бере з того моменту, як Євросоюз став спостерігачем у переговірному процесі 5+2 щодо розв’язання придністровського конфлікту, відрядивши на українсько-молдовський кордон свою Місію допомоги (EUBAM).

Показово й інше: якщо раніше в Євросоюзі наголошували на демократичних цінностях, дотриманні прав людини, то, як продемонструвала організована Єврокомісією на початку вересня міжнародна конференція з Європейської політики сусідства (перший захід такого рівня на цю тему), нині, коли Україна поліпшила свої показники в цій частині, ЄС робить акцент зовсім на іншому. Як випливає з останніх виступів на цю тему Беніти Ферреро-Вальднер — на якомусь «економічно інтегрованому просторі». Причому єврокомісар, схоже, настільки захоплена цією ідеєю, що не втомлюється повторювати: «прагматична економічна інтеграція виявилася важливішою за широкі політичні перспективи». Зрозуміло, що, відсуваючи на задній план частину копенгагенських критеріїв, Беніта Ферреро-Вальднер, котра, за інформацією, упритул не бачить України в ЄС, іще раз дає зрозуміти: сусід — у жодному разі не кандидат.

Таким чином, на сьогодні доводиться констатувати, що демократичні процеси в тих чи інших країнах не є передумовою для більш тісного «сусідського» діалогу з ЄС. Є також підозра, що Євросоюзу значно більше подобається підтримувати слабкі демократичні паростки в Білорусі, ніж обзаводитися конкретними євроінтеграційними зобов’язаннями перед Україною, в котрої ці паростки вже зміцніли. Насправді, якщо проаналізувати Плани дій, що готувалися для країн-сусідів три роки тому, неважко виявити, що вже тоді від східних сусідів Євросоюз очікував «розвитку» демократії, а від південних — лише її «заохочення». Але ще більш показово те, що в останньому опитуванні Євробарометра, результати якого були оприлюднені менше ніж місяць тому, близько 70% опитаних європейців висловили впевненість, що ЄС у сусідніх державах допомагає «встановити демократію».

Утім, неважко помітити, що євросоюзівські чиновники вже тільки в неформальних розмовах дозволяють собі ділити учасників ЄПС на європейських і середземноморських (що вже показово). На офіційному рівні — і це повною мірою було продемонстровано на конференції, яка відбулася в Брюсселі, — Єврокомісія під проводом профільного єврокомісара Ферреро-Вальднер нині докладає максимум зусиль, щоб ЄПС розглядали як одне ціле, без жодних регіональних відмінностей. Причому це робиться нібито для того, щоб протеже тих чи інших регіональних груп у Євросоюзі не допомагали одним сусідам відчувати свою перевагу над іншими. Передусім фінансову: до 2007 року південні країни-сусіди отримали 70% коштів, призначених у рамках ЄПС, східні — всього 30%. У новому фінансовому періоді на 2007—2013 роки справедливість було частково відновлено, проте навряд чи й нинішній розклад дає змогу говорити про якийсь сусідський паритет, відповідно — про доцільність штучного ототожнення України, Лівії, Йорданії, Марокко та інших сусідів. Судіть самі: у найближчі шість років 62% «сусідських» фондів Євросоюзу піде в південному напрямку, 38% — у східному. Звичайно, хтось може слушно зауважити: мовляв, річ тільки в тому, що Україні бракує потужних лобістів на європейських теренах. І нині, коли помітно ослаблені позиції найбільш послідовного провідника інтересів України в ЄС — Польщі, Києву навряд чи вдасться домогтися, що Євросоюз визнає його ідею про поділ ЄПС на дві політики сусідства — одну для країн Північної Африки й Близького Сходу, другу — для тих, що розташовані на європейському континенті. Адже хай хто що каже, але країні, яка претендує на членство в ЄС, якось несерйозно бути в одній компанії з країнами, які Євросоюз сам визначив як «неєвропейські» (саме з таким формулюванням відхилили заявку на членство Марокко в 1987 році). Мало того, Європейська політика сусідства у своєму нинішньому вигляді — це політика для невдах, оскільки вона навіть не припускає, що хтось із сусідів може виявитися настільки успішним у реформах, що в ЄС просто забракне аргументів пояснити, чому, відповідно до статті 49 Договору про Євросоюз, ця країна не може претендувати на членство. І якщо все ж таки в новій посиленій угоді між Україною та Євросоюзом буде зафіксовано перспективу членства, її участь в ЄПС видаватиметься щонайменше дивною.