Автор як передчуття

Фільмографія сценариста Олександра Міндадзе — предмет білої заздрості і нерівного подиху будь-якого кінематографіста. Це та сама людина, котра створила найвідоміші кіноісторії — «Космос як передчуття», «Зупинився поїзд», «Слово для захисту», «Парад планет», «Плюмбум...», «П’єса для пасажира»... А одна з останніх робіт Міндадзе — його режисерський дебют «Відрив» — уже відібрана на наступний Венеціанський міжнародний кінофестиваль. Ну а на нещодавньому севастопольському форумі Міндадзе очолював журі. І в інтерв’ю «ДТ» поділився своїми міркуваннями про сучасний кінопроцес, російсько-грузинські відносини і признався, чому ніколи не пише сценарії з прицілом на ту чи іншу кінозірку.

«Працювати вдвох набагато простіше»

— Олександре Анатолійовичу, протягом багатьох років ви працюєте в тісній творчій спілці з режисером Вадимом Абдрашитовим. Можете сказати, що вам дав як у людському, так і у творчому плані такий тривалий тандем?

— Коли ми тільки починали спільну роботу, то були ще дуже молодими кінематографістами. А отже, могли вдвох з великим успіхом долати будь-які перепони, що тоді були перед нами. До того ж ми — партнери й однодумці з початкового задуму тієї або іншої картини. Тому й працювати вдвох нам було завжди набагато простіше. Ми ніби постійно звіряли творчі годинники один з одним. А людський чинник? Тут, звичайно, відіграє роль наша велика дружба. Не скажу, що за ці роки усе йшло гладко і без суперечок. Але, як відомо, саме в суперечках і народжується істина.

— У сюжетах багатьох ваших картин дуже сильна моральна основа. Як думаєте, чи до моральності сьогодні сучасному кіно, яке орієнтоване лише на прокатні збори? Нині, як правило, і художні акценти — лише візуальна складова тієї або іншої кінострічки?

— Це запитання для мене дуже складне... Але я скажу, що без моралі нікуди не подінешся у будь-який час. Ну а кіноринок завжди потребуватиме певного продукту. Продукту споживання. Якогось заданого формату. І переважно всі сучасні картини нагадують мені попкорн. Адже фільм у нинішніх умовах — частіше тільки певний бізнес. І тільки вже в другу чергу — мистецтво. І тут не можна застосовувати характеристики «добре» або «погано». Це просто об’єктивна реальність. Проте раніше у сфері кіномистецтва була інша ситуація. Всі картини всюди фінансувала держава. І якщо ти проходив цензурне сито, то питання з фінансуванням вирішувалися автоматично — оскільки гроші були нічиї. Усе навколо радянське, усе навколо моє. Тепер інша кухня. Людина, яка вкладає в щось гроші, безпосередньо зацікавлена ці самі гроші повернути. Тобто будь-який продюсер хоче, щоб кіно було продуктом, і розраховує на дуже невимогливі смаки глядачів і мас… Отак і народжується повсюдний маскульт.

«Гроші в кіно треба «обслуговувати»

— Відомо, що багато ваших сюжетів не вигадані, а ніби «підглянуті», тобто саме життя інколи «диктувало» вам сценарій. Може пригадаєте, якийсь найяскравіший із таких «диктантів»?

— Важко пригадати, оскільки справді багато історій народжувалися з реальних ситуацій. Але, звісно, то був не просто безпосередній переказ. Хоча часто спочатку була документальна історія, яка вже потім трансформувалася в якийсь кінотвір. Це і «Парад планет», і «Слуга», і «Полювання на лисиць»... А конкретний приклад?.. Та будь ласка... Мій родич протягом трьох тижнів проходив військові збори. Збори закінчилися, а його все немає і немає. І от я запитую у його дружини: мовляв, де ж твій чоловік? А вона відповідає: «Знаєш, вони після зборів ще, як правило, днів на три затримуються, бо ніяк розпрощатися не можуть...» І от я відразу подумав, адже було б цікаво для якогось сценарію дізнатися, що відбувається, коли люди три дні перебувають поза круговою військовою порукою. Тому що там вони втікають від своїх соціальних ролей, кожний тікає від себе під час цих зборів. Тобто ці люди ніхто, і вони радо опиняються між реальностями. Так і народився задум картини «Парад планет».

— У фільмах за вашими сценаріями знімалися актори «найвищої проби» — Олег Борисов, Олег Янковський, Євген Миронов, Ірина Муравйова, Чулпан Хаматова... Як ви добирали акторів на роль? Ви впливали якимось чином на кастинги (коли вони були, звісно)? Чи не виникала у вас думка, що в тих або інших «реальних сюжетах» краще б було задіяти менш зіркових осіб?

— Тут уже мені важко судити. Річ в тому, що всі перелічені вами актори не завжди були настільки знаменитими. Вони просто хороші актори. Той самий Олег Борисов. Або Янковський, до речі, теж Олег Іванович. Адже «глянсова» популярність тоді ще не була в моді. Тому вони і розкривалися поступово. І за ними не тягнувся шлейф ролей із переглянутих фільмів.

— А які ваші останні враження від новинок російського кіно?

— Російський кінематограф абсолютно відображає стан російського суспільства. Тобто розвивається бізнес, а отже, у кіногалузі з’являються дуже великі гроші. І ці самі гроші треба якось «обслужити», аби повернути їх сторицею. Але розумієте, я вважаю, що все-таки в невеличкому відсотковому співвідношенні наш кінематограф є авторським — із деякими вдалими фільмами, безпосередньо зверненими до людини. Звичайно, відсоткове співвідношення авторського і масмедійного кіно назвати не наважуся. Проте за останній час виділив для себе п’ять-сім дуже цікавих картин. Це, наприклад, такі стрічки, як «Живий», «Вільне плавання», «Прос­ті речі». Нещодавня «Пу­тина», презентована на Севастопольському кінофестивалі...

— Не вважайте наступне запитання некоректним... Але усе ж таки, що ви відчували, коли виникло те саме загострення в російсько-грузинських відносинах, яке безпосередньо торкнулося багатьох людей?

— Питання крові не треба з’ясовувати. Оскільки воно від початку неправильне... Адже я людина російської культури, народився в Москві. Тому мені загалом не властивий будь-який національно-патріотичний пафос. І взагалі для художника нездоровий націоналізм — це занадто. Знаєте, це те саме, що запитати у людини української культури: як вона ставиться сьогодні до відносин з Росією? Бо, проживаючи на певній території, ти несвідомо вбираєш це повітря, й усе відбувається зовсім інакше. Безумовно, дуже погано ставлюся до будь-якого загострення. Проте сподіваюся, що все мине. Адже культури все одно споріднені. Та й християнство має людей об’єднувати. Думаю, що це все тимчасової політичні розбіжності, пов’язані з загальним європейським процесом. Але від цього не повинні страждати люди! Адже в Росії дуже люблять грузинів і фільм «Міміно» зокрема. Тому я поза цими інспірованими проблемами.

«Ніколи не пишу прототип із конкретного актора»

— Останнім часом ви перевіряєте свої сили і в режисурі...

— Так, я саме закінчив роботу над картиною «Відрив», де виступив водночас і режисером, і автором сценарію. Тож це мій режисерський дебют. І тільки-но дізнався, що мою стрічку уже відібрано до конкурсної програми Венеціанського міжнародного кінофестивалю. Радий, що картину помітили і запросили на цей найбільший престижний кінофорум. Для мене Венеція, Італія — це щаслива земля. Раніше у венеціанських фестивалях брали участь такі мої картини, як «Парад планет» і «Плюмбум». Остання стрічка була визнана гідною призу. Саме в Італії я одержав і почесну премію Італійської академії культури «За літературний внесок у кінематограф». Вона називається «Срібний пегас» і носить ім’я сценариста Енніо Флойано. Звичайно, приз на фестивалі — це не сенс життя. Адже всі фільми насамперед створюються для глядача. А оцінка журі — то завжди лише суб’єктивний погляд, тому найкраще заздалегідь на перемогу не сподіватися. Виступаю у своєму режисерському дебюті у двох іпостасях, мені неважко було «домовитися» із самим собою — як із літератором і постановником. Сюжет водночас простий і складний... Головний герой фільму — людина, котра втратила дружину в авіакатастрофі і намагається зрозуміти причину трагедії. Так він входить до компанії льотчиків екіпажу, котрі святкують своє друге народження, і за допомогою цього ніби рекон­струює в пам’яті події тієї катастрофи...

— У пресі були повідомлення, нібито на головну роль у відомому фільмі «Космос як передчуття» спочатку планувався Сергій Маковецький, але знявся в картині Євген Миронов. Цікаво, а чи можна гіпотетично припустити — яким би був Маковецький у цій роботі?

— Ви знаєте, я такого ніколи не припускав. Можливо, Сергій так думав? Він чудовий артист, який знімався в мене у фільмі «П’єса для пасажира». У нас прекрасні дружні стосунки... Гадаю, він був би цілком інший, веселіший, більш різноплановий... Це фільм про космос як передчутті щастя, як образ коханої. І водночас — космос як утеча за межу (або все навпаки) — як чеховський сад. Цей космос може означати багато або все відразу. А документальні хроніки наприкінці картини, які повертають нас до головного значення слова «космос»: Гагарін при багатолюдній юрбі звітує перед Хрущовим про свій епохальний політ, у моєму сценарії спочатку не були передбачені... Це ідея режисера Олексія Учителя. Адже у 1961-му йому було рівно десять років, і, можливо, у цей фільм він уклав чималу частку ностальгії і за своєю юністю.

— Чи часто ви бачите в тій чи іншій кіноісторії конкретного актора, коли фільм ще знаходиться в зародку, у задумі?

— Ні, я майже ніколи не пишу прототип із конкретного актора. У сценарній майстерності, звичайно, існують різні методи. От в Америці майже завжди пишуть «на зірку». Наприклад, «на Ніколсона». Але там це є однією з умов контракту. Тобто все навпаки: якийсь продюсер знаходить прокатника, котрий гарантує йому повернення грошей, проте з одним «але»... Щоб у картині обов’язково знімався Джек Ніколсон. І тільки після того, як той погодиться, вони вже замовляють для нього сценарій. А ще після цього наймають режисера. Тобто процес йде від зворотного.

Але у нас не було такої ситуації. Усі свої ідеї я втілював у життя не задумуючись про конкретного виконавця... Адже в такому разі я був би «пригноблений» образом певного актора, його характером, зовнішністю. Правда, пам’ятаю єдиний випадок, коли писав на конкретного персонажа. Це фільм «Слуга». Героя я змалював з Олега Івановича Борисова — просто геніального актора ХХ століття.

— І, наостанок, про ваші художні (суддівські) враження від програми Севастопольського кінофестивалю?

— Взагалі враження від цієї землі в мене дуже сильні. Тут проливалася кров... Пригадати хоча б драматичний відступ Білої армії, наприклад. Це частина нашої історії, адже по обидва боки барикад воювали наші рідні люди і було вбито багато білих офіцерів. По цій землі ходили найвидатніші люди культури. Ця земля знає як багато історичних поворотів, так і драматичних ситуацій. А якщо говорити про мистецтво, то тут одне з його крил... А стосовно фестивалю, то, попри все, цей захід мені цікавий, тому що програма різнопланово насичена і безумовно якісна. Є кіно на будь-який смак — хтось дивиться одне, хтось інше, і все цікаво. Намагаюся сприймати кожну роботу кінематографістів серцем.

З ДОСЬЄ

Олександр МІНДАДЗЕ — кінодраматург, заслужений діяч мистецтв Російської Федерації. Багато років працює у творчій спілці з кінорежисером Вадимом Абдрашитовим. Лауреат премії «Срібний пегас» Італійської академії культури; тричі лауреат премії «Ніка» (за фільми «Слуга», «Час танцюриста» і «Магнітні бурі»); володар премії «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю (за стрічку «П’єса для пасажира»); автор сценарію картини «Космос як передчуття», яка здобула Гран-прі XXVII Московського міжнародного кінофестивалю. З-під його пера вийшли сценарії таких яскравих картин, як «Час танцюриста», «Слово для захисту», «Весняний призов», «Поворот», «Полювання на лисиць», «Межа бажань», «Зупинився поїзд», «Парад планет», «Тихе слідство», «Плюмбум, або Небезпечна гра», «Слуга», «Армавір», «Мамука», «Тріо».