Кризи, які роблять нас цікавішими

На моє глибоке переконання, перехідний вік людини триває від пелюшок і аж до старечого маразму. Набуваючи досвіду та спілкуючись з іншими, ми прагнемо в житті до самореалізації — не тільки для того, аби тішити свій егоїзм, а й для того, щоб стати значущими в оточенні, виробити стиль життя свій та своєї родини, бути цікавими для нащадків. Власне, особистісні кризи перегортають нам сторінки дорослого життя — від дитячого та юнацького самоствердження до зрілості, здатної психічно «омолоджувати» нас новими знаннями та справами. Дехто шукає себе більшу частину життя — змінюючи світогляд, роботу, сім’ї, темперамент, уподобання й навіть цивілізації. Це нормально, якщо людина адекватна і намагається бути послідовною — пізнаючи себе, пізнаєш світ. Інакше людина втрачає себе.

Доля на злам

Була собі дівчинка — професорська дочка, мрійниця й ідеалістка. Дуже хотіла стати архітектором. Проте в останньому класі завагітніла і мусила взяти шлюб із однокласником. Аби «забезпечувати сім’ю», він подався у рекет і згодом сів до в’язниці. Дівчинка стала швачкою. Років до тридцяти була покірна долі і старанно ростила дочку. Все остогиднуло враз — напівграмотні «колеги по роботі», «які не знають Френка Синатру», обмежена дочка-підліток із гугнявим сленгом міського дна. Хотілося до більш освічених кіл, фізично хотілося креслити. Можливос­тей вчитися не було. І вона почала пити, заливати горілкою свій образ невдахи, що жив у душі. У неї з’явилися чоловіки — всі як на підбір колишні засуджені. Вони пили і билися, а вона залишалася голодна й читала на ніч російську класику. Минуло десять років. Тепер сорокарічна «дівчинка» плекає свій ідеалізм у середовищі алкоголіків з робітничого району, читаючи їм напам’ять Булгакова та Гумільова. Дістає стусанів від дочки-студентки. Періодично її навідують батько-професор та сестра, привозять продукти чомусь із закінченим терміном придатності. Людина вчасно не вийшла з кризи самоідентифікації, деградувала — і тепер сама визначає «термін придатності» свого життя як такий що минув...

Інша молода жінка у студентські роки прагнула стати викладачем... історії КПРС. Батьки з дитинства вимагали від неї відмінних оцінок та комсомольських відзнак, приватності ж не було ніякої: друзі, дискотеки, розваги — все це заборонялося. Червоний диплом активістка отримала, коли настав 1991 рік і Україна здобула незалежність. Фах пропав. «На зло» батькам вона почала «догулювати» свій підлітковий вік, і тривало це цілих десять років: якісь навколобогемні збіговиська, «інтелігентні» пиятики з віршами верлібром, записник із реєстром статевих партнерів. «Дитинство» закінчилося з подорослішанням усієї компанії — адже треба було на щось жити. Тепер ця жінка працює у бібліотеці, вивчає іноземні мови, має нормальну сім’ю і дуже ліберально ставиться до свого сина-дошкільника. Криза самоактуалізації розчинилася у часі, бо з віком відпала маска дитячого протесту.

Особистісних криз дуже багато. Подолати їх і вийти з них дорослішою та цікавішою людиною легше, коли до вас небайдуже оточення. Вплив близьких людей та друзів важливий і тоді, коли вас спіткала вікова криза — психофізіологічна, соціально-психологічна чи духовно-психологічна (криза релігійного розвитку). Деколи, аби виміряти глибини своєї особистості — чи не скидаються вони часом на порожнечу? — потрібно долучити до свого досвід психолога.

Наша співрозмовниця — кандидат психологічних наук, завідувачка кафедри психології Київського інституту бізнесу та технологій Людми­ла Гридковець.

Робота—дім

— Життя жодної людини не минає без криз, без духовної перебудови себе. Це неминуче?

— У будь-якій кризі прихований потенціал до зростання, стартовий механізм для вибуху внутрішнього росту людини, якщо вона прагне зрозуміти себе, своє покликання, місце у цьому світі. Виходячи з кризи, вона стає на щабель вище від себе вчорашньої. Деградація відбувається, коли людина, замість того, щоб шукати користь, якусь позитивну інформацію у своєму «підвішеному» стані, починає звинувачувати весь світ у власних негараздах: починаючи з людей і закінчуючи природою і Богом. Тобто криза є для нас станом особистісного вибору між прогресом та занепадом.

Біхевіористи кажуть, що світ такий, яким ти його сприймаєш. Хочеш змінити світ — зміни своє сприйняття цього світу. У кожному своєму психологічному стані треба знаходити себе — так ми стаємо дорослішими й відповідальнішими.

— Часто-густо людину вводять у кризовий стан виробничі відносини. Інколи думаєш, що хтось один має залишитися на цьому світі — або ти, або шеф. І робота під тиском виснажує більше, ніж війна.

— Варто звернутися до психотерапевта, аби проаналізувати, чи причини саме у зовнішньому середовищі, чи, можливо, людина проектує власну конфліктність на зовнішній світ. Шефа можна й змінити. Трапляється ще й криза покликання. Людина має престижну професію і сумлінно виконує свої обов’язки, та раптом настає межа і виникає внутрішня конфліктність між запитами — соціальним та її внутрішнім. Людина мусить або адаптуватися до умов, або віднайти своє місце у світі. Моє дослідження досвіду випускників факультету кібернетики університету імені Шевченка довело, що лише 20% опитаних після двадцяти чотирьох років продовжили працювати за фахом. Решта опанували інші професії.

— Діяльні жінки, виходячи заміж, намагаються зробити кар’єру. Проте деякі чоловіки примушують їх самостійно доходити думки, що треба присвятити своє життя вихованню дітей — аж до їхнього вступу до інституту. Така жінка відчуває своє життя занапащеним і втрачає подруг, бо не може приховати свою заздрість до тих, у кого склалося ділове життя.

— Це навіть не криза, а життя в екстремальних умовах. Бо завжди треба бути собою. Родинних криз багато — це перший і третій роки подружнього життя, народження дітей, вступ їх до школи й інституту, а також підлітковий вік та одруження. Аж до синдрому «покинутого гнізда» — коли діти залишають батьківську домівку: ті подружжя, які жили лише пелюшками й роботою, часто втрачають контакт і розлучаються. А партнери, які жили інтересами одне одного, отримують вільний час, аби дати одне одному свою ніжність.

— Рідко, але трапляється, що якийсь топ-менеджер залишає роботу, виїжджає з міста, викидає мобільний у річку і стає фермером. Чомусь деякі фахівці називають це «психологічним вигорянням». На мою думку, це просто нормальний спосіб урізноманітнити своє життя.

— Справді, людина просто змінює своє середовище. Це не обов’яз­ково втеча від життя. Можливо, таким чином людина знаходить себе. Через рік-два людина може й повернутися до міста. Або знайти щось ще прийнятніше для себе.

Вікові кризи виробляють характер

— На кризу сенсу життя схожа криза середнього віку, про яку тепер модно говорити.

— Криза середнього віку наших сучасників не має чітких вікових показників. Переосмислення середини життя відбувається майже безболісно, у сумнівах та підвищеній критичності до себе, якщо людина розвивається гармонійно — і соціально вона себе презентує, і на роботі все гаразд, і в сім’ї лад. Нереалізована людина підбиває свої життєві підсумки з вираженим болем. Ця криза молодшає, тепер вона починається у 35 років, раніше починалася у 40. До речі, вона більше дошкуляє чоловікам, ніж жінкам. Чоловіки переживають відсутність дітей сильніше, ніж жінки, їх жахає відчуття нереалізованості, перерваності роду — починаються хаотичні пошуки жінки, яка може стати дружиною й народити нащадка. До того ж чоловікам притаманні кризи, викликані гормональними перебудовами організму: вони бувають кожні сім років. У цей час чоловік здатен зруйнувати свою родину — і дружина в нього не така, і діти не такі... Замість того щоб підтримати чоловіка, дуже вразливого в цей період, жінка зазвичай поводиться агресивно. Коли ж дружині вдається вгамувати свою гординю і підтримати чоловіка – після цього випробування вона для нього найрозумніша, найгарніша і взагалі свята. Тут починається така любов, яка не снилася і п’ятнадцятирічним. Чоловікові у кризі потрібне відчуття власної значущості — він може шукати його серед юних дівчат, які не досягли ще рівня розвитку дорослих. Адже жінка його віку не дивитиметься на нього широко розплющеними очима...

Жінки теж періодично мають кризи, цьому сприяють гормональні перебудови, пов’язані з вагітностями та пологами, а також менопауза. Коли у сім’ї гармонія, вони минають спокійно і без зайвих стресів для рідних.

— Чи бувають кризи у літніх людей?

— У них теж є нагальна потреба в самореалізації, якщо її немає — душу облягає темрява. Це може уразити жінок у 55—60 років, чоловіків у 60—65 років. Якщо людина весь час жила власним життям, її не цікавитимуть негаразди сусідів, на пенсії вона шукатиме себе у спілкуванні з дітьми та онуками, у читанні, відвідуванні театрів і виставок. А злоязикі бабці біля під’їздів, на мій погляд, отримують у спілкуванні втіху, і вони щасливіші, ніж європейські старенькі, які зачиняються у квартирах та приймають антидепресанти.

— Чим характеризуються кризи сучасних дітей та юнацтва?

— Їхні межі знижуються. Нам відомі кризи півторарічних, трирічних дітей — вони намагаються яскраво заявити про себе, ствердити своє «я» («я сам!»). Семирічні діти прагнуть відвоювати належний простір у сім’ї, своє соціальне середовище. Перехід­ний вік починається у 13 років у хлопців і в 12 у дівчат. Перший спалах — перехід до підліткового віку, другий — перехід до раннього юнацтва, яке настає у 15—16 років. Шукаючи себе і своє місце під сонцем, юні люди намагаються створити власну концепцію життя: тут перемішуються і література, і філософія, і контркультура.

— Як навчити дитину розуміти, що її оточують різні люди – часом байдужі, часом агресивні, – і не всім вона видається приємною? Адже несприйняття оточуючих може зробити «гидким каченям» дуже цікаву і непересічну юну людину.

— Усе залежить від батьків. Якщо вони роблять акцент на безумовному прийнятті дитини, то вона нормально сприймає факт, що люди бувають різні. Їхній негатив — це їхня проблема. Дитина не сприймає це як трагедію і не висуває позитивних очікувань щодо тих, хто їй не симпатизує. У дітей треба виховати повагу до інших людей, до унікальності кожного — тоді вони почуватимуться захищеними у соціумі власною порядністю. Самодостатність для дитини — не найкраща якість, такі люди у дорослому віці не можуть відкритися іншим, будувати щось у спільноті.