Джіммі Картер: людина, яка спростувала аксіому «Політика та мораль — то несумісні речі»

Поділитися
Не Америка винайшла права людини, а права людини — Америку. Джіммі Картер «Джонні … заїхав за ріг ...

Не Америка винайшла права людини, а права людини — Америку.

Джіммі Картер

«Джонні … заїхав за ріг однієї з вулиць і побачив біля воріт взуттєвої фабрики три непримітні на вигляд закриті машини, що поставали рядком у недозволеному місці. А перед самою прохідною стояв Джіммі Картер і вітався за руку з робітниками й робітницями, які стікалися на зміну. Вони йшли заспані, вгорнуті у важкі бахматі пальта, несучи в руках кошики й пакети зі сніданками, і з їхніх ротів вихоплювалися білі хмарки пари. Картер озивався до кожного якимсь словом. Його усмішка, тоді ще не розмножена засобами інформації, була осяйна і невтомна. Ніс почервонів від морозу». Так «король жахів» Стівен Кінг у своєму романі «Мертва зона» 1979 року описував початок президентської кампанії вихідця з найглухішої глушини американського Півдня за три роки перед тим.

Картер тоді глибоко вразив американців. Своєю несхожістю абсолютно на всіх інших політиків, інакшістю, якщо можна так сказати.

До крихітного селища Плейнс у Джорджії, звідки походив претендент, у розпал літа 1976 року вирушив цілий десант столичних журналістів — шукати родичів та знайомих Джіммі. Того дня, як практично і щодня, на вулиці біля єдиної пивнички Плейнса з самого ранку сидів і накачувався на тропічній спеці дешевим алкоголем власник місцевої бензоколонки Біллі Картер — рідний брат Джіммі. Він охоче згодився спілкуватися з акулами пера. І відразу отримав перше запитання: Чи не здається вам, що ваш спосіб життя дещо суперечить загальноприйнятим нормам?

— Слухайте, — відповів Біллі, — моїй мамі вже 70 років, а вона вирушила до Африки як доброволець Корпусу миру лікувати тамтешніх негрів. Одна моя сестра ганяє мотоциклом «Харлі-Девідсон», мов навіжена, хоч їй уже за 40. Друга проповідує Слово Боже прямо на вулиці кожному, хто бажає і хто не бажає її слухати. А брат чомусь вирішив, що його оберуть президентом Сполучених Штатів. Та я — єдина нормальна людина в цій родині!

На превеликий подив Біллі та ще сотень мільйонів людей у цілому світі американці того року таки обрали президентом людину, яка головним гаслом своєї передвиборної кампанії зробила слова: «Я ніколи вам не брехатиму» і потім усі чотири роки в Білому домі щиро намагалася будувати внутрішню та зовнішню політику наддержави на принципах християнської моралі, справедливості та дотримання прав людини (Неймовірно, правда? Щось таке, як «смажена крига» — О.П.). У підсумку правління Картера було визнано сучасниками одним з найпровальніших у новітній історії Америки, а через чотири роки він програв перегони за другий президентський термін своєму конкурентові Рональду Рейгану з розгромним рахунком. Та все ж, та все ж…

Нині, через три десятки років після інавгурації Картера, дедалі більше людей визнає, що деякі зміни, які завдяки Джіммі сталися в Сполучених Штатах і цілому світі, виявилися незворотними. І світ завдяки тому став трішечки кращим.

«Картер — це своєрідне перехрестя між світом релігії та світової політики, — заявив нещодавно один з провідних режисерів Голлівуду Джонатан Деммі («Мовчання ягнят», «Філадельфія» тощо). — Мені подобався Картер, коли він був президентом, ще більше він став подобатися мені з того часу, як залишив посаду. Завдяки йому я пишаюся тим, що є американцем».

М’ясо опосума

1 жовтня 1924 року в родині фермера Ерла Картера народилася перша дитина — син, якого назвали Джеймсом Ерлом. Сталося це в Плейнсі, штат Джорджія. Американські джерела вперто називають цей населений пункт містом, але якщо врахувати, що на той час там мешкало 500 душ (нині — 800), які займалися майже виключно сільським господарством, у будь-якій іншій країні світу його б назвали селом.

Згідно родинних переказів першим Картером, що переселився до Америки близько 1650 року, був сер Томас, який мав у Джорджії велику плантацію і нібито був прямим нащадком англійського короля Альфреда Великого. Проте жодних письмових згадок про сера Томаса не збереглося. Першим «задокументованим» предком Джіммі був Вайлі Картер, який брав участь у Війні за незалежність, помер 1798 року і похований на родинному цвинтарі за кілька кілометрів від Плейнса. Таким чином, Картер — американець «найвищого ґатунку» — WASP (white anglo-saxon protestant) — білий протестант англо-саксонського походження, яких у Штатах насправді не більше 20 відсотків усього населення. І, до того ж, нащадок перших поселенців, які приїхали до Америки ще до здобуття незалежності. До Громадянської війни Картери володіли великими плантаціями, де вирощувалася бавовна, після війни їхні землі було конфісковано, як у активних прибічників Конфедерації.

Відтак Ерл Картер успадкував тільки невелику ферму, де вирощувався арахіс. Під час Першої світової Ерл воював офіцером у Європі, а після повернення проявив себе підприємливим фермером та бізнесменом. Окрім вирощування арахісу він налагодив виробництво м’яса та лісоматеріалів, вкладав гроші в устаткування по переробці цукрової тростини і виготовленню з неї сиропу. Відтак, коли Джіммі було п’ять років і почалася Велика депресія, батькова ферма, на відміну від багатьох інших, продовжувала процвітати — він бо, за свідченням сина, «добре розбирався в поточних подіях і завжди прагнув намацати нові методи торговельно-підприємницької діяльності». Всі діти змушені були по кілька годин щодня працювати на фермі — не через злидні, а через «розмах господарської діяльності». Великим авторитетом у всій околиці користувалася і Картерова мати Ліліан — єдина в містечку дипломована медсестра, яка в цій глушині часто виконувала функції лікаря. Родина майбутнього президента була найбагатшою в Плейнсі — вона мала перші в містечку легковий автомобіль та радіоприймач, батько завів собі навіть тенісний корт. Щоправда, в Картерів, як і у решти мешканців Плейнса, не було ані електрики, ані водогону, ані туалету — за традицією «білі джентльмени» справляли потребу прямо на подвір’ї, так само як їхні сусіди-негри, які становили переважну більшість мешканців Плейнса. Ці ж сусіди були здольщиками на полях Картера-батька, а двоє чорних хлопчаків — найближчими друзями Джіммі. З ними він грався, бився за верховенство в їхній невеличкій компанії, їхні матері годували його на своїх кухнях («Мало хто з білих з’їв за своє життя стільки м’яса опосума, як я», — хвалився через багато років у своїй книзі «Година перед світанком: спогади сільського хлопця» на той час уже колишній президент США). І вже тоді Джіммі не міг зрозуміти, прийняти, що ані його чорні друзі, ані їхні батьки не можуть, не мають права зайти до його будинку через парадний вхід — для негрів існували спеціальні «задні» двері. Сам Джіммі знав, що немає ніякої різниці між тим, що думають, як почуваються, як поводяться білі та чорні в тих чи інших ситуаціях. У цьому його підтримувала і мати. А ось батько був переконаним сегрегаціоністом — ставився до негрів без ненависті та зневаги, але не припускав навіть сумніву, що у чорних та білих усе має бути окреме: і школи, і лікарні, і навіть цвинтарі. Чи є парадоксом, що саме виходець з расистського Півдня Картер за часів свого президентства зробив більше, ніж будь-який інший лідер США ХХ століття для інтеграції афро-американців у життя суспільства, для того, щоб чорні й білі почувалися рівними та єдиним цілим?

А ще Картери були глибоко релігійними. Ці переконані баптисти і не чинили жодної серйозної справи без молитви. Водночас родина не була святенницькою — батьки не цуралися вечірок з танцями, могли при нагоді випити трохи алкоголю і навіть самі робили домашнє вино. «Хлопцем я знав, — згадує Картер, — хто з сусідів учащає в Олбані до борделів, білих чи чорних повій вони воліють, і скільки ця справа коштує».

Джіммі не лише відмінно вчився в школі і старанно працював на батьківській фермі. Змалечку він вирізнявся надзвичайною навіть для Америки діловою хваткою — вже у віці п’яти років вечорами торгував на вулицях Плейнса вареним арахісом з батькової ферми, і не повертався додому, доки не наторговував долар. Суботніми ж вечорами його зиск іноді сягав грандіозної суми в п’ять доларів. У дев’ять років Джіммі вже мав достатній капітал, аби здійснювати операції по перепродажу бавовни — не дуже масштабні, але прибуткові. У віці 15 років майбутній президент купив на околиці рідного містечка два літніх будиночки і здавав їх дачникам за ціною 6,5 долара на місяць. Продав цю свою нерухомість Картер лише через багато років, коли вже служив морським офіцером на Гавайях.

Як фізик-ядерник став фермером, а фермер — губернатором

Проте мріяв Джіммі в дитин­стві зовсім не про кар’єру бізнесмена, а про те, щоб стати … офіцером. Так само, як його батько в юності. Мрія Картера здійснилася за драматичних для його країни обставин. У грудні 1941 року, коли Джіммі було 17, японці несподіваним ударом практично знищили Тихоокеанський флот США в Перл-Гарборі. Америку було втягнуто в Другу світову війну. І Джіммі вирішив служити на флоті. 1942 року він закінчив середню школу в Плейнсі і відправився поступати до найпрестижнішої у США Військово-морської академії в Аннаполісі. Проте сільська школа давала недостатньо знань і Джіммі провалився на вступних іспитах. Рік він учився на курсах підготовки офіцерів резерву в Технологічному інституті Джорджії, а 1943-го успішно склав іспити на найскладніший факультет Аннаполіської академії — інженерний. Повоювати Картер не встиг — він закінчив академію лише 1946 року, отримавши спеціальність «корабельний інженер».

На місце служби Картер вирушив уже одруженим. Його обраницею стала землячка з Плейнса Розалін Сміт. Американські дослідники звернули увагу на цікаву закономірність: практично всі майбутні президенти США одружувалися з дівчатами, чиї родини на щаблях соціальної драбини стояли вище, ніж їхні власні. Картер і тут — одне з небагатьох виключень. Хоча Сміти, як і Картери, теж мешкали в Джорджії 200 років, батько Розалін був «лише» водієм шкільного автобуса та автомеханіком. І помер, коли його старшій дитині Розалін було 13 років. Відтак матері, яка доти була домогосподаркою, щоб прогодувати чотирьох дітей довелося стати продавщицею в бакалії, потім — працівницею місцевої пошти. Попри це родина дуже бідувала.

Майбутнє подружжя було знайоме змалечку — в містечку з 500 мешканцями інакше бути не могло. Проте Джіммі довго не звертав жодної уваги на молодшу на три роки дівчину. І лише влітку 1945 року, коли гардемарин Картер приїхав на канікули до Плейнса, він новими очима подивився на Розалін, яка саме закінчила середню школу і успішно склала вступні іспити до Технологічного інституту Джорджії, в якому за пару років перед тим успішно вчився і сам Джіммі. У них розпочався роман і через рік відбулося весілля.

Сміти були такими самими переконаними баптистами, як і Картери, практично на все в житті Розалін та Джіммі дивилися однаково. Через багато років, коли Картер став президентом, дехто нарікав, що Розалін є присутньою на всіх засіданнях уряду, хоча не має для того жодних формальних підстав. Джіммі завжди дуже гостро реагував на такі закиди: «Вона — мій найважливіший радник!»

Послуживши кілька місяців на надводних кораблях, Картер отримав призначення на підводний човен. А незабаром був направлений в лабораторію адмірала Ріковера, де розроблялися реактори для перших у світі ядерних субмарин. Хтось з керівників флоту вирішив, що ефективніше буде, якщо офіцери, яким доведеться експлуатувати ті реактори в бойових умовах, ознайомлюватимуться з ними ще в процесі розробки та виготовлення. На основі того виник міф про Картера, як про «вченого-атомника». Чим саме займався Картер в суперсекретній лабораторії, досі невідомо, але навряд чи він може претендувати на лаври винахідника чи конструктора ядерного корабельного реактора. А ось оволодів цією технікою досконало. І через кілька місяців продовжив свою службу на одному з перших у Сполучених Штатах атомних підводних човнів. У Картера реактор завжди працював як годинник. А ще молодий офіцер вирізнявся тим, що якщо на час бойового походу припадало Різдво або Великдень, лейтенант Картер проводив службу Божу для вільної зміни прямо в торпедному відсіку — адже окремої посади капелана штатним розкладом атомної субмарини передбачено не було.

1953 року в 29-річного капітана-лейтенанта Картера помер батько. З’ясувалося, що ані молодший брат Біллі, який вже тоді любив зазирнути до чарки, ані жодна з двох сестер, ані мати не готові взяти на себе відповідальність за квітучу родинну справу. Уся надія була на старшого, на Джіммі … Але він на той час уже був офіцером, що служив у найпрестижнішому підрозділі флоту, мав чудові перспективи подальшої кар’єри. Категорично не бажала повертатися до Плейнса Розалін, яку статус офіцерської дружини на військово-морській базі на Гавайських островах приваблював набагато більше, аніж перспектива вирощувати земляні горішки на фермі. Та все ж таки Джіммі після тривалих роздумів вирішив подати у відставку і їхати жити на малу батьківщину. І зміг переконати у слушності свого рішення дружину. Картер вирішив пожертвувати собою заради добробуту своєї родини. Але не тільки. Вже тоді він був переконаний, що Господь покладає на нього якусь велику місію. І відчув, що стартувати до виконання тієї місії йому чомусь буде легше з ферми у Плейнсі, аніж з бойової рубки атомної субмарини.

За час навчання та служби на флоті Картер анітрохи не розгубив своїх бізнесових здібностей. Залишені батьком кілька десятків тисяч доларів допомогли йому пережити перший — найважчий рік самостійного господарювання, а далі його бізнес тільки зростав. Через кілька років Картер побудував у Плейнсі велике сховище, щось на кшталт оптової бази, де він зберігав, сортував, упаковував та продавав переробникам і споживачам різні види сільськогосподарської продукції, яку скуповував у фермерів з цілої округи. Саме заготівельна діяльність, а не власна арахісова ферма приносила Картерові лев’ячу частку його прибутків. А вони були чималими. Через 15 років, коли Джіммі обрали губернатором Джорджії і він згідно з вимогами закону був змушений припинити ділову активність та оприлюднити дані про майно своє і найближчих родичів, з’ясувалося, що сам Картер має майже 1 мільйон доларів, а вся родина в цілому — близько 5 мільйонів (і все це теж були гроші, зароблені Джіммі). Тому Картер припускався певної натяжки, коли подавав себе виборцям як «простого фермера з Джорджії». «Якщо Картер — фермер, то Генрі Форд ІІ — автомеханік!», — із запалом стверджував один з політичних опонентів. Хоча в цьому твердженні, звичайно, є перебільшення: Форд — один з найбагатших людей Америки, а Картер — у кращому разі бізнесмен середньої руки.

Від перших днів після повернення до Плейнса Картер почав брати активну участь у громадському житті місцевої громади, пізніше — округу, а потім і штату в цілому. Керуючий окружним відділенням професійної організації бізнесменів «Лайонз Інтернешнл», голова наглядової ради Родинного фонду штату, голова окружної Планової комісії, а потім — Асоціації планування штату Джорджія, член громадського Управління бібліотеками та лікарнями, член, а потім голова Шкільного управління штату — ось неповний перелік громадських посад, які Джіммі посідав у 1953—1962 роках без відриву від своєї основної фермерсько-закупівельної роботи. Восени 1962 року Картера було обрано до сенату штату Джорджія, де він перебував два терміни. 1966 року Джіммі намагався стати кандидатом у губернатори Джорджії від Демократичної партії — невдало. Проте через чотири роки не лише був висунутий кандидатом, але й переміг свого суперника-республіканця. 1974 року губернатор Картер очолив Національний комітет Демократичної партії по організації передвиборної кампанії, а через два роки, обійшовши всіх своїх досвідчених конкурентів, здобув право балотуватися на пост президента США від демократів.

Чоловік, що мав дружину твою у серці своєму

Нью-Йоркська «Медісон-сквер гарден» — величезна незатишна зала, де зазвичай провадяться циркові вистави та спортивні змагання. І ця аудиторія, здавалося б, менше за все надається для читання сповнених моралізаторського духу проповідей про любов до ближнього, загальну справедливість та прийдешній порятунок. Тим більше, коли проповіді ці читаються перед цинічними політиками, що з’їхалися з усієї Америки. Тоді, на з’їзді Демократичної партії в липні 1976 року, Джіммі Картер промовляв тихим голосом, не жестикулюючи, і лише блиск його очей свідчив, що він глибоко вірить у те, що каже, і дуже хоче, щоб йому повірили інші. «Здавалося, що в залі ось-ось пролунає багатоголосе «Алілуйя», — писав спантеличений репортер журналу «Тайм».

Через кілька місяців, буквально напередодні виборів, Картер згодився дати інтерв’ю журналу «Плейбой». На запитання, чи спав він коли-небудь з іншими жінками, окрім своєї Розалін, Картер рішуче відповів: «Ні!», але додав: «Я намагаюся не грішити свідомо. Проте знаю, що все одно згрішу, позаяк є людиною і піддаюся спокусам. Бог установив для нас деякі, майже недосяжні критерії. Христос каже: «Кожен, хто дивиться на жінку із хтивістю, у своєму серці вже здійснив перелюб». Я дивився з хтивістю на багатьох жінок. Я здійснив перелюб у моєму серці багато-багато разів. Бог знає про це і вибачає мені. Я не засуджую будь-кого, хто не тільки дивиться на жінок із хтивістю, але й, перебуваючи в шлюбі, перелюбствує». Бульварні газети негайно охрестили губернатора Джорджії «чоловіком, що трахнув дружину твою в серці своєму», його конкурент президент Джеральд Форд сказав у своєму штабі: «Картерові кінець — він виглядає смішним». Але рівень довіри та симпатій виборців до Картера зріс!

На початку 1976 року за даними Інституту Геллапа 65% американців вважали, що «політикам по суті наплювати на нас», 58% — що «люди, які є при владі, прагнуть нажитися за наш рахунок», а 49% схилялися навіть до думки, що «багато людей, які керують державою, по суті є шахраями». Напередодні свого 200-річчя Сполучені Штати переживали найглибшу за всю історію кризу національної ідентичності. Тут наклалися один на одного і «в’єтнамський синдром» — лише рік тому в’єтнамські комуністи взяли Сайгон, а отже війна, в якій Америка зазнала найбільших втрат за всю свою історію, завершилася повною поразкою, і Вотергейтський скандал, і чимало корупційних справ. Потрібна була людина, яка повернула б американцям віру в те, що їхня держава — не просто найбагатша та найпотужніша у світі, а «сяюче місто на вершині гори», найбільш вільна та високоморальна країна Землі, яка може, повинна служити прикладом усім іншим.

Картера «було обрано, щоб урятувати країну, а не керувати нею, — стверджує один з американських аналітиків. — Преса і більшість виборців повірили в те, що надання Картером одухо­твореності обговоренню проблем, що стоять перед країною, було вищим благом для нашої республіки. Його прибічники переконали себе в тому, що вони не потребують помітних результатів, що обряд спокутування вини за Вотергейт, убивство братів Кеннеді, В’єтнам, Центральне розвідувальне управління і за шкоду, заподіяну нашій, Богом даній землі, має передувати вирішенню важчих завдань забезпечення людей працею, житлом, засобами існування і законом».

Щоправда, існує й інший погляд: Картер, мовляв, по суті обдурив своїх виборців. Він бо переконував їх, що є аутсайдером — людиною, що перебуває поза системою, а насправді будучи звичайнісіньким інсайдером — людиною, вмонтованою в систему. І обстоював, як міг та вмів, інтереси лише великого капіталу та політичної еліти США. А вся його релігійно-моралізаторська риторика була не більше, як димовою завісою: «Кандидата в президенти Картера «спекли» в Тристоронній комісії» — впливовій громадській організації, до якої входили 300 представників найбільшого бізнесу, політиків та вчених-політологів на чолі з президентом правління «Чейз Манхетен Бенк» Девідом Рокфеллером. Справді, якби Тристороння комісія не підтримала кандидатуру Картера, він навряд чи став би кандидатом в президенти від демократів, а потім і президентом, так само, як його не обрали б губернатором Джорджії, якби впливовий юрист з Атланти Чарлз Кірбо не ввів сенатора-провінціала в коло «батьків штату» за кілька років перед тим. І справді 26 колишніх членів Тристоронньої комісії стали членами адміністрації президента Картера — віце-президент Волтер Мондейл, державний секретар Сайрус Венс, помічник президента з питань національної безпеки Збігнєв Бжезинський, міністр оборони Гарольд Браун та ін. Але чи означає це, що Картер був просто «весільним генералом», покірним виконавцем волі Рокфеллера та компанії? Тим більше що через кілька років «тристоронники» почали з власної волі виходити з команди Картера.

Головний ворог олімпійського мішки

Картер став першим президентом, який в усіх ситуаціях, навіть найофіційніших, наприклад, підписуючи віл імені Сполучених Штатів важливі міжнародні договори, вживав не повне, а скорочене ім’я — cкрізь і завжди він був не Джеймс Ерл, навіть не Джеймс, а просто Джіммі. На офіційні заходи він часто одягав джинсовий костюм, ще під час інавгурації відмовився від президентського лімузину, пройшовши з дружиною та дітьми від Капітолію до Білого дому пішки. Президентську яхту було продано, а коли 1979 року розпочався черговий виток енергетичної кризи, в президентській резиденції, як і в дуже багатьох оселях Америки, було запроваджено режим суворої економії — температура в Білому домі не піднімалася вище 18 градусів. Під час своїх численних поїздок країною Картер залюбки ночував у будинках так званих простих американців, вислуховуючи їхні проблеми та побажання. Дехто характеризував це все як щире прагнення до скромності та єдності з народом, дехто — як дешевий популізм.

Наприкінці 1976 року в канцеляріях вашингтонських міністерств та федеральних відомств панувала паніка — новообраний президент пообіцяв, що «виверне державу навиворіт», протягом року-двох доб’ється того, щоб пересічний громадянин сприймав федеральний уряд як дружню, а не ворожу силу, а для цього звільнить усіх федеральних чиновників, які забюрократизувалися, а тим більше дають хоч якісь підстави для підозр у корупції. Ходили чутки про якусь «джорджійську мафію», кілька тисяч чи навіть десятків тисяч картерових земляків, які мають посісти всі ключові посади у Вашингтоні. За великим рахунком ці чутки не виправдалися. Звичайно, разом із президентом (як і з кожним його поперед­ником) у столиці з’явилися деякі нові обличчя, зокрема ті, хто складав його команду як губернатора Джорджії. Але їх було зовсім не так багато і якоїсь масової чистки центрального урядового апарату так і не відбулося. Картер уперше в історії Америки почав широко залучати на найвищі посади в державному управлінні афроамериканців та жінок. Ні, звичайно, ті чи інші чорношкірі або представниці прекрасної половини людства працювали і в адміністраціях попередніх президентів, але перелом у цьому питанні стався саме за Картера. Міністром торгівлі стала Хуаніта Крепс, житлового будівництва і міського розвитку — чорношкіра Патриція Гарріс. 37 негрів в один день були призначені федеральними суддями. Але найбільш контроверсійним стало призначення на посаду постійного представника США в ООН Ендрю Янга — в минулому одного з найближчих співробітників убитого за кілька років перед тим лідера громадянського руху негрів Мартіна Лютера Кінга. Підкреслено ліберальний Янг провадив в ООН аж занадто самостійну політику. І хоча Картер запально стверджував: «З усіх людей, яких я будь коли бачив на громадських посадах, Енді Янг — найкращий», президентові довелося зрештою відправити його у відставку після ніким не санкціонованих контактів з представниками Організації визволення Палестини.

Саме у сфері зовнішньої політики за часів Картера відбулися найбільші зміни. «Америці належить споконвічне історичне право ототожнювати себе з процесом всесвітньої боротьби за права людини», — проголосив президент. Цинічний принцип своїх попередників: «Це сучий син, але це наш сучий син», згідно з яким Вашингтон «не помічав» антидемократичних дій керівників деяких своїх союзників, Картер здав до архіву. Було різко обмежено співробітництво з Чилі Піночета, військовою хунтою Аргентини, урядом білої меншості в Південній Африці, деякими іншими диктаторськими режимами. Величезним успіхом Картера став зрештою підписаний при його посередництві у вересні 1978 року Кемп-Девідський договір між Анваром Садатом та Менахемом Бегіном. Американський президент запросив лідерів Єгипту та Ізраїлю до своєї заміської резиденції і просто не випускав їх звідти, аж доки не було знято всі супереч­ливі питання, досягнуто миру між двома країнами і в принципі вирішено створити Палестинську автономію. «Доки обидві сторони не виграють, жодна згода не може бути стійкою», — підсумував Картер цей перший за багато десятиріч (і поки що останній) прорив у близькосхідному врегулюванні.

Картер з допомогою Бжезинського 1979 року відновив повномасштабні дипломатичні відносини з Китаєм. Саме він успішно завершив у вересні 1977 року переговори, які тривали 13 років, щодо передачі суверенітету над Зоною Панамського каналу цій країні, а 1980 року значною мірою завдяки його позиції було забезпечено передачу влади в Родезії чорній більшості. Картер досягнув другої угоди про обмеження стратегічних ядерних озброєнь, яку було підписано під час його зустрічі з Леонідом Брежнєвим у червні 1979 року у Відні.

Проте «моральна» зовнішня політика приносила Картеру не тільки успіхи, але й гіркі невдачі. 1977 року в Ефіопії, 1978-го — в Південному Ємені та Афганістані, 1979-го — в Нікарагуа до влади прийшов прорадянський режим. Але двома найбільшими невдачами Картера стала радянська окупація Афганістану та Ісламська революція в Ірані. Обидві ці події відбулися наприкінці 1979 року. Замість відданого та найважливішого стратегічного союзника на Близькому Сході у вигляді шахського Ірану, Штати отримали антиамериканську Ісламську республіку. При цьому співробітників американського посольства в Тегерані було захоплено в якості заручників, і Картер так і не спромігся їх звільнити ані шляхом дипломатичних переговорів, ані силою — рейд американських командос на Тегеран ганебно провалився. Американських заручників іранські аятоли передали вже адміністрації наступного президента США Рейгана, який зробив нездатність Картера звільнити заручників одним із козирів своєї виборчої кампанії. Тим більше що саме Картер всіляко стримував шаха від кривавих репресій проти ісламських революціонерів. Хто знає, чи зберіг би шах владу, застосувавши силу, але, на думку багатьох експертів, шанс у нього був…

Що ж стосується відповіді на агресію СРСР проти Афганістану, то вона була достатньо жорсткою, і, як з’ясувалося з часом, цілком ефективною. Проте під час вибор­чої кампанії 1980 року проти Картера зіграло і те, що він так і не спромігся змусити СРСР негайно вивести війська з Афганістану. Саме Картер практично відібрав у перестарілих членів брежнєвського політбюро їхню найулюбленішу іграшку — олімпійського мішку, ініціювавши разом із Маргарет Тетчер бойкот Олімпіади-80 більшістю країн світу. Але окрім цього радше символічного жесту, проти СРСР були запроваджені й набагато ефективніші санкції, які через десятиліття стали однією з причин загибелі цієї держави. Картер, за його словами, «здійснив повну переоцінку своїх поглядів на Радянський Союз». Угоду SALT-2 так і не було ратифіковано, запроваджено заборону на продаж Радянському Союзові сучасних технологій і зерна. Тоді ж Картер підписав рішення про створення Сил швидкого розгортання і збільшення військових витрат (реальних, а не інфляційних) на 4,5% щороку протягом 1981—1985 рр.

Проте головною причиною нищівної поразки Картера у боротьбі за другий президентський термін стали все ж таки його невдачі у внутрішній політиці, перш за все в сфері економіки. Рейган звернувся до виборців: «Поставте собі просте питання: чи живеться вам краще, ніж чотири роки тому?» І більшість американців відвернулися від Картера. Адже 1975 року лише 21% з них вважали, що наступний рік буде гіршим за попередній, а 1979-го — вже 55%. За цей самий час частка тих, хто боявся інфляції, зросла з 38 до 87%. Звичайно, якоюсь мірою Картерові просто не пощастило — саме в роки його президентства циклічна економічна криза наклалася на світову енергетичну. Відтак енергоносії не просто критично подорожчали — вони стали в Америці дефіцитом, коло автозаправок уперше з часів Другої світової вишикувалися довжелезні черги. Рішення Картера про створення міністерства енергетики і запровадження енергетичного біллю було слушним, але принесло позитивні результати лише через кілька років. Проте в цілому Картерові так і не вдалося сформулювати цілісну та ефективну економічну політику, як для відповіді на поточні виклики, так і для вирішення перспективних завдань. «Треба усвідомити, що президент — не надлюдина, — писав через кілька років після завершення терміну Картера його віце-президент Волтер Мондейл. — Він мусить багато працювати, але не по 18 годин на добу без перепочинку, оскільки в цьому разі втрачається перспектива, неможливо охопити всю картину і можна опинитися за бортом. Що і сталося з Картером». «Коли Картер залишав Білий дім, він виглядав на 10 років старішим, ніж той Джіммі, що чотири роки тому заходив туди, — пише один з американських журналістів. — Рейган же за вісім років перебування при владі зовні взагалі майже не змінився».

«Містеру Картеру, людині та субмарині»…

У лютому 2005 року на воду було спущено третю і останню американську атомну субмарину з серії «Морські вовки» — на 30 метрів довшу за дві попередні. Вона коштувала 3,2 мільярда доларів і називається «Джіммі Картер». Узагалі в Америці, як і в будь-якій демократичній країні, не заведено називати кораблі іменами людей, які ще живі. Але для 39-го президента Сполучених Штатів вирішили зробити виняток. Справа не тільки і навіть не стільки в тому, що він — єдиний лідер нації, який був моряком-підводником. Він — один із небагатьох, а, може, й єдиний американець, який претендує на високе звання «совість нації». Пішовши з Білого дому вже чверть століття тому, Картер заснував Центр свого імені в Атланті і здобув славу найпослідовнішого та найефективнішого миротворця, який не має жодного офіційного статусу, а сприяє вирішенню проблем лише завдяки своєму моральному авторитету. 2002 року Джіммі Картер став лауреатом Нобелівської премії миру — «за свої зусилля по мирному залагодженню конфліктів у всьому світі і боротьбу за права людини». Напередодні нового 2007 року вийшла друком його двадцята (!) книга — цього разу присвячена Палестинській автономії та перспективам проголошення на її основі незалежної держави. Він був і залишається незручним для американського істеблішменту — виступає проти блокади Куби і за виведення військ з Іраку, вимагає закрити тюрму в Гуантанамо і більшою мірою враховувати інтереси арабів у близькосхідному врегулюванні. Він жив і далі живе за принципом: «Якщо нещастя інших людей залишають вас байдужим і ви не відчуваєте співчуття, вас не можна назвати людиною».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі