«Я из пушки в небо уйду...» Любов Орлова: остання жертва

Фільм «Далеко від Сан-Сет бульвару» (режисер Ігор Мінаєв, продюсер Владилен Арсеньєв) на широкі екрани поки не поспішає. Дарма що стрічку оцінили на кількох фестивалях (зокрема на київській «Молодості»). Що ж до прокату, то виникли неузгодженості з французьким продюсером. Хоча знімався фільм не в Парижі, а здебільшого у Києві. І навіть «під Києвом» — на станції метро «Університет». У стрічці чимало українських акторів — Тетяна Шелига, Олеся Жураковська. Головного героя — режисера Костянтина (натяк на Григорія Александрова) — у картині величають Костянтином Петровичем (це, певне, натяк на К.П.Степанкова?). А активну асистентку головного героя всі називають Адою Миколаївною («привіт» А.М.Роговцевій?). У наскрізь синефільській стрічці — сплетіння рук, сплетіння ніг, сплетіння доль. І часів. Про часи і звичаї хотілося б поговорити окремо. Оскільки фільм Мінаєва — немов якась фантасмагорія на тему сталінської кіноепохи взагалі та двох доль зокрема (це долі Г.Александрова і Л.Орлової). До того ж є ще один істотний привід: 105 років від дня народження самої Любові Орлової. Слава Богу, вона вже не побачить цієї прем’єри.

У них була велика епоха: страшна, прекрасна, жахлива. Радісні пісні-танці в цирку та на екрані — і шок-трепет у комуналках чи на заміських дачах. І вічний жах-саспенс в очікуванні (зрозуміло кого).

Це не хічкоківський саспенс, а якийсь напівтваринний. І ще містичний.

Коли здається, що не миша шарудить під плінтусом, а засланий спостерігач підглядає в замкову щілину за кожним кроком, угадуючи кожний таємний помисел. Тоді особисте життя миттєво перетворюється на «громадське».

У режисера Ігоря Мінаєва та сама епоха. Середина 30-х ХХ століття, коли всі йдуть назустріч майбутньому виключно «світлим шляхом». Мінаєвський проект — продукт на експорт. Те, що в нашій аудиторії може викликати усмішку або здивування, «там» приймуть за чисту монету. При тому, що «Сан-Сет бульвар» — кіно гарне, вигадливе. З естетським шармом, із надлишковим бутафорським декоруванням, великими планами зацькованих очей. А також костюмами, які Михалков справді позолотив по заслугах. І ще обов’язково з модними в останні сезони піротехнічними димами-туманами, нібито для новорічного ефіру К.Ернста «на замовлення Першого каналу».

Фільм дивитися не нудно. Він навіть втягує у свою фантасмагорично-естетську вирву. Рекомендую. Щоправда, з застереженнями.

Сам режисер, вочевидь, людина обережна. І в титрах він не обійшовся без застережень. Мовляв, жодних аналогій із долями конкретних людей у моєму фільмі шукати не слід. Їх і не шукаєш. Тільки коли в оці стирчить колода — її не помітити важко.

Тут не колода, а ціла ленінська деревина, яку просто так не переступиш. Якби І.Мінаєв оформив свій кінопроект про свята та будні сталінського кіно по-іншому і вивів на перший план героя-режисера, котрий: а) створює фільми про райське життя колгоспників — «а ну-ка, девушки, а ну, красавицы»; б) дубасить блондинку-дружину, колишню акторку МХАТу; в) не пропускає жодної спідниці на «Мосфільмі»; г) цілісінький день воює з конкурентами; д) а ночами мріє знімати не про колгоспи, а екранізувати Достоєвського; е) вгадує в одному своєму фільмі переможне закінчення Великої Вітчизняної — задовго до 9 Травня... Отоді... Тоді можна було б зазначити: справді, ці перипетії не мають жодного стосунку ні до Г.Александрова, ні до Л.Орлової! Це, напевно, про...

…Та в «Сан-Сеті» без окулярів помітна чітка біографічна канва. Нехай зовнішня, зате вгадувана. Називай їх (героїв) як завгодно — хоч Лідою, хоч Костею — а життєві колізії скановані чітко.

Отже: а) молодий кіногеній повертається до Москви з Америки, де працював разом із старшим товаришем (натяк на С.Ейзенштейна); б) «отруєний» заокеанськими кіномюзиклами, наш герой вирішує перенести американські напрацювання на радянський кіногрунт; в) на головну роль йому потрібна гарна акторка, і він знаходить таку в музтеатрі; г) кіно об’єднує їх не лише творчо, незабаром йде пропозиція руки та серця; д) далі той самий тандем один за одним створює життєстверджуючі пропагандистські картини, які славлять Батьківщину та Сталіна; е) Батьківщина не залишається в боргу перед своїми співцями, виділяючи їм шикарну заміську дачу й чудову квартиру в центрі Москви. І ще, зрозуміло, вони звертаються одне до одного «на ви». І зрозуміло, що ніяких інтимних стосунків між ними бути не може — це суто комерційна справа.

Біографія та легенда — речі різного ряду. І те, що кіноідоли живуть окремим — містеріальним — життям, це очевидно, зрозуміло та правильно. Проте коли в біографію (або в легенду) вповзає плітка, виникає щось інше. У театральних колах, до речі, багато хто може розповісти про ефект «свято збережених пліток», які часто геть-чисто перекреслюють легенди й долі, залишаючи на них тільки брудні липкі плями.

«Сан-Сет бульвар» — картина з дійовим ефектом нав’язливої плітки, яка роками мусується в кіносвіті, живописуючи неоднозначні стосунки між Александровим і Ейзенштейном, Орловою і Александровим. Він любив його, а вона любила Батьківщину, і КДБ знало про його заборонену пристрасть і все життя тримало на гачку.

Уже нікого не цікавить, чи було це саме так... Вже нікого не переконаєш, що можливі інші версії подій. Маленькі «обмани», згортаючись в одну грудку, утворюють одну велику брехню — неправду на імпорт, небилицю на потребу, нісенітницю на продаж. Надто сьогодні й саме нині. Коли жовтими стали не лише газета й ТБ (особливо російський Перший телеканал з щоденними вечірніми байками про «життя» видатних людей, де немає ані слова про їхню творчість), але пожовтіло навіть художнє кіно, для якого важливіше не дослідження, а підглядання. Не феномени трагічної епохи, а журавлина крислата. Це вже «напрям», який відбувся. І не дивно, що ректор школи-студії МХАТ у спогадах про Олега Єфремова менше пише про його спектаклі, а хтиво смакує епізод із якоюсь дівкою, котрій Олег Миколайович нібито каже: «Пішли ї...» І зовсім не дивно, що в документальному фільмі Першого каналу «Три любові Любові Орлової» акторка постає легковажною цукерковою обгорткою — блискучою та пустуватою — начебто не було двадцяти років її серйозної роботи в театрі, де створено пам’ятні образи у творах Сартра, Горького, Кілті (про це жодного слова — мистецтво їх не цікавить).

Троюрідна племінниця Орлової, Нонна Голикова, розповідала нещодавно, як кілька «престижних» глянсових журналів замовили їй статті до ювілею Любові Петрівни. Причому за умови: побільше про «голубизну» Александрова! Нонна Юріївна стала відмахуватися: не знаю нічого такого! «Тоді не пишіть узагалі!»

Так плітка вповзає у долю, спотворюючи її.

У фільмі Мінаєва кіногерої — виключно жертви великої епохи. Бідні та нещасні, вони ховають очі та розмовляють напівшепотом. А опинившись у Празі, будь-що хочуть залишитися за кордоном, оскільки вдома їм погано живеться. Це неправда. Очевидна дурість. У тій кіногрі, що розгорталася в сталінську кіноепоху, Орлова та Александров ніколи не були ні переляканими, ні зацькованими маріонетками. Часом вони самі й ставали частиною божевільного механізму, який без скрипу обертали люди талановиті, обдаровані, навіть геніальні. Трагедія в цьому. В їхньому безоглядному конформізмі. Робити у фільмі з «нібито Орлової» безпорадну ляльку на іграшковому прилавку, де завмагом служить сам Йосип Віссаріонович, — щонайменше смішно. Любов Орлова як «в’язень совісті часів сталінізму» — це таке ж марення, коли б Алла Пугачова постала в наспіх зварганеному опусі страждальницею-дисиденткою епохи Брежнєва—Андропова—Черненка—Єльцина—Путіна (і, можливо, Медведєва?).

Любов Орлова, жінка сильна й цілісна, завжди підкоряла обставини собі. Навіть після того, як її перший чоловік Андрій Берзін опинився під ковпаком сталінських репресій, ніщо не могло її зломити. Вона багато працювала. Займалася вокалом і хореографією. Служила і хористкою, і артисткою кардебалету, перед тим як дочекалася виграшної ролі Періколи в опереті Оффенбаха. Зустріч із Александровим, який шукав для «Веселих хлоп’ят» ефектну акторку, згодом перевернула її долю.

Александров же на той час справді співпрацював із Ейзенштейном. Побував разом із ним в Америці, Мексиці, Німеччині. Але Григорій Васильович був одружений. Його дружина, за спогадами сучасників, була чарівною жінкою. Вона служила акторкою Музичного театру. Дуже любила «свого Гришеньку», народила йому сина Васю, згодом перейменованого на Дугласа, тому що Александров обожнював фільми за участю голлівудського кіноідола Дугласа Фербенкса. У житті Александрова було все: і далекі країни, і гарні романи з чарівними жінками тієї епохи. Проте не країни та романи визначали геометрію цієї долі. На першому плані в нього завжди була тільки кар’єра. Його постійне прагнення бути поруч із владою стало притчею во язицех. Навіть відійшовши від великого кіно, на схилі віку, він не припиняв громадську роботу, був задіяний у різноманітних фондах, бував у найвищих кабінетах. По суті він був одним із найулюбленіших кінорежисерів Йосипа Сталіна. І не «жертвою», а фаворитом тирана. З вуст у вуста передавалася легенда, як під час урядового прийому до Александрова підійшов вождь і сказав нібито жартома: «Скривдите Орлову — розстріляємо!» І Орловій не потрібно було мучитися бажанням сховатися за кордоном від пекельного життя в рідній країні. Вона й так вільно переміщалася світом. Її маршрути — Венеція, Берлін, Кан, Женева, Париж, Рим. Їздила туди навіть не на «творчі зустрічі», а щоб купити рукавички під нову сукню. Смерть Сталіна для них обох, по суті, стала крахом надій. Багато хто дотепер переконаний, що подружжя на дачі у Внуково оплакувало смерть вождя.

Щоправда, невідомо, чи плакав Александров, уже коли переступав через долі інших людей, своїх колег. У титрах «Веселих хлоп’ят» стерте ім’я справжнього сценариста — Миколи Ердмана, який був репресований. Александров переступив через це, поставивши своє прізвище в титри. Згодом уже з титрів «Цирку» зняли свої імена Катаєв, Ільф і Петров. І знову залишилося тільки ім’я Александрова. Він знову переступив... Дотепер предметом пересудів є його дружба з Ейзенштейном (у фільмі ці стосунки трактуються абсолютно однозначно). Та, за спогадами троюрідної племінниці Орлової — Нонни Юріївни Голикової, ніяких свідчень «заборонної любові» не існує. А сам Александров до чуток ставився байдуже й іноді казав: «Може, він і був мною захоплений... Я ж — ніколи». І це зрозуміло. Бо на першому плані для нього завжди була лише кар’єра.

Дивовижно, що навіть у зворушливих стосунках, які завжди існували між акторкою і режисером (вони завжди зверталися один до одного тільки «на ви»), вбачали теж якусь підозрілу таємницю. «Однак там ніякої таємниці не було, — пише Голикова. — Просто були дві яскраво обдаровані людини, які, уявіть, були дуже добре виховані».

І до, і після «Сан-Сет бульвару», далеко чи близько в напрямі до нього, Орлова як була, так і залишається зіркою номер один радянського кінематографа. Цю зірку не погасиш. Ніхто після неї не зміг з’єднати в собі на екрані універсальні якості — вокал, пластику, талант драматичної акторки. Коли й існує якась «таємниця Орлової», то вона тільки в її недосяжності. У тій унікальній якості, яка незрозуміла та непідвладна останнім «призовам» наших кінозірок — доступним, досяжним, брутальним, перепіареним до печії. Недавно в «Известиях» Орлову назвали «секс-символом» (сьогодні для ЗМІ всі секс-символи), а потім дійшли до того, що порівняли з... Заворотнюк. Начебто дві зірки по-своєму відбивають різноманітні епохи. Та фокус в іншому. По-перше, «секс-символом» Орлова ніколи не була, залишаючись тільки «символом»: про неї не наважувалися навіть мріяти, вона була недоступним небожителем, із котрим ніяк не в’яжеться уявлення про особисте життя. Ну а, по-друге, якщо вже Заворотнюк сьогодні відбиває час, то так цьому часу й треба... Виходить, і тягтися більше немає до кого. Цю «лінію» давно знято з виробництва.