Стівен Хокінг — полонений дух

Восьмого січня 2007 року знаменитому англійському астрофізикові Стівену Хокінгу виповнилося 65 років. Того дня він повідомив пресі про свій намір здійснити політ у невагомості — йдеться про двогодинний суборбітальний політ на висоті 140 кілометрів. Допомогти своєму співвітчизникові у здійсненні цієї мрії має намір компанія Virgin Galactic, яку очолює британський мільярдер Річард Бренсон. Цілком реальна мрія, якщо не знати, що Хокінг через тяжку хворобу понад 30 років прикутий до інвалідного візка. Зараз його не слухаються практично всі м’язи тіла. Проте він продовжує їздити світом, читати лекції, писати книжки і вести активну наукову діяльність, розбурхуючи учений світ своїми теоріями про походження та розвиток Всесвіту. І, як бачите, навіть мріє здійснити політ у невагомості.

Життя варте того, щоб жити

Цей полонений дух з’єднується з навколишнім світом із допомогою електронних пристроїв: умонтованого в інвалідний візок комп’ютера, спеціально виготовленого IBM, і синтезатора звуку. Спілкується Хокінг так: по екрану комп’ютера невпинно повзуть колонки літер (слів і цілих висловів), якими рухається курсор. Вчений може зупиняти його на потрібному місці, і вибраний символ надходить у пам’ять комп’ютера для упорядкування письмового тексту. З допомогою синтезатора звуку спеціальна програма певодить написаний текст у зв’язне мовлення.

Останніми роками Хокінг зупиняв курсор на потрібному місці екрана двома пальцями правої руки, котрі ще ворушились. Зараз відмовили й вони. Тепер він робить це з допомогою періодичного тремтіння правої щоки — на ній укріплено маленький екранчик, на який падає промінь інфрачервоного датчика. Жива розмова з науковцем — це черги коротких фраз, які вимовляє синтезатор, розділених паузами: тоді Хокінг складає відповідь. Свої промови і доповіді він пише й «наговорює» заздалегідь. Особливі програми комп’ютера здатні також перетворювати тремтіння щоки в кілька простих команд: повернути візок, покотити його, відчинити двері... В іншому його обслуговують кілька змінних медсестер та доглядальниць, а також добровольці-аспіранти.

Стівен Хокінг вступив в Оксфордський університет здоровим, гамірливим, насмішкуватим юнаком і зажив слави у викладачів хоч і здібного, але несумлінного студента, який захоплювався веслуванням. Перші ознаки підступної хвороби з’явилися після закінчення початкового університетського курсу, коли юнак перейшов для спеціалізації у галузі космології в Кембридж. Рухи стали настільки незграбними, що він міг упасти, як мовиться, на рівному місці, а під час доленосної для нього вечірки, на якій відбулося знайомство з майбутньою дружиною Джейн, пролив вино мимо келиха.

Лікарі поставили страшний діагноз: аміотрофічний латеральний склероз. Щорічно у світі від цього невиліковного захворювання помирає 100 тисяч людей. У різних країнах його називали по-різному: захворюванням моторних нейронів, хворобою Шарко, бічним аміотрофічним склерозом і хворобою Лу-Герінга — за ім’ям знаменитого бейсболіста, який помер від неї. Хоч назви різні, суть захворювання однакова — воно починається поволі з порушення роботи опорно-рухового апарату, потім поступово настає параліч і атрофія різних груп м’язів, з’являються порушення мови, дихання і ковтання. При цьому слух, зір, пам’ять, свідомість, вищі пізнавальні функції мозку не порушуються. Етіологія невідома. Лікарі дали Хокінгу два — два з половиною роки життя — це було в 1962 році.

— Мене часто запитують: «Що ви думаєте про свою хворобу?» — писав Хокінг. — І я відповідаю: «Я не дуже багато про неї думаю. Намагаюся в міру можливості жити як нормальна людина, не замислюватися над своїм станом і не жалкувати, що він чогось не дозволяє мені робити. Коли в 21 рік виявилося, що в мене нейромоторне захворювання, це було для мене страшним ударом. Усвідомивши, що в мене невиліковна хвороба, яка, напевно, через кілька років мене вб’є, я був вражений. Як таке могло трапитися саме зі мною? За що мені такий кінець? Я не знав, що на мене чекає і як швидко хвороба прогресуватиме. Коли вийшов із лікарні, почувався засудженим до страти. І несподівано зрозумів, що я дуже багато чого міг би зробити, якби виконання вироку відклали. Неодноразово мене навідувала думка пожертвувати життям заради порятунку інших. Зрештою, все одно довелося б померти, а так це могло б принести комусь користь.

У своїх дослідженнях я не вбачав великого сенсу, оскільки не припускав, що доживу до докторського ступеня, проте час спливав, а розвиток хвороби ніби уповільнився. До того ж я просунувся у своїй роботі. Але по-справжньому все змінили мої заручини з дівчиною на ім’я Джейн Уайлд, із якою я познайомився приблизно тоді, коли мені поставили діагноз. Це дало мені стимул до життя. Оскільки ми вирішили одружитися, я повинен був отримати місце, а для цього треба було захистити дисертацію. Тому я вперше в житті взявся за роботу. На мій подив, мені це сподобалося. Раніше життя здавалося мені нудним. Але перспектива померти рано примусила мене зрозуміти, що життя варте того, аби жити».

Стівену пощастило, що він вирішив працювати у теоретичній фізиці, бо це була одна з небагатьох галузей науки, де його хвороба не становила серйозної перешкоди. До того ж у міру погіршення стану його наукова репутація зростала, завдяки чому він міг обійняти посаду, яка дозволяла проводити дослідження, не читаючи лекцій студентам.

— Хтось сказав: «Якщо ви знаєте, що завтра вранці вас повісять, це допомагає вам добре зосередитися, — зауважила мати Стівена Ізобель Хокінг. — І він (син), справді зосередився на своїй роботі так, як, я думаю, не зміг би зосередитися, якби обставини склалися інакше... Ні, ні, звичайно, я не можу назвати таку хворобу удачею. Але для нього це було меншим лихом, ніж було б для багатьох інших людей».

У 1966 році Хокінг захищає дисертацію і стає доктором філософії. Через кілька років його обирають членом Королівського товариства і Лукасіанським професором математики. А як же хвороба? Вона розвивалася паралельно з його фаховими успіхами. Якщо на своє весілля 1965 року Стівен прийшов, спираючись на палицю, то в 1967 році, коли народився старший син, ходив на милицях, а під час появи на світ доньки й молодшого сина пересувався вже в інвалідному візку.

— Я страждаю на нейромоторне захворювання практично все моє доросле життя, але це не перешкодило мені мати сім’ю й досягти успіхів у роботі, — пише Стівен Хокінг. — І все це завдяки допомозі дружини, дітей та багатьох інших людей і організацій. Мені пощастило, що мій стан погіршувався повільніше, ніж у більшості таких випадків. Це доводить, що ніколи не треба зневірюватися.

Справді доводить. Дивлячись на маленьку, скрючену у візку фігурку в чорному костюмі, у великих окулярах, зі складеними на колінах нерухомими руками, важко уявити, що ця людина написала десятки фундаментальних наукових статей, які позначили найбільші досягнення сучасної космології й астрофізики. Його інтелект, оптимізм та почуття гумору видають лише блиск розумних, трохи іронічних очей і ледь помітний порух губів в усмішці.

Життя в горіховій шкаралупі

П’ять років тому, незадовго до свого 60-річчя, Хокінг не впорався з керуванням новим електричним візком — він урізався в стіну й перекинувся. Стівен упав, вдарився головою, зламав ногу і потрапив у лікарню, проте на веселих ювілейних торжествах у Кембриджі був присутній особисто. У великому залі зібралося тоді близько двохсот гостей, найвидатніших учених з усього світу.

— Я такий радий бачити вас усіх! — сказав Стівен Хокінг своїм гостям. — Чудово, що майже всі запрошені змогли приїхати. Це доводить, що теоретична фізика, як і дружба, не має меж.

Програма ювілею була розрахована на чотири дні і завершилася симпозіумом «Майбутнє теоретичної фізики і космологія», на якому Стівен Хокінг із синцями та загіпсованою ногою підбив стислі підсумки своєї роботи. По суті, це був огляд його зусиль з об’єднання двох фундаментальних фізичних теорій — релятивістської теорії гравітації і квантової механіки, які відіграють визначальну роль в еволюції нашого Всесвіту. Свою промову він назвав 60 Years in a Nutshell, що буквально означає «60 років у горіховій шкаралупі». Як тут не пригадати Гамлета, принца Данського, який казав: «О Боже! Я міг би ув’язнити себе в горіхову шкаралупу і вважати себе володарем нескінченного простору...»

«Ейнштейн наших днів», як його інколи називають журналісти, запропонував свою модель Всесвіту, в якій ключову роль відіграють дві концепції часу. Це так званий «реальний час», тобто психічно переживаний час людського буття, і «уявний час» — час, у якому тече життя Всесвіту. Ці часи дивним чином поєднуються, стверджує вчений у своїй книжці «Стисла історія часу. Від Великого вибуху до чорних дір». Книжка вийшла 1988 року в Англії, США і Канаді. І більше року — абсолютний рекорд для науково-популярної праці — очолювала списки бестселерів по обидва боки Атлантичного океану. На цей час її видано накладом кілька десятків мільйонів примірників, у тому числі є два російські видання.

До речі, текст «Стислої історії часу» і англійською, і російською мовами можна знайти в Інтернеті. Про надзвичайно складні явища і проблеми Хокінг пише легко й прозоро. У книжці є тільки одне рівняння, знамените ейнштейнівське Е=мс2, і прості графіки. На додачу до цього автор доповнив книжку зрозумілим і чітким словником термінів. Про що книжка? Про найголовніше — про життя, про наше місце у Всесвіті, про його народження і смерть, про час як фізичну проблему, про співвідношення простору і часу, які, за словами вченого, «творять разом якусь поверхню, яка має кінцеву протяжність, але не має меж і країв».

Цікаво, що спочатку Хокінг був упевнений: створення повної несуперечливої єдиної теорії, яка приведе до «повного розуміння всього, що відбувається навколо нас, і нашого власного існування», не за горами. Він казав, що її основні принципи стануть доступними розумінню кожної людини і всі зможуть взяти участь у надзвичайно цікавій дискусії про те, чому так сталося, що існуємо ми й існує Всесвіт. Утім, тепер у можливості створення єдиної теорії Хокінг уже не впевнений, про що й заявив у телевізійній лекції, прочитаній для слухачів Массачусетського технологічного інституту (США), яку всі бажаючі могли також подивитися в Інтернеті.

Учений не лише читає публічні лекції, він їздить на наукові конференції по всьому світу і дає численні інтерв’ю, підкидаючи газетярам сенсаційні заяви. Так, на останній прес-конференції в Гонконгу він сказав: «Оскільки життю на Землі загрожує дедалі більша небезпека раптової загибелі в результаті глобального потепління, ядерної війни або генетично створеного вірусу і тому подібних катастроф, — людство, якщо воно хоче зберегти себе, повинне розселитися в космосі. Колонії на Місяці або на Марсі нас не врятують. Ми ніде не знайдемо таких сприятливих умов, як на Землі, доки не освоїмо інших зоряних систем».

Останнім часом однією з нових сфер інтересів Хокінга стало створення екзоскелетів — механізмів, здатних дублювати й посилювати роботу м’язів людини. Пригадуєте фільм «Чужі»? Той епізод, де лейтенант Ріплі боролася в механічному костюмі з космічним монстром? Це і є екзоскелет. Один із найперших таких пристроїв створила команда учених та інженерів із Японії. Міні-комп’ютер, закріплений на поясі людини, вловлює інформацію про найменший порух м’язів через електричні імпульси на шкірі і потім посилює їх із допомогою сервомоторів. Передбачається, що такі робокостюми в перспективі зможуть використовувати й люди з обмеженими руховими можливостями. Можливо, таке кібернетичне диво дозволить Хокінгу отримати якусь свободу рухів?

* * *

Відповідно до результатів недавнього опитування, Стівен Хокінг є для англійських юнаків віком від 16 до 18 років одним із трьох найшанованіших сучасників. На першому місці — чемпіон світу з регбі Уїлкінсон, на другому — Хокінг, на третьому — футболіст Бекхем. Коментуючи результати опитування, Стівен заявив: «Багато років мене називали другим у списку найрозумніших британців. Але звання прикладу для молоді справді робить мені честь».