Євген Кушнарьов: «Я не люблю пристосовуватися ні до життя, ні до обставин»

— Фразою «я люблю життя» я хотів передати своє світосприйняття, яке полягає в тому, що я не люблю пристосовуватися ні до життя, ні до обставин. Для мене формула гармонії з навколишнім світом полягає в можливості самореалізації. А досягаю її вищого рівня, звісно ж, у сфері публічної політики, управлінської діяльності, у спілкуванні з людьми та природою.

— І наскільки ви вважаєте себе зреалізованою людиною?

— Якщо вважати піком публічної політичної діяльності обрання у вищий орган влади, то я цього досягаю вдруге. Якщо трансформувати публічну політику у сферу практичної реалізації своїх ідей та задумів, то тоді я, напевно, вершин ще не досяг, оскільки теоретично можу зайняти й вище становище в ієрархії влади, ніж сьогодні. Чи є це сенсом мого життя? Не думаю. Я не одержимий ідеєю стати президентом України, але якщо життя і обставини підведуть мене до такого рішення, то воно для мене не означатиме насильства над собою.

З інтерв’ю Євгена Кушнарьова газеті «Без цензури» (31 серпня 2006 року)

— Чи можна сказати, що під час сєверодонецького з’їзду переважали емоції і тому дозволялися висловлювання, які тепер можна трактувати неоднозначно?

Сподіваюся, я вас не скривджу — ви мені пропонуєте свого роду паличку-виручалочку? Та я нею не скористаюся. Відповім відверто: без емоцій на мітингах, а з’їзд у Сєверодонецьку — це був великий мітинг, політикам нічого робити. Емоції, звичайно, були. Не говоритиму за своїх колег, та якщо я виходжу на трибуну перед трьома тисячами людей у Сєверодонецьку або перед 50-ма тисячами моїх земляків у Харкові — завжди виступаю емоційно й гранично продумано. І всі мої експромти, як ідеться у відомій формулі, є домашніми заготовками. Я відповідаю за кожне своє слово, ні від чого не відмовляюся.

Персональний сайт Є.Кушнарьова (8 липня 2005 року)

Шок і гіркоту відчула величезна кількість людей, довідавшись про трагічну загибель Євгена Кушнарьова. Не тільки його соратники, а й непримиренні опоненти, а також безліч людей, абсолютно байдужих до сфери високої політики. Його смерть ніби розвіяла на мить щільну запону, яка накрила український політикум і зіткана з нескінченних інтриг, безпринципності, продажності, брехні і зрад одержимих владою людей. Людей, які діють так, неначе живуть останній день, а тому хочуть отримати все і негайно, або розраховують жити вічно й намагаються гарячково запастися всім необхідним на цей невизначений термін.

Ця смерть нагадала про те, що нікому не дано знати, коли завмре стрілка твого годинника, і ніколи не рано замислитися, яким буде залишений тобою слід. Про те, що за щоденною рутиною можна забути зробити щось таке, що давно планував зробити, і це «щось» із погляду вічності, в яку пішов Євген Кушнарьов, незрівнянно значиміше, ніж багато такого, що роками сповнювало наше життя...

Навіть не поділяючи політичну позицію Є.Кушнарьова, не можна не віддати йому належне: вона в нього була, і він відстоював власні переконання непохитно й послідовно. Його позиція, незалежно від її популярності чи непопулярності, не трансформувалася в найзручнішу на даний політичний момент позу. Ця вірність стала однією з головних рис, які визначили унікальність Євгена Петровича на тлі переважної більшості політиків, котрі загрузнули у власній хамелеонівській «різновекторності» настільки, що вже самі не пам’ятають, якого кольору вони були від початку: надто багато шарів лягло зверху. Винятковість Є.Кушнарьова визначалася ще однією його властивістю — він був яскравим політиком. І з його відходом кольору (не принципово — якого) стало ще менше, а сірості — більше.

Про багато іншого, що характеризує Є.Кушнарьова не в найкращих тонах, сьогодні говорити не час. Він тепер поза людською юрисдикцією. Сьогодні за упокій його душі моляться рідні й друзі, і свічку за нього ставлять люди, яких він навіть не знав особисто.

Мить просвітління, викликана шоком від безповоротної втрати і усвідомлення дріб’язковості пристрастей, які панують у політикумі, минула, болото української політики, затягнуте баговинням пороків, зійшлося знову. І все пішло своєю чергою, як це було й, очевидно , буде ще безліч разів.

Як і у випадку з кожною резонансною смертю, влада повною мірою виявила свою безпорадність, брехливість та непослідовність. У результаті звичайний нещасний випадок (таке траплялося неодноразово), коли, можливо, не зовсім тверезі чоловіки, полюючи в непередбачений законом час, відкрили вогонь по вовку і випадково смертельно поранили товариша, обростає підозрами на тлі шарахань влади. Чіткої, достовірної офіційної інформації про те, що сталося, не було й немає. Натомість — багато версій, які суперечать одна одній і здоровому глузду, а також дивні показання свідків, котрі мало що пам’ятають. То фатальний постріл стався в машині, то поза нею. Початкова інформація про кількість пострілів і зброї, з якої їх було зроблено, не відповідає оприлюдненій буквально за добу. То були на полюванні, побачили вовка, стали стріляти, поцілили в людину. То просто об’їжджали мисливські угіддя зі зброєю (евфемізм до слова «браконьєрство»), яка випадково виявилася зарядженою. Мабуть, початкові нечіткі версії пояснювалися тим, що чекали, чи виживе Є.Кушнарьов. Потім почали вибудовувати іншу лінію оборони. Правоохоронні органи, як завжди, болісно чутливо зреагували на «вищу» волю, заметалися з такою ж самою амплітудою. І з властивою їм витонченістю стали коментувати події.

17 січня перший заступник начальника обласного управління МВС В.Фесюнін стверджує, що встановлено всіх п’ятьох учасників події, а той, хто поранив Є.Кушнарьова з вогнепальної зброї, перебуває під підпискою про невиїзд. Постріл був зроблений із карабіна марки Benelli калібру 7,62 мм. Кулю й гільзу знайдено. Версії слідства: вбивство з необережності, нещасний випадок і навмисне убивство.

Через добу перший заступник міністра внутрішніх справ М.Корнієнко стверджує, що причиною загибелі депутата стали випадковість і мисливський азарт, «які призвели до такого трагічного безглуздя». За словами заступника міністра, «всі учасники поїздки були однозначно тверезі». При цьому М.Корнієнко висловив переконання, що жоден учасник інциденту не перебуває на підписці про невиїзд, оскільки обвинувачення нікому не висувалося. Зверніть увагу: М.Корнієнко не стверджує, він лише «висловлює переконання». Звідки ж, справді, йому, одному з найбільш поінформованих людей, першому заступнику міністра внутрішніх справ, знати такі речі напевне?

До слова, якщо вже бути точними, то в Кримінально-процесуальному кодексі цілком чітко зазначено, що підписка про невиїзд як запобіжний захід може застосовуватися не тільки до обвинувачуваного, а й до підозрюваного. А всі ж учасники інциденту нібито відомі, як і ім’я того, хто стріляв. А Харківська облпрокуратура перекваліфікувала справу з необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження на вбивство через необережність.

Керівник департаменту МВС у зв’язках із громадськістю К.Стогній зазначив, що факту браконьєрства з боку учасників інциденту не встановлено. Грамотно сказано: ніхто ж не стверджує, що не було, — не встановлено. Незважаючи на будень, коли полювання заборонене, і на те, що полювальний сезон закінчений. Виникне потреба — встановлять усе як треба: наприклад, не браконьєрство, а самооборона від вовка, який нагло напав на автомобіль тих, хто мирно «оглядав угіддя»... Однак якби до закону було заведено ставитися з повагою, сьогодні ми не прощалися б з одним із найпомітніших українських політиків.

Трагічна смерть Є.Кушнарьова примушує вкотре замислитися не тільки над безвідповідальністю влади взагалі, а й над таким її наслідком, як тяжке становище, убозтво нашої медицини. Що чекало б на простого жителя Ізюма, котрий звернувся б по допомогу, якщо весь банк крові було передано на рятування народного депутата? Пересічного українського громадянина, в якого немає ні зв’язків, ні грошей і рятувати якого не прилетять німецькі медики?

Думати про все це, можливо, насамперед тим, чиї ряди передчасно залишив Є.Кушнарьов, слід уже сьогодні. Доки на це є час. Хоча б тому, що в одному зі своїх інтерв’ю Євген Петрович сказав: «...якщо я обрав для себе громадську кар’єру, то, напевно, у мене немає підстав терзати себе, що я займався не своєю справою або не зміг у ній нічого досягти. А найголовніше — у мене попереду, сподіваюся, багато часу»...