Україна — Туркменистан: ми підемо своїм шляхом?

У Туркменистані Новий рік відзначатимуть не по-східному стримано: у країні до кінця січня протриває жалоба за Сапармуратом Ніязовим. Але за спущеними прапорами та розвішаними портретами Туркменбаші триває люта боротьба за ключ від президентського палацу. Сьогодні в цій боротьбі гору бере в.о. президента країни Гурбангули Бердимухаммедов, якого підтримують міністр національної безпеки Гельдимухаммед Аширмухаммедов і начальник служби безпеки президента Акмірат Реджепов. Ряд чинників указують на те, що саме він стане наступним президентом Туркменистану. Те, з якою швидкістю, рішучістю і впевненістю було усунуто від влади главу меджлісу (парламенту) Овезгельди Атаєва - відіграла свою роль злагодженість дій вищого керівництва, зокрема й у роботі з місцевими ЗМІ, які формують громадську думку - свідчить про те, що Бердимухаммедов і силовики, які підтримали його, зуміли з розумом розпорядитися часом, який минув із моменту смерті Ніязова до оприлюднення факту його смерті. Деякі експерти вважають, що два дні у наближених були...

Проте формальностей слід дотриматися: 11 лютого в країні відбудуться вибори президента. Вперше вони пройдуть на альтернативній основі: на посаду президента претендують шість чоловік. Але серед кандидатур, затверджених Халк Маслахаті - народною радою і вищим представницьким органом (він складається із 2507 осіб - членів уряду, парламенту, ради старійшин, силовиків, а також регіональних керівників), із групи вищих туркменських чиновників присутній саме Бердимухаммедов. Халк Маслахаті надав останньому одностайну підтримку, заявивши, що тільки з поваги до конституції вибори пройдуть 11 лютого. Цілком імовірно, що ряд претендентів знімуть свої кандидатури на користь в.о.

Про високі шанси Бердимухаммедова можна судити і з інших непрямих ознак. Сьогодні в Ашгабаті намагаються створити видимість спадкоємності влади. Не виключено, що з цією метою використовується і зовнішня подібність Бердимухаммедова з Ніязовим. Утім, розмови про те, що майбутній президент є позашлюбним сином попереднього - радше пошук відповіді на запитання про політичне довгожительство Бердимухаммедова: поруч із Ніязовим він із 1997 року. І не просто поруч: на Сході дрібниці дуже показові, і, якщо людина сидить по праву руку від Туркменбаші, то це сприймається належним чином.

Однак здаватися Туркменбаші не те ж саме, що ним бути. Сьогодні малоймовірно, що туркменська опозиція візьме владу до своїх рук. Але майбутній прихід у президентський палац Бердимухаммедова зовсім не означає, що в інших туркменських політиків із найближчого оточення Ніязова згаснуть президентські амбіції. Міністр закордонних справ Туркменистану Рашид Мередов, може, на цьому етапі й задовольниться посадою глави меджлісу чи посадою віце-прем’єра. Однак його позиції, як твердять експерти, посилюються. Тож іще невідомо, як поведуться інші найближчі соратники Ніязова - глава оборонного відомства Агагельди Мамметгельдиєв, міністр внутрішніх справ Акмаммед Рахманов, а також керівник прикордонної служби Байрам Аловов. Сьогодні вони підтримують Бердимухаммедова. А завтра?

Тож на початку Бердимухаммедов займатиметься лише зміцненням особистих позицій, формуючи лояльну до нього вертикаль влади. На це у наступника спрямовуватимуться головні зусилля: нікому не хочеться згинути в пісках Каракумів. Тому, припустимо, що в найближчому майбутньому не слід очікувати кардинальних змін зовнішньої і внутрішньої політики Ашгабата: майбутній президент копіюватиме політику Туркменбаші. Втім, не виключено, що напочатку вона стане значно жорсткішою, миттєво реагуючи на найменшу незгоду з курсом нового глави держави.

Але Бердимухаммедову, якщо він, звісно, прийшов до влади всерйоз і надовго, у кожному разі потрібно буде визначитися зі своїм баченням майбутнього Туркменистану. До останнього часу у можливого глави держави просто не було часу для формування свого цілісного бачення подальшого розвитку країни. Політична система, вибудувана Ніязовим, не передбачала за його життя призначення наступника. Більше того, за Туркменбаші ніхто про це навіть думати не смів. І найменший натяк на появу певних амбіцій означав не просто зняття з посади, а арешт і загибель. У Туркменистані ще не забули історію падіння керуючого справами апарату глави
держави Реджепа Сапарова.

Причиною арешту і, можливо, смерті давнього президентського друга з чотирьох років, який із дитячого будинку невідлучно йшов за Ніязовим, стало тільки те, що Сапаров дозволив собі сказати: «Я - друга людина в державі».

Потрібно буде визначитися зі своєю політикою стосовно Ашгабата і Києву. А з Туркменистаном це не так просто. Очевидно, що нині Київ дістав рідкісний шанс поліпшити своє становище в Туркменистані зокрема і Центральноазіатському регіоні в цілому. Але історико-культурні традиції накладають на менталітет туркменів свій відбиток, а авторитарний режим сприяє тому, щоб політика була максимально непрозорою. Партії, розігрувані геополітичними гравцями, ускладнюють українському керівництву вибір дійової політики. У минулому Київ уже припустився серйозної помилки у своїй туркменській політиці. Насамперед, коли Росії (не без допомоги України, коли за участю пана Бойка створювалися EuralsTransGas і «РосУкрЕнерго») удалося зломити Туркменистан, і наша країна втратила прямі поставки туркменського газу. Хмизу у вогонь своєю брехнею і необов’язковістю підкинув і пан Івченко.

Очевидно, що багаті запаси газу та нафти роблять Туркменистан для України важливим енергетичним партнером. Адже сьогодні стратегічна мета - знайти як альтернативні джерела, так і шляхи доставки газу або із допомогою трубопроводів, або транспортуючи блакитне паливо танкерами у скрапленому або стисненому вигляді. Це перше. Друге: Туркменистан важливий Україні як ринок збуту наших товарів, партнер із військово-технічного співробітництва. У Туркменистані близько півтори тисячі українських спеціалістів працюють у рамках контрактів, укладених на суму в 1,5 млрд. дол. Крім того, Україна щороку поставляє до Туркменистану продукцію на суму в 200-300 млн. дол. Зберегти цей ринок буде вкрай важко, якщо Київ не виробить єдиної та чіткої політики. І при цьому врахує, що місцева влада ставить розвиток двосторонніх торгово-економічних відносин у залежність від політичної позиції своєї держави-партнера.

Сьогодні питання полягають от у чому: щоб реалізувати свої інтереси в Туркменистані, Київ повинен, як того хоче Бойко, і далі перебувати в кільватері російської політики чи проводити власну, українську? Чи можливий розвиток проектів, альтернативних газопроводу Середня Азія-Центр? Яким чином дотримати баланс між підтримкою демократії та захистом своїх економічних інтересів? Як не виявитися втягнутим в ігрища третіх країн, насамперед, Росії? На ці запитання Україна мусить знайти відповіді вже незабаром.

Однак існують серйозні побоювання стосовно того, що наша країна повною мірою не скористається наданим шансом. У ситуації, коли відсутня внутрішня стабільність, важко казати про ефективну зовнішню політику. Заважають не лише об’єктивні конкуренти, а й низка суб’єктивних обставин: відсутність координації дій між МЗС, Кабміном, СБУ і «Нафтогазом України», війна між гілками влади, потішне з’ясовування, хто поїде на жалобну церемонію в Ашгабат - президент чи прем’єр...

Уже сьогодні Київ багато втратив у зв’язку з приїздом до української столиці з Відня та Варни таких туркменських опозиціонерів, як Нурмухаммед Ханамов і Худайберди Оразов. Останніх туркменська влада звинувачує у розкраданні державного майна в особливо великих розмірах. І, переховуючись від кримінального переслідування, колишні високопоставлені туркменські чиновники проводять весь свій час у Російській Федерації або країнах Західної Європи. Але от закликати до повалення нинішнього режиму пани Ханамов і Оразов чомусь вирішили в Києві... У Туркменистані це все розцінили так: Україна стала центром діяльності туркменської опозиції. Обурена реакція з Ашгабата у вигляді ноти тамтешнього МЗС надійшла негайно.

За інформацією «ДТ», у тексті цього жорсткого за своїм змістом документа туркменська сторона, по-перше, зажадала не лише вжити заходів із запобігання акціям, «спрямованим проти туркменського народу», а й видати цих опозиціонерів Ашгабату. І, по-друге, притягти до відповідальності тих українських посадовців, які виявилися причетними до діяльності останніх в Україні. Щоб легалізувати свої вимоги, туркменська влада навіть кілька днів тому задіяла Інтерпол.

Київ потрапив у скрутну ситуацію. Економічних дивідендів від перебування опозиціонерів на українській землі не передбачається, тоді як присутність у Києві пп. Ханамова й Оразова не лише стало б серйозною перешкодою для розвитку двостороннього співробітництва з Туркменистаном, а й мало б негативні наслідки для реноме України в Центральній Азії. З другого боку, видача Ашгабату політиків, котрі позиціонують себе як опозиціонери авторитарному режиму, була б ще одним ляпасом міжнародному іміджу України. На щастя для української влади, за інформацією «ДТ», і Нурмухаммед Ханамов, і Худайберди Оразов залишили нашу країну раніше, ніж було задіяно механізми українського бюро Інтерполу. Однак ця історія викликає багато запитань до української влади, насамперед до СБУ і МЗС.

Адже, здається, очевидно, що з допомогою цих представників туркменської опозиції третя країна мала намір не лише дискредитувати Україну, а й перекрити в майбутньому самостійний доступ України до туркменського газу. Звісно, Україна найвільніша територія СНД. Та це ще не означає, що найдурніша. Тож чому цим людям видали візу до нашої країни? Чи оновляється в Україні список осіб, присутність яких в Україні із тих чи інших причин є небажаною? Адже це мають вирішувати не українські консули у Відні та Варні: СБУ має завчасно скласти список осіб, доступ яких в Україну небажаний тепер. Зрозуміло, що в Україну не приїдуть пани Березовський і бін Ладен. А як бути з іншими потенційними підбурювачами спокою, використовуючи яких, Київ можуть сплановано посадити в калюжу?

Відсутність інформації заважає Києву працювати як у Туркменистані, так і в Центральній Азії. Адже попри те, що ця країна є для України стратегічним партнером, у Києві погано уявляють собі, що таке Туркменистан. (Утім, про цю республіку ми, українські громадяни, мало знали навіть тоді, коли були разом у СРСР.) Можливо, інтерв’ю з послом України в Туркменистані Віктором МАЙКОМ дещо заповнить цю прогалину.

- Пане посол, у Києві досить довго визначали, хто саме повинен проводжати в останню путь Туркменбаші. У результаті до Ашгабата полетів прем’єр-міністр. Ми так розуміємо, що, крім віддання останньої шани Сапармурату Ніязову, передбачалися якісь зустрічі або переговори. Яких результатів досяг В.Янукович?

- Візит української урядової делегації на чолі з прем’єр-міністром Віктором Януковичем був дуже важливий з погляду підтвердження тих домовленостей і традиційно партнерських відносин, що завжди існували між Україною і Туркменистаном. Цей приїзд української делегації був дуже важливий і для того, щоб і туркменська сторона, і ті країни, які працюють із Туркменистаном, розуміли, що в наших двосторонніх відносинах Київ намагається зберегти спадкоємність.

Що ж до зустрічей, то графік усіх ритуальних заходів був таким, що у в.о. президента Туркменистану Гурбангули Бердимухаммедова не було можливості офіційно зустрітися з жодним керівником делегацій, які прибули. Але не виключено, що найближчим часом для проведення попередніх переговорів, які мають підтвердити основні концептуальні позиції, котрі хвилюють і цікавлять Україну сьогодні (як у енергосфері, так і в усіх інших сегментах економіки і політики), до Ашгабата від української сторони буде направлено людину із серйозними повноваженнями.

- На сьогодні на посаду президента Туркменистану претендують шестеро. В.о. президента Бердимухаммедова називають найреальнішим, а то й безальтернативним кандидатом. Ви також вважаєте його кандидатуру безальтернативною?

- Особисто я в цьому анітрохи не сумніваюся.

- Чи можливий після утвердження Бердимухаммедова як повноцінного президента республіки початок лібералізації внутрішньої політики Туркменистану, на кшталт того, що відбулося в СРСР після смерті Сталіна? Наприклад, чи буде звільнено з в’язниць опозиціонерів?

- Не думаю, що ми повинні проводити якісь аналогії. Швидше, ми маємо говорити про розуміння тими людьми, які управлятимуть Туркменистаном починаючи з 11 лютого 2007 року, питань лібералізації і демократизації: у східній, мусульманській країні це щось особливе. Тому можу тільки сказати, що лібералізація відбудеться. А от у яких напрямах, наскільки глибоко і швидко - побачимо згодом. Але показово, що вперше за всю історію незалежного Туркменистану президентські вибори проходитимуть на альтернативній основі.

Якою буде ситуація з тими людьми, що нині перебувають у місцях ув’язнення, - складно сказати. Не думаю, що ті процеси, котрі ми кваліфікуємо як лібералізацію, торкнуться тих, хто засуджений за тероризм, спробу державного перевороту тощо. І якщо, наприклад, говорити про колишнього міністра закордонних справ Бориса Шихмурадова, то офіційна причина, з якої він перебуває у в’язниці, це не його опозиційна діяльність, а участь у спробі державного перевороту і замаху на президента Ніязова в листопаді 2002 року.

- Чи можливе повернення в Туркменистан представників опозиції, які перебувають в еміграції?

- Найближчим часом це неможливо, хоча це вже спробувала зробити частина представників туркменської опозиції: кілька її представників намагалися з Західної Європи прилетіти до Туркменистану. Їм не дали дозволу на повітряний коридор. Наступна група опозиціонерів на чолі з колишнім віце-прем’єром Оразовим і екс-послом Туркменистану в Туреччині Ханамовим з’явилася в Україні. На превеликий жаль, вони використали Київ як майданчик для закликів до дестабілізації ситуації в Туркменистані. Але, на мій погляд, найближчим часом передумов для дестабілізації в цій країні немає. Як не існує і передумов для того, щоб представники опозиції мали підтримку населення.

- Чому?

- Я не маю права давати оцінку внутрішньополітичної ситуації в країні, але Сапармурат Ніязов 21 рік беззмінно керував країною. І за всієї неоднозначності своїх дій він переймався стабільністю ситуації в Туркменистані. У результаті, сьогодні немає альтернативи існуючому ладу, немає конкурентоспроможної опозиції. А як формувалася ця так звана опозиція? Чиновник, проти якого порушували кримінальну справу, знаходив спосіб утекти з країни і, використовуючи відому ситуацію в Туркменистані, просив надати йому політичний притулок.

- Але ж Ніязов чогось боявся, про що свідчить і його вкрай жорстка реакція на замах у листопаді 2002 року. Ви чудово інформовані про те, на які поступки Росії він ішов, вважаючи, що Москва - єдина сила, яка може дестабілізувати ситуацію в Туркменистані. До речі, саме у РФ відразу ж утікали чиновники, котрі потрапляли в немилість до Туркменбаші. Отже, дестабілізація могла відбутися. Виходить, Ніязов боявся, що опозиція стане лише наконечником у чиїйсь спецоперації ззовні?

- Абсолютно правильно. На початку нинішнього року я запитав себе: що б сталося, якби в Туркменистані відбулися вибори з дотриманням усіх західних стандартів? Я думаю, що за президента Ніязова проголосувало б не менше 55–60% населення. Цілком свідомо, без жодного примусу і якогось підтасовування. Швидше, був не страх електорального відторгнення, а страх...

- ...фізичного усунення?

- Напевно, так. Ніязов не боявся якоїсь системної кампанії, вторгнення ззовні, опозиції, хоча й дуже болісно сприймав випади проти себе людей, котрі тривалий час працювали під його керівництвом. Для нього головним пріоритетом було збереження внутрішньої стабільності у країні. Для того щоб її зберегти, відгородити суспільство від якихось потрясінь, хвилювань і вберегти себе й країну від втручання ззовні, він ішов на певні поступки.

Про революцію в Туркменистані не могло бути й мови. І тепер для неї немає жодних передумов, ні під політичними, ні під економічними гаслами. Незадоволені були серед тих, хто відбував терміни ув’язнення, і їх було чимало: щорічно до Дня незалежності відбувалася амністія, і 10–12 тисяч чоловік виходили з місць ув’язнення. Назвати їх симпатиками Ніязова взагалі-то не можна. Але до відкритих, масштабно організованих акцій протесту не доходило.

Знаєте, що Ніязов дуже вміло використовував? Він нещадно боровся з корупцією у верхах, демонструючи народу «показові шмагання»: знімав чиновників, відкрито звинувачуючи їх у тому, в чому вони завинили. У такий спосіб Ніязов забезпечував собі популярність як борець із нечесними чиновниками. Він дуже старанно підтримував імідж людини, котра піклується про соціальні програми, подовжуючи пільги з безплатного відпускання газу, води, електрики тощо.

- Але ж сам він був корумпованим, про що свідчать закордонні рахунки, шукають які - в західних банках. Адже на туркменський слід наштовхнулися, і коли відстежували трансакції, що проводилися тим-таки «РосУкрЕнерго».

- Якщо ви подивитеся на нинішній Ашгабат і взагалі на Туркменистан, то побачите, яку колосальну кількість грошей було за останніх десять років інвестовано в цю країну. Це активно популяризувалося: на перших шпальтах газет друкували, що президент дозволив підписати контракт із такою-то іноземною фірмою на таку-то суму для будівництва того-то. І народ бачив, що гроші, отримані за газ, нафту, бавовну, вкладаються в конкретні проекти. Це сприйняття образу президента самим туркменським народом.

Що ж до таємних і нетаємних рахунків, то й тут не має бути жодних ілюзій. Найчастіше обговорюють рахунок Ніязова у Дойчебанку. За оцінками різних експертів, там акумульовано від двох до трьох мільярдів доларів.

Але насправді цей рахунок належить не Ніязову. Це кореспондентський рахунок Центрального банку Туркменистану в Дойчебанку. Яка там сума, мені невідомо: може, і два, і три мільярди. Ніязов називав цю суму стабілізаційним фондом Туркменистану. Інша річ, що право підпису на платіжках мав тільки глава держави. І голова Центробанку без узгодження з президентом не міг провести й навіть ініціювати жодної більш-менш значної трансакції: президент контролював усі рухи грошей.

- У цьому якраз і питання, хто саме мав право підпису. Напевно, для туркменів Сапармурат Ніязов був єдиним у всіх іпостасях. Але для банку юридична, посадова і фізична особи - це далеко не одне й те ж саме. Тож хто мав право підпису: Ніязов - фізична особа чи Ніязов - президент Туркменистану?

- Президент Туркменистану Сапармурат Ніязов.

- Тобто у такому разі право підпису переходить до в.о. президента і потім до наступного президента цієї країни?

- Так. Ризикну припустити, що особисто Ніязов жодних окремих таємних рахунків не мав. Немає прямих доказів або фактів, крім якихось чуток, розмов про якісь рахунки у Туреччині, ОАЕ. Кожна людина на його посаді, маючи можливість і доступ до таких колосальних резервів та ресурсів, обростала б такими чутками. Можливо, щось реальне пов’язане із членами його сім’ї.

- Центральна Азія - досить нестабільний регіон. Не в останню чергу тому, що тут багато прихильників ісламського фундаменталізму. За вашими прогнозами, наскільки туркменське суспільство схильне до таких ідей? Чи існує загроза використання цих настроїв туркменськими політиками?

-У ісламського фундаменталізму в Туркменистані немає жодних передумов, і немає підстав говорити, що ця ідея набуде тут широкого поширення. Однозначно, ніхто з туркменських політиків не використовуватиме чинник ісламського фундаменталізму як засіб посилення своєї влади.

- За вашими прогнозами, як прихід до влади Бердимухаммедова відіб’ється на зовнішній політиці Туркменистану, на зобов’язаннях, які були взяті Ашгабатом за Туркменбаші в газовій та нафтовій сфері?

- Змін у зовнішній політиці найближчим часом не буде. Не буде й істотних зрушень на користь однієї країни на шкоду іншій. Я можу конкретизувати. Існує контракт із Росією на 2007-2009 роки щодо поставок газу. Принаймні на першому етапі в 2007 році він точно виконуватиметься. Інша річ, як складуться справи з видобуванням газу в Туркменистані: якщо не інвестувати в розвідку і видобування, то газу просто може не бути в достатніх обсягах. Другий зовнішній газовий торговий партнер Туркменистану - Іран. У президента Ніязова був план збільшити щорічні поставки газу в цю країну з нинішніх 8 млрд. кубометрів до 14 млрд. Чи буде це зроблено, я не знаю. Однак точно, що старі обсяги збережуться.

Це два справді важливі моменти. І тут симпатії чи антипатії відіграють не найважливішу роль. Газ - це бюджетоутворююча галузь Туркменистану: 75-80% валютних надходжень сьогодні - це газ. Якщо не буде газу - у країні можливий економічний колапс. Тому життєво важливим моментом для туркменської економіки є збереження стабільних надходжень валюти.

- Чи розглядає Туркменистан як свого партнера в газоекспортних проектах Азербайджан?

- Азербайджан я розглядав би в контексті транскаспійських проектів, у яких зацікавлена й Україна. Це окремий блок. І тут я хотів би повернутися до останньої офіційної зустрічі президента Ніязова з представником ЄС у справах Центральної Азії паном Морелем. Одне із питань, яке він обговорював із Ніязовим, - питання про газопроводи. І у відповідь на порушене Морелем питання про Транскаспійський газопровід Ніязов заговорив про Прикаспійський газопровід. Формально свою позицію Туркменистан аргументує тим, що дотепер не визначено статус Каспію. Ризикну припустити, що річ не тільки в цьому. Адже ідея будівництва Транскаспійського газопроводу належить Ніязову: про неї він заговорив іще 1995 року, а в 1997-му вона дістала продовження. Тоді в переговорному процесі брали участь представники США, Туреччини та Азербайджану. Однак із низки причин ідею Ніязова в тому вигляді, в якому він її пропонував, було відкинуто.

Образа президента Туркменистану вкупі з проблемами в двосторонніх туркменсько-азербайджанських відносинах, попри участь США і ЄС, робили до останнього часу переговори про Транскаспійський газопровід безрезультатними. При цьому не можу сказати, що Євросоюз активно переймався питаннями реалізації політики диверсифікації джерел постачання в Європу нафти та газу з допомогою Туркменистану.

У мене було кілька неформальних зустрічей з особами, які обіймають високі пости в Туркменистані, які казали: Ніязов готовий обговорювати ці питання, але нехай партнери окреслять свою позицію. І не просто окреслять, а й дадуть конкретні інвестиційні пропозиції: Україна - як потенційна країна-транзитер, а Європа - як можливий споживач туркменського газу. Туркменська сторона просить: дайте нам техніко-економічне обґрунтування - скільки це коштуватиме, якою буде формула ціни туркменського газу, гарантовані мінімальні обсяги, які зможе купувати споживач, тощо. Цієї інформації Туркменистан так і не отримав.

Тому за відсутності конкретних пропозицій щонайменше недоречно звинувачувати президента Ніязова в тому, що він блокував переговори, зокрема України, щодо проекту Транскаспійського газопроводу.

- Європейський Союз і справді займає дуже дивну позицію, коли не хоче предметно розмовляти з Туркменистаном. І це при тому, що Енергетична хартія практично розвалюється через її нератифікацію Росією, основним постачальником газу та нафти в Європу. Втім, європейців влаштовує існуючий стан справ. Тому що основні країни Євросоюзу (ті, що «більш рівні», ніж інші рівні) знаходять свій індивідуальний підхід до «Газпрому». Передовсім ідеться про Францію, Німеччину, Італію. США, наскільки ми розуміємо, стурбовані російською позицією набагато більшою мірою, ніж Європа. Чи існує можливість конкурентної боротьби між Москвою і Вашингтоном на території Туркменистану та які, на ваш погляд, перспективи цієї боротьби?

- Перш ніж відповісти на це запитання, кілька слів про Європу та європейські країни. Дуже показовим був візит у листопаді до Ашгабата міністра закордонних справ Німеччини Штайнмайера. Якщо не помиляюся, це був перший за останні десять років візит до Туркменистана міністра закордонних справ західноєвропейської країни. Від поїздки Штайнмайера очікували якихось серйозних результатів. Однак нічого не сталося. Глава німецького МЗС м’яко висловився з приводу дотримання прав людини та релігійних свобод. Та під час переговорів нічого до пуття не було сказано про Транскаспійський чи інший газопровід, який міг би стати якоюсь вагомою частиною стратегії диверсифікації та енергопостачання Європи.

Що ж до Сполучених Штатів, то американці в приватних розмовах абсолютно прагматично, чітко і правильно оцінювали ситуацію і робили правильні прогнози щодо різноманітних газопроводів. Але, на жаль, і від Вашингтона Ніязов не отримав ніякої конкретної пропозиції щодо них.

- Чи існують сьогодні перспективи у трубопроводів, альтернативних газопроводу Середня Азія - центр (САЦ)?

- Так. Я навіть думаю, що сьогодні це більш перспективно, ніж місяць тому. Звісно, сьогодні буде продовжено курс на реалізацію досягнутих домовленостей. Водночас здійснюватиметься певна ревізія існуючих домовленостей: найближчого місяця, максимум - протягом півроку буде оцінено їхню ефективність. Гадаю, цей процес розпочнеться відразу після виборів президента Туркменистану, адже, як і Ніязов, Бердимухаммедов теж боятиметься потрапити у повну залежність від «Газпрому» та Москви. Чому з’явився проект будівництва газопроводу для експорту туркменського газу в Китай? Тому що у Китаї Ніязов побачив серйозного гравця, на якого він може покластися. Чому була важливою Україна? Туркменистан балансував між Україною і Росією. Ніязов завжди грав на суперечностях України і Росії, щоб зберегти власні інтереси й отримати своє.

Якщо буде сформовано пул зі США, ЄС, Туреччини, Грузії, Азербайджану, України, якщо будуть консолідована позиція, єдиний підхід і розуміння - усі ці проекти стануть реальністю. Гадаю, можна з дуже високим рівнем імовірності стверджувати, що туркменська сторона зустріне цю пропозицію зацікавлено. Чому сьогодні Росія веде активні переговори з Туреччиною про другу нитку газопроводу «Блакитний потік», прокладену з РФ до берегів Туреччини по дну Чорного моря? Дуже просто: щоб заблокувати вихід туркменського газу Транскаспійським газопроводом.

Сьогодні, звісно, Туреччина дуже важлива і в тому сенсі, що, у разі реалізації проекту Транскаспійського газопроводу, основна магістральна лінія, швидше за все, проляже територією Туреччини, а не маршрутом Грузія-Чорне море-Україна, який для нас найбільш прийнятний. Але в нас дуже високий шанс отримати відгалуження. Тому перспектива є. Понад те, це сьогодні єдиний шанс, який ми можемо реалізувати.

- Наскільки ймовірним є підвищення ціни на газ після 2007 року?

- Дуже ймовірним. Це залежатиме від загальносвітових тенденцій. Наприклад, сьогодні ціноутворення нафтове і газове - різні речі, проте ціна газу прив’язана до ціни нафти. Якщо ціна на нафту сьогодні буде зафіксована в тому коридорі, в якому вона є, наприклад 55-60 дол. за барель, передумов для підвищення ціни найближчим часом немає.

Наступний фактор - тарифи за транспортування. Ще один фактор - реально існуючі обсяги газу. До речі, напередодні візиту міністра закордонних справ Німеччини Ніязов оголосив, що в Південній Алатанії (це регіон на південному сході країни) виявлено гігантське родовище об’ємом близько 7 трлн. кубометрів, що у два з половиною рази більше, ніж найбільше, Штокманівське родовище в Росії. Масштаб цієї події важко переоцінити.

- А хто проводив розвідку?

- Туркменська сторона, тому я не готовий сьогодні до коментарів. Після проведення незалежного аудиту запасів цього родовища можна буде говорити конкретніше. Але тут річ навіть не у кількості трильйонів, це величезне родовище. Пробурено поки що одну розвідувальну свердловину, але тиск - майже 600 атмосфер. Тож ітися може про досить перспективне родовище.

- В України дуже багата історія відносин із Туркменистаном: від поставок калош (свого часу в обмін на газ цій країні передали 9 млн. пар) і телевізорів (по 1200 дол. за штуку) до етапу бартерних відносин, що вийшли на більш-менш цивілізований рівень. Але при цьому завжди існували посередники. Є історія з посередником EuralTransGas, який з’явився, коли НАК «Нафтогаз України» очолив нинішній глава Мінпаливенерго Ю.Бойко (який, власне, й прирік Туркменистан із Україною до таких посередників, як EuralsTransGas і «РосУкрЕнерго»). Була історія відносин із НАКом О.Івченка, який не виконував своїх зобов’язань. Як тепер Україні виправити цю історію негативних прикладів співробітництва з Туркменістаном?

- Все набагато простіше. Нам не потрібно починати з чистого аркуша. Хоча, звісно, є негатив, що особливо яскраво виявився у 2005 році. Власне, 2005-й і зламав хребет тих добрих відносин, які в нас були. Але негатив, пов’язаний із бартерними поставками і всією ситуацією з газом, значною мірою компенсувався позитивом, що його формував інший блок - більшою кількістю стабільно реалізованих будівельних проектів.

Крім будівельних контрактів, існує військово-технічне співробітництво. Збройні сили Туркменистану модернізовані повністю і приведені в нормальний боєздатний стан завдяки десятирічному військово-технічному співробітництву з Україною. Це дуже важливо, і президент Ніязов це дуже цінував і неодноразово на цьому наголошував.

Існують ще товарні поставки, які, крім бартеру, ішли й тепер ідуть до Туркменистану. І, звісно ж, це дуже плідне й ефективне політичне співробітництво. За останніх десять років не було жодного випадку, коли б Україною не були підтримані якісь туркменські політичні ініціативи і коли б туркменська сторона не підтримала українських.

Якщо підсумувати те, що ми маємо на сьогодні, то якогось яскраво вираженого негативу до України в туркменської сторони немає. Можу сказати, що нашу країну зі списку потенційних переговірників ніхто не викреслював і не збирається викреслювати. Якщо сьогодні Україна щодо газових експортних проектів постукає у двері зі зваженою, правильною і підготовленою позицією, яку ми ж самі не забудемо за кілька днів, а виконуватимемо і відстежуватимемо, тоді робота продовжиться, і туркменська сторона все відновить.

Сьогодні, звісно, смішно припускати, що ми прийдемо, попросимо і заплатимо не сто, як Росія, а сто десять доларів, і одержимо туркменський газ, оминувши посередників. Нічого цього не буде. Передусім тому, що російська сторона не допустить жодних дій, які порушать її стратегію з монополізації газового ринку Центральної Азії. Ця стратегія вибудовувалася багато років, системно, дуже глибоко і грамотно. Тому річ не в тім, хто яку ціну заплатить, а в тім, що ми найближчим часом до існуючого газопроводу САЦ доступу не матимемо, і прямих контрактів із державами Центральної Азії теж.

- Хіба що зламається щось в існуючій схемі й раптом кудись випарується «Росукренерго». Наприклад, коли буде створений єдиний українсько-російський оператор газопоставок. Адже 2005 року було висловлено ідею створення СП між двома прямими операторами - «Газпромом» і «Нафтогазом». Можливо, ми помиляємося, але якщо будь-яке підприємство, котре перебуває в держвласності України, і таке ж підприємство з російської сторони, контрольоване державою, наприклад, «Газпром», створять спільне підприємство, не має принципового значення, які приватні підприємства обслуговуватимуть процес. А Україні це допоможе повернутися до прямих газових контрактів із Туркменистаном.

- Якщо на те буде воля в обох сторін, буде створена структура, контрольована обома сторонами. Мені важко сказати, що станеться, коли поламати існуючу схему, якою тоді буде ціна. Але, гадаю, у кожному разі, коли транзитом газу займатиметься структура, яку розуміють обидві сторони і світова спільнота, тоді й ціноутворення буде зрозумілим.

- На вашу думку, проблема надійності «Росукренерго» все-таки існує?

- Я не чистий експерт у газовому питанні. Можливо, ситуацію із транзитом газу експерти бачать інакше. Моя позиція така: державні структури в цій ситуації були б ефективнішими за приватні.

- Які наслідки для українсько-туркменських відносин спричинило перебування у Києві таких представників туркменської опозиції, як Нурмухаммед Ханамов і Худайберди Оразов?

- Повторюю, дуже прикро, що Київ використали як агітаційний майданчик. Тут привертають увагу кілька фактів. По-перше, люди, які називають себе опозиціонерами, не проживали постійно ні в Києві, ні в Україні. Геть «спонтанно» добродії, які перебували у різних країнах, раптом опинилися в українській столиці. Вони оголосили, що закликатимуть демократично налаштовані країни до того, щоб опозиція повернулася до Туркменистану. Я цей факт розцінюю як спробу деяких наших політиків заробити свій маленький політичний капітал на цій історії, адже сьогодні увесь світ говорить про Туркменистан. Але в цій політичній акції простежуються інтереси й інших країн. Занадто багато збігів, які важко пояснити, багато запитань, на які непросто знайти відповідь...

- Україна на сьогодні є найзручнішою «пробкою», прибравши яку, Туркменистан може позбутися монопольного російського впливу в газовому секторі. І тому Україну навмисно дискредитують?

- Звісно, Україна є сьогодні серйозним конкурентом у всіх питаннях, що стосуються двосторонніх відносин. Це не лише енергосектор, це величезний будівельний ринок, військово-технічне співробітництво. Туркменистан сьогодні є дуже привабливим партнером. Україна займала й займає дуже серйозний сегмент цього ринку. І події, які недавно відбулися в Києві, - пряма загроза нашим подальшим плідним відносинам. Це невигідно сьогодні Україні. І в тому, що сталося, немає ніякої політичної волі українського керівництва, немає ніякої нової політичної лінії стосовно Туркменистану.

- Згідно з інформацією «ДТ», Рудьковський запрошував і забезпечував опозиціонерам візи. Чи відомо вам щось про це?

- Ні, я не маю інформації, хто був ініціатором цього приїзду. Упевнений лише в одному: це спланована акція, мета якої - погіршення двосторонніх відносин України й Туркменистану.

- Чи правда, що Україна одержала ноту протесту з боку Ашгабата у зв’язку з виступом у Києві туркменських опозиціонерів?

- Правда. Вона була безпрецедентно різкою. Гадаю, у цій ситуації вона не мала бути такою. Водночас я визнаю, що в цей складний для Туркменистану період ми не все зробили для того, щоб така нота не з’явилася. З другого боку, нота - не трагедія. Це сигнал однієї сторони другій, і його потрібно прийняти, проаналізувати і дати правильну оцінку.

Найголовніше - не давати втягувати себе в ігри, в яких ми не те що не беремо активної участі, а які спрямовані проти інтересів України. І заява МЗС, що з’явилася 26 грудня, - це не наслідок або відповідь на ноту Туркменистану, а озвучення позиції України і підтвердження того, що наша країна не повинна і не буде ставати майданчиком для якихось антитуркменських ігор.

- З одного боку, Україна каже про те, що зовнішню політику потрібно підпорядковувати економічним інтересам, і тут ідеться про порівняно дешевий газ (згідно з протоколами, підписаними «РосУкрЕнерго» і «Газпромом», російський газ коштуватиме 230 дол. за 1000 кубометрів, тоді як туркменський - 130). Відповідно Київ має демонструвати лояльність до режиму, що існує в Туркменистані. З іншого боку, будь-яка країна, що вважає себе демократичною, не може заплющувати очі на ті репресії, тип правління, що існує в Туркменистані. Як у цій ситуації дотримати балансу вигоди і самоповаги?

- Принаймні не грюкати дверима, образившись на свого партнера за те, що там відбуваються порушення якихось норм, які ми вважаємо правильними, а Туркменистан - неправильними, і навпаки. Я вважаю, що ми в цьому дуже багатогранному і складному процесі маємо знаходити якісь компроміси. Насамперед щоб себе поважати, потрібно знаходити можливості зберігати ті партнерські відносини, які існують сьогодні, і, зберігаючи їх, впливати не тільки на розвиток економічного співробітництва, а й на розвиток внутрішньополітичних процесів.

Хочемо ми цього чи ні, тісні відносини двох країн, що мали місце в недавньому минулому і мають місце сьогодні, впливають на внутрішню політику. Чому ми сьогодні говоримо в широкому контексті не тільки про газову, економічну складову, ми говоримо про дуже серйозне політичне співробітництво. Ми завжди знаходили спільну мову з тих політичних питань, що стосувалися як зовнішньополітичних аспектів наших взаємовідносин, так і внутрішньополітичних.

- Чи не вважаєте ви, що перехід на ціну газу в 230 дол., тобто на ринкову вартість дасть Україні можливість набагато більшого політичного, а зрештою й економічного маневру?

- Сьогодні я не вважаю, що ціна на газ у 130, 230 дол. або якась іще дасть змогу Україні зайняти позицію викривача тієї політики, що її здійснює керівництво Туркменистану. Відбувається діалог на рівні урядів і між МЗС двох країн і ми, використовуючи напрацьовані відносини порозуміння, доносимо туркменській стороні ті питання, які вважаємо важливими.