Рейдерство: реальність міфу

Якщо raid перекладається як «наліт, набіг», то за правилами англійської граматики raider — не хто інший, як нальотник (той-таки грабіжник). Віднедавна цей термін став в Україні дуже популярним. В Українській спілці промисловців і підприємців, наприклад, стверджують, що протягом останніх двох років рейдерських атак зазнали понад 2 тис. підприємств. За іншими оцінками, на рахунку рейдерів понад 3 тис. захоплених об’єктів власності. Рейдерів уже поділили на білих, сірих, чорних і диких, а так звані експерти визначили найбільших і найудачливіших.

Оскільки схеми й методи заволодіння власністю дуже стандартні, одні дивуються з приводу безпорадності правової системи, наполягають на державному втручанні, ініціюють створення міжвідомчої групи по боротьбі з рейдерством. Інші скептично зазначають, що створення такого органу під егідою чиновників лише заплутає справу. Хтось бореться за реформування законодавства аж до прийняття спеціального закону. Інші вважають, що в цьому немає потреби... А поки ведуться дискусії, Інтернет переповнений анонімними оголошеннями про організацію і здійснення рейдерских атак, як, утім, і цілком персоніфікованими пропозиціями щодо захисту від них.

Наскільки ця проблема актуальна й які її особливості, ми спробували з’ясувати в розмові з начальником Запорізького територіального управління Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку В’ячеславом ВЛАСОВИМ.

— Так звана тема рейдерства справді привертає до себе занадто багато уваги. Причому настільки, що навіть звичайне оголошення про купівлю акцій нерідко розцінюється як підготовка до захоплення підприємства. Хоча, за нашими даними, немає підстав говорити про реалізацію системних рейдерських схем. Іншими словами, це явище як таке масово не існує. Проте заперечити окремі випадки рейдерства в найчорніших його проявах було б неправильно. Але перш ніж давати оцінку конфлікту, треба розібратися в причинах і проаналізувати дії сторін.

— Пробачите, В’ячеславе Геннадійовичу, як це «немає підстав» і «не існує», якщо мало не щодня стає відомо про нові захоплення. Нерідко — з «масками-шоу» і силовим протистоянням.

— Що ж, тоді розберімося на прикладі конфлікту на одному з запорізьких підприємств. Суть його зводиться до того, що якась структура стала власником 51% акцій. Їх було скуплено в пересічних акціонерів, які зневірилися в можливості одержати дивіденди. Факт здійснення добросовісної угоди незаперечний. Але правління АТ, яке володіє 41% акцій, звертається до суду із заявою про нібито плановане порушення прав акціонерів, блокує проведення зборів відповідною постановою суду. Питається, хто в цій ситуації рейдер? Здавалося б, напрошується однозначна відповідь. Проте правління, заручившись підтримкою народних депутатів, наполегливо стверджує, що підприємство намагаються захопити бандити. На якій, питається, підставі, якщо процес не виходить за рамки загальноприйнятих правил і законодавства, котрі визначають рух капіталу?

Або інша ситуація: фізична особа купує доручення на право представляти інтереси акціонерів на зборах. Тут, на мій погляд, є всі ознаки шахрайських дій із метою змінити керівництво підприємства, оскільки чинне законодавство не передбачає можливості купівлі доручень, купити можна тільки акції.

Схема, що встановлює зміну власників і управління підприємств, фактично залишилася незмінною з часу завершення масової приватизації 1998 року. І нині немає жодного підприємства, де б перехід права власності чи зміна керівництва відбувалися незаконно.

— Про суди поговоримо трохи пізніше. А поки що хотілося б уточнити, як же все-таки кваліфікуються конфлікти, що традиційно характеризуються як рейдерські атаки?

— У світовій практиці вони позначені як недружні відносини двох або більше господарюючих суб’єктів, які через різні обставини не можуть досягти узгодженого рішення. Щоб такого не було, ці відносини потрібно чітко прописати в нормативних документах акціонерного товариства. Насамперед — у статуті. А в разі виникнення протиріч слід або внести зміни й доповнення в документи, або вирішити суперечку в судовому порядку. Відверте рейдерство завжди має ознаки злочину, тому давати оцінку в цьому разі, на мій погляд, повинні саме правоохоронні органи.

— Так у тому-то й річ, що цей порядок став притчею во язицех. На думку низки експертів, саме вади судової системи й створюють сприятливі умови для розвитку рейдерства. Не кажучи вже про численні закиди на адресу судів за вирішення спору за принципом «хто більше дасть».

— Я зовсім не заперечую випадків замовлених судових рішень. На жаль, таке буває. Але ж при цьому не виключена можливість оспорити судове рішення. Правда, для цього потрібні вагомі підстави, що базуються на чіткому дотриманні законів. А якщо є факти порушень, як це, до речі, буває в більшості випадків, то, пробачте, що оспорювати? Варто лише вникнути в суть практично будь-якого конфлікту, як відразу стає зрозуміло: сторона, яку намагаються обвинуватити в рейдерстві, переконливо доводить, що її опоненти вчинили якісь протизаконні дії, а це вже привід для вживання заходів судом або правоохоронними органами.

— Але, може, усе-таки праві ті, хто говорить про недосконалість існуючого законодавства?

— Безумовно, законодавство має розвиватися. Перестигла потреба прийняти закон «Про акціонерні товариства», нове законодавство, яке регулює облікову систему цінних паперів. Узагалі закон не може бути статичним. Статичний закон — мертвий закон. Проте, на мій погляд, усунути проблему корпоративних конфліктів тільки шляхом реформування правової бази нереально. Спроби розв’язати цю проблему в законодавчому порядку неминуче зведуться до того, що певні посадові особи почнуть втручатися у відносини між власниками, а це суперечить Конституції. Припустимо, можна знову надати прокуратурі функції наглядового органу за діяльністю судів. Але це буде серйозний крок назад на шляху становлення правової держави, бо прокуратура просто стане інструментом у вирішенні корпоративних конфліктів.

Вважаю, суть проблеми полягає аж ніяк не в законодавчих вадах. Наші закони максимально наближені до загальноєвропейських правових норм. Біда в тому, що верховенство права в нас через низку причин підмінено верховенством судді. Дивіться, що відбувається на практиці. Нині будь-який суб’єкт може звернутися зі скаргою про порушення своїх прав. На цій підставі суд може прийняти рішення, яке забороняє певні дії до розгляду справи по суті. Тобто, відповідно до європейських норм, суд апріорі вважає звернення обгрунтованим і не ставить під сумнів порядність намірів позивача.

Проте такий підхід орієнтований на певний моральний рівень, який має бути притаманний суспільству загалом. В іншому разі замість верховенства права ми неминуче одержимо верховенство судді. Тому корумпованість судової системи, про яку так багато і часом небезпідставно говорять, у цьому випадку є не стільки причиною, скільки слідством. Адже суддя діє відповідно до процесу. Не знаючи істинної суті проблеми, він виходить з обов’язку захистити порушені права позивача за формальними ознаками. А в результаті проблема набуває мультиплікаційного ефекту. Це цілком закономірно, оскільки в суспільстві не сформувалися усталені моральні норми. Тобто закон випередив стан суспільства. І це випередження неможливо розв’язати в правовому порядку.

— Тоді що, на ваш погляд, є основою виникнення корпоративних конфліктів?

— Гадаю, вони беруть початок із некоректної приватизації, коли підприємства стали власністю так званих стратегічних інвесторів. Такими вважалися фірми, що займаються продажем продукції цих підприємств. Зауважте, не виробники, відомі на світовому ринку, а банальні торговці.

Тут як невеличкий відступ доречно навести один приклад. Одна російська фірма, що має трохи більше 3% акцій великої зарубіжної авіакомпанії, виявила бажання збільшити свою частку власності до 5%. Але для укладання угоди на фондовій біржі нерезиденту треба було одержати спеціальний дозвіл уряду, адже авіакомпанія визначає національну безпеку країни, а п’ятивідсотковий пакет уже впливає на її діяльність.

Зате стратеги-власники нашої індустрії — скрізь і всюди самі офшори, зареєстровані на різноманітних островах. Саме з цього й починаються проблеми недружніх відносин, які нині називають рейдерством. І, на жаль, ця проблема не втратить актуальності, оскільки й далі в акціонерів, чиї інтереси не беруться до уваги, будуть підстави висувати претензії.

До речі, про дотримання прав акціонерів: однією з основних причин можливості рейдерства в нашій країні є те, що керівники акціонерних товариств ігнорують права акціонерів і не дотримуються норм законодавства, зокрема про цінні папери.

— Виходить, ситуація тупикова?

— Зовсім ні. Тільки не варто сподіватися на те, що так звану проблему рейдерства можна вирішити, прийнявши спеціальний закон. Потенційна загроза недружніх відносин існуватиме доти, доки не буде сформовано нормальні принципи корпоративного управління, що базуються на відкритості й публічності діяльності акціонерних товариств. Іншого способу уникнути конфлікту просто не існує.