Кубинська авантюра. У жовтні 1962 року світ перебував усього за крок від ядерної війни

Усі ми дихаємо одним повітрям. Усі ми хвилюємося за майбутнє наших дітей.

І всі ми смертні.

Д.Ф. Кеннеді

«Ласкаво просимо в сім’ю, компаньєро Кастро!»

Одного разу в колі своїх наближених Микита Хрущов нарікав, що братні компартії використовують СРСР як фінансову «дійну корову». Мовляв, усі вимагають і вимагають грошей, а потім раз — і йдуть своїм власним шляхом комунізму, як Китай чи та ж таки Югославія. А про «старшого брата» забувають. Продовжуючи власну вдалу алегорію, Микиті Сергійовичу слід було б сказати, що будь-кому, хто б тільки заїкнувся про те, що йому «Ленин великий путь озарил», ця «дійна корова» підставляла власне «вим’я». Не став винятком і команданте Фідель Кастро.

1960 року до Москви дійшли чутки: кубинський лідер, який за рік до того взяв владу, симпатизує комуністичній ідеології. Перевірити дані Хрущов послав Анастаса Мікояна, який по поверненні радо повідомив: «Так, він революціонер. Такий самий, як ми. Я почувався так, ніби повернувся у дні нашої юності». Наче на підтвердження сказаного, у грудні 1961 року Кастро офіційно заявив усьому світові, що будуватиме на Кубі соціалізм. Ну, компаньєро Фіделю, ласкаво просимо у велику радянську сім’ю! Недаремно же після поїздки Мікояна розчулений Хрущов 9 червня 1960 року на зустрічі з радянськими вчителями обіцяв захищати майбутнього брата: «…якщо агресивні сили в Пентагоні насміляться вторгнутися в Кубу, радянські артилеристи підтримають її ракетним вогнем».

Оскільки становище Фіделя на Кубі було досить нестійке, у Кремлі вирішили допомогти озброєнням (на 250 млн. дол.) і радянськими військовими інструкторами, щоб навчити «гарячих кубинських хлопців» ним користуватися. До березня 1962 року радянські кораблі доправили на острів 394 танки, 41 МІГ-15 і МІГ-19, 13 радіолокаційних установок тощо. Працювали 300 радянських військових спеців. Кубинських льотчиків готували на військових базах у СРСР і на суворо засекреченому навчальному аеродромі під Гаваною.

Кубу не здамо

З часу обрання Д.Ф.Кеннеді на президентську посаду (листопад 1960 року) у його зовнішньополітичному курсі вималювалися дві головні проблеми — Західний Берлін і Куба. Розподіл Берліна між ФРН і НДР, яку підтримував Радянський Союз, тривало вже досить давно, тому вирішення цієї проблеми можна було зарахувати до стратегічних цілей. А ось Куба була комуністичною скалкою в тилу США. Від майстерності, з якою американському президентові вдасться її витягти, залежали як його особиста популярність, так і рейтинг демократичної партії в цілому.

Пробну кулю поверження Фіделя силами десанту, який складався з кубинських політемігрантів, США кинули в квітні 1961 року. Операція в затоці Свиней (біля Плая-Хірон) закінчилася повним провалом. Радянські військові специ подали велику допомогу кубинцям. Співпраця Гавани й Москви стала ще тіснішою.

1962 року ЦРУ і Пентагон посилили тиск на Кеннеді, щоб вибити санкцію на окупацію Куби за допомогою вже американського десанту. Президент США вагався. У Москві, куди каналами закордонної резидентури КДБ і ГРУ надходила інформація, мали уявлення про вирування у Білому домі гострих дискусій із приводу долі Острова свободи. Проте Хрущов усе-таки схилявся до думки, що Кеннеді не наважиться на радикальні заходи, беручи до уваги те, під чиїм братнім крилом перебуває Куба.

Тривожний дзвінок для Хрущова і Кастро прозвучав на початку квітня 1962 року, коли американські ВМС провели великі навчання в атлантико-карибському басейні. Особливу увагу військових аналітиків із Москви привернула висадка 10 тисяч морських десантників на острови, рельєф і місцевість яких були підозріло схожі на природні умови на Кубі. Схоже, американці готувалися втілити в життя свій «Оплан 314».

Відповідь Москви на таке бряжчання зброєю не забарилася. 12 квітня 1962 року Політбюро прийняло рішення надіслати додаткову військову допомогу кубинцям: 180 ракет ППО СА-2, 10 бомбардувальників ІЛ-28, а також ще 650 військових спеців.

Проте Микита Сергійович чітко усвідомлював, що навченому американському десантові знадобиться лише кілька днів, щоб захопити острів. Втратити Кубу Кремль собі дозволити не міг. Пізніше Хрущов згадував: «Це дуже підірвало б наш статус у всьому світі й особливо в Латинській Америці». А такого ляпу тільки й чекали різні там Мао з їхніми «правильними комунізмами»!

Був потрібен якийсь вагомий стримуючий аргумент, який налякав би й зупинив Кеннеді. І Хрущов зупинив вибір на зброї масового знищення. Застосовувати «ядерну палицю» як засіб політичного тиску перший секретар ЦК почав ще наприкінці 50-х. Правда, останнім часом довелося трохи прохолонути, бо злісне ЦРУ довідалося, що в СРСР МБР раз-два та й усе.

Хрущов прийняв рішення відправити на Кубу ядерні ракети середньої дальності. «Підпустимо їжака у штани дядькові Сему», — так висловився в колі колег Микита Сергійович. Американці, звичайно, спочатку обурюватимуться, а потім заспокояться. СРСР «проковтнув» же розміщення наприкінці 50-х років американських ракет у Туреччині! А вже з ядерною зброєю, розміщеною під самим носом США, можна буде гарантувати безпеку Кастро, а також натиснути на молодого американського президента в питанні статусу Західного Берліна.

Свій план Хрущов представив 24 травня 1962 року на нараді ради оборони, до якої входили представники політбюро, секретарі ЦК, вищий генералітет Міністерства оборони. Хрущов наводив такі аргументи на користь розміщення ракет:

1) США незабаром нападуть на Кубу. «Було б нерозумно вважати, що неминуче друге вторгнення США буде так само погано сплановане, як і перше»;

2) «Крім захисту Куби, наші ракети зрівняють те, що Захід любить називати «балансом сил». Американці оточили нашу країну військовими базами і загрожують нам ядерною зброєю, а тепер вони дізнаються, як це, коли ворожі ракети націлені на тебе…»

Несподівано пропозиція Хрущова викликала запеклі дискусії. Найбільше висловлювався проти член політбюро Мікоян, який наполягав на тому, що американці помітять ракети ще під час будівництва пускових майданчиків. А далі виникне неминуча військово-політична криза між СРСР і США. У відповідь командуючий стратегічними ракетними військами маршал Сергій Бірюзов обіцяв заховати всі роботи під пальмами. «Я ж бачив ці пальми, — згадував згодом Мікоян, — під ними ракетного майданчика аж ніяк не сховаєш».

Попри всі сумніви, рада оборони, як годиться, одноголосно проголосувала за розміщення ядерної зброї на Кубі, а також підтримала передислокацію радянського збройного контингенту для її захисту.

«Чукотські мотиви»

Спецоперація отримала назву «Анадир». Радянський контингент, очолюваний генералом Іссою Плієвим, складався з 50 тис. 874 чоловік. З ядерної зброї спрямовувалося 36 ракет середньої дальності Р-12 (довжина — 25 м, дальність дії — 1700 км, заряд ядерної боєголовки — 1 мегатонна), ракети далекої дії Р-14 (дальність — 3400 км), тактичні ядерні ракети типу «Луна». Крім цього, два танкових батальйони (оснащених новими Т-55), ескадрилья винищувачів МІГ-21, 42 бомбардувальники ІЛ-28, 12 підрозділів ракет ППО СА-2. ВМФ ССР планував побудувати на Кубі базу для підводних човнів. Для патрулювання східного узбережжя США планувалося відправити 12 підводних човнів, сім із яких мали на борту по три ядерні ракети Р-13.

Передислокація таких великих збройних сил маскувалася перебазуванням у Заполяр’я. Солдатам видали лижі, валянки, хутряні унти. Доправляли військових в обстановці повної таємності в шість найбільших портів СРСР від Севастополя до Сєвероморська. Тут переодягали в цивільний одяг, причому всі одержували абсолютно однакові сорочки (саме це недвозначно видавало радянських військових на Кубі). Далі військових садили в трюми кораблів. Упродовж усієї морської подорожі солдатам заборонялося підніматися на палубу. Як виняток — інколи вночі. Самі ж палуби заставляли різноманітним сільгоспобладнанням, що надавало кораблям, які пливли на Кубу, вигляду простих вантажних перевізників.

Про кінцеву мету руху не знали навіть капітани кораблів. Лише перед входом у води Атлантики, розкривши спеціальний пакет, вони довідувалися, що пливуть на Кубу. На кінець вересня 1962 року на острові перебувало близько 42 тисяч солдатів, доправлено практично все заплановане озброєння, включно з ракетами Р-12 і «Луна».

Знімки з У-2: початок кризи

Наприкінці літа 1962 року американська розвідка фіксувала посилення вантажних перевезень між СРСР і Кубою. Агенти ЦРУ відзначали на острові значне збільшення присутності радянських військовиків, а також, що важливіше, гарячкове будівництво в закритих від сторонніх очей частинах острова. Американський народ, військові та республіканська частина Конгресу чекали від президента-демократа рішучих дій.

Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Кеннеді, стала інформація від глави ЦРУ Джона Маккоуна: повітряна розвідка виявила на острові вісім завершених майданчиків для ракет ППО СА-2.

4 вересня 1962 року Кеннеді звернувся до нації з приводу радянського озброєння на Кубі. Завершуючи промову зверненням безпосередньо до Хрущова, президент сказав: «Надзвичайно серйозні проблеми виникнуть, якщо буде виявлено докази присутності на Кубі радянських бойових формувань, радянських військових баз на острові… наявність наступальних ракет класу «земля-земля», а також іншого істотного наступального потенціалу».

У Москві дійшли двох основних висновків. По-перше, про ядерні ракети на Кубі у США ще не знають. І це не може не тішити. По-друге, Кеннеді явно дав зрозуміти, що американці радянських ракет під боком не потерплять, вживши найжорсткіших заходів.

Попри можливість серйозного конфлікту, Микита Сергійович не тільки не скасував операцію «Анадир», а й віддав наказ додатково відправити на Кубу шість ядерних бомб для ІЛ-28 і 12 ядерних ракет класу «Луна», які судно «Індигірка» допровадило 4 жовтня.

16 жовтня 1962 року президента Кеннеді ознайомили з фотознімками, отриманими під час чергового польоту літака-шпигуна У-2 над південно-західною частиною Куби (провінція Пінар-дель-Ріо). Ракети, зображені на фото, аналітики з Пентагона ідентифікували як ядерні. «Карибська криза» розпочалася.

Хто кого?

О 10 ранку 16 жовтня 1962 року розпочалося перше засідання виконавчого комітету ради національної безпеки США (Виконком). Крім Кеннеді, до Виконкому входили перші особи держдепартаменту, міноборони, ЦРУ.

З перших же годин засідання набуло бурхливого характеру. Розглядалися чотири основних варіанти вирішення «ядерної проблеми»:

1) повітряний удар по ракетних майданчиках;

2) глобальний повітряний удар як по майданчиках, так і по радянській авіації на острові;

3) висадка американського десанту на Кубу;

4) морська блокада острова в надії перешкодити доставці ядерних боєголовок.

Упродовж чотирьох днів тривали бурхливі дискусії. Кеннеді схилявся поперемінно від варіанта повітряного удару до десанту і навпаки. Невідомим «Х» у прийнятті правильного тактичного рішення виступали два головних питання: чи є вже на острові ядерні боєголовки і якою буде реакція Союзу на дії американців? А що, коли Хрущов дав наказ відповідати ядерним вогнем на висадку американців? Крім того, стовідсоткової гарантії знищення ядерних ракет при повітряному нальоті глава міноборони Роберт Макнамара не давав.

20 жовтня Виконком під тиском Кеннеді прийняв рішення: оголосити морську блокаду Куби. Водночас президент із допомогою свого брата Роберта, генерального прокурора США, став докладати всіх зусиль для мирного вирішення конфлікту.

Хвилювалися і в Кремлі. Із дипломатичних каналів Хрущов уже знав, що «янкі» виявили ракети. Час жартів закінчився. «Річ у тім, — казав Хрущов на ранковому засіданні політбюро 22 жовтня, — що ми не хочемо розв’язувати війну. Ми хочемо настрахати, стримати сили щодо Куби… Трагічне — вони можуть напасти, ми відповімо… Це, можливо, виллється у велику війну».

Спішно були розроблені інструкції генералу Плієву: на випадок нападу американців здійснювати оборону всіма видами озброєння, крім ядерного. До речі, у по-справжньому радянській манері склали й другий варіант, який дозволяє застосовувати тактичні ракети «Луна». Благо — вистачило розуму зупинитися на першому варіанті.

Ввечері 22 жовтня 1962 року Кеннеді звернувся до американського народу: «30-ті роки дали нам ясний урок: агресивні поривання, які не одержують різкої відсічі, врешті-решт призводять до війни… Ми не маємо наміру ризикувати без крайньої потреби і втягувати світ у вир ядерної війни, в якій плодами перемоги буде попіл, але в нас вистачить духу піти на такий ризик, коли це стане неминучим». США «розглядатимуть запуск радянських ракет із Куби, спрямований у будь-яку країну Західної напівкулі, як напад Радянського Союзу на США, що викличе відповідь». Офіційно оголосили про морську блокаду Куби, яка набирає сили з ранку 24 жовтня.

Упродовж 24—26 жовтня Кеннеді і Хрущов вели таємне листування в надії дійти консенсусу. Розуміючи, що ракети все-таки доведеться прибрати, Микита Сергійович намагався отримати максимальні дивіденди: безпека Куби та виведення ракет із Туреччини.

Пік «кубинської кризи» випав на 27 жовтня 1962 року, коли засобами радянських ППО було збито американський У-2, який робив знімки острова. Обстріл зробили без санкції Москви за наказом глави радянської ППО на Кубі генерал-лейтенанта Андрія Гречка. Хрущов скаженів від усвідомлення, що Кремль не може повністю контролювати свої сили на острові. А що, коли хтось із власної ініціативи запустить ядерну ракету?

Збитий У-2 значно похитнув «миротворчі» позиції Кеннеді у Виконкомі. Президент, розуміючи, що в нього залишаються один-два дні в запасі, зробив останню спробу. Ввечері 27 жовтня Роберт Кеннеді передав радянському послу Добриніну такі умови: президент США готовий надати гарантії Кубі, а також вивести ракети з Туреччини, проте публічно про це не заявлятиме.

28 жовтня на засіданні політбюро Хрущов пішов на «мирову»: «… ми опинилися віч-на-віч із небезпекою війни та ядерної катастрофи… Щоб врятувати світ, ми мусимо відступити».

Того ж самого дня було віддано наказ про припинення операції «Анадир». У приватному листі Кеннеді Хрущов подякував йому за конструктивне співробітництво й повідомив, що радянський уряд «віддав розпорядження про демонтаж озброєння, яке ви називаєте наступальним, і про повернення його в Радянський Союз». Нарешті світ зміг зітхнути спокійно...