Звільнення з «Наутілуса». Володимир Талашко: «Акторів мого покоління не вчили призначати собі ціну, тому я нещодавно відмовився навіть від ролі «майже президента»

У Володимира Талашка, знаного українського актора, однієї з найбільш затребуваних кінопостатей 70—80-х — півсотні фільмів, а на слуху (і на очах) лише дві його ролі — Скворцов у легендарному фільмі Леоніда Бикова «У бій ідуть самі «старики» та Нед Ленд із найпопулярнішого телефільму «Капітан Немо». Талашко, який днями відзначив 60-річчя, належить до покоління українських кіноакторів, які знали небувалий пік затребуваності, а потім потрапили у страшну чорну вирву вітчизняного «малокартиння», коли кіностудія імені Довженка помалу перепрофілювалася на склади-комори... Це був неймовірно болючий злам для цілої когорти чудових українських артистів. Одні від розгубленості, безробіття й невтішності «замкнулися в собі», попросту розчинилися. Інші, витриваліші, такі, як Талашко, шукали застосування своїм талантам на інших «територіях», бо на тім «кораблі», який спочатку так упевнено плив, — на кіностудії імені Довженка — всім їм, майже цілому поколінню, виписали безстрокове «звільнення»...

— Володимире Дмитровичу, коли ви востаннє були на рідній кіностудії?

— Коли студія вже не була творчим майданчиком. Нас ще за інерцією об’єднувало 9 Травня й день народження Довженка. З появою Приходька й ця традиція обірвалася. Актори скаржилися, що в них посвідчення забрали. Ну а чого туди ходити? Востаннє я зустрів там багато юних незнайомих облич. Дівчата зранку пили грецький коньяк у фешенебельному барі... Ні, це непогано, що в людей з’явилася можливість. Погано, що на Довженка тепер не зустрінеш освітлювача, який грів тобі руки на зйомках «Як гартувалася сталь», або костюмера Маєчку, яка то припасовувала, то прала наші брудні гімнастерки. Раніше там збиралися люди, які робили кіно. Тепер там промишляють ті, хто ним торгує.

— А що, вважаєте, є чим торгувати?

— З огляду на те, що я бачу на телеекрані, або чую по телефону, коли мене просять про незбагненні речі, то, очевидно, є чим. Недавно запитали, чи немає в театральному університеті двох підхожих претендентів на великі ролі: у героя в очах має бути ситість, у героїні — «сучизм». Запропонував перспективних студентів, але в них, бач, цього не виявилося. Отже, нас раніше неправильно вчили... Виходить, певні якості потрібно не грати, а з ними народитися або набути в самому житті. Змінилися орієнтири — і національна ідея, і герой у кінематографі. Він круто взяв крен у бік тих, про кого й говорити раніше вважали невартим. Сьогодні у кіно затребувані типажі повій, їхніх босів, наркоманів, наркоділків. Або ж просто не затуманені інтелектом обличчя. Або готовність демонструвати нижню частину тіла.

— Може, ви так мізантропічно говорите, бо маєте інший типаж і вам не пропонують брати участь у новому процесі?

— Чому ж... Нещодавно запропонували роль, але в ній через кожне слово стояло «...ля». Прочитав і подумав, що повернення на екран у такому образі не прикрасить мене й не збагатить. Хоч скільки я попросив би. Мучився: ось назву шалену суму, коли дадуть, значить не пощастило. Потім злякався, а раптом таки заплатять? Як бути? Адже я не вірю, що міністр внутрішніх справ настільки примітивний, хоч би в який час він жив. Хоча, звісно, лаятися він може, але трохи інакше.

— А вам справді роль міністра пропонували?

— Якщо кажу міністра, значить «майже президента». У кожному разі — це не та ціна за ім’я. Так, хочеться купити дочці квартиру, аби вона не платила за найману по 400 доларів щомісяця. У кожного з нас є слабина. Але більшість друзів мого покоління, тих, кого люблю й поважаю, не можуть призначити собі ціну. Нас не вчили цього. Ми професіонали з іншого часу. Не думаю, що це добре. Молодші та прудкіші актори без вагань визначають вартість свого знімального дня. Хоча є й мої ровесники, які пристосувалися. Йдеться не про тих, хто зайнявся комерцією, став продюсером або не від гарного життя режисером. Мало кому на цьому терені вдалося схопити за хвіст птаха вдачі. У справжнього актора інший гонорар — любов людей, якщо йому вдалося зіграти кілька ролей, які, може, навіть не через його заслугу, але запам’яталися. Найчастіше такий успіх не залежить ані від режисера, ані від актора. Просто його персонаж несе в собі те, що через багато років не втратило актуальності. Визнання — це не завжди шматок хліба й затишна оселя. Донедавна нас годували виключно ширвжитком. Ті ж новорічні свистопляски. Перші два роки це було вдивину: зірковий склад у непотребному контексті. Попри те, що в основу покладено класику. Але це ще лише один доказ, що й хорошу літературу можна забруднити, вивернути навиворіт. Але я вірю, здоровий глузд переможе. Принаймні в цьому напрямі помітний якийсь рух.

— А вам би не хотілося піти назустріч?

— Мої російські друзі кажуть: «Почекай. Може, з’явиться проект надійніше й пристойніше». Але я все одно їм вдячний, що хочуть повернути Талашка на великий екран. Хоча розумію: тим, хто знімає кіно, не потрібно «завозити» акторів з України. Там є, наприклад, свій Льова Пригунов. Актор мого віку — ставний мужик. Можливо, я сам себе цими думками туди не пускаю. Знаю одного білоруського актора, який довго лежав на дивані, поки лежалося. Підвівся. Приїхав до Москви. Жив у когось на зимовій дачі, що називається, бідував. Телефонував до акторських агенцій, продюсерів, поки не змусив звернути на себе увагу. Нині Володимир Гостюхін активно знімається. Отже, мені ще не припекло.

— Ви, напевно, амбітна людина. На епізодичні ролі й раніше не розмінювалися.

— Після інституту в мене був такий успішний кінематографічний розбіг, що я не встиг зіштовхнутися з проблемою незатребуваності. Але якось через недосвідченість попався. На кіностудії був, мабуть, один режисер, який міг, ідучи коридором, звернутися до актора: «Що робиш?» Коли йому відповідали «нічого», пропонував зайти. Це був режисер Тимофій Левчук. У нього завжди була робота для менш щасливих моїх колег. При цьому головні ролі в тому ж «Ковпаку» грали москвичі. Оточення Ковпака — наші. Німці — прибалти. Одного разу в коридорі у відповідь на моє «нічого» він запропонував роль партизана Івана Тризни. Оскільки мені не доводилося ще відчути на собі його добрість, вирішив, що це — чимала роль. Прізвище звучне, мабуть, і персонаж під лад. У тому ж коридорі погодився. А коли прочитав роль, зрозумів: треба тікати. Я тоді поставив планку: в епізодах не зніматися. Це, до речі, правильно. Тодішня режисура швидко звикала до облич, які мелькали в епізодах. Більшого цим обличчям уже не пропонували. Прикріплювалося до прізвища актора як ярлик.

— Мені запам’яталася з цього приводу реакція Ельдара Рязанова, коли Лія Ахеджакова відмовлялася від участі в «Іронії долі»: «Краще епізод у хорошого режисера, ніж головна роль у фільмі, котрий ніхто не подивиться».

— Правильно, але це не стосується такого багатонаселеного фільму, як «Ковпак». Десь мій герой вдало кинув гранату, десь він цілився. Я не міг ослухатися Левчука. Крім того, що народний артист СРСР, перший секретар Спілки кінематографістів, він особисто для мене був авторитетом. Але на знімальному майданчику, у болотах, я намагався не світити обличчям у кадрі, відвертався від камери. Мабуть, це був перший випадок, коли я намагався втекти з улюбленої роботи. Пізніше, коли вже знав ціну «хлібосольності» цього режисера, став обережнішим. Коли готувалися зйомки картини «Якщо ворог не здається», він запропонував: «Зайди, почитай. Що сподобається, скажеш». Мені припав до душі образ командира полку Русанова. Наївний і задоволений, я повідомив помічника режисера. Одразу мені пояснили, що на цю роль уже затверджено Оляліна. Запропонували прочитати роль генерала Селиванова. Я подумав: якщо цей герой не привернув моєї уваги, коли читав сценарій уперше, то немає резону читати знову. Відповів «ні». Пізніше зателефонували й запропонували роль, яка мені сподобалася спочатку. Я зв’язався з Миколою Оляліним, і тільки після його пояснень, чому він не знімається, дав згоду.

— Схоже, і до театру у вас особливе ставлення. Чому ви, коли кіно «накрилося», не просилися до столичного театру, а відразу поїхали до Макіївського?

— У Києві своїх вистачає. І взагалі, приходячи до театру, ти віднімаєш у когось роботу. Треба мати велике нахабство або великий талант, аби увійти до колективу, що складався роками. Він як живий організм. Щоб прижитися, найкраще прийти на ту роль, яка одразу тебе поставить з акторами на рівних. Я поїхав до Донбасу, бо там виявився потрібний.

Я зробив такий демарш, коли мене вигнали на кілька місяців у відпустку, щоб не платити простійні. Років п’ять-шість працював без відпустки, ось і накопичилося. Роботи не було, а творчі простої, коли актор чекає, можуть затягтися не на один місяць. Для когось ці простої затяглися на решту життя.

— Ваш Сергій Скворцов із биковських «Стариків» пообіцяв: «Будемо жити!» У фільмі небагатьом це вдалося, та й у реальному житті мало кому зі «старих» пощастило. Що вам допомагає виживати?

— Я родом з Волині, але усвідомив себе у цьому світі з п’ятирічного віку в Донбасі. Може, шахтарська професія батька давала підмогу — кріпити лаву. Коли уявити наше життя як тунель, то кріплення — це батьки, вчителі, друзі. Спочатку навколо тебе простір зміцнюють, потім ти стаєш для когось кріпильним матеріалом. Вважаю, у цьому сенсі мені пощастило. Перший учитель — Кость Петрович Степанков. Потім Микола Павлович Мащенко, Леонід Биков. Тільки не питайте в мене, чи пив я з ним. Не можу зрозуміти: чомусь, коли чують це прізвище, цікавляться саме цим. Вважайте, що мені не пощастило. Не пив! Та й він не пив й іншим не радив. А коли його не стало, всі, хто знав Бикова, раптом до однієї «питущої» з ним компанії записалися.

До нової віхи в моєму житті мене підштовхнув ще один могіканин, фронтовик, відомий режисер Тимофій Васильович Левчук. Не можу похвалитися, що ми близько спілкувалися, але саме він свого часу перетягнув мене викладати до театрального. Сам був відсутній, знімав, а я вигрібав на курсі Костя Петровича. Потім у моєму житті якось вчасно з’явився Слава Опанасенко — режисер і педагог. Він виявився тим, хто потрібен артисту кіно, надовго позбавленому контакту із глядачем. Усе збіглося: указ міністерства про створення Театру кіноактора, майданчик — кінотеатр «Перемога». Я не міг проминути таку нагоду. Був одним із тих, хто закладав першу цеглину й сприяв його становленню. Встиг зіграти у двох спектаклях, і тут сталася перебудова. Критична маса невдоволеності й заздрості невдах обрушилася на підмостки, створені іншими. І змела їх. Щоб не уподібнитися до амбіційних, жовчних невдах, я пішов шукати себе на телебаченні. Став ведучим «Польової пошти пам’яті», автором і ведучим програми «Будемо жити». Та чи мало чого артистові доводиться пройти. У мене щодо цього своя філософія, може, навіть нерозумна. Якось одна знайома акторка запропонувала дублювати іноземні фільми. На жаль, фірма згодом закрилася. Мій колега запанікував, заскиглив. А я йому зі своєю філософією: «Одне забрали, Господь дасть інше».

— І що він цього разу дав?

— До інституту повернувся. Думаю, назавжди. У мій загальний викладацький стаж набігло років п’ятнадцять. Вважаю, що це не просто вихід зі становища, а осмислена любов. В акторській професії непогано б поєднувати теорію із практикою. У мене десь так і виходить. Хоча за останні чотири роки не так багато було робіт у кіно. Три фільми. На студії «Захід фільм» зіграв роль у двосерійному фільмі «Один у полі воїн». Брав участь у телевізійному проекті телекомпанії «Інтер», і трапилася цікава робота у восьмисерійному телефільмі «За пороги».

А торік випустив курс. Набрано було одинадцять, а закінчили лише шість чоловік. Ті, хто на цьому знаються, кажуть, що курс набирають заради одного-двох. Адже не всі колоски дають урожай. Сьогодні мої випускники — успішні ведучі російсько-українського духовного телеканалу «Глас». Це супутниковий канал. Він мовить від Уралу до Європи.

Пам’ятаю, як казав Кость Петрович Степанков: «Ви думаєте, тільки ми вас учимо? Ми теж учимося у вас». Знову набрав «першокласників». Тепер мені багато чого стало зрозуміло. Недавно вони заявили мені, що Чернишевський — російський письменник-фантаст. Коли я поцікавився, звідки «свіжі» відомості, почув: «З Інтернету». Ось і доведеться починати все спочатку — ходити з ними до зоопарку, водити їх у театри. Близькість до юності змушує тримати й себе у формі, хоча усвідомлюєш, що наше минуле їм невідоме.

— Хіба хтось із них не в курсі, що їхній учитель був знайомий із «Капітаном Немо», тобто актором Дворжецьким?

— Для них, на жаль, багато хто, з ким мені пощастило працювати, — білі плями. Зі Славою не так довго довелося побути разом, але якось одразу виявилася наша співзвучність. Він був трудяга. Не вилазив з роботи. Улітку — на знімальних майданчиках. Зимував у Підмосков’ї, на дачах у друзів. Він як ломовий кінь тягнув то одну родину, то другу. Часто брав із собою на знімальний майданчик старшого сина. Пам’ятаю, з Одеси він ненадовго мав відлучитися для зйомок в іншій картині. Ми з другом, одеситом, запропонували сина залишити біля моря. Але восени в Одесі одразу настає мряка. Син був екіпірований по-літньому. Ми з другом скинулися й утеплили його. Пам’ятаю, Слава приїхав і так радісно, вдячно усміхнувся. Хіба дружбу можна описати? Упевнений, що він і для моєї доньки зробив би те саме. Інше питання — від кого це приймати приємно, а від кого — ніяково або «внапряг». Зустрічі з такими людьми, як Слава Дворжецький, — це ще один із безцінних гонорарів нашої професії.

Досьє:

ТАЛАШКО Володимир Дмитрович, народився 6 березня 1946 року в місті Ковель Волинської області. Закінчив Київський театральний інститут ім. І.К.Карпенка-Карого (1972). У 1963—1965 рр. — актор Донецького музично-драматичного театру ім. Артема, з 1972-го — актор кіностудії ім. О.Довженка. У кіно з 1969 року (перша роль — матрос Огнівцев у фільмі Миколи Мащенка «Комісари»).

Нині Володимир живе в Києві, викладає в театральному інституті акторську майстерність для кінорежисерів, грає в Театрі кіноактора, зрідка з’являється в кіно, є секретарем Спілки кінематографістів України, організував Фонд Леоніда Бикова й фестиваль «Старі фільми про головне». Основна фільмографія: «Комісари», «У бій ідуть самі «старики», «Народжена революцією», «Як гартувалася сталь», «Капітан Немо», «Овід», «Якщо ворог не здається...», «Пароль знали двоє», «Мама, рідна, любима...», «Русь споконвічна», «Підземелля відьом», «Чорний квадрат», «Під знаком Скорпіона».