З усіх мистецтв найважливішим є політика. У фільмах «Берлінале-2006» про Україну згадували несподівано часто, хоча наше кіно залишилося без трофеїв

Фільми-фаворити недавнього Берлінського міжнародного кінофестивалю — «Грбавіца» Ясміли Жбаніч та «Дорога до Гуантанамо» Майкла Вінтерботтома. Хоча цьогорічний фестиваль, незважаючи на очевидну заполітизованість, можна без перебільшень назвати акторським.

Чим більша організація, тим більше плутанини в ній буває. Великі фестивалі — не виняток. От цього разу мені видали бейдж, де замість моєї була фотографія якоїсь корейської дівчини, зовсім не схожої на мене. Історія завершилась щасливо. Жоден контроль не помітив підміни. За тієї кількості інформації, яку доводиться переробляти контролерам, котрі впускають глядачів до залів, максимум, що вони здані помітити, — це колір бейджів і їх наявність чи відсутність. Щось схоже відбулося з рішенням цьогорічного журі на чолі з британською актрисою Шарлоттою Ремплінг. Присудження Золотого Ведмедя боснійському фільму «Грбавіца» Ясміли Жбаніч здивувало навіть найбільш незворушних кінокритиків. Це явно «не той» фільм. Про аномальність цього вибору свідчить уже те, що він збігся з рішенням екуменічного журі, яке славиться повним презирством до мистецьких якостей на догоду моральним цінностям. Збіг симптоматичний і свідчить про ідеологічне засліплення, яке здатне розрізняти лише самі грубі і прямолінійні послання.

Фільм-дебют телережисера Ясміли Жбаніч несе чіткий месидж — засудження боснійської війни. Конкретніше — згвалтування жінок, яке широко практикувалось під час цієї війни. Тема популярна і, можна сказати, розтиражована. На ній сходяться інтереси одразу кількох престижних дискурсів: політичного, правозахисного, націоналістичного, феміністичного. А саме на перетинах цих дискурсів збирається найбільша кількість символічного (і грантового) капіталу. Коротко — тема модна, коли не кон’юнктурна. Звісно, на ці теми теж треба знімати, але не так, щоб фільми тільки на моді й «виїздили». А картина Ясміли Жбаніч, на жаль, нічим іншим похвалитися не може.

Дія «Грбавіци» відбувається в наші дні в однойменному спальному районі Сараєво. Есма, самотня боснійська мати (Мір’яна Каранович), виховує доньку-підлітка Сару (дебют дванадцятилітньої Луни Мійович, якій пророкують велику акторську кар’єру). Про батька дівчинка знає лише те, що він загинув на війні. Однак у матері є таємниця, до якої режисерка не дуже вдало намагається розпалити глядацьку цікавість. Фільм починається ранковим життям матері і доньки: в піжамах вони грайливо бігають одна за одною і картинно борюкаються. Раптом мати, яку донька міцно притисла до підлоги, перестає насолоджуватися такими ніжностями. Її обличчя стає похмурим, вона кілька разів кричить: «Пусти мене!» — і виривається. Усе це має натягнутий вигляд. Може, якісь матері зі своїми доньками й борюкаються, але на екрані воно виходить непереконливо, так само як і нічим не вмотивоване завершення. У фільмі є кілька таких підкреслено незрозумілих епізодів. Ось один з них. Есма влаштовується в нічний клуб офіціанткою. У переодягальні вона розмовляє з сексуально вдягненою колегою, яка, — а як же інакше? — виявляється українською повією. Та повчає Есму: якщо розстебнути сорочку на один гудзик — буде більше чайових. І ще щось про те, для чого Бог дав жінці груди. Серед цієї дешевої жіночої мудрості наша землячка не оминає можливості пошпетити батьківщину. (До речі, згадка про Україну несподівано часто зустрічається в сучасних фільмах — з цього можна було б скласти цілий ідеологічний образ якогось фантомного антисвіту, але зараз мова не про це.) Почувши пораду повії, Есма рішуче застібає сорочку до самого верху. А пізніше, коли наша «роксолана» сідає на коліна якомусь голомозому бандюку, з Есмою стається щось, що мало б означати нервовий зрив. Вона театрально здригається, кидається у вбиральню і гарячково п’є якісь таблетки. Лише наприкінці фільму стає зрозуміло, що все це означає — донька, у якої виникають сумніви щодо маминої версії відсутності батька, домагається правди. Таємниця матері у тому, що донька народилась від згвалтування під час війни.

Послання фільму просте — хоча боснійська війна закінчилася 12 років тому, її травми продовжують існувати. На церемонії нагородження Ясміла Жбаніч скористалася можливістю нагадати, що головні злочинці війни досі не покарані й спокійно живуть у Європі. І, звісно, така заява мала дуже благородний вигляд. Хоча, здається, більшість європейців пропустили її повз вуха. Скажімо, про це промовчав Петер Зандер, автор впливової газети Berliner Morgenpost: його стаття «Приголомшені і заспокоєні» від 19 лютого детально описує церемонію нагородження цьогорічного Берлінале. Зате автор згадав іншу політичну декларацію — британського режисера Майкла Вінтерботтома. Його новий фільм «Дорога до Гуантанамо» про так звану Тіптонську трійку — юних британських мусульман Асіфа (19 років), Шафіка (23) і Моніра (22), які 2001 року вирушили в Пакистан на весілля. Після 11 вересня їх арештували за непідтвердженими звинуваченнями в тероризмі і тримали чотири роки в американській військовій в’язниці в Гуантанамо. Вінтерботтом поставив цю «докудраму» спільно з молодим режисером Метом Вайткроссом і дістав Срібного Ведмедя за найкращу режисуру. На фестиваль Вінтерботтом привіз не акторів, як це робиться зазвичай, а героїв фільму. Вони разом з режисерами йшли червоною доріжкою на гала-показ до Берлінале-паласту, фотографувались і давали прес-конференцію. Але найбільш ефектно було на церемонії нагородження: Вінтерботтом викликав усіх трьох на сцену і вручив їм свою статуетку. Глядачам сподобалось.

Власне, порівнюючи фільми Вінтерботтома і Жбаніч, зрозуміло, що першому вдалося саме те, чого безуспішно домагалась друга — показати страждання людини, яка потрапила в машину війни. І річ тут не у відмінності травм чи їхніх політичних контекстів, а в деталях. Якщо Вінтерботтом буквально йде за спогадами своїх героїв, інтерв’ю яких вмонтовані в ігровий фільм, то Жбаніч намагається розповісти якусь узагальнену історію, потрапляючи в пастку стереотипного мислення і декларативності. Без сумніву, фільм Вінтерботтома переконливіший і має більший емоційний вплив, порівняно з фільмом Жбаніч.

Щоправда, три роки тому Вінтерботтом уже здобув Золотого Ведмедя за схожий напівдокументальний фільм «У цьому світі». Мабуть, журі захотіло чогось новенького. Але його рішення викликало лише непорозуміння. Після перемоги на Берлінале Вінтерботтома в 2003 році Золоті Ведмеді присуджували німецькій стрічці «Проти стіни» Фатіга Акіна (2004) і південноафриканській «Кармен із Каелітші» Марка Дорнфорд-Мея (2005). Перший був найсильнішим фільмом конкурсу, а другий принаймні вражав оригінальністю ідеї перенести знамениту оперу в маленьке південноафриканське містечко. «Грбавіца» не має ні драматичної напруги першого, ні експериментаторства другого. Це типовий слабкий східноєвропейський фільм, які завжди скніють у конкурсі задля географічної коректності. (Щоправда, минулого року цю нішу зайняло «Сонце» Сокурова, однак фільм не помітили на превеликий жаль росіян, яких на Берлінале дуже багато.) Страждання і надія, які намагається зобразити «Грбавіца», у кращому разі викликають у глядача ввічливе співчуття до жертв війни, але аж ніяк не справжнє емоційне переживання драми героїні фільму.

Попри це, згвалтування має досить вагомий драматичний заряд. Згадаймо «Незворотність» Гаспара Ное. До речі, цей драматичний потенціал був блискуче використаний в іншій конкурсній переможниці — стрічці «Свобода волі» німецького режисера Матіаса Гласнера. Виконавець головної ролі, відомий німецький актор Юрґен Фогель, він же співавтор сценарію і продюсер фільму, дістав Срібного Ведмедя за мистецький внесок. Нагорода за мистецький внесок має свою спеціалізацію. Хоча офіційно вона не обмежується конкретною професією, але, як правило, присуджується режисерам. Тож присудження її акторові було досить несподіваним. Але вибір фільму для цієї нагороди цілком типовий. Її дають сильним, але з якоїсь причини «непрохідним» фільмам. Саме такий приз дістала минулого року «Примхлива хмарина» тайванця Цай Мін-льянга — найпотужніша конкурсна стрічка Берлінале-2005, яка, однак, мала надто «примхливі» сексуальні сцени. «Свобода волі», як можна судити вже з назви, — фільм темний і тяжкий, зроблений у кращих традиціях песимістичного екзистенціалізму. І, що в такому разі неминуче, — відвертий у проявах тілесного. Мастурбація, згвалтування, самогубство показані у цьому фільмі дуже правдоподібно. Це заслуга і режисера, і актора. Режисура Гласнера дає можливість розкритися сильному дуету Юргена Фогеля та його партнерки, молодої швейцарської актриси Сабіни Тімотео.

Бувають фільми, від яких стає нудно в перші десять хвилини. «Свобода волі», незважаючи на свою довжину (163 хвилини), сприймається «на одному подиху». Це історія Тео, гвалтівника, який після дев’яти років психіатричної тюрми намагається пристосуватися до нормального життя. Майстер мізансцени, Матіас Гласнер створює майже клаустрофобічну атмосферу самотності головного героя, його спроби наблизитися до жінки і фінальної невдачі, в якій свобода означає можливість вибрати самогубство. Як зазначив режисер, «це не фільм, що зачіпає складну тему, а швидше певна «подорож», під час якої ми супроводжуємо двох людей до самого кінця». Те саме можна сказати й про фільм «Дорога до Гуантанамо» — незважаючи на пряме політичне спрямування, він є своєрідною одіссеєю одного із героїв до своєї нареченої в Пакистані — «Дорога» завершується документальними кадрами весілля, яке таки відбулося через п’ять років.

Цьогорічний Берлінале можна назвати акторським. Сильні акторські роботи конкурсних фільмів домінували над режисурою. «Домашній компаньйон прерій» ветерана Роберта Олтмена з Вуді Харельсоном, Томмі Лі Джонсом, Ліндсі Лоан і Меріл Стріп відтворює колись популярне однойменне радіошоу, яке без чудового акторського ансамблю було б цікаве лише любителям музики кантрі. Ще один фільм живого класика Клода Шаброля «Комедія влади» тримається виключно на харизматичній грі Елізабет Юпер. Ексцентрична комедія вундеркінда Мішеля Гондрі «Наука сновидіння» не відбулася б без чарівного мексиканського актора Гаела Гарсіа Бернала. Не кажучи вже про «Капоте» Бенета Міллера, за головну роль в якому Філіп Сеймор Гофман уже встиг здобути Золотий Глобус і низку престижних нагород, у тому числі номінацію на Оскар. Щоправда, дві останні стрічки брали участь у конкурсі Берлінале з грифом «поза конкуренцією» і на Ведмедів не претендували.

Отже, не випадково аж троє (а не, як зазвичай, двоє) акторів дістали Срібних Ведмедів. І, що цікаво, усі троє — німецькі. Приз за найкращу жіночу роль дістала Сандра Хюллер, яка зіграла одержиму демонами Міхаелу Клінгер у «Реквіємі» Ганса-Крістіана Шмідта. Найкращим актором визнано Моріца Бляйбтроя за роль в екранізації бестселера Мішеля Уельбека «Елементарні частинки» Оскара Рьолера. Однак потрійна перемога німецьких акторів не має вигляду данини господарям фестивалю, як це було минулого року. Тоді німецька актриса Джулія Єнч дістала Срібного Ведмедя за роль у посередньому, але дуже розкрученому фільмі «Софі Шоль: останні дні» Марка Ротемунда (фільм номіновано на Оскар за найкращий зарубіжний фільм). Нинішнього року всі троє — і Юрген Фогель, і Сандра Хюллер, і Моріц Бляйбтрой — продемонстрували найвищий клас. У другому і особливо в третьому випадку — всупереч слабкій режисурі.

Фільм «Реквієм», який також дістав приз ФІПРЕССІ, що його присуджує журі кінокритиків, заснований на реальному випадку. В 70-х роках ХХ (!) століття у провінційному німецькому містечку молода дівчина була визнана «одержимою демонами», після чого над нею був проведений ритуал екзорцизму. І хоча дівчина походила із дуже набожної родини, що відіграло помітну роль в її релігійних мареннях, навряд чи цей випадок не має нічого спільного з культовим фільмом Вільяма Фрідкіна. Саме тоді «Екзорцист» (1973) збирав величезні юрми молодих глядачів, знаменуючи повний провал легковажного бунтарства 60-х, на зміну якому прийшла фаталістична готика 70-х. Як всякий новаторський фільм «Екзорцист» заклав канон жанру «сатанинського кіно», що й досі плодить численні наслідування. Ганс-Крістіан Шмідт пропонує протилежну версію — психологічну. Так звана одержимість Міхаели зображається як психотичний вихід із глибокого конфлікту доньки з матір’ю. «Диявола не існує, це лише символи», — говорить старий святенник, той, що займає місце незабутнього героя Макса фон Сюдова. Слід підкреслити, що «Реквієму» не вдалося повністю уникнути канонів, закладених «Екзорцистом». Візуально персонажі фільму Шмідта — святенники (старий і молодий), а також головна героїня, відповідають образам, створеним Фрідкіним. Особливо це стосується Сандри Хюллер, яка має багато спільного з Ліндою Блер: широко посаджені очі, вузькі губи, світле волосся. Звичайно, у «Реквіємі» немає ні знаменитого обертання голови на 180 градусів, ні взагалі будь-яких спецефектів. Це не фільм жахів. Однак досить важко зрозуміти, навіщо Шмідт узагалі взявся за цю тему. Його попередній фільм «Далекі вогні», що брав участь у конкурсі Берлінале 2003 року, показував нелегальних емігрантів з України, які намагалися потрапити до Берліна. У цьому фільмі можна було знайти всі можливі стереотипи уявлень європейців про своїх бідних сусідів, уявлень, які складаються із нарцисичної суміші зверхності і поблажливості. Коротко, режисер намагався довести, що «нелегали» теж люди, і їх можна зрозуміти. Те ж саме він спробував зробити і щодо релігійних маній. Та хоча режисер намагався політкоректно заокруглити картину, простір для акторської роботи був достатній, щоб виявити потужну присутність на екрані театральної актриси Сандри Хюллер, яка цією роллю дебютувала в кіно.

Натомість Моріц Бляйбтрой — одна з найбільших зірок німецького кіно, міжнародна слава якого прийшла з фільмом «Біжи, Лоло!» Тома Тіквера (1998). У фільмі Оскара Рьолера «Елементарні частинки» він зіграв у ансамблі з Крістіаном Ульменом (зірка німецького телебачення), Мартіною Гедек і Франкою Потенте. Амбіційна, але відверто слабка, спроба Рьорела екранізувати знаменитий роман Уельбека мала вигляд безсоромного паразитування на гучному імені письменника. Уельбеківський світ Рьолеру недоступний, і він перетворив історію двох братів на сентиментальну мелодраму. Бляйбтрой становить найкращий елемент фільму, витягує його виразністю свого типажу сучасного розгубленого антигероя. Що він чудовий актор, Бляйбтрой продемонстрував і під час вручення Срібного Ведмедя. Він переконливо і невимушено зображав хвилювання, почісував голову, затинався, щось мимрив, коротко — справжній актор. До речі, нинішнього року на Берлінале нововведення — пряма телевізійна трансляція церемонії нагородження в одному з фестивальних залів для тих, кому не вдалося роздобути запрошення в Берлінале-паласт. Видовище виявилося захоплюючим, тим більше що пресі, на відміну від минулих років, не робили ніяких попередніх оголошень.

Церемонія нагородження містить багато курйозів. Так данській режисерці Перніл Фішер Крістерсен довелося двічі виходити на сцену. Вперше, на самому початку, коли її фільм «Мило» було названо найкращим дебютом, і насамкінець, коли вона дістала половину Гран-прі Срібного Ведмедя за найкращий фільм (друга половина пішла чудовій іранській комедії «Офсайд» Джафара Панагі). Удруге Крістерсен геть впала в істерику, почала перебільшено ридати і заламувати руки. Але найсмішніший прокол вийшов у Ясміни Жбаніч — вона назвала свого Золотого Ведмедя «Тедді». Така нагорода на Берлінале справді є. Вона вручається за найкращий фільм на гомосексуальну тему з усіх чотирьох програм фестивалю: Конкурсу, Панорами, Дитячого фестивалю і Форуму. Цього року Тедді святкував своє 20-ти річчя і до ювілею провів тематичну ретроспективу найкращих тедді-фільмів. Серед режисерів, чиї фільми увійшли до ретроспективи, такі імена, як Дерек Джармен, Педро Альмодовар, Лукас Мудіссон, Франсуа Озон. Власну ретроспективу завів і Форум молодого кіно, який традиційно збирає найбільш екзотичні й антиглядацькі фільми. У спеціальній програмі «Нічні покази» форум провів ретроспективу фільмів японського режисера 50-х років Накагава Нобуо. Хронологічно ця програма збіглася з основною ретроспективою, яка мала назву «Омріяні жінки: зірки 50-х». Кампус талантів присвячувався темі «Їжа і кіно», тому не зовсім зрозуміло, чого там навчали цього разу. В капмпусі, який збирає молодих кінематографістів з усього світу, традиційно брали участь й українці, у тому числі — постійний автор «ДТ» Олексій Радинський у спеціальній програмі «Талановита преса».

Берлінале, третій — після Кана і Венеції — світовий фестиваль вважається найбільш глядацьким. Але нинішнього року він побив власний рекорд, продавши 150 тисяч квитків, що на десять тисяч більше, ніж минулого року. Берлінці становлять важливу частину фестивалю. Вони шикуються в довжелезні черги за квитками і заповнюють зали на всіх фільмах — від класичних шедеврів з ретроспективи до найбільш графоманських картин із Форуму. Тому хоч би які фільми вигравали у конкурсі, Берлінале — це насамперед тріумф кіно.