Привиди в опері

Розгін поточного театрального сезону ще не означає, що головний музичний театр країни оперативно збирається радувати ексклюзивними оперними постановками. Найближчих прем’єр у Національній опері, схоже, можна дочекатися до весни, коли розпустяться каштани... Величезна трупа театру, всередині якої останнім часом з’явилося чимало яскравих молодих імен, буквально «задихається» від цього перманентного «безпрем’єрства». А риторичне запитання, яке пролунало якось у перебудовному фільмі «чи легко бути молодим?» для оперної порослі болюче. Тому що «не легко...»

Театр, звичайно, час від часу пропонує таку собі виставку своїх досягнень, улаштовуючи концерти «молодих оперних зірок». Хоча, напевно, не варто було б так балувати й обдарованих артистів, і вводити в оману слухачів. Багатообіцяючих і перспективних справді чимало в надрах трупи, а от істинних молодих оперних «зірок», на жаль, не так вже й багато. Немає певної індустрії для їхньої розкрутки та для їхньої презентаційності. Багато хто найчастіше просто «вариться у власному соку». Та й репертуарна політика звужує спроби їхніх маневрів. Давно перезріла проблема додаткового майданчика для численної армії виконавців (не лише молодих, до речі). Певною мірою цю проблему може вирішити проект «Мала опера» під патронатом Євгенії Мірошниченко. Та невідомо, коли переобладнають будинок на Лук’янівці — роботи там непочатий край.

Останнім часом прикладом стрімкого оперного злету може бути Оксана Дика. Її виступ на одному з недавніх збірних концертів в опері справді оживив акцію й став тріумфом однієї співачки. Темпоритм появи нових поповнень у рядах оперних солістів справді сьогодні пожвавився. Ключовою обставиною, яка визначає сьогоднішнє обличчя нашого театру, є в недавньому тривала відсутність у штаті добротного середнього покоління співаків. Раніше про це казали як про недолік кадрової стратегії, що рано чи пізно позначиться в майбутньому. Нині це покоління корифеїв і увінчаних почестями «народних» почало відступати. Заміною йому можуть служити лише представники молоді: середньої ланки в цеху солістів не було й сьогодні відбувається своєрідний стрибок поколінь.

Саме по собі це вже не виглядає як прорахунок. Життя саме пред’явило досить нових імен, які спроможні заповнити афішу й сформувати нову генерацію солістів. От лише чи надовго?

Якщо в попередню епоху робота в київській Опері була для артиста мрією та еталоном стабільності, то нині багато чого змінилося. Зовсім не кожний може розраховувати на довічну кадрову присутність у корпусі солістів. Нові умови економічного існування театру не дозволяють своєчасно забезпечити житлом тих, хто цього потребує. Введено контрактну систему. Держава не займається й організацією гастрольної діяльності, й усім іншим (що було в радянську епоху). Водночас молодь приходить у театр цілими «партіями». Прослуховування нових претендентів у стажерську групу проводяться приблизно двічі на сезон. Фігурально висловлюючись, нині співоча молодь наступає на п’яти вже не середньому поколінню, а сама собі. Якщо не настає «репертуарний шок», то принаймні панорама нових облич і голосів формується з вражаючою інтенсивністю. Раніше для випускника консерваторії було важко мріяти про кар’єру у закордонному оперному театрі як про головну мету своєї професіональної діяльності. Нині саме закордон, який приваблює достатком і розмаїттям репертуару, став головною метою нашого бодай хоч трохи обдарованого співака. Розростанню цих апетитів сприяють і міжнародні конкурси, які тепер доступніші. Цифри чужих гонорарів, зовнішній лиск і високий рівень розвитку музичної культури на Заході — все це надихає. Хоча вокальна школа не завжди адекватно сприймається в Європі, «міць» і «польотність» голосу, що культивуються у вітчизняних консерваторіях, для західного вуха часто звучать як невиправдано гучний «ор».

В останніх більш-менш помітних прем’єрах театру практично обидва склади солістів сформовані переважно за рахунок молоді. «Турандот» Пуччіні, «Джоконда» Понк’єллі, «Фауст» Гуно (у новій постмодерністській постановці). Підхід до формування складу виконавців у всіх названих випадках уже не був настільки прямолінійним, як, скажімо, за часів «Аїди», коли на сцену допускали переважно майстрів.

Практично в усіх голосових групах нині на слуху ряд імен, котрим, судячи з усього, доведеться тримати на плечах і майбутній репертуар. Серед них згадана сопрано Оксана Дика, мецо-сопрано Наталія Кисла й Олена Біхунова, тенори Мар’ян Талаба, Дмитро Попов і Дмитро Кузьмін. Звичайно, хотілося б, щоб прізвища потім не опинилися в списку «блукаючих зірок», які зазнали успіху на Заході й залишили вітчизняний театр.

Трупу, яка стихійно розрослася, важко забезпечити роботою. Особливо, якщо випускається максимум одна прем’єра на рік. Крім того, приймаючи в стажерську групу нового співака, важливо відразу уявляти собі повний діапазон його виконавчих можливостей. Якщо, наприклад, театр нашвидкуруч доручить молодому ліричному тенору драматичну партію Енцо в «Джоконді» і вдало покаже цей спектакль у Києві, можливо, і на гастролях, то потім сам же театр може залишитися в програші. Тому що витривалість і енергія співака мають «контролюватися» творчим керівництвом. Передусім, напевно, генеральним директором і головним диригентом. Інакше вийде, що, «зібравши вершки» з молодого голосу, театр знімає із себе відповідальність за його майбутнє.

Тим часом, доручаючи молодому співаку невластивий йому репертуар, можна заподіяти чималу шкоду голосу. І куди в такому випадку подінуться всі ці численні розсипи молодих обдарувань? На жаль, деякі з них ризикують перегоріти набагато раніше відведеного природою терміну. Було б добре, щоб нових стажистів ставили в рівні умови й вони могли себе виразно показати вже спочатку. Тому що іноді виконавець, поступивши в стажерську групу, цілий рік може взагалі не виходити на сцену. Виникає запитання: чому? Якщо вони погані, то куди, власне, дивилися ті, хто їх прийняв? А якщо хороші, то, напевно, не вписалися до складу «фаворитів» або не влаштовують когось у дусі суто театрального свавілля? І в тому, і в іншому випадку виникає певне здивування як це сталося з обдарованою співачкою Наталею Яровою. А що ж сталося з новими оперними режисерами-постановниками? Сказати просто-таки нічого. Тому що їх немає. Жодний спектакль у нашому театрі ще не поставлений молодим режисером. Сама категорія «молодий оперний режисер» стала примарною. Такі собі «привиди в опері» — усі про них говорять, а ніхто їх не бачить. А те, що подано в афіші, в основному є дітищем вітчизняних режисерів попередніх поколінь чи запрошених закордонних постановників, які теж переважно належать до тих самих поколінь. Приблизно така сама ситуація і з молодими диригентами. Зрозуміло, і ті й інші — товар штучний. І цілими потоками і поколіннями вони не можуть вступати на професіональний шлях у першому театрі країни. Та все-таки помітним останнім часом стало ім’я Алли Кульбаби. Про неї усе ще хочеться сказати «юна» (так воно, по суті, і є). Та на сьогодні маестро Кульбаба «взяла у свої руки» уже стільки відповідальних і складних спектаклів, що говорити про неї як про дебютантку-початківця було б щонайменше несправедливо. І ще одне диригентське ім’я виникло нещодавно на афішах — це Кирило Карабіц. Поставивши «Паяців» і оновивши «Євгенія Онєгіна», він надовго зник із театру. Розумного об’єктивного пояснення такому факту немає. І це лише підтверджує, що з відновленням наймаститішого кадрового складу театру (диригентського і режисерського) не все гаразд.