Королівство Роберта Стуруа

Як продовження «Театральних сезонів Stoletov» у Києві пройшли гастролі Грузинського державного академічного театру ім. Шота Руставелі. На сцені Національного театру ім. Івана Франка 6 квітня був показаний «Гамлет» Вільяма Шекспіра, а 8 квітня — «Стікс», музична містерія, заснована на творі композитора Гії Канчелі.

Роберт Стуруа належить до таких художників, творчість яких бажана і зрозуміла в будь-якому куточку планети, водночас вона зберігає національну самобутність. Феномен Стуруа в тому й полягає, що він, працюючи й у театрах Латинської Америки, і в туманному Альбіоні, завжди залишається сином свого народу. Єдине, у чому він йде на поступки, це в роботі з акторами: щоб не ламати сформовану школу, він просто дає їм можливість залишатися самими собою, але вже в інших обставинах.

З Україною, зокрема з Києвом, Роберта Стуруа пов’язує багато чого: родинні зв’язки (його тітка під час Великої Вітчизняної війни вийшла заміж за диригента Національної опери), друзі й спільна творчість (2003 року на запрошення Богдана Ступки він поставив «Царя Едіпа» у театрі імені Франка). Нещодавно режисер поставив у Великому театрі оперу Петра Чайковського «Мазепа» і в інтерв’ю московському журналісту сказав: «Я дуже люблю Україну... На мій погляд, вона більше постраждала за радянської влади, ніж Грузія. Грузія все-таки зуміла зберегти свою самобутність».

«Гамлет», якого побачили українські глядачі, у корені відрізняється від інших постановок класичної п’єси, здійснених Робертом Стуруа. 2001 року театр Шота Руставелі показував «Гамлета» у його постановці, до речі, третьої за рахунком, але першої, над якою він працював на батьківщині, у своєму театрі, з акторами однієї з ним ментальності, однієї крові. На початку своєї роботи над четвертою версією трагедії Шекспіра режисер казав таке: «Я навіть почав відчувати, що піду з життя, нескінченно ставлячи «Гамлетів»... Ця п’єса, звичайно, жахлива. Жахлива тим, що її неможливо бачити й слухати, як неможливо слухати похоронний марш Шопена, що є всього лише другою частиною його бемольної сонати. Так і трагедія Шекспіра настільки вже заяложена, що ми не можемо осягнути істину, причину, задля чого вона написана; я взагалі не переконаний, що це вдасться зробити... Нині, коли зв’язок часів перерваний, ми всі перебуваємо в якомусь сенсі в становищі Гамлета, який не знає, що робити, як боротися проти зла. Та він хоча б знає, що таке зло».

Стуруа переконаний, що є щось спільне між грузинським і шекспірівським характерами. «Це поєднання непоєднуваного. Цинізм сусідить із романтизмом, фарс із трагедією, психологізм із цирком. Шекспір умів усе з’єднати. Різкі перепади від гарячого до холодного. Відкрита пристрасть — усе на найвищому градусі», — розповідає режисер.

До Києва на час гастролей приїжджав з Амстердама постійний співавтор Роберта Стуруа композитор Гія Канчелі. Він написав 2000 року в розрахунку на Юрія Башмета музичний твір для альта, хору й оркестру. Присвячений пам’яті найближчих людей — батьку й матері композитора, твір якийсь час залишався без назви. Ім’я «Стікс» дав йому видатний скрипаль Гідон Кремер. Так само, якоюсь мірою випадково, музична п’єса в 35 хвилин згодом перетворилася на драматичний спектакль без слів за тривалістю вдвічі довше. На переконання Роберта Стуруа, «Гія Канчелі не лише композитор. Він навчається і режисури, дивлячись, як я ставлю. Режисеру необхідний ще один режисер, так само, як актору необхідний сторонній погляд. Тому що настає момент, коли режисер втрачає відчуття об’єктивності стосовно своїх робіт».

Як відомо з міфології, Стікс — священна ріка, що пролягає між світом живих і царством мертвих. Гія Канчелі написав реквієм на честь тих людей, які назавжди залишилися в його серці. Роберт Стуруа створив спектакль не стільки про фізичну смерть, скільки про смерть моральну, про небезпечну людську схильність миритися з тим, із чим миритися не можна.