Олесь Доній: «Нам не встигли переламати хребет»

Загальновідомо, що історія полюбляє розвиватися за спіраллю. Помаранчева революція в Україні змусила згадати інші події, які вже «проходять» у школі під назвою «студентська революція на граніті». Тоді кільком активістам напівпідпільних Української студентської спілки і Студентського братства вдалося підняти на боротьбу чи не все українське студентство і таким чином досягти повалення старої номенклатурної влади. Одним із лідерів тих подій був Олесь Доній.

Сьогодні він відомий в Україні не тільки як історична особа. Він надзвичайно популярний серед прогресивної української молоді в першу чергу завдяки своїм культурним проектам: зокрема, першому українському арт-клубу «Остання барикада», літературному журналу «Молода Україна». І якщо ці проекти часто стають поперек горла владі, це лише доводить нагальну потребу в них і відповідність їх часові.

На момент нашої з Олесем розмови ніхто не міг сказати напевне, як розвиватиметься ситуація в Україні. Та гадаю, у разі, коли деякі Олесеві застереження не справдяться, він тільки радітиме.

— Які найсуттєвіші спільні і відмінні риси цих двох революцій: студентської і помаранчевої?

— У 1990 році це в передусім був виступ напівпідпільних громадських організацій, яким вдалося розбурхати ситуацію. Фактично то була місіонерська діяльність: доводилося пояснювати людям певні речі, зокрема, що таке незалежність. Нині ареал українства помітно розширився. Набагато потужнішими стали політичні групи, громадські організації, отже, і революційні виступи потужніші.

Плюс додалося кілька факторів, яких раніше не було. По-перше, це наявність незалежної комунікації – «5 каналу», до якого потім долучилися «Ера», «Тоніс», ТРК «Київ»… Раніше опозиційного телебачення не існувало, і будь-які акції, якими б потужними вони не ставали у центрі Києва, були практично невідомі в країні. У 1990 році влада припустилася помилки, надавши нам годину прямого ефіру. Цей виступ транслювався на всю Україну. Ми закликали до всеукраїнського страйку. Наступного дня до нього вже були готові долучитися заводи та залізниці… А помилка нинішньої влади в тому, що вона дозволила існування незалежного ТБ. Хоча, може, це свідчить про те, що режим Кучми був не найбільш авторитарним на пострадянському просторі, у порівнянні з Росією, Білоруссю або Туркменією.

— Коли ти аналізував політичну ситуацію напередодні виборів, то сумнівався, що люди так масово вийдуть на вулиці задля підтримки не високої ідеї незалежності, як тоді, а однієї з політичних еліт. Чому та як, на твою думку, опозиції все ж таки вдалося підняти людей?

— Приємно бути присоромленим у такій ситуації. Тут спрацювали три основні фактори: перший — це опозиційне телебачення, другий — об’єднання трьох гілок опозиції: Ющенка, Тимошенко та Мороза, і третій — із мене важко вичавити комплімент стосовно політтехнологічних ходів, але ідея з оранжевими стрічками була геніальною! Це дало людям «відчуття ліктя» на різних територіях, не тільки на мітингах, а будь-де. Відчуття єдності. Адже насправді перемагають не акції, а психологічні чинники. І програти можна саме через психологічні чинники.

— Чи зверталися до тебе як до консультанта з цього приводу?

— В міру можливості я, безперечно, виступаю як радник і експерт. Наметове містечко ставили або хлопці, що брали участь у голодуванні, або наші прямі вихованці, з наших структур. Із психологічними моментами та новими ідеями більша проблема. Тут опозиції найбільше потрібні поради, але, на жаль, вона не завжди встигає їх акумулювати.

Для перемоги таких акцій потрібне поєднання двох речей: вуличної активності і переговорного процесу. Вулична активність мусить бути в динаміці. Кожен день повинен приносити посилення, щось несподіване. Тільки-но влада зрозуміє, що ви починаєте блефувати, з вами і розмовлятимуть не як з потужною стороною, а як із стороною, яка блефує. Коли ви намагаєтеся захопити Верховну Раду — ви повинні або її таки захопити, або нема сенсу й розпочинати. Щодо переговорів, то не можна ставити ультиматум на день, а потім його пролонгувати. Тим більше не можна заявляти про вихід з переговорного процесу. Бо переговори не ведуться лише за умов війни. А навіть для того, щоби прийняти капітуляцію, вже необхідні переговори. Ну, і головне, потрібно дотримуватися домовленостей.

Влада за цей час стала набагато розумніша. Опозиція казала: ми приведемо сто тисяч, мільйон, і влада впаде. Що значить впаде? Ось привели мільйон. Далі є два шляхи: або Кучма й Янукович добровільно подають у відставку, або ви їх арештовуєте. І от ви просто привели мільйон — ну і що? Це могло раніше налякати номенклатурників із розхитаними нервами. Нинішні правителі спокійно собі питимуть каву, поглядаючи на море прапорів.

Ставлення людей до української демократії стало набагато прихильнішим, є на кого спертися. З другого боку, бракує ще вміння вибудовувати схеми, алгоритми, щоб надалі їх додержуватися.

— Ти добре почуваєшся в образі «вічного революціонера»?

— Ну, нічого вічного на цьому світі нема. Але ті основи, які закладаються у дитинстві, юнацтві, потім не змінюються, якщо тобі не переламають хребет. Нашому поколінню просто пощастило, нам не встигли переламати хребет. Якби ці події сталися років на десять раніше, невідомо, чим би вони закінчилися.

Тут йдеться не просто про те, щоб завжди брати участь у революціях, треба колись навчитися перемагати. Мені, наприклад, прикро, що свого часу на парламентських виборах опозиція програла, оскільки не схотіла прислуховуватися до порад. Я тоді вперше запропонував ідею триумвірату: Ющенко — президент, Мороз — голова ВР, Тимошенко — прем’єр. Написав велику статтю. Мороз і Тимошенко погодилися, а «Наша Україна» — ні. А для цього було необхідно тільки узгодити кандидатів до мажоритарних округів. За моїми підрахунками, опозиція втратила від 40 до 60 депутатів. Реально було досягти перемоги парламентським шляхом ще у 2002 році! Прикро, що деякі речі лежать на поверхні, а опозиція вчиться вже після поразки. А сьогодні у нас фактично останній шанс. Якби помаранчева революція захлинулась, то це було б надовго, навіть не на десятиріччя. Це була б просто катастрофа.

— Твої культурно-андеграундові проекти, як-то «Остання барикада», журнал «Молода Україна», набували розголосу у молодіжному середовищі, а потім гучно закривалися. Чи ти справді настільки дошкуляв владі?

— Мої проекти досить небуденні. Дивно, що за десять років існування в Україні не виникло жодного українського арт-клубу, я був перший, хто це зробив. Про дошкульність — так, «Барикаду» закрила людина, яка нині є провладним депутатом. Я не ставив за мету, щоб у «Барикаді» виступали тільки опозиціонери, ми давали таку можливість усім, просто була єдина умова — щоб українською мовою, а це в нас здебільшого мова опозиції.

Поєднання політики і культури багатьом видалося небезпечним, оскільки через емоційні речі набагато легше входять у свідомість ідеї, — що ми бачимо тепер у вуличних акціях. Із другого боку, я завжди намагаюся пропагувати міську складову української культури, яка досі в нас традиційно переважно сільська. І люди патріархального сприйняття це не завжди розуміють.

— Доводилося чути, що «Остання барикада» ось-ось відновиться. Як наразі стан речей?

— Наразі важко. Опозиційні бізнесмени, які люблять вболівати за українську культуру, коли вже йде мова про бізнесовий проект, бачать, що він менш прибутковий, аніж торгівля нафтою, й одразу забувають про культуру. Хоч як це дивно, мені вдалося знайти кошти на відкриття «Останньої барикади» в Харкові, а в Києві — досі не можу. Рано чи пізно воно буде, але все одно прикро. Була ідея створити «Барикади» у кожному обласному центрі. Як на мене, це набагато важливіше, ніж створювати чергову політичну партію.

— Які в тебе ще є проекти?

— Нині ми саме готуємо сьоме число «Молодої України», тепер у вигляді альманаху. Крім того, ти знаходишся в офісі Центру дослідження політичних цінностей. Ми проводимо круглі столи, запрошуємо і правих, і лівих, і опозиційних, і провладних політиків, і політологів. Багато ідей, які ми там висловлюємо, одразу не розуміють. Наприклад, за кілька тижнів до першого туру ми запропонували до обговорення такий можливий сценарій: визнання виборів сфальсифікованими та перевибори. На тому круглому столі всі політологи сказали, що це неможливо, що на виборах обов’язково переможе якийсь один кандидат. Що тут поробиш? Я можу розробити схему, але не можу вкласти її в голови політиків і політологів.

— Існує думка, що хлопці, які робили «революцію на граніті», потім не дуже знайшли себе у житті. Нібито зоряним часом для них залишився саме 1990 рік. У цьому щось є?

— Навпаки! Всі хлопці, які були активістами цієї акції, дуже креативні і помітні. Якщо мені вдалося зробити перший український арт-клуб у Києві, то перший український арт-клуб у Львові відкрив Маркіян Іващишин. Славкові Рущишину належать фабрики з виготовлення одягу і мережа магазинів по всій Україні. Він спонсорує проекти Маркіяна, видає «Львівську газету». Олег Кузан — керуючий справами Львівської міськради. В Івано-Франківську майже все керівництво міста становлять студентські братчики. У парламенті — депутати Славко Кириленко і Олег Тягнибок. У Київраді — Юрко Зубко. Сашко Хмелевський — один з керівників Укрінбанку. «Мервий півень» та Марія Бурмака, до речі, і тоді виступали на Майдані, і нині.

Тут можна вести мову про покоління. Люди, які були активні тоді, активні і сьогодні, це життєва позиція, і це стосується не тільки нашої організації. Було кілька днів, коли всі студенти вийшли на площу пліч-о-пліч, це дуже важливо. Тому вони — покоління. Аналогічне буде і тепер: усі студенти, які беруть участь у цих акціях, через кілька років теж усвідомлять себе поколінням. Бо покоління — не просто біологічна група, це набагато більше.

Ми тоді недооцінили те, що стара номенклатура після проголошення незалежності фактично перерозподілила фінансові потоки, призначила на бізнес вихідців з комуністично-комсомольського середовища. Ці люди нині, отримавши фінансові важелі, мають можливість повністю впливати на політичну ситуацію. І сьогодні, що при владі, що при опозиції, в керівництві майже нема нікого, хто боровся за незалежність України.

— Ти гадаєш, оранжеве покоління врахує ваші помилки? Якої ти думки про нинішню молодь?

— Нинішня молодь дуже активна, але вона не наважується бути окремим суб’єктом політичного процесу. Тепер більше важать кошти, у нас не було цієї проблеми. Ми могли вижити на стипендію. Сьогодні студент не може вижити на стипендію, а тим більше побудувати громадську організацію, політичну партію на членські внески. Молоді люди змушені звертатися по допомогу до структур, які мають гроші, а значить, уже йде підпорядкування, а не партнерські засади.

Ми були окремим суб’єктом. Ми самостійно організовували акції, самостійно вели переговори зі старою номенклатурою. Дуже добре, що студентство виходить на вулиці, але ці акції, як ми бачимо, не дають на-гора молодих лідерів. І це проблема, тому що, як на мене, еліта дуже гостро потребує оновлення: і провладна і контреліта.