Пізнє материнство

Олена й Олег — однокласники. Одружилися, коли їм виповнилося по 20 років. У 21 стали батьками. Було нелегко: обоє студенти, кімната в гуртожитку, на стипендію — не розгуляєшся. Тому, коли через два роки Олена знову завагітніла, Олег наполіг на аборті. Вона не заперечувала — ще буде і час, і можливість, — хоча дітей хотіла неодмінно двох.

Нову вагітність, яка припала на час, коли навчання в інституті вже було позаду і молоде подружжя почало спинатися на ноги, Олена й Олег сприйняли радісно. Але на п’ятому місяці в Олени стався викидень. Врятувати вагітність виявилося неможливо; «швидка» ледь устигнула доставити жінку до лікарні. Якийсь час по тому перервалася ще одна вагітність — на чотиримісячному терміні. Милосердна літня акушерка порадила: «Облиш ти цей намір, дитинко, одна ж дитина вже є. Визначити, чому так трапилося, ми не можемо: медицина не на тому рівні».

Олена змирилася. Йшли роки. Люблячий чоловік, власний бізнес, дім — повна чаша, дорослий син... Хоч він і не квапився з одруженням, батьки вже мріяли про онуків. Про те, як піклуватимуться про них...

Та доля розпорядилася інакше. Сталося найстрашніше, що може трапитися в житті матері, — в автокатастрофі загинув син. Щасливий світ, у котрому жила Олена, зруйнувався в одну мить. Його більше не існувало. Життя втратило сенс. Його заповнював лише густий чорний біль. І нічого не можна було виправити. Олег, як міг, намагався підтримати дружину. Але вона повільно вгасала.

Думка про дитину прийшла несподівано. Неживими, незрячими очима дивилася в телевізор. По якомусь із закордонних супутникових каналів показували клініку планування сім’ї. Протягом року оператор стежив за життям подружжя, яке звернулося в клініку по допомогу. Ось пара «за п’ятдесят» проходить обстеження: лаборант чаклує з пробірками, кабінет лікаря, монітор УЗД... Тримаючись за руки, вони повертаються додому. Вони не розмовляють «про це», просто живуть своїм звичним життям. «Це» відбулося, і тепер залишається тільки чекати і сподіватися. Вони вже готують дитячу. Камера фіксує, як сивочолий чоловік із надією і запитально крадькома поглядає на живіт дружини: вийшло чи ні? Два тижні тривожного очікування. Знову кабінет лікаря, аналіз крові, який дозволяє визначити вагітність малого терміну... Так! Наступний кадр — червоне зморщене личко немовляти і щасливі обличчя батьків. Голос за кадром: «Дівчинці виповниться 19, коли її батьки уже відсвяткують 70-річчя».

«Яка маячня! — подумала Олена. — Легковажно й аморально, адже вони просто не встигнуть підняти її на ноги». Але наступною думкою було боязке: «А якщо?..», котре вже не покидало Олену, відкидаючи десятки аргументів «проти»: власний вік, проблеми з виношуванням вагітності, пересуди сусідів... «Енергії в мене вистачить на десятьох молоденьких. Варто спробувати», — вирішила вона. Перш ніж поділитися цією думкою з чоловіком, Олена жила нею близько місяця: у сні бачила себе схиленою над дитячим ліжечком, відчувала у своїх руках невагоме крихітне тільце, наспівувала колискові... З’явилася слабка надія, життя знову набуло сенсу.

Чоловік у намір не вірив, але спробувати, хоч і без ентузіазму, погодився. Через кілька місяців Олена й Олег вже очікували результату, а ще через дев’ять — у них народилася дочка. Біль від втрати не минув, але став глухнути, поступившись місцем в серці новому сильному почуттю, турботам про крихітну істоту...

* * *

— Кількість жінок, які народили свою першу дитину після 35 років, стрімко збільшується, — каже Олександр Дарій, завідувач клінічним відділом київської Клініки проблем планування сім’ї (лікарня холдингової компанії «Київміськбуд»). — Лише за останнє десятиліття рівень пізніх вагітностей зріс на 50%.

Основні причини цього явища можна умовно розділити на дві групи — медичні (ті чи інші захворювання, котрі тривалий час перешкоджали зачаттю чи виношуванню плоду) і соціальні. Сьогодні жінки спочатку навчаються, роблять кар’єру, налагоджують побут, а вже потім думають про дітей.

Після сорока років і у жінок, і у чоловіків з’являється чітке уявлення про те, що життя не вічне, і все, чого вони досягли, створили, потрібно комусь передати. І якщо діти до цього часу ще не з’явилися, то на досягнення цієї мети спрямовуються всі сили. Нерідко в таких ситуаціях (особливо, якщо пара перебуває в повторному шлюбі і у кожного з членів подружжя вже є діти) батьки хочуть дитину певної статі. Батько зазвичай упевнений у тому, що син зможе продовжити його справу.

У зрілому віці самота переживається особливо гостро, трапляється, що вік першого онука й останньої дитини — однаковий.

Причиною пізнього материнства найчастіше стає тривале неефективне або безуспішне лікування. Одна з найпоширеніших соціальних причин — втрата вже дорослих дітей, коли все валиться в один момент і виникає підсвідома необхідність відновлення сім’ї хоча б у колишньому кількісному відношенні.

— З одного боку, пізнє материнство — це непогано, — продовжує Олександр Дарій. — Зріла, освічена й інтелектуально розвинена жінка може дати дитині значно більше, аніж дівчинка без освіти, професії та підтримки. Крім того, виховання запланованих, бажаних дітей не може бути випадковим, непродуманим.

З іншого боку, жінкам старше від 35 років завагітніти стає тяжче (при цьому геть байдуже, народжуватиме жінка першу чи другу дитину). Якщо у чоловіків сперматозоїди виробляються протягом усього життя, то жінка народжується з усім набором яйцеклітин, кількість яких до початку статевої зрілості становить 200—300 тисяч. По закінченні трьох десятків років щомісячних овуляцій основний запас репродуктивних клітин у жінки уже вивільнений із яєчників або повторно абсорбований. А решта значною мірою втратили свою здатність до запліднення, розвитку в нормальний ембріон, втратили свій потенціал фертильності. Приблизно з 37 років репродуктивна здатність поступово убуває і, відповідно до статистичних даних, катастрофічними темпами падає після 41 року.

Крім того, із віком збільшуються шанси на викидень і зростає ризик народження дитини з уродженими пороками.

— Попри це більшість жінок, старших 35-річного віку, здатні завагітніти, виносити і народити здорову дитину, — вважає Олександр Дарій, завідувач клінічним відділом Клініки проблем планування сім’ї. — Сучасна медицина здатна їм допомогти. У наші дні за допомогою новітніх наукових методик жінки народжують дітей навіть через значний час після початку клімаксу. Крім того, найоб’єктивніша оцінка репродуктивної здатності жінки — не паспортний, а біологічний вік.

Завагітніти й народити дитину жінкам у зрілому віці допомагає насамперед «штучне запліднення». Сам термін, зауважу, придуманий журналістами і не зовсім відповідає дійсності, оскільки штучного тут геть нічого немає. В основі — клітинний генетичний матеріал пацієнтів. Ми лише імітуємо місце й середовище природного зачаття, проникнення сперматозоїда в яйцеклітину, дозволяючи цим клітинам з’єднатися.

Сама підготовка до отримання клітин займає близько двох тижнів, протягом яких пацієнтка періодично відвідує клініку. Ми проводимо УЗД, робимо аналізи крові і з урахуванням отриманої картини підбираємо дозування препаратів. Наприкінці цих двох тижнів замість однієї клітини, котра повинна була з’явитися у жінки в природних умовах, отримуємо 7—20 яйцеклітин. Беремо сперму чоловіка, пропускаємо крізь «біологічні фільтри», через які проходять найкращі сперматозоїди. Їх вводять у кожну яйцеклітину, а через кілька днів уже запліднені клітини повертають в організм матері. Через два тижні ми повинні отримати підтвердження настання вагітності.

— У тих випадках, коли працювати з яйцеклітинами дружини не можна через вікові зміни, — доповнює Олександр Дарій, — використовують донорські. Запозичення яйцеклітини може стати вирішенням проблеми також у випадках, якщо яєчники були серйозно пошкоджені чи видалені; перестали функціонувати належним чином; якщо власні яйцеклітини не дають ембріонів, які повноцінно розвиваються, і, нарешті, якщо в зв’язку з віковими змінами інші методи лікування виявляються неефективними. Донором яйцеклітин може виступати найближча родичка або жінка-доброволець (здорова, молода, бажано не старше 30 років). Як правило, на той час, коли дитина, отримана з використанням донорської яйцеклітини, народжується, для жінки вона стає найближчою й найріднішою. У нас є чимало пацієнток, які таким чином народили вже кількох дітей. За кордоном частими є ситуації, коли завдяки штучному заплідненню в одній сім’ї виховують дітей, зачатих від представників різних рас. Ми, однак, замовлення на такі «експерименти» поки не отримували, — всміхається Олександр Дарій. — Хоча треба сказати, що донорські яйцеклітини жінкам потрібні не завжди. Ми намагаємося використовувати їх лише в тих випадках, коли немає іншого виходу.

Іноді проблему доводиться вирішувати через сурогатне материнство. У деяких ситуаціях для цього є медичні показання. Але останніми роками трапляється, що до сурогатного материнства вдаються, приміром, бізнес-леді, котрі з якихось причин не можуть собі дозволити виносити дитину — явище досить поширене як за кордоном, так і в деяких пострадянських країнах. У технологічному плані процедура нескладна, а в юридичному — цілком легальна. Етичні аспекти, на мій погляд, надмірно і необдумано роздуті завдяки кінофільмам і всіляким повідомленням у ЗМІ. Однак не думаю, щоб у доцільності таких методів лікування сумнівалися пацієнтки, наприклад, із видаленою маткою, пороками серця, несумісними з вагітністю, чи іншими діагнозами, які перешкоджають вагітності.

Як сурогатна, так і вагітність після програми штучного запліднення протікає ідентично вагітності, отриманій природним шляхом. Деякі наші пацієнтки, не бажаючи афішувати спосіб настання вагітності, народжують точно так само, як і у випадках природної вагітності. Деякі жінки «за ...», як правило, досить забезпечені, народжують у клініках за кордоном, аби не привертати до себе зайвої уваги охочих до сенсацій і уникнути псевдо- й парамедичних проблем.

— Необхідність виростити дитину й поставити її на ноги — величезний, ні з чим не зрівнянний стимул навіть у найповажнішому віці, — вважає Олександр Дарій.