Походження деградуючої цивілізації. Післямова до однієї чудової книжки

2004 року виповнюється 120 років книзі Фрідріха Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності та держави». Автор цих рядків дозволив собі зробити, як нині модно казати, рімейк цього бестселера. А це був, без перебільшення, саме бестселер...

Історія створення

Серед величезної спадщини Карла Маркса (1818—1883) Фрідріх Енгельс (1820—1895) виявив конспект книги американського вченого-подвижника Л.Моргана «Давнє суспільство» (1877).

Льюїс Генрі Морган (1818—1881) довго жив серед індіанців, вивчав їхній побут, був усиновлений плем’ям сенека; на відміну від багатьох «блідолицих», вважав індіанців гідними людьми. Він дослідним шляхом підтверджував матеріалістичний погляд на історію, котрий Маркс і Енгельс розробили умоглядно.

Використовуючи праці Моргана, ремарки Маркса до них, ряд інших джерел і особисті дослідження, Енгельс у березні—травні 1884 р. пише книгу «Походження сім’ї, приватної власності та держави». У жовтні 1884 р. вона вперше побачила світ у Цюріху. За життя Енгельса вона витримала шість видань тільки німецькою мовою, видавалася болгарською, польською, румунською, сербською, італійською, датською, французькою, іспанською, англійською... 1894—1910 рр. книгу 10 разів перевидавали в Росії — задовго до того, як марксизм був оголошений «єдино вірним вченням»! Є в книзі й український слід: 1890 р. Енгельс допрацював її з урахуванням робіт нашого співвітчизника Максима Ковалевського (1851—1916), котрий народився й навчався в Харкові, вважався головним суспільствознавцем Європи і мав авторитет у Маркса й Енгельса.

Банальності

Радянська ідеологія трактувала книгу так. Досліджуючи зміну форм шлюбу і сім’ї первісного ладу, Енгельс показує економічні причини розкладання родового ладу: поділ праці і зростання його продуктивності, виникнення обміну та приватної власності вели до руйнації родового ладу й виникнення класів. Класові протиріччя породили державу для захисту інтересів панівного класу. Енгельс стверджує: 1) приватна власність, класи та держава існували не завжди, а виникли на певному щаблі розвитку економіки; 2) держава — політична організація економічно панівного класу для придушення й експлуатації інших класів; 3) класи зникнуть так само, як і з’явилися, разом із ними зникне держава.

Ці банальності справедливі і нині. Засобом вирішення класових протиріч усередині «розвинених країн» стало «суспільство загального благоденства», кероване не так примусом, як маніпулюванням. Багато в чому це «благоденство» зумовлене експлуатацією ресурсів решти світу через систему світової економіки. За «райське життя» доводиться платити протистоянням між «буржуазним золотим мільярдом» і «пролетарським мусульманським світом». Нинішню «війну цивілізацій» цілком адекватно можна витлумачити в марксистських термінах як загострення класової боротьби у світовому масштабі...

«Ідеалістичний матеріалізм»

Маркс дещо помилився: не тільки буття визначає свідомість, а й суспільна свідомість, а точніше психіка як діалектична єдність свідомості й несвідомого, керує вчинками індивіда і суспільства. Суспільство як система постійно ускладнюваних відносин між людьми дедалі більше стає явищем не природно-матеріальним, а соціально-психічним. Тут немає ніякого «ідеалізму» і «відходу від матеріалізму»: енергоінформаційний зміст психіки і процеси в ній невіддільні від матеріального носія — вищої нервової системи людини.

Втім, у марксизмі є стихійне розуміння психо-емоційної суті суспільства. В основі «історичного матеріалізму» лежить ідея про визначальну роль засобу виробництва, а засіб виробництва — це не «голий матеріалізм», а діалектична єдність продуктивних сил і виробничих відносин, тобто психології. Об’єктивний соціо-економічний процес, за Марксом, є наслідком цілеспрямованої, суб’єктивної, психічної діяльності людей.

Інь & янь

Вивчаючи систему кревності індіанців, Морган підтвердив наявність матріархату в давнині. Раніше швейцарець Йоганн Якоб Бахофен (1815—1887) у книзі «Материнське право» (1861) доводив те ж, спираючись на античні міфи. От, наприклад, його тлумачення «Орестеї» Есхіла. Клітемнестра вбиває свого чоловіка Агамемнона. Їхній син Орест мстить за батька, вбиваючи матір. Еринії, давні богині помсти (богині поваленого матріархату, переслідують Ореста за вбивство матері. Клітемнестру Еринії не переслідують, бо вона вбитому нею чоловіку кревною родичкою не була. На захист Ореста стають нові боги — боги перемагаючого патріархату — Аполлон і Афіна, котра народилася не з утроби матері, а з голови Зевса.

За Бахофеном, матріархату властиві демократія, рівність, співчуття, милосердя; патріархату — жорстокість підпорядкування ієрархії, законам, державі. За Енгельсом, демократію матріархату авторитарний патріархат знищив із економічних причин, а вищі форми цивілізації будуть повторенням на більш високому рівні принципів свободи, рівності та братерства, що були властиві людям у давнину.

У ХХ столітті Карл Густав Юнг і Еріх Фромм роблять висновок, що соціальна динаміка багато в чому визначається боротьбою закладених у психіці діалектично суперечливих принципів матріархату та патріархату. Прикладів цього багато в релігії. У Китаї Всесвіт — це суперечлива єдність інь і янь. У Старому Завіті Бог постає як караючий патріарх, але є образ Матері — Землі Обітованої, у лоно якої повертаються діти Ізраїлю. У Євангеліях Богородиця як символ жіночого початку й ідея всепрощення є поверненням до матріархальних принципів.

За Фроммом, авторитарний патріархат, крім покори, розвиває науку, техніку, раціоналізм, право, однак це не врятувало світ від трагедій ХХ століття. Але доведений до абсурду принцип матріархату заважає прогресу раціо та досягненню повної зрілості, веде до інфантилізації, ментального регресу. Демократія західного суспільства споживання править не так примусом, як маніпулюванням, створюючи нові, часто абсурдні, безперервно зростаючі потреби. Таке суспільство набуває вигляду Великої Матері, котра няньчить дітей, постійно заколисує їх колисковою на кшталт маскульту й телевізора. Емоційно людина деградує навіть за високого рівня поверхового інтелекту. Розхвалювати інформаційно-споживацьке суспільство Заходу як найбільше досягнення — вершина дурості. Зворотним боком цивілізації є деградація.

Про- чи ре-...грес?

На перший погляд, Маркс і Енгельс вірили в соціальний прогрес і зростаючий розум людини. Але є в їхній творчості думка, властива більшості релігій: а раптом обраний людством шлях товарно-грошових відносин як форми задоволення потреб, держави як форми соціальної організації не є єдино вірним і можливим, і цивілізація пішла не туди...

Порівняно з матріархатом, моногамна сім’я, можливо, є цивілізація. Але Енгельс уїдливо зауважує, що спочатку слово «familia» значило не ідеал затишного гніздечка з обивательською сентиментальністю та кухонною лайкою й стосувалося навіть не подружжя та їхніх дітей, а лише рабів. «Famulus» значить домашній раб, «familia» — сукупність приналежних хазяїну рабів, суспільний інститут, глава якого з огляду на римську батьківську владу розпоряджався життям і смертю своїх дружини, дітей і рабів.

Тепер вищим досягненням цивілізації взагалі оголошено сучасну буржуазну сім’ю, так званий шлюбний контракт і міщанські пристрасті при публічних шлюборозлучних процесах із поділом майна, порпанням у брудній білизні...

Приватна власність, товарно-грошовий обмін і держава розвинули ремесло, землеробство, торгівлю, техніку, мистецтво. Але вони ж стали ворогами людини, на шкоду кращим її задаткам розвинули найбільш ниці пристрасті, породили війни, рабство і приреченість на злидні ближнього свого, чого при первісному комунізмі бути не могло. Рабство й концентрація багатств у знаті погубили демократію давніх Афін: зубожіння вільних громадян зробило їхню працю заняттям ганебним і безглуздим на тлі безкоштовної праці рабів.

За Енгельсом, варвари не тільки зруйнували Рим, а й звільнили його підданих від самодурства імперії, податків, поборів чиновників та ін. Маси римлян рятувалися від «цивілізації» на територіях, зайнятих германцями, де ще панувала родова демократія. Між падінням Риму й імперією Карла Великого (742—814) 400 років тривав застій і «темні віки». Але це був час відносних свободи та добробуту франкських селян. Західні демократії є наслідком не лише античності з її патріархатом, рабством і римським правом, а й варварської демократії германців.

Згасання Давнього Єгипту і загибель культур Америки призвели до безповоротної втрати багатьох знань. Київська Русь загинула не тільки від навали орд Батия, а й від внутрішньої деградації й міжусобиць. Революція 1917 року спричинила в Росії хаос, і тільки тоталітаризм, що сам по собі є деградацією, зробив із СРСР наддержаву, обвал якої призвів до нинішнього позачасся і невідомо ще чим це закінчиться...

На великому гуманітарному й природно-науковому матеріалі Фромм переконливо показав, що агресивність і жорстокість суспільства не зменшуються, а зростають у ході історії, стаючи наслідком не так тваринної, як соціальної основи людини, а зростання поверхового інтелекту цілком може супроводжуватися психо-духовною деградацією.

Легенди, міфи й наука

Знання про циклічний, зигзагоподібний і регресійний характер історії містяться в релігійно-філософських системах давнини. В індуїзмі все суще проходить стадії народження, розквіту та помирання з наступним відродженням (реінкарнацією) і повторенням циклу життя, і необов’язково наступний цикл буде більш високим рівнем порівняно з попереднім. Екклезіаст стверджує: «що було, те і тепер є, і що буде, то вже було» (Еккл. 3.15), бо все повертається на круги своя.

Релігія пророкує майбутнє шляхом одкровення, що можна пояснити цілком матеріалістично. Одкровення — це не тільки відбиток зовнішнього буття, а й продукт енергоінформаційних процесів психіки, що і рухають історію. Безперервні процеси в несвідомому формують зміст психіки, чому інстинктивно піддається більшість людей. Недарма Геракліт казав, що характер — це доля. Але ряд людей із загостреними ментальними здібностями можуть відчувати несвідомі змісти й пророкувати майбутнє.

У «войовничого атеїста» Енгельса концепція історії скидається на більшість релігій і несвідомо відтворює загальний ментальний код: примітивне, але справедливе первісно-комуністичне минуле; муки й соціальні виразки сьогодення, котрі люди створили своєю дурістю, захланністю й іншими злоякісними пристрастями; світле майбутнє, де всього буде вдосталь і всі одне одному будуть брати й сестри.

Але ж християнство поділяє історію на ті ж три частини: блаженство в раю до гріхопадіння, муки на проклятій Богом землі після нього, блаженство в Царстві Божому, але тільки для праведників, бо грішники страждатимуть у пеклі.

Фромм дає таке трактування 3-го вірша Книги Буття. Вигнана з раю після гріхопадіння людина далека світу, природі й собі подібним, ворожа природі і суспільству, завдяки яким добуває засоби існування: «проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя, тернину й осот вона буде родити тобі…» Світ завжди був і буде ворожий людині. Але до падіння, у раю людина не усвідомлювала цього, бо ще не стала людиною. Гріхопадіння — це перетворення тварної суті на людину через усвідомлення себе. Щоб стати людиною, збагнути Закон Божий (Закони світу), слід подолати відчуження між собою і світом. Людина порочна тому, що не подолала це відчуження. Вона може так ніколи й не подолати його, не пізнати Закон Божий, а поклонятися соціальним ідолам. Тоді люди потраплять не в рай, а в пекло, або, говорячи по-іншому, замість прогресу в нескінченному пізнанні й перетворенні світу, буде застій, регрес, загибель. Старий Завіт говорить лише про можливість прогресу, але не про його обов’язковість. Новий Завіт очікує Другого пришестя і Страшного суду, після чого можуть бути як Царство Небесне, так і Апокаліпсис — кінець світу.

Сучасне західне світовідчування виходить із традиції просвітництва, в якій прийнято вірити в неминуче «світле майбутнє». Тому стільки галасу зчинив на початку ХХ століття «Захід Європи» Освальда Шпенглера, котрий вважав історію не прогресом, а сумою циклів зародження, розквіту та занепаду цивілізацій, а точніше — культур. Цивілізація (civil — держава), за Енгельсом, є деградація людей, котрі для вирішення протиріч між собою створили державу.

У Росії, де просвітництва в європейському сенсі не було, ідеї про спад цивілізації існували ще до Шпенглера. Попри показний атеїзм, російські мислителі ХIХ століття мали православну-аскетичну, апокаліпсичну психологію, вважаючи, що світ лежить у злі; їх не шокувала думка про те, що цивілізація йде не туди.

Однак саме Гегель, Маркс і Енгельс дали для розуміння циклічного й зигзагоподібного характеру історії значно більше, аніж плутані ремінесценції Шпенглера.

Двигуни про?..
ре?.. гресу

В основі соціології марксизму лежить діалектика. Вона вважає суспільство постійним процесом вирішення протиріч, у якому мають місце: перехід кількісних змін у якісні, заперечення вихідного моменту розвитку і заперечення самого заперечення, повторення на новому етапі рис попереднього, стрибки, переривання поступовості та безперервності. З чого випливає, що цивілізація може рухатися не тільки по спіралі вгору (прогрес), а й униз (регрес), чи стояти на місці (застій), або рухатися зигзагами. Важливо відшукати джерела енергії та двигуни такого хаотичного руху.

Маркс і Енгельс вказали на один такий двигун: протиріччя в сфері економічних відносин. За Марксом, виробничі відносини, постійно відстаючи, входять у суперечність із рівнем продуктивних сил, що веде до соціальних реформ або революцій. Виробничі відносини переходять на вищий рівень, розчищаючи дорогу подальшому прогресу виробництва.

Однак економічні протиріччя часто ведуть не до прогресу, а до застою чи деградації як у виробничих відносинах, так і в продуктивних силах. Тим більше, що основою продуктивних сил суспільства дедалі більше стають не так природно-матеріальні, як психологічні чинники — знання, навички й ін. Багато наукових, технічних, духовних знань давнини тепер, у кращому разі, незрозумілі, а то й просто втрачені. Чимало досягнень, наприклад, телевізор або достаток товарів, тобто зростання продуктивних сил, далеко не завжди є прогресом. Продуктивні сили й економічний базис невіддільні від виробничих відносин і надбудови, створюючи діалектично суперечливу єдність. Часто не базис рухає надбудову, а надбудова і психологія мас тягнуть базис, причому як угору, так і вниз, або тримають у застої. Тут немає ніякого відходу від матеріалізму — суспільством рухає психічна енергія великих мас людей, а спіралі та зигзаги історії є наслідком інформаційно-енергетичних процесів масової психіки.

Суспільство утримують не тільки влада й раціонально-егоїстичні інтереси. Важливими є зміст і спрямованість соціальної психіки. З ними пов’язана система емоцій, прагнень і спонукань, що цементує суспільство. Загострення протиріч, конфліктів, дезінтегрованість суспільства руйнують традиційні психоемоційні зв’язки й установки. Вивільнена психоенергія з цементу перетворюється на динаміт і підриває стабільність суспільства. За Марксом, це під впливом передових ідей гуманізму має вести до соціального прогресу. Але революції починаються, як правило, з ідей «світлого майбутнього», а закінчуються, теж як правило, гуманітарними катастрофами та деградацією.

За Фроммом, «прекрасні ідеї» часто впливають лише на поверхневу свідомість, а соціальні чинники активізують глибший несвідомий зміст. Вивільнена при цьому психоенергія може бути творчою, але частіше ініціює руйнівність, авторитарний садомазохізм й угодовство. Це веде до застою та (або) регресу як у морально-психологічному, так і у виробничо-економічному плані.

Однак регрес виявляється й у спокійні періоди. Сучасна людина не стала активним суб’єктом, який пізнає й перетворює світ. Зараз цивілізації потрібен відчужений конформіст, який функціонує без тертя в ролі гвинтика величезного соціо-бюрократичного механізму. Ринок став не настільки економічною, як психологічною категорією. Людина бачить себе тільки продавцем або покупцем — капіталом, який потрібно вигідно вкласти, інакше життя втрачає сенс, або смітником для утилізації величезної кількості матеріального й псевдокультурного ширвжитку. Маркс казав про патологію «нормальної» середньої людини, котра втрачає «природну людську сутність» у сформованих соціумом злоякісних пристрастях.

Закладена в людині й суспільстві загальна енергія природи та космосу має свою динаміку і повинна бути спрямована на пізнання та розумне перетворення світу. Гноблення, спотворення творчого потенціалу накопичує потенціал деструктивний, руйнує психіку і світ навколо неї, веде історію по шляху не прогресу, а регресу чи ж застою.

Наприкінці ХХ століття здогадки про зигзагоподібний характер історії набули нового підтвердження в дослідах чесько-американського психіатра та мислителя Станіслава Грофа, котрий стверджує, що поведінка індивіда та соціуму повторює етапи народження людини і моделюється чотирма Базовими перинатальними (навколопологовими) матрицями (БПМ). БПМ-1 — безтурботний стан інфантильного симбіозу з організмом матері. БПМ-2 — початок пологів, плід стискується спазмами; відчуття тривоги, небезпеки, безвиході, затягуючої спіралі-виру. БПМ-3 — спазми різко посилюються, відкривається пологовий канал, розпачлива боротьба між життям і смертю; формуються величезні запаси енергії, що може бути спрямована як на творення, так і на руйнацію. БПМ-4 — біль і боротьба завершуються полегшенням; вихід у новий світ, де очікують нові тривоги та боротьба, але більш високого рівня. За Грофом, в основі соціальної динаміки лежить несвідоме переміщення масової психіки за цими матрицями спіральними і зигзагоподібними траєкторіями. Концепція вченого адекватно пояснює більшість моделей у історіософії, в т.ч. біблійну і марксистську. Вони, повторимося, вважають історію рухом від первісного раю (БПМ-1), крізь муки й приреченість соціальної несправедливості (БПМ-2), соціальні катаклізми з великим викидом руйнівної енергії (БПМ-3), до «світлого майбутнього» у вигляді комунізму чи Царства Небесного (БПМ-4), куди, втім, можна й не потрапити, повернувшись в інфантильний стан (БПМ-1) «суспільства споживання» чи рухатися зигзагами між БМП-2 і БПМ-3 — застій, деградація, невеликий прогрес із наступними відкотами назад (на «круги своя»). Всі релігійно-філософські системи по-різному раціоналізують, по суті, подібний погляд на шлях історії, що намертво прописаний у колективному несвідомому.

Тут ще багато незрозумілого, що не дозволяє негайно запропонувати закінчену концепцію і «потрясти до основи» усталені погляди. Зауважимо лише, що ці чернеткові начерки мають цілком наукову основу і непогано пояснюють «зигзаги історії». Книга Енгельса, сполучена з психологічними знаннями ХХ століття, на думку автора, значно актуальніша, за, скажімо, «шокові-хвилясті трилери» у стилі Елвіна Тоффлера...

Quo vadis?

Та ще є більш високий надособистісний (трансперсональний) рівень законів космосу, де все коливається, обертається, рухається по складних траєкторіях, знищується і відроджується. Психоенергія земної цивілізації, а отже й історія, схоже, підпорядковуються тим же законам. Суспільствознавство затято розглядає історію як поступальний прогрес, сповідуючи обмежену лінійно-причиннєву картезіанську парадигму, хоча природознавство давно використовує сукупність релятивістських, ймовірнісних, квантово-хвилястих, голографічних й інших моделей світу.

Підбити підсумок хочеться двома цитатами. Фрідріх Енгельс: «Двоїсте, дволике, внутрішньо роздвоєне, суперечливе все, що породжено цивілізацією». Еріх Фромм: «Ми продовжуємо весело йти незбагненним шляхом, начебто нам бракує розуму зрозуміти, куди він веде». Схоже, що таки не вистачає!