Старший брат

Тоді, в червні, я не зміг відгукнутися на звістку про його смерть. Вона вразила мене десь у дорозі, між переїздами й перельотами, я лише зітхнув притаманним для всіх нас у таких випадках «відмучився». При цьому згадав, як уже з рік тому журналіст із «Виборчої» Павел Смоленський скрушно повідомив, що «Яцекові дуже зле, це, здається, його останні дні, а перелік безнадійних діагнозів уже не міститься на одному аркуші». Що ж, дійсність виявилася значно милосерднішою, ніж про неї думалося, подарувавши йому після цього ще цілий рік болю та душевних страждань, а з ними — й цілий рік опору, роздумів, текстів, жестів. Усього того, що сам він називав «дією» і що поставив у центр існування як найвагоміший прояв людського.

Днями наші «звізантійщені» календарі відлічили йому сорок днів. Це означає, що найтонша з його оболонок почала розчинятися в універсумі і він остаточно стає самим собою. Так принаймні можна про це думати — згідно з тим-таки «візантійським» звичаєм увіковічнення пам’яті на сороковий день. Не знаю, чи йому самому — лівому лібералові й колишньому марксистові — припала б до вподоби ця художня метафора. І все ж покладаюся на його незмінну толерантність. А також на його незмінно чутливе до мене ставлення.

Яцек Куронь, леґенда і совість польського антикомуністичного руху, багатолітній політичний в’язень, геніальний підпільник і публіцист, безкомпромісний захисник прав робітничого класу і національних меншин, у травні 1994 року мав за собою невимовно багато: шістдесят років життя, дев’ять років тюрми, знищену режимом подругу долі, світову славу й авторитет, десятки і сотні виграних публічних дебатів, страйків, маніфестацій, виграні вибори, виграну демократами революцію (виграна бюрократами реставрація була ще попереду), міністерську посаду в новій Польщі, відмову від неї, повернення до звичнішого статусу незалежного інтелектуала й вільного письменника. До того ж за якийсь рік він мав балотуватися у президенти країни (забігаючи наперед: його розходження з Валенсою, а відтак і третє місце виявилися тріумфом і трагедією водночас). Увесь цей тягар аж ніяк не пригнічував його і не робив забронзовілим та втомленим, довкола нього не крутилися секретарі, охоронці та інші шавки з так званої «команди», це не було «тіло», що вимагає до себе допуску, — він прийшов на наше літературне зібрання у тій самій джинсі, що в ній з’являвся і на допити в кабінетах силовиків, і на засідання Кабінету міністрів, він видобув на світ божий свій леґендарний термос із чаєм та горілкою, змішаними в досі ніким не встановлених пропорціях, і, смачно висмалюючи одну сигарету по одній, почав говорити — про свободу, відповідальність, єдність та унікальність, про Центрально-Східну Європу, Польщу, Україну, Львів. Таким чином він дійшов до щойно прочитаного есею раніше йому не знаного українського автора. Він сказав приблизно таке, що, читаючи ту річ, не міг позбутися враження, ніби вона написана його братом. І не стільки тому, що він, Яцек Куронь, народився у Львові, скільки тому, що — на його відчуття — і йому, й тому українському авторові в дитинстві розповідали ті самі історії. «Ми наче виростали у тій самій родині чи принаймні на одній вулиці», — казав він.

Він не міг бути моїм братом, хоча цілком міг бути батьком. Але, звісна річ, не про це тоді йшлося — не про те братерство. Насправді це цілий комплекс відчуттів, де ключовим може виявитися слово «близькість» — переконань, смаків, темпераментів. А так і не подоланий комплекс батьківства залишимо його, Куроня, українським ровесникам.

Так от, 17 червня нинішнього року я зазнав великої родинної втрати. Цей світ покинув ще один із тих, хто умів змінювати його на краще, жодної миті не відділяючи політику від моралі, а творення від любові. Усі свої зусилля й особисті пожертви він кинув на боротьбу проти розчавлювання в людині людського, проти знелюдненої корумповано-управлінської машинерії, проти тоталітаризму й імперської захланності, проти таємної дипломатії, політичних технологій, маніпуляцій, проти спецслужб і їхніх спецпроектів, проти — в найширшому її розумінні — олігархії. Цей світ покинув ще один із тих — користуючись нещодавнім крилатим висловом російського президента Путіна — «забугорних аґентів», що їхні імена сподобилися найпочесніших чільних позицій у всіх без винятку ґебістських картотеках нашої частини світу. Інакше кажучи — один із бездоганних аґентів свободи, відкритості й альтернативності.

Це сталося в дуже невідповідний час. Відповідного часу для втрат узагалі не існує, це зрозуміло, але я про те, що він, його присутність були страшенно нам потрібні саме тепер. Комуністична Польща, в якій він діяв і яку з таким блиском завалив, була чимось на кшталт України сьогоднішньої — такі ж межовий цинізм влади і межове знахабніння силових структур, така ж зневага до власного народу та національних інтересів, така ж рабська узалежненість від Росії, перепрошую — СРСР. І коли вони громили його помешкання, труїли його собаку чи не допускали до лікування його тяжко хвору дружину, то все це надзвичайно легко впізнається тут і зараз, за вікном, у нашому сьогодні.

Але ще потрібнішим нам він буде завтра — коли ми почнемо всього цього позбуватися.