Судан: нафта та кров на благодатній землі

Найбільша на даний момент гуманітарна криза в світі розгортається у Західному Судані. Лише за найприблизнішими оцінками на грані виживання опинився мільйон чоловік, сотні тисяч стали біженцями. Загиблими тільки за останній рік вважаються 30 тисяч, але й ці дані, певне, занижені. Проте лише сьогодні світове співтовариство звернуло увагу на страждання людей, котрі тривають кілька десятків років, і з жахом з’ясувало, що допомогти їм не в змозі. І аж ніяк не всі причини об’єктивні. Річ у тому, що інтереси багатьох впливових і не дуже гравців переплелися навколо Судану, і жителі провінції Дарфур — на заході цієї країни — стали заручниками війни й великої політики.

Судан — найбільша за територією держава в Африці перебуває у стані перманентних воєн майже півстоліття. Точніше з 1956 року, коли країна проголосила незалежність. При цьому перспективи економічного відродження Судану експерти завжди оцінювали як дуже хороші. Надра багаті на нафту й золото, є і родюча земля. Проте громадянська війна, якій не видно кінця, зводить усі райдужні надії нанівець, і нині ця країна вважається чи не найбіднішою у регіоні.

Вплив центрального уряду в Хартумі поширюється далеко не на всю територію. Варто нагадати, як 1998 року по Судану було завдано удару американськими крилатими ракетами через те, що в країні нібито функціонувала «Аль-Каїда». Усама бін Ладен справді жив у Судані, але це було задовго до удару — на початку
90-х — і займався він не тероризмом, а фінансуванням економічних проектів.

Нинішній конфлікт у південних і західних районах Судану обумовлений не війною з тероризмом, а багатьма внутрішніми й зовнішніми чинниками. Міжнародні експерти звертають увагу на те, що в країні владу узурповано фактично купкою освічених арабів, вихідців із північних районів, що розташовані у долині Нілу. Маргіналізовані африканські племена на півдні й жителі-немусульмани становлять відповідно 60% і 30% від 35-мільйонного населення країни.

Складно сказати, де шукати витоки конфлікту, але частина дослідників називає першопричиною рішення хартумської влади в 80-ті роки ліквідувати систему адміністрування у регіонах, засновану на представництві від етнічних груп, і замінити її системою призначених із центру чиновників. Відтоді чітко намітився розкол країни на північних — «арабів» і південних — «чорних».

Варто зауважити: сама назва «Судан» походить від арабського «білад аль-судан», що перекладається як «країна людей із чорною шкірою». Чорношкірі жителі Дарфура стали на батьківщині людьми другого сорту, фактично рабами. Їхні соціальні й політичні потреби центр просто ігнорував. Ситуація ще погіршилася після 2 липня 1976 рік, коли повстанці, серед котрих були вихідці з півдня, спробували захопити столицю країни. Придушений путч став точкою відліку неоголошеної громадянської війни проти жителів Дарфура. За деякими оцінками, за останні 20 років війна забрала життя двох мільйонів чоловік, проте про суданську трагедію світ дізнається лише сьогодні.

Нескінченна війна

Що ж змусило згадати про Судан? 8 квітня виповнилося 10 років геноциду в Руанді. Тоді людство не змогло запобігти загибелі 800 тисяч чоловік. Цього дня генсек ООН Кофі Аннан і президент США Джордж Буш заговорили про Судан і вперше закликали світове співтовариство втрутитися. Цікаво, що 10 років тому саме Кофі Аннан очолював миротворчі операції Об’єднаних Націй, і зрозуміло, сьогодні йому вкрай неприємно, коли проводять паралелі між Дарфуром і Руандою. Але за всіх розбіжностей світове співтовариство й тоді, і нині відреагувало занадто пізно.

Конфлікт у Дарфурі активізувався у лютому 2003 року. Цьому передували насильні депортації суданською владою цілої низки племен і знищення їхніх сіл. Спочатку йшли мирні акції протесту чорношкірого населення провінції, котрі скаржилися на ігнорування центром їхніх прав, недофінансування соціальних програм тощо. Потім пішли силові акції, коли знедолені люди нападали на урядові установи й надісланих центром чиновників, грабували гуманітарні конвої.

Покласти кінець цим проявам бандитизму африканців були покликані загони арабського ополчення (їхні члени називають себе бійцями «Джанджавід»), котрі почали створюватися у регіонах, населених чорношкірими. Офіційний Хартум заперечує свою причетність до цих напіввійськових формувань, які, проте, за цілковитого потурання влади (а іноді за її підтримки) розгорнули в провінції широкомасштабні етнічні чистки.

Минулого тижня «Міжнародна амністія» опублікувала доповідь, де говориться: ополченці використовують масові й публічні згвалтування як зброю в конфлікті з неарабськими групами та племенами в провінції Дарфур. Захисту від насильства немає ніде — ані в таборах для біженців, ані в містах, заповнених солдатами регулярної армії, ані навіть у сусідньому Чаді, куди втекли вже кілька сотень тисяч суданців із Дарфура. Багато чорношкірих обрали місцем свого захисту піски безкрайньої Сахари, але й там їх можуть наздогнати суданські урядові війська, оснащені вертольотами. А гуманітарні місії доставити в такі райони продовольство, медикаменти й іншу необхідну допомогу практично не мають змоги.

Саме тому Об’єднані Нації зволікали всю весну, відповідаючи мовчанням на заклики втрутитися із боку низки країн, правозахисних організацій і навіть представників самої ООН у зоні конфлікту. До того ж у Нью-Йорку прикинули: мінімальний контингент «блакитних касок», необхідний для контролю над великими й важкодоступними районами півдня і заходу Судану, перевищує 20 тисяч чоловік. Таку армію зараз узяти нема звідки. До того ж на розгортання повномасштабної оонівської операції в Судані довгий час не давав згоду Хартум, вважаючи, що йому не потрібні посередники для розв’язання внутрішніх проблем.

…І невиразні
надії на світ

У останні два роки не стільки ООН, скільки регіональні африканські й панарабські організації (в основному, Африканський союз і Організація ісламської конференції), а також Чад вдавалися до спроб закінчити конфлікт миром. Проте посадити за один стіл представників уряду Судану й нелегітимних, на думку Хартума, повстанців півдня і заходу країни виявилося справою нелегкою. Офіційна влада Судану вбачає причини регіональних конфліктів усередині країни в діях місцевої радикальної ісламської опозиції, а також втручанні зовнішніх сил. Лише за останні місяці обвинувачення у підтримці повстанців Судан висловив сусідньому Чаду, Еритреї і навіть Ізраїлю разом із Німеччиною.

І взагалі, на думку суданських офіційних представників, ООН та інші міжнародні організації згущують фарби, подаючи все, що відбувається в їхній країні, як етнічні чистки й геноцид. Хартум не визнає, що його політика стосовно регіонів стала причиною конфлікту. Відповідно до суданської версії, варто подивитися глибше в історію, аби зрозуміти: протистояння, приміром, між кочівниками, котрі живуть на краю Сахари, і розвиненішими племенами хліборобів існувало споконвічно.

Нині воно загострилося через відсутність достатньої кількості води й родючих земель, щорічного зростання самої пустелі й інших об’єктивних чинників. Судан також заперечує, що не приділяв розвитку цих районів належної уваги чи перешкоджав наданню допомоги. Принаймні, останнім часом у Дарфурі й Південному Судані перебували представники практично всіх значних міжнародних організацій, котрі не змогли переконати міжнародне співтовариство направити в регіон стільки допомоги, скільки буде необхідно для запобігання гуманітарній катастрофі й голоду.

Судан наполягає також на тому, що впродовж усього минулого року докладав зусиль для припинення конфлікту. І як результат — із вересня минулого року, коли було підписано першу угоду про припинення вогню, широкомасштабні бойові дії між повстанцями й урядовими військами не ведуться. (Хоча порушення режиму припинення вогню і дрібні сутички відбуваються постійно.)

Стосовно загонів «Джанджавіду», котрі в основному й відповідальні за атаки на мирне населення, Хартум не може відповідати за їхню діяльність, бо взагалі не уявляє, хто їх контролює. У червні президент Судану доктор Ахмед Омер Хассан Аль-Башир закликав до роззброєння всіх незаконних формувань у зоні конфлікту, включаючи й арабське ополчення, і повстанців. Наприкінці червня — початку липня Хартум сам подав план надзвичайних заходів із наведення порядку в Дарфурі протягом 90 днів і ввів у регіон додатково 6 тисяч поліцейських.

Останній раз перемир’я у Дарфурі терміном на 45 днів було досягнуто 8 квітня. Спроби продовжити його минулого тижня провалилися, як вважають у Хартумі, саме через те, що світове співтовариство подало «неправильні сигнали» дарфурським повстанцям із «Армії визволення Судану» та «Руху за справедливість і рівність», котрі сподівалися: під тиском США й ООН Судан піде на задоволення усіх їхніх вимог. Отже, війна триває, але й надії на мир не зникли.

Велика війна в тіні гуманітарної катастрофи

Здавалося б, для США ситуація у Судані — зручний випадок проявити свою «високу мораль» у розв’язанні регіонального конфлікту й не нарватися на осуд світовим співтовариством, як у випадку з Іраком. Утім, дивно, але питання про повномасштабну (й можливо навіть збройну) міжнародну інтервенцію у Судан на порядку денному не стоїть. І ООН, і США, і Європа поки що обмежуються усними зауваженнями й погрозами на адресу Хартума, на які той відповідає повторенням вище наведених фактів і аргументів.

Усе тому, що ситуація в Дарфурі — лише надводна частина айсберга (зате на даний момент найпомітніша) набагато більшої брили протиріч і інтриг, які розгортаються навколо Судану. Причина банальна — нафта, виявлена в надрах країни лише наприкінці дев’яностих, коли громадянська війна в країні йшла вже повним ходом. Виявлення енергосировини лише підлило масла в вогонь. І якщо ООН пояснює убивства мирних людей расовою і релігійною ворожістю, а Судан — давніми протиріччями кочівників і хліборобів, вірити кожному з них можна лише на третину.

Саме нафта стала причиною того, що суданські війська й ополченці зганяють мирних чорношкірих хліборобів із рідних земель, а повстанці ведуть війну не стільки за права чорношкірих, скільки за контроль над районами, де може бути нафта. Саме нафта, яку Судан уперше продав на світовому ринку 1999 року, дозволила Хартуму розпочати закупівлі нової зброї для своєї армії, включаючи вертольоти й винищувачі. Постачальником літаків
МіГ-29, до речі, є Росія. 20 липня росіяни заявили про намір найближчим часом (і що важливо — на півроку раніше терміну) завершити поставку останніх двох із 12 літаків, закуплених Суданом за контрактом 2001 року.

Цікаво, що серед країн, які вже розробляють суданські родовища нафти — Китай, Індія, Малайзія. Західні компанії чекають нормалізації ситуації у країні або ж домовленостей про те, хто контролюватиме нафтові родовища. У тіні Дарфурської кризи залишилося непомітним підписання в травні в Найваші (Кенія) рамкового договору про мир між суданським урядом і керівниками повстанців півдня країни із Суданського народного визвольного руху. (Цікаво, що в цьому договорі жодного слова немає про Дарфур, а дарфурські угруповання «Армії визволення Судану» та «Руху за справедливість і рівність» узагалі були виключені з цих переговорів, саме тому, що з жителями півдня виявилося легше домовитися про поділ нафтоносних районів на трьох спірних територіях — Обейди, Нубійських гір і Південного Блакитного Нілу. За однією із версій, Дарфурську кризу якраз було ініційовано на початку 2003 року з метою зриву цих домовленостей.)

Дивно, але з жителями півдня влада в Хартумі виявилася куди згідливішою. Регіону запропоновано найширшу автономію і навіть право створити перехідний уряд, котрий через шість років може провести референдум про майбутній політичний статус цієї території, що вже отримала назву «Новий Судан». Йтися може або про перехід до федеральних відносин із центром, або про цілковиту незалежність. Передбачається, влада Нового Судану сама збиратиме податки й уже надрукувала власні гроші — фунти.

США вже заявили, що бачать «Найвашську модель» прийнятною основою для розв’язання і дарфурської проблеми, проте не наполягають на цьому. Цікаво, що до кенійських переговорів про «Новий Судан» США мали безпосередній стосунок. Певне, саме ця частина країни стане зоною інтересів західних держав і їхній нафтокомпаній, тоді як північ залишиться під контролем Китаю, Індії і Малайзії.

На закінчення зазначимо лише: уже наступного року обсяг видобування нафти в Судані має досягти 500 тисяч барелей на день, а відповідно до новітніх американських досліджень у найближчий рік-два саме Судан стане місцем нової нафтової лихоманки. Криза в Дарфурі хоча й може відсунути її початок, але з іншого боку — залишається дуже зручним приводом для того, аби не виключити ймовірність використання «іракського сценарію» і стосовно Судану — у разі, якщо Хартум раптом вирішить грати не за запропонованими йому правилами.