ОЛЕКСАНДР РОДНЯНСЬКИЙ: «УКРАЇНСЬКЕ ТБ БУДЕ ЧАСТИНОЮ МІЖНАРОДНИХ ІНДУСТРІАЛЬНИХ КОНТЕКСТІВ»

В епоху бурхливого дроблення імперії на самостійні князівства, коли не сформована ще національна самосвідомість загалу раділа п’янкому духу свободи, здавалося, що варто тільки приставити до слова «Батьківщина» епітет «незалежна» — і всі ми побачимо «небо в алмазах». Розмінявши кілька років тому другий десяток незалежного існування, ми бачимо небо — глибоке, рідне, зоряне, лише з діамантами й досі туго. Та й справді, ніщо не робиться за помахом чарівної палички. І тут є підстави для розмірковувань у різних сферах діяльності. Телебачення, через яке ламаються списи, б’ються капітали, плетуться інтриги, — одна з них.

Першими кроками у національному самовизначенні було вольове відключення 50-мільйонної аудиторії від російських, колишніх центральних, каналів, що мимоволі змушувало більшість глядачів, які шукали інтелектуальну поживу в «ящику», дивитися і навіть намагатися любити власне ТБ. І треба сказати, що на цій ниві були серйозні досягнення. Одним із пріоритетних, прихильно зустрінутих глядачем, був канал «1+1», створений міцною професійною командою на чолі з Олександром Роднянським. Відомий режисер, володар сили-силенної нагород найпрестижніших міжнародних кінооглядів, двічі номінант «Оскара», ставши успішним продюсером, зробив серйозну заявку на створення загальнонаціонального каналу, із пріоритетом української мови й українського менталітету. Власні програми, одна за одною з’являючись у ефірі, були різними за стилем і рівнем майстерності їхніх творців, але викликали незмінний інтерес у глядачів і запеклі суперечки.

Із червня 2002 року Олександр Роднянський, залишаючись співвласником каналу «1+1», очолив у суміжній державі один із найуспішніших нових каналів — СТС. Він серйозно збільшив частку цього каналу за минулі півтора року. У лютому 2004-го рада директорів SFC, співголовами якої є Ханс-Хольгер Альбрехт (MTG) і Петро Авeн (Альфа-банк), призначив Роднянського президентом Story First Communicatioms.

А українське ТБ, не повернувши в ефір російські канали в повному обсязі, заповнило свій його програмами, придбаними на смак українських менеджерів, і серіалами. Саме про глобалізм на ТБ ми повели розмову з Олександром Роднянським, якому доля українського ТБ небайдужа.

— Олександре Єфимовичу, те, що пропонується усіма без винятку українськими каналами — якийсь усереднений продукт, частіше чужого виробництва. Насувається глобалізація ТБ? Чи взагалі існуватиме поняття національне телебачення?

— Давайте спочатку розберемося, що таке телебачення сьогодні. З одного боку, це не більш ніж рефлекс. Рефлекс процесів глобальних і важливих, які включають і громадські, і політичні, і культурні течії. Телебачення звично називають «відбитком» того, що відбувається в суспільстві в цілому. З іншого боку, я вірю в те, що телебачення безпосередньо є постановником тієї реальності, у якій ми всі перебуваємо. Дуже невелика кількість людей — не більш як 4% — здатна відрізнити реальність справжню від реальності телевізійної. Велика частина аудиторії живе, якщо хочете, у телеемпіричній реальності. Це означає, якщо телебачення не говорить про певні процеси чи факти, то вони просто не існують. Тут доречна фраза одного з моїх друзів: «Якщо ми не повідомили, що Сомалі бомбили, отже, Сомалі не бомбили». Якщо ми не кажемо, що країна Сомалі є як така на карті, то для телеглядачів в Україні її немає. Інакше кажучи, телебачення відповідає як за моделювання того типу реальності, який буде надзвичайно комфортним для суспільства, так і за рефлекс реальності існуючої. Подвійне і досить складне завдання. Ми ж звично розглядаємо телебачення з точки зору радянської ідеологічної машини, яка формує громадську думку. Як інструмент, здатний тією чи іншою мірою позитивно чи негативно впливати на важливі для політичної еліти системи координат.

— А сьогодні ця функція не властива ТБ, ви її виключаєте?

— Ні, я дивлюся на неї значно ширше. Це для мене — постановка реальності, де не важливі персоналії чи прізвища людей, котрі сьогодні визначають обличчя української політики. Мені важлива сума контекстів, політичне співвідношення цих людей і політичних груп. Сума цих контекстів, привнесених в уми людей, котрі живуть у нашій країні. Оскільки вона визначатиме ту реальність, яка може скластися. Свого часу політичною елітою була розроблена концепція Української держави, що передбачала серед сили-силенної характеристик ще й наявність специфічного національного телевізійного процесу, який безпосередньо відбивав інтереси своєї культури, свого народу. Тому ми, виходячи з природно сформованого і настільки успішного в Східній Європі принципу моделювання незалежної держави, припускали, що телебачення під назвою «1+1» стане необхідним елементом нового проекту під назвою «Україна» — незалежної, європейської, ринкової, ліберальної, із західною системою цінностей держави, чимось схожої на Польщу, а чимось — на Чехію чи Німеччину. Держави з популярним власним телебаченням, власними журналістами, новинами, шоу і серіалами всіх жанрів.

Однак ми зіткнулися з тією ж проблемою, із якою зіткнулося суспільство в цілому. Як ідея української державності вимагає досить тривалого часу для того, щоб дозріти в умах багатьох мільйонів, так, мабуть, вона вимагає величезних зусиль інтелектуалів, і насамперед еліти, для артикулювання основних характеристик бренду під назвою Україна. І тільки в цьому разі українське телебачення могло б стати однією з цих характеристик. Цього не сталося. Проект країни не був детально розроблений і запропонований до громадської дискусії. Не було знайдено об’єднуючі майже 50 мільйонів дуже різних людей стратегічні принципи. Не було створено спільну міфологію. І не спроекційовано майбутній стан країни, суспільства і громадян через 5, 10, 20 і тим більше 50 років. Відповідно, українське телебачення не стало майданчиком діалогу і дискусії всіх еліт і суспільних груп, привселюдно не виявило протиріччя і не забезпечило співробітництво. Свою роль зіграла інерція загального розвитку всього пострадянського простору. Простору, в якому російські медіа, що успадкували від колишніх часів не лише професійні та технологічні ресурси, а й сформовану державну міфологію (сьогодні — швидше ідеологію), здобули вирішальну перевагу. Ми потрапили в ситуацію, коли українське телебачення як чинник національного розвитку виявилося в країні телебаченням «нішевим», — тобто таким, що висловлює інтереси не суспільства в цілому, а якоїсь його частини, нехай дуже великої. «Нішевим» — тобто не затребуваним тією частиною глядачів, які можуть погоджуватися чи не погоджуватися з окремими висловлюваннями, конкретними журналістами, спірними позиціями, але, безумовно, очікують від свого телебачення головного — нового погляду на нові суспільно-політичні і культурні процеси, нових відповідей на запитання нового часу.

Знаєте, що сьогодні в прайм-таймі українського телебачення? Як ми відповідаємо на виклик часу? У прайм-таймі українського телебачення — проекти, програми чи серіали, як правило, зроблені не в Україні. Не було б програми «Вікна», телеканал «Новий» мав би удвічі меншу аудиторію. Програма ця не є предметом культурного українського побуту, та й просто культурного побуту. Але, мабуть, відповідає глядацьким запитам. Якби на «1+1» не було кількох щоденних документальних передач і авторських ток-шоу з нашими провідними журналістами, було б узагалі сумно. І хоча в Україні ці проекти затребувані, їхні рейтингові показники непорівнянні з неймовірним успіхом російських телесеріалів. Сила-силенна серіалів, які за характером подій, що там відбуваються, дійових осіб, начебто б не мають стосунку до України. Однак вони викликають величезний інтерес, а отже — й ідентифікацію з певними героями. Відбувається моделювання нових життєвих процесів мовою, що є універсальною для пострадянського простору і яка досі залишається культурним кодом. І ми, всі журналісти і продюсери, політики від влади й опозиції, інтелектуальна еліта — всі ті, хто відповідальний за створення нової системи координат і нової соціальної моделі — певної соціальної перспективи, в яку мусять спроектувати себе громадяни нової України, — не запропонували альтернативи. А в жорсткій конкурентній ринковій боротьбі всі канали змушені реагувати на запити аудиторії і пропонувати очікуване. Чи різниться сьогодні український глядач у своїх смаках від глядача російського? Подивіться на список серіалів, які посідають перші місця в російських рейтингах — він не дуже різниться від українських. Але хіба тільки телебачення цьому причина?

— Ми дійшли до того, що український глядач все одно дивиться російські програми, але в тому вигляді, який пропонує український менеджер. Може, має сенс повністю транслювати російські канали?

— Ні. Український глядач за останні 10 років уже чітко сформулював для себе, що його життя і майбутнє дітей, сім’ї, країни в цілому вирішується в Україні і, відповідно, стежить за подіями, що відбуваються в Москві, у Росії, далеко не в першу чергу. Новини — інформаційна тканина телевізійних каналів — принципово важливі для українського глядача. Свого часу я був прибічником досить рішучих протекціоністських заходів стосовно нашого телебачення. Мені здавалося необхідним не лише відключення російських каналів і створення особливих умов росту для каналів наших, а й відмова від практики ретрансляції російських каналів у вигляді спільних підприємств. Це, без сумніву, змінило б характер розвитку вітчизняного телебачення, котре опинилося в ситуації явно програшній. Через непорівнянність фінансових, професійних і технологічних ресурсів. Але вже пізно про це казати. Спроби волюнтаристськи вплинути на об’єктивну реальність — від змін у законодавстві, що стосуються реклами, до наказів про термінове переведення всіх теле- і радіоканалів країни на українську мову (на тринадцятому році незалежності) — не допоможуть. Тільки наявність повноцінної концепції розвитку національного медіа-простору, що є частиною концепції значно ширшої і важливішої — зрозумілого для громадян проекту розвитку країни, — можуть поступово змінити сьогоднішній стан справ. А сьогодні українські канали сформовані стосовно російських каналів за мережним принципом. Це означає, що частина ефірного часу дається для своїх новин і ток-шоу з нашими українськими персонажами, політиками, акторами, митцями тощо, а значно більша частина ефірного часу — це так зване універсальне програмування: російські серіали, американські блокбастери, російські ж розважальні формати.

— Чи є специфіка у виробництві українських розважальних програм?

— На даному етапі вона не проглядається. Якщо, припустимо, демонструється серіал на основі подій російської історії і він має великій успіх, то чи матиме успіх серіал, зроблений на матеріалі з історії української? Можливо. Але навряд чи успіх буде ще більшим. Чи буде це цікаво російському глядачу? Можливо, але сумнівів багато. Дивляться не в силу політичних мотивів, а завдяки драматичним колізіям і наявності об’ємних характерів. І, звісно, впізнаваності нових життєвих контекстів і нових героїв. Контекстів і героїв, ідентифікованих як «свої». І, судячи з глядацької реакції, російські серіали й актори — свої. Це важливо. Є багато інших прикладів. Скажімо, бельгійське телебачення: багато бельгійських інформаційних програм і ще більше розважальних французьких. Все, про що ми говоримо, зводиться до одного. Коли в Україні стане вигідно робити тисячу годин серіалів, як сьогодні в Росії, вони негайно з’являться. Чи відрізнятимуться вони принципово в погляді на реальність від російських — ось головне питання.

— Це все, безумовно, логічно. Але ваша логіка побудована на дуже грамотному бізнесовому підході. І тільки. Виходить, ми 10 років даремно боролися за самостійність. Може, усе ж потрібно шукати свій шлях, не вливаючись у загальний казан?

— Для мене така постановка питання в цілому неприйнятна. Бізнес — це ж не тільки отримання фінансових результатів з економічної діяльності. Бізнес — це більш-менш справедливий інструмент влаштування суспільства, котрий приносить ідею конкуренції, ідею реалізації чи самореалізації талановитих людей, ідею якісного задоволення людських потреб. І якби керувалися критеріями бізнесу, а не задовольнялися ритуальними балачками на теми духовного виховання, мені здається, було б більше сенсу. Не можна робити бездарні телевізійні проекти і виправдувати їхнє існування позателевізійними критеріями. Не можна конкурувати з російським ринком силою — він сьогодні вдев’ятеро перевищує український. Телебачення — це найсерйозніша індустрія, у якій все побудовано на фінансових можливостях і економічній доцільності. Якщо держава не здатна забезпечувати гідне функціонування державного телебачення, то український ринок, який є єдиним джерелом існування недержавних каналів, не в змозі дати їм можливість на рівних конкурувати з російським ринком. Це не те щоб логічно, це — правило життя. Звісно, можна заявити, що телебачення в Україні неукраїнське, і запропонувати запровадити квоти. Не допоможе. У Росії немає квот на неросійські програми, бо нецікаво дивитися російському глядачу іноземні серіали і фільми. Які можуть бути квоти? Це — антиринковий й антиглядацький захід. Глядач хоче дивитися російські серіали і знайде спосіб домогтися свого. А ми знову зіткнемося з необхідністю запропонувати альтернативу. Це ринок — поганий він чи хороший. Народження незалежної держави ще не означає створення незалежного ринку. У світі понад 200 держав і не більш як півтора десятки незалежних медіа-ринків.

— В Україні достатня кількість людей, які займаються ЗМІ, обвинувачують вас у тому, що, очоливши СТС, ви змінили відстоювання інтересів національного телебачення на просування в ефір глобального мережного телебачення. Яка у вас позиція насправді?

— Тут плутанина, пов’язана зі звичною для України ізольованістю від міжнародних контекстів, у тому числі й телевізійних. Не існує такого конфлікту. Він лише в умах вузькомислячих людей. Це плоске уявлення про величезний світ незвичних ідей, яскравих особистостей, великих грошей і фантастичних проектів, що являє собою сучасний медіа-ринок. І моя позиція ніколи не змінювалася — я хотів би бачити українське телебачення, як і всю Україну в цілому, специфічною і невід’ємною частиною міжнародних контекстів. Я сподівався і сподіваюся на перемогу здорового глузду й економічно мотивованих критеріїв у медіа, як і в країні в цілому. Я опирався й опиратимусь спробам видавати бажане за дійсне й таким чином нав’язувати ідеологічні рамки вільному ринку. Поважаю ідею відповідальності перед суспільством та аудиторією і підтримую ідею створення суспільного телебачення. Захищаю права акціонерів і власників, усіх приватних засобів масової інформації в країні — це аксіома. І дію в логіці розвитку кожного проекту, за який відповідаю згідно з його конкретними цілями і стратегією росту. Так я завжди вважав, що «1+1» мусить залишатися українським каналом, здатним реалізуватися насамперед в Україні, він і мусить відповідати на запитання українців, що виникають щодня й щогодини. Саме тому у нас дуже сильні новини і велика кількість авторських журналістських програм. Саме тому в ефірі були десятки тисяч годин західних серіалів і тисячі фільмів, дубльованих чудовою українською мовою. Саме тому «1+1» став в Україні піонером у всіх сучасних жанрах: перші дебатні шоу, перші «ночі» виборів і подієві «марафони», перший успішний телесеріал із впізнаваними реаліями нашого сучасного життя — «День народження Буржуя», перше масштабне форматне шоу «Перший мільйон», документальні серіали про Шевченка, «Україна. 10 років Незалежності», «Війна. Український рахунок». По-справжньому популярні власні ведучі О.Герасим’юк, А.Мазур, Ю.Макаров, В.Піховшек, Г.Безулик, Л.Добровольська, О.Терещенко, А.Борсюк, С.Полховський, Є.Зінченко. Звісно, я називаю тільки удачі — але йдеться про мою позицію щодо вигляду «1+1». Вигляду, який змінювався і змінюється як зі зміною глядацьких уподобань, так і з огляду на суспільну ситуацію. Але не змінився в головному — у прихильності до українського бренду. З точки зору правил гри, це приватне підприємство, це бізнес, який мусить бути фінансово успішним. І тому в ефірі «1+1» і російські серіали, і американські блокбастери. Мені теж бувають незрозумілі уподобання масової аудиторії. Але я не маю права ними нехтувати. Я не займаюся політикою за допомогою медіа, а створюю і розвиваю проекти. Дуже несхожі між собою проекти, але дуже зв’язані базовими принципами — креативні, лідерські, фінансово прозорі, організаційно гнучкі. І тому «1+1» — український (!) канал, лідер ринку; СТС — телеканал, що найбільш динамічно розвивається у Росії, Story First — найперспективніший медіа-інвестор у Східній Європі.