ДЖАРИЛГАЦЬКА ЗАТОКА: МОРЕ, ОСТРОВИ Й… «АБОРИГЕНИ»

У той час, коли курортники покидають південь, перевдягаючись у робочі лати, у Скадовську ще актуальні купальники. Відпочивати тут можна до жовтня, хлюпаючись у 30-градусній Джарилгацькій затоці. О цій порі море (з боку острова Джарилгач) навіть спокійніше й прозоріше, ніж улітку, і ще привабливіше, ніж у рекламі про Багами.

Тутешній клімат особливо сприятливий для оздоровлення дітей. Щороку з усієї України, з Росії, Литви й Латвії везуть сюди малюків, яким діагностували ексудативний діатез, рахіт, недокрів’я, алергію, хронічний тонзиліт, захворювання органів дихання, неврози, гіповітаміноз, відставання у фізичному розвитку. Дихати морським повітрям, насиченим йодисто-бромистими сполуками, приїздять чорнобильці. А мінеральні води, виявлені у Скадовській медичній зоні, показані при гастритах, хронічних колітах, секреторній недостатності, хворобах опорно-рухового апарату та нервової системи. Місця у 150 санаторіях традиційно розкуповуються ще до Нового року.

Нині цей унікальний дитячий курорт, рівного якому за лікувальними властивостями немає в усій Європі, — укотре вже! — під загрозою знищення.

Курорт — у жертву рисосіянню?

Загибель Джарилгацької затоки була запланована інститутом «Укрдіпроводгосп» та Мінводгоспом України ще в 1967 році. У проектному завданні Краснознам’янської зрошувальної системи сказано: «В связи с сплошным рисосеянием в Приморской зоне потребуется радикальная защита крупних населенных пунктов ... с ликвидацией курортной зоны (виділено автором. — Д.А.) на Черноморском побережье и защита 32 мелких населенных пунктов в зоне рисосеяния». Який сенс був у тому, щоб замість традиційної пшениці і кавунів сіяти примхливий заморський рис і заради нього пожертвувати унікальним дитячим курортом колись усесоюзного значення, і досі залишається загадкою. Адже навіть у «зоряний час» рисосіяння, коли практично все узбережжя пустили під рисові чеки, лікувальні та оздоровчі заклади Скадовського району давали прибутку майже вдесятеро більше, ніж рис.

Наприкінці 60-х у Приморській зоні розпочалося рисосіяння методом затоплення. Поблизу моря і пляжів з весни до осені стояла вода у рисових чеках. П’ять-шість разів за літо її скидали у напівзакриту мілководну затоку (така технологія вирощування цієї культури) разом з намулом і — найстрашніше! — із рештками пестицидів, гербіцидів і міндобрив. Літаки розтрушували пестициди над рисовими чеками, вітер відносив отруйний дощ на піонерські табори й санаторії. Врешті-решт сталося підтоплення 32 містечок і сіл. А вже у 1977 році води Джарилгацької затоки були неприпустимо опріснені й отруєні хімікатами та солями важких металів... Вирощений рис також містив у собі шкідливі речовини, ним годували дітей у дитячих садках та санаторіях, його продавали в магазинах.

Один раз екологічну катастрофу зупинили...

Це тривало понад 20 років — авіахімобробки, майже восьмиразове перевантаження пестицидами площ під рисом (25—30 кг/га за норми 4,4 кг/га)... Поки в Джарилгацькій затоці не вибухнула екологічна катастрофа. Сильні шторми збурили отруйні нашарування. І в липні 1989 року вміст отруйних речовин у морській воді перевищив усі «норми», встановлені Міністерством охорони здоров’я України. Ще кілька років по тому були закриті пляжі, загинули майже всі «мешканці» затоки: краби, камбала, бички, креветки — залишилися самі медузи.

На той час на берегах отруєної затоки виросло покоління молодих людей, які почали одружуватися й народжувати дітей із жахливими вродженими вадами. Зросла у кілька разів захворюваність, дитяча смертність.

Ще наприкінці 70-х, коли на теренах СРСР ніхто й не чув про громадські організації, дві лікарки — Лідія Гук та Оксана Білинська — створили в Скадовську екологічне товариство «Джарилгач», до якого залучили медиків, учителів, інженерів, журналістів. Вони зуміли переконати провідні науково-дослідні інститути України й Академію наук СРСР провести дослідження затоки й усієї курортної зони. Десятки вчених приїздили до Скадовська — геологи, спеціалісти рибного господарства, інженерної геодезії, гідрології, медицини, економіки — з Одеси, Києва й Москви. Інститутські лабораторії проводили альтернативні аналізи води й грунту (на районну та обласну санепідемстанції тодішня влада чинила тиск). Незалежні дослідження підтвердили: місцева влада довгий час приховувала від скадовчан масштаби екологічної катастрофи. Маленьке екологічне товариство «Джарилгач» зуміло підняти на боротьбу за врятування затоки й дитячого курорту десятки тисяч людей у всій Україні.

Кілька років поспіль безупинно йшли листи до місцевої влади, до ЦК КПУ та ЦК КПРС, до Верховних Рад України та СРСР, учені й журналісти виступали в ЗМІ, кіностудія «Укртелефільм» випустила документальну стрічку «Підземні води», у якій автори Алла Тютюнник та Василь Вітер проаналізували наслідки катастрофи. Громадські активісти об’їхали з кінострічкою узбережжя Джарилгацької затоки, проводили в селах і містах обговорення, збирали підписи, знову слали листи до Києва та Москви.

Врешті-решт у 1990 році Міністерство охорони навколишнього середовища та Міністерство охорони здоров’я прийняли рішення про заборону обробляти отрутохімікатами за допомогою авіації посіви біля узбережжя. Згодом було заборонено скидати отруєну воду з рисових полів у затоку. Оскільки більш сучасні й безпечні технології вирощування рису дуже затратні, деякі господарства взагалі відмовилися від рисосіяння й повернулися до традиційних культур — кавунів та соняшнику. Загалом площі рисосівозмін зменшилися учетверо, посилився контроль за скидами поливної води, врешті-решт було припинено застосування пестицидів. У районній газеті двічі на місяць друкувалися результати аналізів води в затоці — забрудненість пестицидами поступово зменшувалася.

І затока почала видужувати: зросла насиченість води солями брому та йоду, побільшало рослин, з’явилися риби, краби та креветки. І туристи та курортники повернулися до Скадовська.

«Аборигени» знаходять покинуті жертовники

А минулого літа до активістки товариства «Джарилгач» і голови Суспільної служби України (далі — ССУ) Лідії Гук зателефонували рибалки. Вони були занепокоєні тим, що в затоці несподівано зникли краби, помітно поменшало креветок та бичків. Рибалки пригадували: те саме коїлося 13 років тому. Невдовзі забили на сполох дачники: над рисовими полями поблизу їхніх садиб кружляли літаки. А для чого ще літакам-«кукурузникам» підніматися в небо, як не для хімобробки? Тож ССУ разом з екотовариством «Джарилгач» почали розслідування.

З’ясувалося: за останні три роки площі рисосіяння в Скадовському районі зросли. У водоохоронній зоні знову застосовуються пестициди (акт комісії у складі представників райдержекоінспекції, райСЕС та головного гідротехніка дослідницької станції рису УААН від 5 серпня 2002 року) всупереч природоохоронному законодавству.

«Технологію, застосовану на дослідницькій станції рису УААН (далі — ДС рису УААН), визначають як малопестицидну, — розповідає Лідія Ларіонівна. — Обласна СЕС звітує, що отрутохімікати не перевищують норму. Але тут до СЕС виникають питання. Чому раніше забір води проводився у 14 точках, а тепер — лише у чотирьох? Чому в лабораторії шукають лише ті хімікати, які подані у звіті власниками рисових полів, а проби на інші не роблять? Ми не можемо вірити на слово людям, які свого часу занапастили курорт». Власники полів не бажають іти на контакт з екологами, ігноруючи «круглі столи», семінари, на які їх постійно запрошують. Із лютого немає відповіді директора ДС рису УААН Анатолія Ванцовського на запит недержавних організацій (далі — НДО) про погодження нової технології вирощування рису в Скадовській медичній зоні.

«Нова технологія має бути безскидна і безгербіцидна, — пояснює голова екотовариства «Джарилгач» Оксана Білинська. — Натомість є свідчення комісії, що гербіциди використовували не тільки у двокілометровій зоні, а й буквально на самому березі моря, поруч із дитячими оздоровчими таборами. Рис на Херсонщині не росте без гербіцидів. Куди дівають насичену гербіцидами поливну воду з полів? Адже за технологією її потрібно скидати, але — куди?».

Прихильники рисосіяння стверджують, що вода нібито випаровується і в затоку не потрапляє. Ми легко перевірили це на полях місцевості Цукур. Аби вода з рисового поля справді випарувалася за термін, передбачений технологією, її товща не повинна перевищувати 12 см. Заміри екологів показали всі 50 см! Рис, між тим, стоїть густий і обважнілий від зерен. «У воді не росте очерет — перша ознака того, що поля труїли», — зазначають екологи. Тож яким чином ця отруєна вода зникає з полів?

Аби дізнатися, чому в Джарилгацькій затоці гинуть рослини і інша живність, а відпочивальники усе частіше скаржаться на алергію, товариство «Джарилгач», Херсонський обласний фонд милосердя та здоров’я і місцева газета «Вгору» вирішили організувати незалежний забір води для аналізу.

Лідія Гук, яка все життя пропрацювала лікарем районної санстанції, проконсультувала, як це робиться. Зібрали комісію, воду набирали у спеціальну скляну тару, яку потім опечатували, залишаючи на ній усі необхідні позначки, підписи й печатки. Поки добровольці обходили рисові чеки, скидний канал і пляжні зони, я запитувала приїжджих, чи змінилося щось у затоці. І туристи, й місцеві мешканці наголошували: вода у цьому році значно брудніша, майже зникли зграйки дрібної риби. На самому березі ми натрапили на мертвого дельфіна. Нарешті, склавши акт про забір води у сімох точках, ми відвезли її в Херсонську обласну санепідстанцію.

Але завідуючий токсикологічною лабораторією Іван Михайлович Кирпа, почувши, звідки проби, відмовився робити аналіз: «Ми й так постійно беремо аналізи води, там усе гаразд». Один із його аргументів був такий: при заборі води необхідна присутність представника СЕС, станції захисту рослин та державної екологічної служби. Представник громадської організації може бути присутній теж — за бажанням. На прохання президента Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я Алли Тютюнник надати вже зроблені нинішнього літа аналізи СЕС, Іван Михайлович порадив звернутися до облдержадміністрації: мовляв, без дозволу керівництва області він не може це зробити. Дивно, адже в 1988 — 1992 роках екологісти такі аналізи отримували щотижня й друкували в районній газеті «Чорноморець»... А тоді ж іще й указів Президента України «Про заходи по забезпеченню конституційних прав громадян на звернення» від 19 березня 1997 року та «Про додаткові заходи по забезпеченню відкритості діяльності органів державної влади» від 31 липня 2002 року...

Алла Тютюнник зателефонувала в лабораторію Одеського науково-дослідного інституту гідрології, але там відповіли, що такі аналізи не роблять. Телефони лабораторії Одеської державної інспекції охорони Чорного моря не відповідали взагалі. Нарешті, звернулися до лабораторії Херсонської судмедекспертизи. Там відповіли, що дослідження проведуть, але потрібно заплатити по 117 грн. за кожну пробу. Проб було сім. Засмучені екологісти пішли збирати гроші... і писати заяви до держадміністрації та природоохоронної прокуратури. На їхню думку, бути такого не може, щоб громадяни, які щороку тратять гроші на оздоровлення в Скадовській курортній зоні, не мали можливості дізнатися, вона ще лікувальна чи вже отруйна.

Надія тільки на шведів?

Екологісти вважають: райським куточкам в Україні не вижити без статусу Національного природного парку. Острів Джарилгач разом із затокою утворює Джарилгацький природний комплекс. Згідно з Рамсарською конвенцією, він має велике міжнародне природоохоронне і наукове значення. Адже це частина природного ланцюжка сезонної міграції птахів у широтному напрямку, з Азії в Європу. 248 видів пернатих гніздиться тут, зимує, зупиняється під час перельоту. Нараховують не менше 15 видів ссавців. На острові мешкає 81 вид тварин, що занесені в Червону книгу України. Громадськість Скадовського району, районні та обласні владні структури вже п’ять років вимагають створення Національного природного парку на основі цього комплексу. Тоді й острів буде захищений, і затоку ніхто не посміє отруювати. У Мінекології вже нібито й проект цього парку розроблений...

Хоч як дивно, але й у такої благородної справи є свої противники. Вже багато років на острові ведеться штучне розведення мисливських тварин. Держоб’єднання «Херсонліс» без оцінки впливу на природний комплекс, без позитивного висновку держекоекспертизи практично робить з острова власні мисливські угіддя. І виступає категорично проти створення Національного природного парку.

Та скадовські природоохоронці не здаються: «Довелося написати звернення до шведського уряду. Там, напевно, цікавляться екологією, і змогли б інвестувати гроші у створення заповідника. Країни Скандинавії дбають, щоб їхні птахи поверталися з Азії додому. А якщо налякані пострілами з рушниць вони не відпочинуть на острові, то далі гинуть у морі. Лист готовий, залишилося передати послу Швеції».

Поки лікарі та екологи пишуть листи міністрам України і Швеції, пляжний сезон на острові переходить у полювальний, з кожним роком полишаючи все менше шансів червонокнижним тваринам та перелітним птахам. Поки природоохоронці разом із журналістами домагаються незалежної експертизи морської води, Джарилгацька затока хворіє. Влада продовжує ігнорувати застереження науковців. А вони стверджують: якщо так справи йтимуть і далі, за кілька років унікальну Джарилгацьку затоку спіткає екологічна катастрофа.