РОМАН КОФМАН: «ЗОРЯНИХ ГОДИН НЕ МОЖЕ БУТИ БАГАТО»

«Сто років тому у Кельні відбулося Нижньорейнське музичне свято. І вже тоді «Дев’ята» Бетховена стояла в програмі. Те, що преса писала тоді про диригента Франке Вюльнера, без жодних купюр можна процитувати ще раз — щодо сьогоднішнього українського диригента Романа Кофмана. І йому вдалося разом із симфонічним оркестром Української музичної академії ім. Чайковського, який складається виключно зі студентів, об’єднавши «відчуття, розмірковування та мистецтво, скерувати їх на виконання найвищої завершеності».

З рецензії Ганса Елмара Баха,
Bonner Rundsсhau (10.Х.2001 р.)

Ім’я диригента Романа Кофмана у знавців і цінителів музики вже давно асоціюється зі знаком творчої якості. Професор консерваторії, постійний запрошений диригент симфонічного оркестру Українського телебачення та радіо і Національного симфонічного оркестру, керівник Київського камерного оркестру, працював у Кореї, Польщі й багатьох інших країнах. Постійно гастролює, виступаючи на престижних сценах світу з музикантами, імена котрих давно вписано у всесвітній Золотий фонд. Ідейний натхненник і організатор серії концертів «Роман Кофман збирає друзів», який подарував незабутні години спілкування з високим мистецтвом Музики. Його час розписано, як у багатьох людей такого рангу, на роки наперед. Однак ось уже 21 рік він незмінний керівник студентського симфонічного оркестру Київської консерваторії, тепер Музичної академії, який нещодавно був учасником Бетховенського фестивалю в Бонні. Цей факт і послужив інформаційним приводом для нашої зустрічі, хоча я знаю і люблю сім’ю Романа Ісаковича з дитинства. Тоді майбутній відомий диригент був чудовим скрипалем і працював у симфонічному оркестрі з моєю мамою, теж скрипачкою. Колеги поважали його за віртуозний професіоналізм і любили за вміння бути душею компанії. Мама досі дбайливо зберігає його гумористичні вірші, написані з нагоди. А його дружина — красуня Ірина — була моїм першим і улюбленим учителем музики.

— Як сталося, що студентський симфонічний оркестр потрапив на такий форум. Ваше ім’я зіграло в цьому роль?

— Нескромно говорити, але зачіпка була така. Фестиваль, дуже престижний, проходить у Бонні, на батьківщині Бетховена. Організатори вирішили спробувати на кожен фестиваль запрошувати якийсь видатний молодіжний колектив, почали проводити маркетинг. І їм трапився запис 5-ї симфонії Сильвестрова у виконанні симфонічного студентського оркестру. Мені зателефонував музичний редактор Deutsche Welle, відрекомендувався, ми не були знайомі. «Чи правда, що це студентський оркестр?» — «Так, правда». — «Коли це було записано?» — «14 років тому». — «Нас дуже зацікавив запис. Як послухати цей колектив?» — «Лише в Києві». — «Ми прилетимо». Я почав із того, що поставив запис, адже прийшла нова молодь, пішла колишня. Потрібно було створювати колектив. Не думав поки що навіть робити відкритих концертів. У січні на один день прилетів послухати нас представник фестивалю, той самий музичний редактор. Зіграли йому
5-ту симфонію Бетховена, і він сказав, що цей оркестр поїде на фестиваль. І полетів собі. Через кілька днів зателефонував — усе затверджено. Dеutsche Welle — один зі спонсорів фестивалю. Не тільки інформаційний, а й фінансовий. Ми дізналися тоді ж, що наш концерт 8 жовтня. Одне прохання до нас було — грати не 5-ту симфонію Бетховена, а 9-ту. За всією життєвою логікою, мав би відмовитися, бо 9-та симфонія — одна з найскладніших партитур для симфонічних оркестрів, для диригентів. Та я погодився.

— Ви авантюрист?

— Якщо виводити походження цього слова від «пригода» — то так, безперечно. У нас воно має знак мінус. Не знаю, чому сказав «так»… І ми почали готуватися. Щоправда, поцікавився, як доберемося. Відповідь була — без проблем. Є ще один спонсор — Lufthansa, який вас привезе і відвезе.

— Результат, судячи з рецензій у німецьких газетах, відомий. Ваша власна оцінка?

— На душі дуже приємно. У рецензіях немає навіть нальоту фестивального телячого захоплення. Успіх цей — художній успіх, а не політичний. Оркестр нашої Академії у складі 91 особи грав після виступу оркестрів Віденської філармонії, Празької, Кельнського радіо, Гамбурзького, Штутгартського, квартету імені Бородіна, Лондонського камерного хору тощо. Ці колективи зіграли попередні 8 симфоній. На завершення ми зіграли 9-ту симфонію Бетховена разом із двома хорами — Боннським філармонійним і Боннської опери.

— Хлопці пережили такі зоряні години. Ми чудово знаємо ситуацію і перспективи музикантів у нашій країні. Що ви як педагог можете сказати з цього приводу?

— На жаль, зоряних годин не може бути багато. Одного разу, перекладаючи книги у своїй книжковій шафі, натрапив на «Повість про життя» Паустовського, яку читав дуже давно. Відкрилася сторінка про те, як у ранній юності йому довелося ночувати в стогу сіна. Він описує, як лежав, вдихаючи пахощі, було дуже світло, піднесено і сумно від того, що ні з ким розділити це відчуття. Смуток був світлий, автор знав, що ще будуть такі ночі, адже йому лише 17 років, — дожив до сімдесяти, та так і не довелося це повторити. Я оцінив цей абзац. Зоряні години тому й зоряні, а не земні. Земних багато, а зоряних мало. Звісно, для наших студентів це був зоряний час. Самооцінка і гордість за якість, яку вони показали, граючи в Бонні для обраної публіки, серйозної, обізнаної. Ці молоді люди взагалі пасинки у своїй країні. Якщо ця подія не відіграє практичної ролі у їхньому житті, то все одно відчуття причетності до високого, справжнього зігріватиме їх і допоможе вижити. У людини має бути уявлення про ідеал. Якщо цього немає, людина не живе, хоч би яку посаду вона обіймала і хоч би скільки у неї було кімнат у квартирі.

— Ви багато їздите по світу, працюєте з різними музикантами. Чи існують пріоритети у виборі програм та їхніх учасників?

— Пріоритет лише один — рівень. Люблю талановитих людей, молодих, якщо вони талановиті. Приятельські симпатії не впливають на вибір. Коло солістів, із якими працюю, дуже широке. Були б фінансові можливості, зробив би фестиваль «Кофман і його друзі-2» — не всі друзі брали участь у першому фестивалі. Зробив би ще один фестиваль — «Свої серед чужих». Я зустрічаю на концертах різних країн світу хлопців, які вийшли звідси. Олексія Гринчука, наприклад, не знають на території СНД, але він перший гобой Європи. Вони згодні приїхати за невеликий гонорар.

— Яким чином ви вибираєте програму?

— 1974 року Гідон Кремер сказав, що вибір програми — 70% удачі концерту. Це близько до істини. Намагався не грати того, що вимагають, але що не цікаве мені. Першим в Україні зміг організувати авторський концерт Альфреда Шнітке, перший повний авторський концерт Гії Канчелі, до того ж це був перший авторський концерт у його житті. Був першим виконавцем Сильвестрова, після чого мене запрошували в ЦК КПУ, але я нахабно відповідав, що не член партії і мене ніхто не має права викликати. Хочете поговорити — можемо зробити це в мене вдома чи в кав’ярні.

— Довго потім не виходили на сцену?

— До останнього десятиліття дуже рідко виходив на сцену. 20 років не мав свого оркестру.

— У вас щільний розклад. Які найближчі плани в Україні?

— Є рутинні плани — регулярні виступи з Київським камерним оркестром у філармонії. Є плани дуже цікаві, але вони під загрозою. Мене запросили на фестиваль «Гранди мистецтва». На нього запрошено найзнаменитішого кларнетиста світу Жору Файдмана, з яким ми працювали в Лейпцигу. Це унікальний артист, його отримати дуже важко. Зараз у цього фестивалю фінансова скрута. Дасть Бог, вирулить — запрошую на свято музики. Потім, у циклі «Всі симфонії Бетховена», який веде оркестр філармонії у цьому сезоні, 28 грудня гратиму 2-гу і 6-ту симфонії. Симфонічного оркестру в мене на Батьківщині немає. Та я не сумую. Зараз має бути концерт у Берні (Швейцарія) із Бернським оркестром, це мій 62-й оркестр. В основному запрошую вас на свої концерти десь в інших місцях.

— Що зараз відбувається з нашою музичною школою, яка вважалася донедавна однією з найкращих у світі?

— Сферу навчання, освіту слід різко відмежувати від затребуваності. Перше залежить від структури музичної освіти, від наявності кваліфікованих педагогів і талановитих дітей. Побутування музики і взагалі культури у нашому суспільстві різко відокремлене і залежить від загального рівня. Мистецтво нікому не належить, живе саме собою або в собі. Але загальний рівень культури дуже впливає на цю другу сферу, в якій підготовленому музикантові і жити далі. Перша в порядку. Звісно, від нас ідуть імена, люди, відбуваються хвилеподібні припливи, та закони залишаються. Гра студентського оркестру в Бонні свідчить про те, що вони підготовлені своїми педагогами, і жоден диригент без цього нічого не зробив би. Трагедії немає. Що стосується другої сфери — трагедії теж немає, але драма очевидна. Що таке культура? Є міська культура, є сільська, а є ще приміська культура — гігантська галузь. Коли з’явилися спідоли, касетні програвачі, людина заходила у вагон електрички і вмикала на повну потужність, щоб усі знали, що в неї це є. Досі є такі люди — це наші смаки, наше телебачення, тексти, диктори, відеоряд. Це гучномовець на Хрещатику, який горлає на повну потужність. І міські начальники думають, що роблять місто культурнішим. Насправді тут житлові будинки, у яких живуть люди. Майдан Незалежності, у якому поєдналися убогість задуму з убогістю виконання. Це зразок приміської культури. Був Скрябін, був Рахманінов і була «У самовара я и моя Маша» — це нормально. Причому «маш» було більше, ніж Скрябіних. «Самовари» і «маші» були в підсвідомості суспільства. Зараз немає поверхів у творчості. Кожен старається, як може, і кожен ставить власну культурну планку. Нещодавно читав книжечку про Раневську, вона сказала: «Краще сто разів сказати «жопа», ніж один раз — «духовність». Що це таке взагалі?.. А стан оркестрів катастрофічний.

— Для чоловіка головне — робота. Що для вас тил?

— Ну, те ж, що і на фронті. Тил у мене чудовий. Коли говорять, що у чоловіка головне — робота, то треба щоб він вчасно їв, мав випрасувану сорочку, щоб чекали ласкаві жіночі руки. У мене дивним чином поєдналося все перелічене з професійним тилом, точніше — авангардом. Моя дружина — найбільший музикант, у якого я вчився. Вона диригентом стала раніше, ніж я, хто отримав диригентський диплом у 35-річному віці. Я вчився в Сабліної Ірини Миколаївни і продовжую вчитися. Це взірець для наслідування. Щастя, коли під словом «тил» можна розуміти не тільки побут.

— Чи існує в сім’ї династія?

— Ні. Я перший музикант у сім’ї і моя дружина — також. Дочка у нас вийшла чудовим музикантом. І зять — музикант, у сім’ї чотири диригенти. За щільністю диригентів у нас перше місце. Але онук уже категорично відмовився навчатися музики, тричі пішов і сказав: «Мрію всі музичні інструменти зібрати разом і потрощити». На цьому його музична кар’єра скінчилася.

— Романе Ісаковичу, а як же вірші?

— Музика моє хобі. Справжня справа — література. Вірші почав писати в сім років. Перший вірш було присвячено визволенню Києва від німецьких загарбників. Ранній період був патріотичний. У мене дуже багато віршів про Сталіна, Червону Армію. Він закінчився в дев’ять років. Завжди отримував більше задоволення від занять літературою, ніж музикою, адже ця первородна творчість.

— Прочитаєте щось?

— Я вам краще книжку подарую.

І я вибрала ось цей вірш, решту, якщо захочете, можна прочитати в книзі Романа Кофмана «Обличчя Землі», до якої увійшли вірші різних років. Втім, це не єдина його книжка.

«— Что же, мама, вы вся седая,

Жили правильно, несудимы…

— Ах, сынок, не боюсь суда я,

Твои победы — мои седины.

— Что же, мама, глаза увяли,

что волосы так полезли?

— Ах, сынок, ты поймешь едва ли.

Твое здоровье — мои болезни.

— Что же сморщилось ваше тело?

Изменяли друзья? Мужчины?

— Нет, сыночек, не в этом дело.

Твои улыбки — мои морщины.

— Что же, мама, за жизнь такая?

В сердце боль, под глазами — сыро?

— Ждет и радость меня большая:

Умереть на руках у сына».