ЛІТЕРАТУРОЦЕНОЗ

Дивно й ніяково писати, що країна з двома професійними об’єднаннями літераторів (Спілка письменників і Асоціація українських письменників), країна з живим літературним процесом і небідною літературною традицією, країна з глибоким «багаточитаючим» минулим, урешті-решт, країна, де видають непогані й за якістю, і за змістом книжки, давно й непозбутно переживає кризу саме книговидання. Адже річ явно не в тім, що ми чогось не вміємо в галузі поліграфії чи авторської роботи — як спростування книжки, які з’являються час від часу. Але з’являються вони нечасто: вихід нового видання для України свято, а не нормальна робоча ситуація. І що характерно: книжки розкуповуються досить активно, незважаючи на позахмарні ціни. Те, що книжок ми читаємо багато, — годі й казати. Тобто, звісно, вже не так багато, як за часів лихої пам’яті «совка». Але все одно ще цілком досить, аби переконати наших авторів і видавців, що вони нам потрібні і що нам не вистачає їхньої уваги до наших скромних читацьких персон. А позаяк вони так до нас ставляться, то ми й заміну їм можемо легко знайти...

Як і чому читач зраджує

Будь-який психолог із знанням справи скаже: від добра добра шукають рідко й лише вельми екстремальні натури. Позаяк читач йде «наліво» — на розкладку, на Петрівку чи в Райський куточок за переважно неукраїнською книжкою — виходить, українська книжка чимось йому не до вподоби. Загалом, зрозуміло чим. Ізнов-таки будь-який психолог вам пояснить, що для людських стосунків убивча одноманітність, нечасті зустрічі, які ще й дорого коштують, принаймні одній зі сторін. Також вам пояснять, що ці зустрічі, якщо вони коштують дорого одній зі сторін, скоріше за все й іншій стороні обходяться не дешевше.

Навіть дивно, як різні прояви цього світу схожі за структурою. Адже нашого читача в нашій книжці якраз і не влаштовує те, що вона дорога, що її асортимент не особливо широкий, та й виходить вона рідко. І що характерно, книжка, дорога для читача, точнісінько так само дорого обходиться видавцеві. Найнеприємніше, що ці проблеми замикаються в коло і спричиняють, як правило, остаточне й безповоротне розставання. У тому разі, ясна річ, якщо не зробити вольового жесту й не розірвати це коло взаємного подразнення.

Зрозуміло, робити це повинен передусім видавець. Позаяк читач — свій, український — останнім часом майже не дивиться у його бік, а задовольняє свої читацькі пристрасті переважно російською продукцією — вона й дешевша, й різноманітніша. Відповідно до підрахунків Держкомінформу, на сьогодні в Україні на людину видається 0,36 книжки. А якщо водночас купується близько 3 книжок на одного жителя, виходить, в Україні головним чином реалізуються привізні книжки. Що ж заважає нашому видавцеві заволодіти своїм читачем цілком і повністю? Ну, безумовно, привабливість сусіда. У Росії й Білорусі останніми роками книговидання звільнене від податків майже цілком, у результаті чого російська книжка дешевша від української в 2,5 разу. Крім того, на зниження собівартості російської книжки впливає й те, що в багатьох містах для видавництв, книгарень місцева влада встановлює мінімальні ставки орендної плати. Чому б за таких умов не видавати багато, різного й дешевого?

Степан Павлюк, заступник голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення й радіомовлення:

— Нам з великим рипом удалося провести через Верховну Раду ініціативи, що мають допомогти нашому вітчизняному книговиданню. Ті податкові поступки, яких нам вдалося домогтися, уже зменшать собівартість книжки відсотків на 30. Але справді відчутно зменшити собівартість книжки ми зможемо лише тоді, коли збільшимо тиражі. Разом з Асоціацією книговидавців і книгорозповсюджувачів ми розробили концепцію, яка передбачає комплекс заходів для поліпшення становища української книжки. По-перше, ця концепція передбачає деякі зміни в законодавстві щодо зменшення податкового пресингу, по-друге, збільшення тиражу й, по-третє, однаковий підхід до українських, російських, польських, грецьких та інших книжок, якщо вони випускаються в Україні. Для нас пріоритетом має бути те, що книжку зроблено тут, нашим виробником. Крім того, тематичне охоплення повинне бути максимально широким. Хоче читач детективи — ми маємо запропонувати йому детектив, хоче філософську літературу — ми маємо зробити так, щоб він легко міг знайти необхідну йому й доступну за ціною книжку українського виробництва.

Олександр Афонін, президент Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів:

— Нині основна проблема галузі — в організації роботи, розробці правових і нормативних актів, створенні взагалі нормального поля для роботи всіх без винятку видавців у рівних умовах пільгового оподаткування, а не в перерозподілі державних дотацій. Адже сьогодні галузь виживає лише за рахунок дотацій і ввезення величезної кількості контрабандної видавничої продукції, гроші з якої також перерозподіляють відповідно. Частина з них осідає в кишенях людей, відповідальних за прийняття рішень про підтримку чи непідтримку національного видавця. Попри все це ступінь затребуваності книжкової продукції в нас досить висока, незважаючи на низьку платоспроможність населення та проблеми доставки (сьогодні сільське населення позбавлене можливості побачити сучасну українську книгу). Українська книга дуже дорога. А російська ввозиться за копійки — за собівартістю до 40 копійок за книжку. Це, як ви розумієте, «сірий бізнес», коли свідомо занижується оцінка продукції під час перевезення через кордон. У результаті за пару-трійку сотень гривень можна завезти книжок на суму від 20 тис. грн. Сьогодні вигідний базар як механізм книгорозповсюдження. Бо кожен продавець книг має сертифікат приватного підприємця, він не зобов’язаний звітувати, звідки взяв свій товар. Це відкриває можливість торгувати піратською продукцією, виробленою як в Україні, так і за кордоном. Крім того, це дає змогу продавати російську книгу без сплати 20% ПДВ, які зобов’язані сплачувати книгарні. І нарешті, продавець на базарі не зобов’язаний звітувати про кількість проданої продукції. Тобто ідеальний варіант, коли продаєш багато, одержуєш багато, а віддаєш мало. І в цій ситуації, зрозуміло, невигідно продавати українську продукцію, бо вона від самого початку дорога, адже в ній «сидить» ПДВ на всі технологічні операції. Від податку на прибуток нас нібито звільнили, але так досі й не пояснили, як діють нині відповідні положення закону...

Несповідимі
шляхи книги

Утім, нашої книги це стосується далеко не завжди. У неї якраз траєкторія польоту, як правило, чітко визначена: після виходу в світ її кидають напризволяще або поодиноким продавцям дрібнооптових партій. Деякі видавництва самостійно розповсюджують свою продукцію магазинами й магазинчиками, деякі магазини й магазинчики самостійно затоварюються у видавництвах. Тому зустріч читача зі своєю книгою в Україні нині — талану чи дуже хорошої поінформованості читача. А читача такого в нас не так уже багато…

О.А.: Нинішня ситуація в книготоргівлі максимально сприяє приховуванню грошей. Усі знають про існування цих грошових потоків, але роблять вигляд, що все нормально. Тому ми запропонували зовсім протилежну модель: створити каталог продукції вітчизняних видавництв із повною інформацією про тираж, обсяг, ціну. Нормальні видавництва вже охоче йдуть на це. Ми запропонували сформувати акціонерне товариство, куди увійдуть найбільші українські видавництва. Кожне видавництво буде зобов’язане надавати вичерпну інформацію про кожну книжку, що вийшла в ньому: наклад, обсяг, відпускна ціна. У такий спосіб ми сформуємо інформаційну базу, завдяки якій читач знатиме про те, що видається в країні. І послуговуючись цією системою, що мала б охопити всю територію України, він зміг би замовити цікаві для нього книжки з будь-якого населеного пункту, де є відповідний центр.

С.П.: 9 листопада торік Президент України видав указ про відновлення мережі книгорозповсюдження в Україні. Малося на увазі щось на кшталт відновлення Укркниги. У це об’єднання, сформоване за участю держави, яка контролює певний відсоток акцій, мали ввійти всі бажаючі, зайняті видавничою справою та книгорозповсюдженням. Так виникла ідея відкритого акціонерного товариства «Книги України», завдяки якому книга доходила б до кожного села. Це мала бути інформаційна мережа, що дозволяла не лише забезпечити споживача інформацією про всі новинки українських видавництв, а й постачала виготовлювача інформацією про те, чого саме хоче читач. На жаль, цей проект (про його підготовку, між іншим, знало й керівництво Держкомінформу, котрий був співавтором проекту, й адміністрація Президента) не знайшов підтримки, власне, у Держкомінформі: голова комітету І.Драч відмовився підписати проект, мотивуючи свою відмову тим, що бачить у подібному проекті загрозу існуванню іншого, щоправда, ще не народженого, дітища Держкомінформу — ДАК «Укрполіграфія».

Що ж, Івана Федоровича можна зрозуміти: як державний чиновник він зобов’язаний охороняти передусім власницькі інтереси держави. Адже ДАК «Укрполіграфія», на відміну від запропонованого об’єднання «Книги України», — підприємство винятково державне. З іншого боку, не хочеться думати, що хороший чиновник зобов’язаний захищати саме сьогохвилинні власницькі інтереси держави в принципі. Не хочеться думати, що шановний Іван Федорович Драч із того володаря дум і прогресивно мислячого поета, котрого ми любили, так швидко та просто перетворився на чиновника, який робить «що накажуть». Адже в нього, як ні в кого іншого, досить авторитету, аби впливати на події. Власне, цього ми від нього й чекали, коли він пішов у чиновники. Проте, судячи з того, що українське книговидання — галузь до неможливого рідна голові Держкомінформу — ніяк не вийде з піке, наші сподівання були трохи передчасні. Чи Іван Федорович справді так багато надій пов’язує з Державною акціонерною компанією «Укрполіграфія», яка формується? Утім, цьому ми присвятимо окрему розмову в найближчих номерах «ДТ».

О.А.: До об’єднання, запропонованого нами, можуть увійти лише приватні фірми. Бо система участі державних підприємств у подібних об’єднаннях залишилася такою самою відсталою, якою була 30 років тому. Вона фактично не дає можливості державі виступати повноцінним комерційним партнером будь-якої акції. Це проблема не лише книговидання — це проблема України взагалі. Держава щодо певної виробничої чи комерційної діяльності ставить себе в становище контролера, тоді як усім могли б бути вигідні партнерські відносини. Ми хотіли робити «Книги України» за участю держави: цей проект здається нам досить важливим, аби претендувати на використання адміністративного ресурсу. Але позаяк державні структури вирішили, що їм це не потрібно, ми працюватимемо над цим проектом самі.

Чи сперечатися
про смаки?

Звісно, це обнадіює: долями книжки заопікувалися, принаймні, на рівні проектів і рішучості впроваджувати їх у життя. Але є ще одна сторона проблеми, що не повинна випадати з поля зору людей, які вирішують долю книжки. В основі проектів з наповнення вітчизняного ринку нашою продукцією, як правило, закладається ідея популярної книжки — тобто такої, що потрібна, що буде купуватися. Принцип винятково діловий: попит диктує пропозицію. Звісно, це може позбавити наші поліграфічні підприємства від завалів «держзамовлення» явно на макулатуру або просто щорічних перевидань багатобарвних альбомів українських красот і повних зібрань творів національних геніїв та звільнить їх для випуску літератури, що дійсно має попит. Але, з іншого боку, чи не буде це означати, що поліграфпідприємства виявляться заваленими замовленнями на «лідерів продажу», таких, як нескінченні детективи, дамські романи, збірки анекдотів й інша інтелектуальна жуйка? Адже саме така література поряд з підручниками складає основне коло читання нашого пересічного читача. І не тільки тому, що такий от він недалекий: подібна література, на відміну від «Дон-Кіхота», хутко прочитується у вагоні метро й викидається. А замість неї на наступну поїздку купується наступна книжечка в м’якій палітурці. Таким чином, основний попит (той, що має диктувати пропозицію) заохочуватиме великі обсяги виготовлення подібної макулатури. У свою чергу пропозиція, як відомо, здійснює чималий вплив на попит, тому подібне «ділове» ставлення до книжки може призвести до подальшої плебеїзації читацьких смаків.

Чи варто говорити про те, що й автор, і видавець, які беруть участь у виготовленні книги, зацікавлені в її продажу — жити-то треба. Відповідно навіть сміливий видавець, що опублікував першу книжку маловідомого автора, або замовить йому наступну, або не замовить залежно від відсотка реалізації. І якщо навіть відсоток цей виявиться досить високим, видавець захоче певної компенсації за ризик. Тобто якщо книжка сподобалася шанованій публіці, він захоче від автора «чогось у тому ж роді», а то й зовсім продовження попередньої. Таким чином, у коло «привселюдного смаку» заганяється й автор.

Саме наповнення нашого книжкового ринку і тепер наводить сум. Є небезпека, що наші видавці, які пропонують робити «конкурентну книгу», не знайдуть нічого кращого, як робити таку ж, тільки дешевше. Безумовно, важко не погодитися з С.Павлюком, що стверджує: якщо ми не будемо робити самі книжку «широкого вжитку», то її все одно будуть завозити з-за кордону, і держава буде як і раніше втрачати свої грошики. Дійсно, у нашу інформаційну добу важко уявити собі продуктивну цензуру. Але для нашої комерційної доби так само важко собі уявити, щоб підприємець пожертвував копійкою заради змісту свого товару. Саме «змісту», а не «якості», бо навіть коли ми говоримо про книжку, під «якістю» ми нині розуміємо колір паперу, яскравість фарб і міцність проклейки, а зовсім не те, що в ній написано й як.

Мені здається, можна — навіть у нас! — сформувати ринок «конкурентної» книжкової продукції, тобто такий же, але дешевше і на кращому папері. Значно складніше виробити ідеологію національної книги і стратегію її розвитку. Важко виховати читача. Багато наших дуже непоганих літераторів давно махнули на нього рукою і стали писати один для одного, сформувавши своєрідну «тусовочну» літературу. Вони пишуть один для одного, обмінюються книжками, а потім пишуть один для одного критику. Такий от літературоценоз.

Найнеприємніше, що він зберігатиметься навіть у тому разі, якщо питання «національного книговиробника» буде вирішено. Бо нам знову здається, що спочатку треба заробити гроші, а смак та інтелект сформуються в процесі наповнення кишені. Ми продовжуємо наполегливо переконувати себе в цьому, нам так хочеться вірити, що ми розумні, талановиті, освічені, от тільки бідні. І тому нам треба виправити лише ось цей останній пункт. Причому цю ілюзію, очевидно, у нас старанно підтримують, підкидаючи нам кросворди, які ми з легкістю розгадуємо, книжки, які ми з легкістю прочитуємо тощо. Ідеологія перетворення пересічного громадянина на самовпевненого дурня, накачаного блатним фольклором і казками про попелюшку-секретарку, котра вдало вийшла заміж, — погодьтеся, не найкраща ідеологія для європейської країни, якою ми прагнемо здаватися. І в цьому океані обдурювання — спланованого чи стихійного — останнім острівцем інтелектуального порятунку досі залишалася книжка. Саме тому на Петрівку приходять навіть ті люди, котрі не можуть дозволити собі купити книжку. Вони хоча б потримають її в руках, прочитають зміст і заспокоять себе думкою про те, що цей острівець ще є. Найстрашніша втрата для книжки — це зникнення розумного читача. У цьому сенсі саме на видавця лягає тягар величезної моральної відповідальності: буде він поряд із зароблянням грошей піклуватися про зміст книги і виховання читача чи він стане підтримувати ідеологію інтелектуального геноциду. Тому мені здається: найскладніше випробування, що видніється в перспективі українського вітчизняного книговидання, яке спинається на ноги, — це не випробування ринком, а випробування смаком.