ІВАН КАРАБИЦЬ В ІНТЕР’ЄРІ «ФЕСТУ»

Сучасний митець, український композитор і музичний діяч Іван Карабиць відомий чудовими музичними полотнами: хоровим концертом «Сад божественних пісень» на вірші Григорія Сковороди, масштабною симфонією «П’ять пісень про Україну», ораторіями «Київські фрески» і «Заклинання вогню», концертами для фортепіано з оркестром, концертами для оркестру, численними інструментальними й вокальними творами, музикою для театру й кіно.

Його твори почали звучати і ставали відразу ж органічною частиною сучасної української музичної культури. Учень великого Майстра — Бориса Миколайовича Лятошинського, він продовжив його найкращі традиції. Важко собі уявити українську музику другої половини XX століття (70-х—90- х років) без творів Івана Карабиця.

Розуміючи всю важливість міжнародних зв’язків для композиторів і виконавців, 11 років тому, розпочинаючи організацію першого українського Міжнародного фестивалю «Київ Мюзик Фест», він мріяв про те, щоб поступово цей фестиваль здобув світове визнання й Україна посіла належне їй за правом місце у світовому культурному просторі.

Рушійною силою, талановитим організатором усіх «Фестів» був і є його музичний директор Іван Карабиць. Його «Фест» — це щоразу нібито новий музичний твір, написаний талановитим організатором і композитором.

Проте головним у житті Івана Федоровича залишається творчість. І ось кілька запитань до нього про те, що написано в 90-ті роки? Що було найважливішим у рік його 55-річчя? Що тішило, що тривожило його 2000 року?

— За кілька попередніх років написано багато нових творів, пройшло чимало цікавих концертів і в Україні, і за кордоном.

Запам’яталася мені робота з режисером Ярославом Лупієм на Одеській кіностудії над фільмом «Партитура на могильному камені» про психологію композиторської творчості. 1995 року відбулася успішна прем’єра в Будинку кіно. На жаль, у цьому жанрі звузилася діяльність композиторів, позаяк українське кіно переживає труднощі.

У 90-ті роки написано Триптих, П’ять музичних моментів для фортепіано з оркестром, Віо- серенада, Концерт для струнних й інші твори. У цей період творчість якось особливо переплітається з діяльністю, з виконавством.

Так, приміром, мені захотілося відродити й по-новому прочитати два фортепіанні концерти, й виникла ідея запису на компакт-дисках із новими молодими талановитими виконавцями, лауреатами конкурсу пам’яті Володимира Горовиця — Олексієм Колтаковим, Олексієм Ємцовим.

Під впливом колег-музикантів виник задум перекладу 12 прелюдій для фортепіано для камерного оркестру, їх виконала «Камерата».

Іноді я чую: «Мало пишете». Мене кількісний момент ніколи не захоплював і не захоплює. Головне у творчості, що я влучаю, тобто твори звучать. Я завжди думаю, як краще подати твір. Кілька успішних прем’єрних виконань — це доводить концертну життєздатність твору й тягне подальшу ниточку до запису. Головне у творчості, щоб написане не лежало, щоб не було нагромадження незатребуваних композицій, а був своєрідний «конвеєр виконання».

Дуже добре, коли є ініціатива з боку виконавців, саме так у мене з’явилося багато оркестрових творів. Якби звернулися хорові колективи, я теж відгукнувся б.

Надто багато важать для творчості, я вважаю, гастрольні поїздки й виконання творів за кордоном. Так, у турне «Камерати» Америкою 1998 року в усіх концертах звучав Триптих, він одержав позитивну американську пресу. Виконував цей твір і Клівлендський оркестр. У Фінляндії звучав Третій концерт для оркестру — виконав його симфонічний оркестр міста Тампере. Це епізоди, з яких складається дуже багато. До них же хочу віднести три поїздки в Америку з лауреатами конкурсу пам’яті Володимира Горовиця — успіх юних талантів перевершив усі сподівання.

— Іване Федоровичу, робота в журі конкурсу віднімає дуже багато часу, вимагає великої віддачі енергії, що ви одержуєте натомість?

— Я вже три конкурси постійний голова журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, захоплює спілкування з талановитими людьми, відбувається своєрідне підживлення творчими ідеями. У моєму житті творчість і громадська діяльність дуже тісно пов’язані. Одне від іншого відірвати не можна. Робота з оргкомітетом конкурсу йде постійно, нині займаємося питанням вступу в світову лігу конкурсів.

У листопаді 2000 року дебютує, так би мовити, «Маленький конкурс» — пошук резервів. Основний же конкурс пройде 2001 року. Від цієї постійної напруженої роботи щодо конкурсу дістаю колосальне задоволення. Відчуття, що ти зробив щось важливе.

— Іване Федоровичу, і все-таки цього, ювілейного для вас, 2000 року, які події ви хотіли б відзначити?

— У мене пройшов авторський концерт у Національній філармонії, у якому, я сказав би, віддзеркалилися основні тенденції творчості. У першому відділенні в моєму виконанні пролунало кілька прелюдій для струнного оркестру, відбулася прем’єра нового ліричного твору Віо-серенада, а також пролунав Третій концерт для оркестру «Голосіння» — у цьому відділенні диригував мій син Кирило (лауреат міжнародних конкурсів). Я запросив його допомогти мені провести цей концерт, і молодий диригент, маючи і нове бачення, і виконавчий досвід, відмінно справився з цією програмою. У нашій родині до роботи, повірте мені, ставлення дуже вимогливе.

У другому відділенні програми я зробив нібито різкий кидок у минуле до перших моїх творів, з яких усе й почалося. Пролунав хоровий концерт «Сад божественних пісень» на вірші Г.Сковороди. Цим твором я диригував сам, він для мене дуже дорогий.

Особливо важливою для мене цього року була поїздка на Донбас, звідки я родом. Я там жив до 13 років, у школі навчався в Дзержинську, згодом в Артемівському музичному училищі. Почав із народного відділення, потім перейшов на фортепіанне і як піаніст дістав рекомендацію в консерваторію.

І ось цього року мене запросили в музичне училище Дзержинська на свій авторський концерт. Було по-людськи тепло, зворушливо на цій зустрічі з педагогами, учнями, з майбутніми працівниками культури. Мене вразили великі проблеми Донбасу. Мер міста Дзержинська Володимир Микитович Слєпцов багато розповідав про проблеми культури малих міст, загрозу закриття училища. Подумалося при зустрічі, як важливо зберегти осередки культури в цих місцях.

Адже на концерти училища ходять слухачі, їм це дуже потрібно, саме тут вони можуть почути гру симфонічного оркестру. Як це можна не підтримувати. Коли знищити те, що є, з чим залишимося? Серце болить! Занедбано великий край, який ще може працювати. Доля постійно завдає його жителям ударів, люди почуваються покинутими, тому так необхідно зберегти ті культурні оази, які там є!

Думки про мою зустріч у Дзержинську не полишають мене й хочеться допомогти цим людям, зберегти музичне училище. Отак у житті переплітається і творчість, і діяльність, і людські стосунки.

— Іване Федоровичу, ви художній керівник Національного камерного оркестру «Київська камерата», що ви можете розповісти про діяльність цього відомого колективу?

— «Камерата» працює в багатьох жанрах. Це активний колектив, своєрідна творча лабораторія. Ансамбль за останні роки переграв багато музики. Ми почали цикл концертів «Час камерати», які дуже популярні серед слухачів. У цьому циклі зібрані багато ідей, оригінальні програми. Однією зі сфер діяльності оркестру є робота з зарубіжними диригентами: В.Балєй, С.Сакакібара, Г.Адлер — вони також сприяли міжнародному авторитету «Камерати».

Записано 10 компакт-дисків української сучасної музики: В.Сільвестров, Є.Станкович, О.Ківа. В оркестру велике концертне життя. Хочу сказати, що диригент «Камерати» Валерій Матюхін — великий музикант, має енциклопедичні знання й у стародавній, і в сучасній музиці. У нас із ним чудові творчі стосунки. «Камерата» — база для багатьох молодих музикантів. У цьому оркестрі виросли диригент К.Карабиць, скрипачка М.Которович, кларнетист Є.Оркін й інші.

Говорячи про молодь, творчу молодь, ще раз наголошу: у моєму житті композиторська діяльність пов’язана і з концертним життям, і з педагогічною роботою в музичній академії. У мене великий клас із композиції, аспіранти — загалом 10 чоловік. Я відчуваю справжню втіху, коли молодий композитор, музикант починає заявляти про себе. Серед моїх учнів хочу назвати Артема Рощенка, Вадима Ракочі, Анатолія Гончарова, Назарія Яремчука, Андрія Бондаренка, Олену Ільницьку — їхні твори вже звучали в концертах.

— Іване Федоровичу, щойно завершився XI «Фест». Ваша думка про цей музичний форум?

— Фестиваль вийшов. У «Фесту» концепція традиційна, і мені здається, що слухачі «Фесту- 2000» відчули себе у світовому музичному просторі. На «Фесті» зіграно шість симфонічних концертів у Національній філармонії, і це знаменна подія для нашого часу. Найвищий виконавчий рівень концертів у Трапезній і в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Усі програми було вивчено й відрепетирувано, і я відзначаю чудову роботу оркестрів. Диригенти блискуче представили програми: В.Сіренко, Р.Кофман, В.Блінов, Н.Дядюра, В.Здоренко, К.Карабиць.

Хочу підкреслити важливість того, що, вперше за всі фестивалі, гроші від Міністерства культури й мистецтв України ми одержали перед фестивалем і могли спокійно працювати. Усі гості відзначили найвищий науковий рівень Міжнародної конференції та доповіді відомих учених України, Німеччини, Америки.

— Що особливого було на XI «Фесті» для вас особисто?

— Це концерт «Нічні пісні» в Малому залі Національної музичної академії, присвячений моєму вчителю Б.Лятошинському. Художнім керівником була племінниця Бориса Миколайовича, професор Ія Царевич. Це був раритетний, унікальний концерт з невідомих невиданих романсів з коментарями музикознавця Маріанни Капиці (з особистого листування видатного композитора).

Я був вражений, коли вперше в архіві Лятошинського гортав ці ноти, на яких його рукою були позначки — 2 година ночі, 3 година ночі. Тому концерт-сповідь і названо «Нічні пісні». Його можна вважати ліричною кульмінацією фестивалю.

— Іване Федоровичу, на цьому «Фесті» ваша родина виступала своєрідним творчим тріо: дружина — відомий музикознавець — організатор конференції та головного концерту з творів Б.Лятошинського, син — диригент кількох програм.

— Я до цього ставлюся як до цілком нормального явища. Нічого особливого в цьому не вбачаю. Це чудова допомога при втіленні різноманітних задумів й ідей. Для нас така співдружність — це певна етика стосунків і величезна вимогливість одне до одного. Окремо хочу сказати про публіку «Фесту» — тонку та вдячну. Як мене тішила заповненість залів слухачами, котрі діставали справжню насолоду від спілкування з прекрасним.

P. S. Коли матеріал готувався в номер, Київська організація НСК України висунула Івана Федоровича Карабиця за його творчу діяльність на здобуття Національної премії імені Т.Г.Шевченка.