ТІНІ ПРЕДКІВ

Сьогодні це місце на Харківщині вважається дачним — ріка, гарні пляжі, сосновий і листяний ліс, непогана автотраса. Навколо безліч будинків відпочинку, але, по суті, ніхто з приїжджих не знає, що тут було відкрито археологічні пам’ятки культури, яка дістала назву Салтовської.

В 1900 році на Харківщині поблизу села Верхній Салтов було розкопано велике стародавнє місто VIII—X століть з укріпленнями і великим передмістям. На думку перших до-слідників, він займав площу понад 120 гектарів і мав назву «Сарада». Відкриття почалися з першими розкопками знаменитого Верхньо-Салтовського катакомбного могильника VIII—X століть. Було встановлено, що до цього могильника має пряме відношення і Верхньо-Салтовське городище цього ж історичного періоду, на місці якого потім у XVII столітті було споруджено козацьку фортецю.

Сам комплекс досить великий, займає не тільки лівий, а й правий берег Сіверського Дінця, складається з городища та цитаделі з кам’яними стінами, які, на жаль, зруйновані. До фортеці прилягає великий жилий посад, говорячи сучасною термінологією — значний за розміром житловий масив. До пам’ятника входить також знаменитий, археологи вважають — європейського значення, якщо не більше, катакомбний могильник.

Розповідає Володимир Міхеєв, професор Харківського національного університету ім. В.Карамзіна:

— Могильник незвичайний — могили такої конструкції, як у Верхньому Салтові, є тільки на Північному Кавказі. Свого часу вченими було зроблено висновок, що в районі Верхнього Салтова, і взагалі на території верхньої течії Дінця жило алланське за походженням населення, яке переселилося сюди з Північного Кавказу. Територія на той час входила до складу відомого Хазарського каганату. Це був північно-західний кордон, межа зі слов’янськими землями — слов’янсько-хазарська межа. Є гіпотеза, що це було примусове переселення північнокавказького населення з тим, щоб охороняти кордон з північного заходу від слов’ян. Окрім того, відомо, що хазари брали данину з людей півночі, які жили на території слов’янських племен — це міг бути форпост для стягнення данини. Салтов було дуже потужним ранньосередньовічним центром. На це вказує велика кількість знайдених срібних арабських дирхемів, що говорить про інтенсивну торгівлю з Середньою Азією, країнами Сходу. А з огляду на те, що цих монет багато (зазвичай такої кількості в пам’ятниках нема) — можна зробити висновок, що поблизу Верхнього Салтова був якийсь перевіз, можливо, навіть дорожній. Навпроти Верхньо- Салтовської фортеці є ґрунтовий могильник, який різко відрізняється від катакомбного. Це звичайні ґрунтові ями. В них захоронення дещо іншого типу, аніж у Верхньому Салтові. Якщо говорити про їхню етнічну приналежність, то на відміну від аллано-катакомбного могильника, тут, схоже, мешкало проболгарське населення. Болгари, які залишилися на півдні Східної Європи після відходу з Приазов’я на територію сучасної Болгарії відомого хана Аспаруха. Схоже, тут вони займали якесь підлегле становище. Сам Нетайлівський могильник було відкрито порівняно недавно, у 1959 році, коли на Харківщині велася грандіозна будова — спорудження Печенізького водосховища. В цей період і йшли дос-лідження. Ґрунтові води підійшли буквально під могильник, тому умови для роботи археологів були дуже важкими. До того ж на території могильника знаходилися колгоспні силосні ями.

В цей же час в різних місцях проводилася розвідка і по лівому берегу Дінця. Було відкрито безліч археологічних пам’ятників різних епох: починаючи з неоліту, V—IV тисячоліття до н. е., і закінчуючи XIX століттям. Що стосується села Нетайлівки, то в цей період було досліджено 125 могил. Мабуть, документи складалися поспішно, не на належному рівні, — коли в 1991 році розкопки поновилися, то спочатку археологам навіть здалося, що мова йде про два різних пам’ятники. Зараз там розкопано більш як 300 поховань. Колекція розрізнена. Знахідки до 1994 року знаходяться в музеї Слобідської України в Харкові, наступні — у Верхньому Салтові.

— Знахідок багато. Разом з конем ми знаходили збрую: стремена, вудила, всілякі пряжки, — розповідає Наталія Чернігова, співробітник музею археології і етнографії Слобідської України при Харківському національному університеті ім. В.Карамзіна, — залізо тут зберігається погано, але багато бронзових речей — прикраси, бубонці, сережки. Велика кількість монет, що дивно для такого могильника. Є поховання, в яких було по 3—4 срібних дирхеми, але використовувались вони скоріше не як гроші, а як прикраси, тому що всі пробиті. Там же знайдено два золотих візантійських соліди. Є цікаве поховання, в якому набір речей не вписується в загальну картину, виходить за межі цього могильника: дуже цікава брошка, кільця, які чіпляли на скроні, — все це зроблено з низькопробного, але срібла. Знайдено срібні персні, залишки дерев’яної посудинки. У похованні було 3 дирхеми та золотий солід. Певно, це поховання жінки з вищого світу.

Зараз я займаюся розкопками городища у Верхньому Салтові. На високій горі розташовувалася фортеця (її іноді називають білокам’яною), збудована з піщаника різних кольорів. Ми знаходимо залишки стіни — це великі плити сірого, оранжевого, фіолетового піщаника. Вони укладалися двома- трьома рядами, на різних стінах по-різному, а простір між ними забивався дрібними камінцями, глиною, піском і, мабуть, утрамбовувався. Стіни були товщиною до чотирьох метрів, з приводу висоти йдуть суперечки. Деякі вчені стверджують, що в такому вигляді стіни були до трьох метрів, а решта висоти — дерев’яна. Інші, навпаки, заявляють, що при такому великому підмурку стіни могли бути дуже високими. Висновки робити досить складно, адже висота не збереглася, за дванадцять століть багато чого зруйнувалося. Ще на початку розкопок стіни було видно, але сьогодні у зовніш-ньому вигляді слідів не залишилося, потрібно тільки копати. Багато чого зруйнувала і війна — сліди окопів розрізають стіну, рів, старий вал. В минулому році ми простежували цей зріз. Навколо стіни був вал до трьох метрів висотою і рів до трьох метрів глибиною. Майже 50 років вивчався тільки могильник, на городище мало звертали увагу. Вся площа фортеці досліджена десь наполовину, тому висуваються різні версії. Я вважаю, що це була якась державна фортеця. Для свого часу вона дуже велика, певно, мала якесь особливе значення. В будівництво звичайної фортеці вкладати великі гроші не стала б жодна держава.

Якщо говорити про село Нетайлівка, то є тривога, що тут починається забудова, стануть робити фундаменти і, звичайно, нічого не збережеться. Поблизу цвинтаря, скоріше за все, поселення. Там у 1959 році було відкрито ще й селище, одначе про ці розкопки залишилися мізерні відомості. Було знайдено десять будівель — вісім помешкань і два господарських приміщення. Це були напівземлянки з печами- кам’янками. Я вважаю, що це поселення якимось чином мало відношення до того ж Верхнього Салтова. Саме в тому місці був брід, очевидно, з обох боків Дінця контролювали переправу.

За словами вчених, щоб проводити комплексні розкопки і розвідки, потрібні фінансові вкладення — їх нема. Але головна біда — забудови. Будують багато, просто на городищі. І так уже в цих місцях надто багато перекопано і знищено, якщо не зупинити, багато що безповоротно зникне. Заборона будівництва дала б можливість вести розкопки не квапливо, а більш планомірно.

У цьому краї є знахідки, що відносяться до II—III тисячоліть до н. е. За вісім кілометрів від м. Волчанська виявлено поселення пізнього неоліту (кінець IV — початок III тисячоліття до н. е.). Поблизу с. Хотомля (це той же район, але в інший бік) збереглися залишки поселень епохи бронзи (II тисячоліття до н. е.), на цьому ж місці виявлено поселення скіфських часів (V—III століття до н. е.). Харківщина заселена з давніх часів. Так, в Ізюмському районі знайдені кремнієві знаряддя ранньо-го палеоліту (300 тис. років тому). Стоянки пізнього палеоліту виявлено поблизу Богодухова, в Ізюмському, Балаклейському районах. В період неоліту (V—III тисячоліття до н. е.) була густо заселена південна частина області.

Від початку дослідження Салтовської культури пройшло майже сто років. Дуже давно в наукових колах виношується думка про створення Верхньо-Салтовського археологічного заповідника. Начебто готується документація, визначаються межі заповідника, але справа посувається дуже повільно. Ситуація змінюється в залежності від особи керівника району і області. Археологи та ентузіасти мріють створити музей під відкритим небом: відновити рів, вал, лінію муру фортеці (фрагменти не збереглися).На катакомбному могильнику зверху відкрити катакомбу, щоб наочно було видно, як вона будувалася. Фактично експозиції музею є вже й сьогодні, але... все тримається на ентузіазмі.

З кожним днем все далі у глибину віків відходять події тисячадвохсотлітньої давності. Сліди, що дивом збереглися, руйнуються. Україна опинилася в ситуації, коли історію свого народу доводиться збирати по крихтах, заповнюючи її подіями і фактами не тільки сьогоднішніх днів, але й тих, що відходять в тисячоліття. Тіні предків промовляють до нас.