Мистецтво перемагати у війні та бізнесі

Про перший переклад українською з мови оригіналу трактату Сунь-дзи "Мистецтво війни" і сучасне застосування давньої премудрості

Переклад найдавнішого в історії трактату з військової стратегії і тактики (датується V століттям до н.е.), виданий нещодавно українською, уже встиг розійтися більш як 10-тисячним накладом, що є неабияким показником для нехудожньої книжки.

Безумовно, така увага до видання передусім спричинена сучасною російсько-українською війною. Тож можна було б розглядати твір виключно в мілітарному ключі. Проте "Мистецтво війни" Сунь-дзи це ще й філософський трактат, тому не менше, ніж військових, він цікавить і сучасних бізнесменів.

Перший український переклад твору з давньокитайської - це також хороша нагода торкнутися теми нинішніх україно-китайських відносин, краще пізнати минуле й сьогодення однієї з найпотужніших країн світу. Про все це ми розмовляли з перекладачем "Мистецтва війни" українським бізнесменом Сергієм Лесняком, який тривалий час живе і працює в Китаї.

Філософія перемоги

- Минули тисячі років відтоді, як книжка була написана, до того ж у культурно-цивілізаційному плані китайці й українці доволі різняться, тож чи можна вважати поради, викладені у "Мистецтві війни", достатньо сучасними, зрозумілими й актуальними? Чим узагалі особлива ця книжка?

- Є певні універсальні цінності. Якщо китайці знаходять для себе щось близьке й зрозуміле в європейській культурі (читаючи Марка Аврелія, Цицерона чи Ларошфуко), то, напевно, й для нас думки давньокитайського автора не будуть геть чужими. Тим більше що "Мистецтво війни" Сунь-дзи - твір, відомий практично у всіх західноєвропейських культурах. Одна з практичних його цінностей в тому, що він певним чином дисциплінує мозок. Це твір, який оперує здоровим глуздом і спонукає до ефективного мислення. Читаючи Сунь-дзи, не завжди буває зрозуміло, як саме може придатися та чи інша порада. Та якщо докласти зусиль, виробляється певний спосіб мислення - з'являється системне бачення, краще видно причинно-наслідкові зв'язки, помічаєш процеси, яким не надавав значення раніше. Спосіб розумування Сунь-дзи навчає нас філософії сили, необхідності неортодоксальних рішень та вмінню керувати людьми в критичних ситуаціях. Бізнес-філософія, яка виросла з цього твору, досить поширена у глобальному світі, розуміння її законів дає змогу бути більш конкурентоспроможними.

- Зважаючи на те, як військово-політичне керівництво України реагує на події останніх років, чи знайомий там хтось із трактатом Сунь-дзи, на вашу думку?

- Важко сказати, бо за Сунь-дзи: "Якщо ти вправний, вдавай, що невправний". Мені дуже хотілося б вірити, що за всім тим стоїть якийсь великий стратегічний задум.

Один з головних принципів Сунь-дзи - знати ворога і знати себе на 100%. Тоді гарантовано переможеш. У мене запитання: чи знаємо ми нашого ворога? Чи вивчаємо ми Росію? Адже в нас зовсім немає знань про зовнішній світ. Немає Інституту Росії. (Розмова з Сергієм Лесняком відбулася до повідомлення про створення Інституту проблем Російської Федерації. - Ред.). Ми мали бути готові до цієї війни, але ми не готові.

- Чи можливо у подіях останнього часу побачити якісь приклади застосування стратагем (принципів) Сунь-дзи?

- Сунь-дзи вважав, що коли народ усвідомлює себе єдиним (коли немає фракційності) - це завжди передумова перемоги. Треба зазначити, що певна консолідація населення таки відбулася. Ми стали більше схожі на єдиний організм.

Щодо хитрощів і стратагем, я би сказав, що нам цей дар притаманний від природи. Бракує чіткої системи заохочень і покарань. І це велика загроза для нашої країни - це збурює народ. Недостойні мають бути обов'язково покарані, а достойні добре мотивовані. Китайські філософи вважали, що коли цього всього не відбувається, народ втрачає гармонію з правителем і перебирає функції покарання й мотивації на себе. А це призводить до бунтів.

Коли я чую про мізерну платню наших вояків або полишених самих на себе поранених, то мені здається, що в культурі вищих ешелонів влади просто немає розуміння, як гуманно поводитись із людьми. Як швидко, по-людськи й ефективно вирішувати їхні питання. Навіть із мінімумом ресурсів. Найважливіша справа - піклуватися про солдатів, поранених. Рішення для кожної окремої людини у проблемній ситуації має бути запрограмоване владою і доведене до автоматизму. У нас із цим, на жаль, проблеми.

- Серйозні випробування створюють і умови для нових можливостей. Де ці можливості ви бачите в Україні? Куди треба було б спрямувати зусилля й енергію передусім?

- Ми пройшли певні випробування. І можливостей нині справді чимало. Чимало й безкорисливості, принаймні в кращих середовищах. Мабуть, треба допомогти це якось розвинути. Щоб суспільство стало ще більш людяним і працювало на загальне благо. Коли це відбувається, в суспільстві зростає рівень довіри. Френсіс Фукуяма вважає таке суспільство дуже ефективним. У ньому краще розвивається економіка.

Я впевнений, що після війни з'являться нові цікаві стартапи, зокрема в галузі логістики, постачання, швейної промисловості, точної апаратури, медицини, дронних доставок. Думаю, постануть і цілком нові галузі, про які ми поки що не здогадуємося.

- Сунь-дзи, якого шанують бізнесмени, стверджує, що війна - це мистецтво брехні. Бізнес-авторитет Адріан Сливоцький каже, що бренд (важлива бізнес-складова) - це випробування чесності. Чи немає тут суперечності? Де межа між брехнею і чесністю у бізнесі?

- Якщо в тебе є бізнес, то твій конкурент не повинен знати про всі твої ходи. Якщо будеш надто відкритим, це бізнесу зашкодить. Ідеться не про обман. Просто коли робиш щось, то, щоб мати якусь перевагу, не кричиш про це. Або, за Сунь-дзи, створюй, місце, де ти непереможний, де ти поза конкуренцією, - наприклад нову галузь.

Щодо бренда, то йдеться, знов-таки, про довіру. У Сунь-дзи його воїни - це його клієнти. Сильна армія можлива тоді, коли воїни довіряють генералові. Якщо бізнес чесно поводиться з клієнтами, постає сильний бренд, який викликає в людей довіру.

Мистецтво війни з корупцією і неефективністю

- Тією чи іншою мірою український бізнес уже присутній в Китаї. Яким українським брендам там довіряють? І що саме Україна туди експортує?

- Переважно щось з військової, аерокосмічної галузей, зварювальне обладнання. Це вже непогано. Хоча не треба дуже тішитися. Адже в багатьох випадках наші фахівці виступають субпідрядниками. Це означає, що високу додану вартість забирають інші країни. Так стається, можливо, через брак у нас відчуття міжнародного маркетингу - як щось робити ефективно й швидко, як успішно продавати в міжнародному масштабі. Також мені здається, що наші інженери не завжди розуміють, чого потребують у світі. Раніше дуже багато речей вирішували саме інженери. Але зараз інша епоха. Мусить бути дизайн, просування. А наш інженер не має звички дивитися на виріб з погляду клієнта. Тобто інженери в нас є, а маркетингу немає. Це проблема всього українського бізнесу, який працює все ще за старими правилами. Інша проблема - погане знання англійської мови. Ну й немає сильного бренда України як держави.

- Дороги є чи не найкращим індикатором економічного розвитку країни. І в Китаї із цим, здається, все дуже непогано. З чого треба було б почати Україні, щоб дороги тут теж будувалися на століття?

- Всюди крадуть. Але крадуть набагато менше, ніж в Україні. Якби ми змогли вирішити питання з розкраданням, корупцією, то враз могли б мати приріст 30, а можливо, й 50%. Якби справді полетіли голови (звісно, переносному значенні). Це важливо, бо це справа державної безпеки. Наприклад, Конфуцій казав, що не можна викидати пилюку з хати на вулицю, на вітер. А якщо хтось так чинить, то йому треба відрубати голову. Здавалося б, надто жорстоко. Але Конфуцій пояснює: якщо людина так зробить, то пилюка може потрапити сусідові в око. Він розгнівається, сусіди почнуть сваритися. Сварка чи бійка порушить гармонію в суспільстві, що може призвести до чого завгодно. Наші дороги - це суцільне порушення гармонії. У результаті постійно маємо аварії і покалічені життя.

Є приклади з сучасного Китаю. Якісь бізнесмени додавали промисловий згущувач для білка в дитячу суху молочну суміш. Це дуже сильно вдарило по дитячих нирках і, здається, семеро діток померло. Чотирьох власників компанії розстріляли. У нас же відсутній взаємозв'язок "проблема (злочин) - відповідальність", а також розуміння, що через крадіжки окремих людей нездоровим і неефективним стає все суспільство, а відтак країна руйнується зсередини.

- І українці, і китайці відомі своєю працелюбністю. А наскільки різняться наші підходи до роботи?

- Насамперед, як на мене, китайці краще працюють у групах і краще сприймають лідерство. Якщо брати за орієнтир одиницю часу, вони ефективніші. Краще слідують алгоритмам, якщо їм добре прописано інструкції. Вони дуже вправні у транспортуванні, логістиці. Набагато менше відпочивають. Готові працювати й у вихідні, якщо є грошова винагорода. Відпочинок менше цінується, ніж матеріальне збагачення.

Українські працівники можуть приймати кращі рішення індивідуально. Вони більш винахідливі. У цьому плані сам Бог нам дав здатність рухатися до вищої доданої вартості. Це є в культурі. Інша річ, що ми цю здатність бездарно витрачаємо.

- Що найбільш незрозуміле китайцям в українцях?

- У нас різні життєві пріоритети. Можливо, вони не розуміють нашого неспокійного духу. Та я вважаю це великим позитивом для нашого народу. Неспокійний дух базується на основі бажання гідно жити. Маю на увазі не лише комфорт. У Китаї, як мені здається, такі речі відходять на другий план. Якщо китайці мають певний рівень життєвого комфорту, то вони дуже радо делегують свої свободи державі, не надто тим переймаючись. Китаєць може сконцентрувати більшу частину свого життя на роботі. У нас ширше коло інтересів, і пріоритети, напевно, гармонійніше розподілені.

- Моделі яких східно-азійських країн найкраще могли б стати у пригоді сучасній Україні?

- Звичайно ж, прикладами для нас могли би бути Сінґапур і Японія. У них хороші команди, які займалися залученням інвестицій і бізнесів з інших країн. До того ж, правильно мотивуючи, вони змогли довести ефективність держчиновників до рівня бізнесменів.

Щодо Китаю, я би виділив Шанхай, а також промислову зону на північ від Гонконгу: Джухай, Ґуанчжоу, Шеньчжень. Можна подивитися, як вони розвиваються. Залучити якісь бізнеси звідти, перенести їх ближче до їхніх ринків (тобто Європи), але використовуючи українську робочу силу. Кластеризувати економіку, зробити такий великий європейський супермаркет заводів в одному місці. Тоді Україна могла б не просто виготовляти якийсь продукт, а пропонувати комплексні рішення. Ми дуже виграли б, якби вдалося перенести в Україну хоча б невеликий відсоток китайського виробництва.

Одна країна, дві системи, тисячолітня історія

- Як сталося, що країна, яка збагатила світ стількома винаходами, нині відома передусім як вправний виробник копій? Що зумовило таку ситуацію в сучасному Китаї?

- По-перше, китайці історично дуже комфортно почуваються відособлено. Вони просто хочуть, щоб у них і навколо них було безпечно. Все інше, що далеко, для них малоцікаве і непотрібне. Був, наприклад, у Китаї відомий мореплавець за династії Мін (XIV-XVII ст. - Ред.). З величезним флотом він обійшов усю Азію, дістався Африки. Привіз безліч усіляких рослин, тварин, людей, яких показали імператорові. Той подивився на все те і... спалив флот, можливо найкращий у світі на той час. Він зрозумів: для нього це зайве, бо він не може цього контролювати.

Тривалий час китайці "варилися у власному соку". Прогаяли індустріальну революцію, думаючи, що вони найсильніші, а всі інші - варвари. Але коли прийшла Британія, інші колоніальні країни, тоді китайці зрозуміли, що вони щось втратили. До того ж сучасна китайська шкільна система спрямована більше на зазубрювання. Критичне мислення не заохочується. А без нього немає культури ставити запитання, немає культури творчості. Проте китайці дуже швидко все схоплюють, імітують і ефективно розвивають. І, можливо, саме на цьому базуватимуться творчість та інновації Китаю.

- Двома ключовими постатями, які мали визначальний вплив на розвиток Китаю у ХХ столітті, були Мао Цзедун і Ден Сяопін. Кого з них більше шанують китайці?

- Освіченіші - Дена Сяопіна, менш освічені - Мао Дзедуна. Але треба розуміти, що Ден Сяопін також був продуктом тої епохи, хоч і зазнав переслідувань і "перевиховання". Тривалий час був соратником Мао Цзедуна. Вже потім вирішив, що треба щось робити. Він сказав: неважливо, якого кольору кіт, головне - щоб ловив мишей. З цього, по суті, й почалася ця подвійна система, що допускала існування в країні комуністичної і капіталістичної економічних моделей.

- Сучасний Китай нагадує типову капіталістичну країну з доволі розвиненою ринковою економікою. Яка ж роль Компартії, які функції вона зараз виконує? Наскільки її можна порівнювати з Компартією в СРСР?

- Система в Китаї, зокрема завдяки приватному підприємництву, набагато ефективніша. Радянська Компартія була більш ідеологічною, ніж нинішня китайська. Комуністична партія КНР - структура доволі меритократична. Тобто просування відбувається за чеснотами. Працює система відбору кадрів: до вищих щаблів доходять найкращі - за знаннями, заслугами. Вони утворюють такий собі технократичний клуб (що, по суті, й називається Компартією), який і керує державою. Компартія - це шлях до державної кар'єри, а державна робота - престижна. Я особисто знав молодих людей, які кидали бізнес заради того, щоб працювати на державу. Там є абсолютно легальні види мотивації: висока оплата, хороші соціальні пакети. У провінції вплив Компартії більший. У мегаполісах, на кшталт Шанхаю, її вплив помітити важче. На цьому етапі дуже важливо, що вони мають еліту. Не можу прогнозувати, як усе відбуватиметься надалі, але поки що це працює.

- Українці мало знають про Китай. Але китайці про Україну, мабуть, - іще менше. Як цьому зарадити?

- Насамперед, український бізнес не має боятися йти в Китай зі своєю продукцією. Україна повинна здійснювати й культурну експансію. Створювати цікаві модерні культурні продукти і просувати їх у світі, використовуючи інструменти "м'якої сили" (soft power), як це робить, зокрема, Інститут Конфуція (китайський аналог British Council, USAID і т.п.).