Любов найвищого ґатунку

Людина, відчувши вітер змін, повинна будувати не щит од вітру, а вітряки.

Стівен Кінг

Сьогодні - День конструктора уявлень про справедливість. День будівничого комплексів і День руйнівника комплексів. День людини, здатної навчити інших любити книжку - чи здатної навчити її спалювати. День сіяча розумного, доброго і вічного і День викорчовувача того ж. День проповідника, який формує на все життя шкалу добра і зла. День першовідкривача таланту - чи його гробаря. День командира, що каже: "Роби, як я" - чи менторствує: "Роби, як я сказав!". День педіатра дитячих душ. День громадянина чи День чогозабажанця. Сьогодні в нашій країні відзначають День учителя.

У нас багато претензій до школи. Тому що багато очікувань. Тому що ми розуміємо: саме від успіхів або невдач в освіті, в педагогіці залежить не тільки майбутнє наших дітей, а й наше власне.

Розуміємо, але вітчизняній освіті не довіряємо. Відчувається, що між школою і суспільством є стіна. Взаємні обвинувачення "Ви нас не поважаєте, не платите достойну зарплату!" проти "Наших дітей нікому вчити! Корупція!" тільки створили сприятливий ґрунт для тих, хто перетворює освіту на цинічний бізнес. Парадокс, але школа на себе не заробляє, тоді як на школі успішно заробляють. Проте якщо директор школи із зарплатнею кілька тисяч на місяць відпочиває в Іспанії і має особистого водія, це не означає, що всі вчителі в цій школі - негідники й корупціонери. З іншого боку, саме з їхньої мовчазної згоди і за їхньої участі відбувається корозія школи. Адже неопір - теж підтримка.

Школі потрібна свобода. Але свобода - це й відповідальність. Чи багато охочих її взяти на себе? Між "хотіти" і "робити" - прірва. Чи багато тих, хто погодиться на вітряки замість щитів?

Традиційно вважається, що проблема всіх проблем в освіті - вчительська зарплата. Так, це важливий стимул. Але не єдиний. Якщо раптом завтра держава підвищить зарплату всім учителям уп'ятеро - вони всі як один одразу почнуть жити і працювати по-новому, полюблять свою роботу та дітей? Ні. Бо мотивація не тільки матеріальна.

Неможливо змінити щось на краще тільки ініціативою згори. Має бути зустрічне бажання, зустрічний рух. Можна скільки завгодно критикувати реформи Міносвіти, уряд і райвно, але доки кожен особисто сам для себе не вирішить, у якій школі він хоче працювати, доки кожен особисто не зробить для цього все, що може, і навіть більше, нічого не вийде.

Школа - це невід'ємна частина суспільства. І все, що відбувається в суспільстві, - відбивається в ній. Є герої і є пристосуванці. Є воїни і є боягузи. Усе як скрізь. Тільки проявляється гостріше і множиться проекціями на мільйони залежних дитячих душ.

Скільки б ми не розмірковували про фах педагога, про те, що в ньому важливе, а що другорядне, незаперечне одне: найголовніша риса вчителя - любов. До дітей, професії, до своєї країни. Це любов особлива, найвищої проби. Тому що ті, в кому вона справді живе, заради неї йдуть на все, не думаючи про себе, не мріючи про славу. Це любов, яка дає сили заходити в газову камеру зі своїми учнями. Це любов, яка щорічно навколо сухорлявої бабусі у день її народження збирає здоровенних лобів, що стали вченими, таксистами, міністрами, але незмінно ховають при ній за спину запалену сигарету. Це любов, яка зігріває покоління матерів, що ведуть своїх дітей тільки в клас до своєї першої вчительки. Це любов, через яку колись викупаним у ній соромно перед своїм учителем за неправду, за малодушність, за підлість і за байдужість.

Учителі, з котрими мені пощастило познайомитися, не вважають себе героями. Вони просто не можуть інакше... Саме тому з кожним із них було непросто розмовляти, доводилося витягувати їхню історію по слову, по реченню. Бо кожен із них щиро не розумів, чим заслужив інтерес редакції. "Та таких, як я, чимало". Що тут скажеш - на те й надія...

Наталія Зайцева, вчителька української мови з Донецької області. В підконтрольному ДНР селищі розповідала учням про те, що Україна - єдина

Я дуже люблю свою роботу. Завжди намагаюся підготувати до уроку якусь цікаву інформацію. Дітям не нудно, і я отримую величезне задоволення. Мої учні посідають призові місця на олімпіадах з української мови та літератури.

Коли наше селище Новоселівка Червонолиманського району опинилося під контролем ДНР, було тяжко. Я пояснювала дітям, хто такий Бандера, читала їм твори українських письменників. Розповідала, що Україна повинна бути єдиною. За це, а також за те, що "роблю з бандерівців героїв", мене "пропісочили" на педагогічній раді школи. А одного разу 11-класники (їх у нас троє) не прийшли до мене на урок. Я зайшла в порожній кабінет і побачила намальований кольоровою крейдою на дошці прапор Росії. І напис - "Россия". Так хлопці висловили мені свій протест.

Якось я спитала учня, чому він пропустив заняття в школі. Дитина пояснила, що не пустив тато, бо страшно, війна, бандерівці наступають. Я відповіла, що боятися потрібно якраз тих, хто стоїть на ДНРівських блокпостах (я знала, що там і наркотики є). Наступного дня під час уроку до мене в клас зазирнув тато цього учня - ДНРівець з сімома роками тюрми за плечима. Він голосно матюкався. Я вийшла до нього в коридор. Розлючений батько почав бити мене ногами, примовляючи: "Це тобі за Україну. І за те, що ти сказала про блокпости". Коли він спробував штовхнути мене зі сходів, я закричала. З кабінетів визирнули вчителі: "Правильно, що він тебе відлупцював. Це тобі за твій язик". Насамкінець ДНРівець пообіцяв, що вночі приїде з товаришами, спалить мій дім і виріже всю сім'ю.

Ми з чоловіком поїхали в міліцію, зняли побої, заявили про погрози. Слідчий був відвертий: "Дивіться, як би ця заява не зробила вам на гірше". Він сказав, що ми з Росією повинні бути єдині, що його друзі-беркутівці були на Майдані. А батька-кривдника він може лише чаєм напоїти.

Потім до нас приїхали озброєні люди в балаклавах. Ми з сином і чоловіком зачинилися в будинку. "Гості" вибили вікно прикладами автоматів. Чоловік спробував відволікти їхню увагу на себе, але мене все одно схопили. Син тримав мене за руки: "Не чіпайте маму!". Бойовики пообіцяли прострелити йому ноги, якщо і далі триматиме. Мене побили, кинули на диван, стріляли довкола тіла. Кричали: "Забудь слово "Україна!". Я заплющила очі, щоб цього не бачити і не чути. Поки один знущався з мене, інші били сина й чоловіка прикладами автоматів. Я почала кликати на допомогу. Зійшлися сусіди. Озброєні люди поїхали з погрозами. Чоловіка зі струсом мозку відвезли до лікарні. Поранену бойовиками сусідку - теж. Один із сусідів підтримав бойовиків: "Правильно зробили!". На що я відповіла: "А ти хочеш, щоб твій син жив у такій країні?". Він знизав плечима й пішов.

Зараз наше селище визволили українські військові. Сподіваюся, все буде добре. Міністр освіти пообіцяв, що педагоги, котрі відкрито підтримували сепаратистів, у школі не працюватимуть. Поки що я цього не бачу. Мені й зараз важко працювати, бо нічого не змінилося. Є докази сепаратизму (ДНРівці тікали поспіхом, покинули всі документи, навіть списки на зарплату членам комісій на "референдумі"). Але вони нікого не цікавлять. З лікарні зникли всі сліди наших звернень з приводу нападу. Телефонував слідчий. Пропонував забрати заяву, оскільки ДНРівець, який мене побив, все одно потрапить під амністію, якщо добровільно складе зброю.

Я, як і раніше, навчаю дітей. І розмовляю з ними про те, що Україна у нас одна, і зраджувати її - це погано. Якщо ця земля тебе породила, ти мусиш її захищати. Я теж захищаю її, як можу.

Анатолій Шванц, єдиний учитель і методист райвно, що насмілився сказати Табачникові правду про якість його реформ

Я не якась особлива людина. Вчителюю 45 років. Просто роблю свою справу. Почувши про "лінгвістичну революцію", яку тодішнє Міністерство освіти рекламувало як небачену реформу, просто не зміг мовчати. Розумів, що ця ідея призведе до вкрай поганих наслідків в і без того кризовій освіті. Звернувся з листом до Міністерства освіти, парламентського комітету з питань науки і освіти - не допомогло. Спеціально приїздив до Києва на зустріч із Лілією Гриневич. Доклав зусиль, аби потрапити на відкрите засідання профільного парламентського комітету. Воно було присвячене закону про вищу освіту. Я дочекався, коли Лілія Гриневич вийде до журналістів, і серед інших поставив запитання щодо проблем школи. Тоді і Лілія Михайлівна відверто прокоментувала ситуацію, і журналісти зацікавилися питанням. Пішов розголос. Звичайно, мене не хвалили за це в кабінетах начальників. Приїхала до нас у Бориспіль одна чиновниця (вона, до речі, і досі на своїй посаді), познайомилась зі мною і сказала: "А з вами ми детальніше поговоримо у Києві! Зайдіть якось до мене". Приїхав. Розмова була короткою: "Знайте своє місце!". Одночасно почалися дзвінки колегам і нашому місцевому керівництву: "Ви що, не можете щось зробити, щоб він замовк? Хочете неприємностей? В міністра через вашого методиста голова болить. Дмитро Володимирович не спить ночами, хвилюється, як усе пройде на парламентських слуханнях про якість середньої освіти. Шванц не повинен там виступати".

Я взяв усе те до уваги, але залишився при своїй думці. Колеги-вчителі мене підтримали: "Анатолію, не відступай". На сайті Міністерства освіти з'явилася розгромна стаття про мене. Але я поставився до цього філософськи. Більше того, звернувся до колег зі США. Показав наш підручник англійської мови для 1-го класу, показав свій аналіз помилок у ньому (понад 100 неточностей на 125 сторінках). Американці надіслали свій висновок із підтримкою моїх зауважень. Я опублікував його в ЗМІ, надіслав у Міносвіти. Не знаю, з цієї чи з інших причин, але пасквіль про мене, що висів кілька тижнів на сайті МОН, зняли. На слуханнях я виступив. Сказав усе, як є. Наголосив, що не можна примушувати школи працювати за неякісними підручниками. Не можна поспішати із запровадженням нових стандартів освіти. Звичайно, реакція була різною. Хтось нападав, хтось, навпаки, тиснув руку: "Молодець!". Після слухань я був змушений звільнитися. Не хотів підставляти колег, на яких тиснули. Зараз, за рішенням методичного об'єднання вчителів іноземної мови, організував курси для школярів міста і району. Допомагаю старшокласникам готуватися до незалежного тестування з іноземної мови. До речі, цього року за власною ініціативою склав ЗНО - отримав 200 балів. Але, судячи з усього, я знову в опозиції. Був геть розчарований, коли в червні, вже після відставки Табачника, побачив постанову ВР про рекомендації за результатами парламентських слухань, на яких виступав. Нічого з мого "молодця" до них не ввійшло. Як на мене, в цьому документі багато "води". А в школі й сьогодні продовжують реалізовувати деякі неприємні речі, про які я казав іще тоді. Проте я вважаю себе щасливою людиною. Бо головне для мене - діти, їхні радісні й допитливі очі. Приходжу до учнів - і про всі неприємності забуваю.

Костянтин Пенделєєв, учитель історії київської школи. Добровільно пішов захищати Україну від терористів

В армії я був десантником. У березні, коли тільки починалася анексія Криму, прийшов до військкомату і записався добровольцем. Разом з іншими мобілізованими потрапив на 10-денні збори. Пам'ятаю, коли вони скінчилися, усіх вишикували і запропонували: хто не хоче служити, може вийти зі строю. Вийшло лише двоє. Усіх інших одразу відправили в зону бойових дій. Потрапив я у відому 95-ту житомирську аеромобільну бригаду, став командиром відділення. Спочатку служив на блокпостах на Арабатській стрілці. Згодом - у зоні АТО. Війна - це важка щоденна праця, тут усі - герої.

А ще - це страшно. Бо лінія бойових дій проходить через населені пункти. При визволенні Червоного Лиману була така історія. Розвідка доповіла, що на під'їзді до міста стоїть жінка з дитячим візком. А там - мінометний обстріл. Закриваючи жінку й дитину собою, провели їх в укриття - за БТР.

Коли ми визволили Слов'янськ і увійшли в місто, гуманітарна допомога ще не надійшла. А люди голодували. Ми з хлопцями роздавали свої сухпайки. У кого що було, тим і ділилися: тушонка, хліб.

Я служив у найгарячіших місцях. Два місяці під цілодобовим мінометним обстрілом захищав гору Карачун. Брав участь у визволенні Семенівки. У бою під Лисичанськом був поранений. Сталося це так. Перед нами поставили завдання взяти висоту. Це було складно, бо вона була укріплена зі знанням справи: укриття залито бетоном і засипано землею. Почалася атака. та несподівано сепаратисти пішли в контрнаступ. Ми виявилися відрізаними від флангів, потрапили під обстріл. З 12 людей у моєму відділенні не були поранені лише двоє. Але ніхто не відступив, не склав зброї. Я отримав дві кулі в коліно. Мій товариш був поранений в око. Спочатку він наклав пов'язку собі, потім допоміг мені - перев'язав, вколов знеболювальне (але воно не дуже подіяло). Я в цей час відстрілювався, прикриваючи нас обох. Коли контратаку було відбито, знепритомнів. Разом з іншими пораненими мене затягли в БТР. Потім літаком доправили у шпиталь.

Там мене відвідували і учні, і батьки, і колеги. До речі, ми підтримували зв'язок навіть тоді, коли я був у зоні АТО. Зі зрозумілих причин мій телефон часто був вимкнений. Але під час затишшя я намагався усім передзвонити. Діти розповідали про шкільне життя, колеги ділилися новинами.

Зараз я вже виписався, проходжу реабілітацію. Заходив у свою школу. В мене серце розривається: скучив. Але в зоні АТО - мої товариші. Хочу повернутися до них. Хоча розумію: навряд чи мені дозволять - не можу ані стрибати, ані бігати. Скоро медкомісія. Побачимо, яким буде її вердикт.

Але, хай там як, колись я обов'язково повернуся до школи.

Наталя Курійчук, директор, учитель, завуч, завгосп і бібліотекар сільської школи. Тривалий час на її плечах трималася вся освіта в селі

Я з дитинства знала, що буду вчителем. Бо люблю дітей. Бо завжди хотіла бути схожою на свою першу вчительку. Одразу після отримання диплома в Миколаївському університеті приїхала працювати в село Іванівка Врадіївського району Миколаївської області. Спочатку тут була велика школа - з першого по дев'ятий клас. В ній працювало 19 учителів.

Але в 2010-му навчальний заклад "оптимізували" - середню школу перевели в сусіднє село. З малечі сформували малокомплектний клас (в одному класі - учні різного віку). Так я й залишилась одна на всю школу.

Чесно признаюся: спочатку було дуже важко. Бо на мені лежала відповідальність і за навчання, і за харчування, і за здоров'я дітей. Та ще господарські проблеми - я була й завгоспом. Часом навіть хотілося кинути все і поїхати. Але розуміла - село без школи не виживе. Молодь повинна жити тут, а не їхати світ за очі. Я - єдиний працівник сфери освіти і культури на все село. Мені хотілося допомогти сільським дітям. Вони не винні в тому, що не мають таких можливостей, як їхні однолітки в місті. Але вони так само прагнуть кращого. Знаю, що їм нелегко - і навчаються, і батькам по господарству допомагають. Ми організовували свята, концерти для батьків. Я приносила з дому магнітофон, щоб розучувати пісні, ставити танці. Пам'ятаю, купила собі комп'ютер. Вирішила принести його до школи. Скільки радості було в дітей! Тепер комп'ютер і інтернет є мало не в кожному будинку. Та й у нашій школі комп'ютери є. А чотири роки тому для сільських дітей це було диво. Нещодавно в мене з'явилася колега - у школі відкрили ще один клас. Нас підтримує сільська рада, місцеві фермери, район. Цього року ми не набрали першого класу, а наступного очікуємо на вісьмох першачків. Школа вистояла. І попереду в нас, переконана, лише хороше. Я пишаюся своїми учнями. Серед моїх випускників є інженери, лікарі, вчителі. До речі, моя донька пішла моїми стопами - навчається вже на третьому курсі філологічного факультету мого рідного університету. Сподіваюся, в село повернеться молодь. Воно теж вистоїть і розквітне.