Як це робить Росія

Автор : Олексій Іжак
25 квiтня 00:00

Технології заморожених конфліктів

 

Згадувати "абхазький" і "наддністрянський" сценарії стосовно України стало звичною справою. Якщо не опускатися до рівня конспірології, знайти їхній спільний каркас не так і просто. У Гагаузії, Придністров'ї, Абхазії та Південній Осетії реалізовувалися різні сценарії, які призвели до різних результатів. Але збіги деяких форм і ситуацій настільки дивні, що примушують уважніше подивитися на Молдову й Грузію початку 1990-х у пошуках відповідей на деякі запитання про майбутнє самої України.

Президент-утікач
і федералізація

До початку конфлікту 1992–1993 рр. Абхазія мала широку автономію в рамках Грузії, органи місцевої влади формувалися за принципом однакових квот між грузинами й абхазами, між Тбілісі й Сухумі йшли переговори про федерацію. Грузія переживала гостру політичну кризу. Президент Звіад Гамсахурдіа залишив країну після інтенсивних вуличних боїв у Тбілісі. Нетривалі мандри по Азербайджану й Вірменії привели його в Чечню, де він перебував до вересня 1993-го, тобто майже весь період бойових дій в Абхазії. У Грузії залишалися значні сили його прихильників, але не в столиці, а в регіонах, прилеглих до Абхазії, Мегрелії. У самій Абхазії до початку гострої фази конфлікту опозиційність до нової влади в Тбілісі виявляли не тільки абхази, а й грузини.

Не можна стверджувати, що прихильники Гамсахурдіа воювали на боці Абхазії, Конфедерації гірських народів Кавказу та російських військових проти урядових сил Грузії. Але вони були частиною рівняння. Коли військова поразка Грузії в Абхазії стала очевидною, Гамсахурдіа повернувся в Грузію, і його прихильники почали стрімко розширювати контрольовану територію на заході країни, включно з південними районами Абхазії. Грузинському керівництву на чолі з Едуардом Шеварднадзе в переговорах із Росією довелося погоджуватися на менш вигідні умови "заморожування" конфліктів на сепаратних територіях заради того, щоб придушити заколот прихильників Гамсахурдіа.

З'їзди депутатів усіх рівнів і референдуми

Таке явище, як з'їзд депутатів усіх рівнів для посилення позицій регіонів у протистоянні з центром, виникло не в Харкові 2014-го і не в Сєверодонецьку 2004-го. Ця політична інновація з'явилася ще 1989 р. в Гагаузії. Досвід швидко перейняло Придністров'я. Використовували його, втім, не так активно, і
в Південній Осетії. Гагаузія та Придністров'я до початку 1990-х не мали статусу автономій. У них не було ні чітких територій, ні визнаних столиць. Такі з'їзди були основним механізмом легітимації рішень про підвищення статусу, проголошення суверенітету і незалежності, формування органів влади та встановлення кордонів.

Першість у використанні референдумів для дистанціювання регіону від центральної влади та його оформлення в самостійний суб'єкт належить Придністров'ю. У 1989–1990 р. там відбулася серія референдумів в окремих населених пунктах, які виводили місцеві органи влади з-під контролю Кишинева. Ці розрізнені референдуми відбивали певний загальний тренд. Цікаво, що, тоді як Кишинів і Тбілісі бойкотували оголошений Москвою референдум про збереження СРСР у березні 1991 р., у Гагаузії, Придністров'ї, Абхазії та Південній Осетії він відбувся за сприяння місцевої влади і з прогнозованим результатом - за збереження СРСР (відповідно, проти незалежності Молдови і Грузії) проголосувала переважна більшість.

Жінки, добровольці
і російські військові

На тлі з'їздів депутатів усіх рівнів і проведення місцевих референдумів у Придністров'ї склалися умови для явища, яке в деяких дослідженнях визначене як "повзучий путч". Без претензії на встановлення правих і винуватих у придністровському конфлікті, цей термін означає важливу для сучасної України техніку процесу.

Після провалу московського путчу серпня 1991 р. Кишинів зробив низку рішучих кроків на придушення сепаратизму - було заарештовано придністровських лідерів, які підтримали путч, зміцнено регіональні органи міліції та сил безпеки. Придністров'я відповіло "рейковою війною". Жіночі громадські рухи, які підтримували ідею незалежності від Молдови, почали "рейкову війну". Анн Кареніних було на порядок більше, ніж машиністів. Поїзди зупинилися. Цей чинник, укупі з деякими іншими обставинами, призвів до звільнення Кишиневом лідерів Придністров'я. Після цього розпочався новий етап зміцнення сепаратної влади, що включав тепер установлення контролю над силовими органами, інфраструктурою та фінансами.

Найнебезпечніший аспект цього процесу, що призвів, зрештою, до гарячої фази конфлікту 1992 р., - поступовий "перехід міліції і військових на бік народу". Цю фразу в різних модифікаціях можна було чути останнім часом у Криму та на сході України. Але з'явилася вона на початку 1990-х у Придністров'ї. Представники робітничих комітетів, громадські активісти і, звісно, беззбройні жінки блокували регіональні відділи міліції й вимагали в них відмовитися від підпорядкування Кишиневу. Процес був загалом успішним для Придністров'я, хоч і розтягнутим у часі.

Паралельно у Придністров'ї формувалися власні військові структури у вигляді національної гвардії. Зброю вони отримували завдяки структурам безпеки, що "перейшли на бік народу". Друге важливе джерело - 14-та російська армія, вона просто так зброю не роздавала, і питання вирішувалося на "комерційній основі" згідно з умовами деградації збройних сил того часу. Але з початком гострої фази конфлікту навесні 1992 р. розпочалося пряме захоплення озброєнь і техніки 14-ї армії, включно зі стрілецьким озброєнням, бойовими броньованими машинами, артилерією й навіть танками. У процесі захоплення проявилося те саме явище, словесний опис якого Володимиром Путіним у березні ц.р. загнав у тупик багатьох спостерігачів: "І нехай спробує хтось з-поміж військовослужбовців стріляти у своїх людей, за якими ми стоятимемо ззаду, не спереду, а ззаду. Нехай вони спробують стріляти в жінок і дітей". Усе саме так і було навесні 1992 р. у Придністров'ї - жінки блокували військових, вимагаючи віддати озброєння, а за ними стояло місцеве ополчення. Femen і Pussy Riot на цю роль не годяться, тому, мабуть, їх у Кремлі й не люблять.

Важливу роль у Придністров'ї зіграли військові туристи. Частково це були ідеологічно мотивовані козаки, частково - матеріально мотивовані добровольці з Росії та України. Не менш істотною була роль Конфедерації гірських народів Кавказу в Абхазії. На фінальній стадії бойових дій у Придністров'ї й Абхазії крапку поставили підрозділи російської армії, які там базувалися і стали на бік сепаратистів.

Євразія регіонів

Наслідки конфліктів істотно різнилися для Гагаузії, Придністров'я, Абхазії та Південної Осетії. На Південному Кавказі у середині 1990-х відбулося "замороження" конфліктів, яке не створило для Росії механізмів впливу на внутрішню і зовнішню політику Грузії. Країна динамічно розвивалася, маючи шанс згодом відновити суверенітет над сепаратними територіями, що застрягли в минулому. Не намагаючись встановити правих і винуватих у війні серпня 2008-го, можна констатувати, що ця війна виглядала як "дотискання" Грузії.

Що стосується Молдови, то "замороження" конфліктів у Гагаузії й Придністров'ї відбулося на істотно інших умовах. Автономний статус Гагаузії на рівні конституції й спеціальних законів Молдови був прописаний так, що дозволяє повернутися до питання незалежності Гагаузії у разі зміни зовнішньополітичного статусу Молдови. Як це проявляється на практиці, продемонстрував лютневий референдум у Гагаузії з приводу членства в Митному союзі.

Стосовно Придністров'я таких юридичних умов немає, але є інші особливості. Економічно, швидше, Молдова залежить від Придністров'я, ніж навпаки. Побутує розхожа формула, що Придністров'я - пазур, який утримує Молдову в орбіті російського впливу. Досить наочно це демонструється у газовій сфері. Російський газ дорогою в Молдову відбирає Придністров'я для своїх підприємств, більшість яких контролюють російські власники, причому розрахунків не проводять уже багато років. Молдова винна "Газпрому" близько 4,5 млрд дол. за споживання Придністров'я, борг зростає, "Газпром" вимагає розрахуватися грішми або власністю, а розділити контракти - означає визнати Придністров'я самостійною державою.

Чого чекати Україні

Як випливає з досвіду Грузії й Молдови, Росія намагатиметься юридично закріпити анексію Криму, ввести в українське законодавство можливість втрати територій у разі зближення з НАТО і ЄС та зробити максимально важким економічний тягар збереження територіальної цілісності. Легко можна уявити ситуацію, коли, наприклад, підприємства Донецької області, слабко контрольовані з Києва, змінять офшорних власників на користь росіян, заодно відбиратимуть із магістральних трубопроводів газ, що надходить на територію України за контрактами "Нафтогазу", і не платитимуть за нього.

Багато з того, що ми бачимо нині в Україні, скидається на фарс, який повторює трагедію Молдови й Грузії. Доки фарс не став новою трагедією, варіантів дій доволі багато. Повертаючись до досвіду Молдови й Грузії, можна означити деякі обмежувачі.

У Гагаузії й Придністров'ї спусковим механізмом сепаратизму стало питання мови, доведене до крайнощів. В Абхазії спроба придушити сепаратизм спонтанно розпочатою воєнною операцією за наявності втеклого президента, який мав істотну регіональну підтримку, призвела до поразки. Масові марші активістів із центру в сепаратні регіони, які проводилися в Гагаузії та Південній Осетії, тільки консолідували сепаратні настрої. Законодавче закріплення зовнішньополітичних умов збереження територіальної цілісності, як це було у випадку з Гагаузією, обернулося високою ціною для Молдови в більш віддаленій перспективі.

Що стосується успіху центральної влади – він був там, де вдавалося зберегти контроль над ключовою інфраструктурою, банківською системою, силовими структурами, зовнішнім кордоном та закріпити перевагу під час переговорів.