Трагедія і фарс самовизначення

Автор : Дмитро Кулеба
21 березня 20:00

Тільки неможливість самовизначення народу в рамках держави створює передумови для його виходу й державотворення.

 

У лютому 2008 р. парламент Косова оголосив незалежність краю, і вибухнула політична буря, яка потрясла основи міжнародної політики та права. За катаклізмом захоплено стежив старий моряк Стюарт Хілл на прізвисько Горе-капітан, власник і єдиний мешканець мікроскопічного острівця Форвік площею один гектар, що входить до групи Шетландських островів.

Через три місяці Єлизавета II отримала лист, яким Хілл урочисто інформував її про проголошення суверенітету Форвіка й пропонував свої скромні послуги королівського намісника. "Кожен пенсіонер повинен зробити щось таке", - із задерикуватою усмішкою сказав морський вовк кореспондентові, розповідаючи про свою витівку. Три довгих роки сепаратист марно чекав відповіді королеви. У лютому 2011-го його терпіння лопнуло, і острів оголосив про свою повну незалежність від британської корони.

Одне право народу на самовизначення і два полюси можливостей для його реалізації. В основі першого - трагедія, в основі другого - фарс, а між ними золота середина - мелодрама з цивілізованим розлученням у фіналі. Де ж на цій шкалі розмістилася Автономна Республіка Крим (АРК)?

Право

Слід відразу застерегти: із самовизначенням завжди болюче складно. Всього тут "занадто". Занадто загальна норма, занадто широкі можливості для тлумачення, занадто великий ризик ланцюгової реакції, занадто складні історичні вузли, які потрібно розв'язувати, а найчастіше, на жаль, доводиться розрубувати.

Існує безліч коментарів та висновків авторитетних міжнародних експертів і органів, які дозволяють краще розтлумачити юридичний зміст норм, що стосуються самовизначення. Але складність кримського випадку в тому, що Росія сьогодні легко викидає на смітник історії всі норми міжнародного права, які її не влаштовують. Паралельно вона прикриває свої дії фіговим листком перекручених на власну користь міжнародно-правових концепцій та норм. Абсурд доходить до того, що Росія негоже для великої держави починає спростовувати саму себе: свої дії в АРК вона намагається легалізувати посиланням на косовський прецедент, правомірність якого вона ж послідовно й рішуче заперечувала всі ці роки.

Єдиний рівень правових норм, яких Москва сьогодні не піддає публічній обструкції, - це загальновизнані імперативні принципи міжнародного права. Отож апелювати можна тільки до них, а саме до двох братніх принципів - територіальної цілісності та самовизначення. Взаємозв'язок між ними в ряді випадків можна описати словами "разом неможливо - і порізно ніяк". Проте йдеться саме про взаємодію принципів, і розглядати самовизначення у відриві від територіальної цілісності означає порушувати один із загальних принципів права - добросовісного виконання зобов'язань.

Ще 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про загальновизнані принципи міжнародного права, вказавши серед інших і "Принцип рівноправності та самовизначення народів". Коли прихильники самостійності Криму закликають у свідки своєї правоти вищі сили міжнародного права, вони забувають процитувати наступний абзац, який розкриває юридичний зміст принципу самовизначення: "Ніщо в наведених вище пунктах не повинне тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які б вели до розчленування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, які дотримуються у своїх діях принципу рівноправності та самовизначення народів, як цей принцип викладено вище, і внаслідок цього мають уряди, які представляють весь народ, що живе на даній території, без різниці раси, віросповідання чи кольору шкіри. Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності та територіальної цілісності будь-якої іншої держави чи країни".

Говорячи людською мовою, юристи-автори резолюції мали на увазі, що тільки неможливість самовизначення народу в рамках держави створює передумови для його виходу й державотворення, а також те, що інші держави не мають права втручатися в цей процес.

Таким чином, принцип передбачає дві стадії самовизначення - внутрішню і зовнішню. Перша полягає в тому, щоб народу було надано всі права для самовизначення в рамках держави через демократичні механізми. Якщо ж можливості для цього вичерпані або їх немає, то народ може здійснити зовнішнє самовизначення і створити власну державу. Як видно, історичний стрибок до незалежності нелегітимний і протиправний, якщо йому не передує серйозна робота народу із забезпечення реалізації своїх прав всередині держави.

Саме в такому правовому контексті слід розглядати випадки сецесії, на які посилається Росія на виправдання своєї поведінки щодо АРК. УРСР повністю пройшла свій шлях самовизначення, суворо дотримуючись норми міжнародного права. Україна послідовно виступала за внутрішнє самовизначення в рамках СРСР доти, доки ця можливість не була вичерпана у зв'язку з путчем ГКЧП і над республікою не нависла смертельна небезпека.

Косово вийшло зі складу Сербії після того, як край став ареною
скоєння міжнародних злочинів і з усією очевидністю проявився той факт, що примирення між сербами і косовськими албанцями неможливе. Крім того, Косово 9 (!) років до оголошення незалежності на основі Резолюції Ради Безпеки ООН управлялося з офісу ООН у Нью-Йорку, а не з будівлі уряду в Белграді. Шотландія століттями йшла шляхом внутрішнього самовизначення й досягла максимально можливих прав у рамках Великобританії. Але й цього їй видалося замало, і тоді вона цивілізовано зажадала в Лондона дати їй можливість розглянути питання про зовнішнє самовизначення. Схожа ситуація і в Каталонії.

А що ж наш півострів? Це єдина автономна республіка у складі унітарної держави, вона представлена депутатами у Верховній Раді України, які небезуспішно просувають свої законотворчі ініціативи, а Київ гарантував, що автономії буде надано додаткові повноваження. Вичерпано можливості самовизначення в рамках України? Вочевидь, ні. Але сусідня держава порушила своє зобов'язання не зазіхати на територіальну цілісність України, в екрані телевізора - щодня Дмитро Кисельов і компанія, а за вікном - зелені чоловічки з автоматами. Відтак, як на хорошому спектаклі, мимоволі поринаєш у сюрреалістичний світ, починаєш вірити, що Перекоп - останній зв'язок з Армагеддоном, і народу разом із землею потрібно рятуватися втечею.

Народ

Один із найвідоміших юристів, які займалися питанням самовизначення, ще в 1956 р. написав, що "народ не може нічого вирішувати, доки хтось не вирішить, що таке народ". Відповідь на це питання найскладніша. Для визначення того, хто є суб'єктом реалізації права на самовизначення, використовують різні терміни - народ, нація, населення, суспільство. Така множинність ще тугіше затягує вузол проблеми, але не робить її невирішуваною.

Корінні народи Криму - кримські татари, караїми та кримчаки. Саме вони є суб'єктом права на самовизначення. Але вони, як відомо, виступають за внутрішнє самовизначення у складі України. Вимогу ж зовнішнього самовизначення не пов'язують із якимсь одним народом. Його приписують міфічному народу - збірному образу - "кримчанам". Ідучи на компроміс, можна зайняти вкрай ліберальну позицію й припустити, що "кримчани" - це якийсь єдиний народ, котрий складається з представників різних націй і проживає на певній території, а тому є носієм права на самовизначення. Але й тоді тест на відповідність міжнародному праву пройдений не буде.

Навіть у Росії традиційно домінує справедливий погляд, що "коли йдеться про самовизначення, то має враховуватися думка не тільки націй, які живуть на цій території, а й інших, менших національних груп, які утворюють разом із цими націями єдине суспільство й народ" (прикметно, що цю цитату взято з книжки, тісно пов'язаної із зовнішньою політикою Росії, за нею навчають російських дипломатів). АРК - грубий виняток із зазначеного правила, оскільки категоричне неприйняття незалежності Криму з боку кримських татар та українців, які живуть на півострові, не було взяте до уваги.

Але повернемося до історії. В УРСР, Косові, Шотландії й Каталонії вимогу про самовизначення висунули народи, які споконвіків жили на своїй землі і змогли зберегти історичну тяглість. При цьому тільки у випадку з Косовом у питанні незалежності не було досягнуто консенсусу з іншим народом, який проживає на тій самій землі (сербським).

Самовизначення - інклюзивний процес, який мусить максимально враховувати вільно виражену волю всіх зацікавлених сторін. Якби було інакше, світ невпинно самовизначався б, ділився та розсипався б, як картковий будиночок. Так склалися історичні обставини, що Крим став котлом націй, і ніяке легітимне самовизначення тут неможливе без досягнення внутрішнього кримського консенсусу між народами, які його населяють.

Самовизначення

У 2008 р. розлючена Сербія мобілізувала своїх прибічників і організувала запит Генеральної Асамблеї ООН до Міжнародного суду ООН щодо відповідності міжнародному праву декларації про проголошення незалежності Косова. Всупереч очікуванням Белграда та його союзників, Феміда не зафіксувала якихось правопорушень. Але тішити себе цим борцям за незалежність Криму не варто. Даючи юридичну оцінку деклараціям про незалежність як таким, судді чітко заявили, що вони можуть бути визнані незаконними не тому, що є односторонніми актами, а у тому випадку, коли їх прийняття пов'язане з незаконним використанням сили чи іншими кричущими порушеннями норм загального міжнародного права, зокрема імперативних норм.

В АРК в одному місці і в один час зійшлися обидві із зазначених причин для визнання декларації про незалежність протиправною: іноземна держава порушила своїми діями імперативні норми й застосувала збройну силу. "Незалежність під дулом автоматів" - це не яскравий образ, а цілком конкретне порушення міжнародного права, яке робить юридично нікчемними всі наступні дії, що базуються на декларації.

Є ще одна надзвичайно важлива вимога до процесу самовизначення - демократичність процедури плебісциту (референдуму). Зафіксовані космічно високі явка і результат, заяви сумнівних спостерігачів, агресивність членів комісій сукупно свідчать про те, що вільне волевиявлення не відбулося.

Корінь невизнання референдуму в АРК із боку цивілізованого світу (а, схоже, світ вимушено повертають до цього архаїчного поділу) не в тому, що плебісцит незаконний як такий, а в тому, що порядок його організації та проведення суперечать міжнародному праву. Безперечно, самовизначення в АРК у принципі можливе й гарантоване міжнародним правом. Але цілком очевидно, що відбутися воно може зовсім не так, як це сталося 11 березня - з прийняттям декларації про незалежність і 16 березня - на референдумі.

Неодноразово доводило чути від російських дипломатів особливо любимі ними заклики не вирішувати складні питання "з кондачка" та "келійним шляхом". Говорили вони так і про Косово. Але, наступивши на горло власній російській пісні, до вирішення кримського питання російська дипломатія підійшла саме так. Радість від порушення всіх можливих норм із нею розділила незаконна влада АРК. "Горе-капітани" півострова хоч і не пенсіонери, але організували фарс, масштабу якого, впевнений, заздрить Стюарт Хілл.