Концепт регіонального блоку в Центрально-Східній Європі

Авторы : Андреас Умланд, Костянтин Федоренко
13 жовтня 18:24

Три держави Східної Європи, як і раніше, залишені сам на сам у своїх протистояннях із Москвою.

 

На сьогодні Європейський Союз і НАТО, завдяки своїй нерішучій політиці розширення, створили геополітичну "сіру зону" у Східній Європі та на Південному Кавказі. Ці західні організації і в найближчому майбутньому не будуть готові й не могтимуть заповнити вакуум безпеки, який склався там. На цьому тлі ряд політиків, дипломатів і вчених із пострадянських країн почали обговорювати альтернативні варіанти часткового забезпечення безпеки та міжнародної включеності своїх країн. Найпомітніший проект регіональної безпеки - створення коаліції т.зв. Міжмор'я.

Ідея асоціації або конфедерації, яка могла б об'єднати держави Східної та Центральної Європи - від Балтії на північному сході континенту до держав колишньої Югославії на заході Балканського півострова, - зародилася у XIX ст. Такий союз мав стати засобом відбиття загрози з боку царської Росії на Сході, як і з боку Пруссії, а пізніше - Німецького рейху на Заході. Втім, ця ідея так і залишилася на рівні геополітичних міркувань і не була використана як основа зовнішньої політики.

На початку XX ст. ідея Міжмор'я стала особливо популярною в Польщі. Здобувши незалежність під кінець Першої світової війни, новоявлена польська держава шукала шляхів виживання і посилення в умовах хаосу, що охопив Європу: розвалу імперій, появи на карті нових кордонів і трансформації союзних відносин. Перший у міжвоєнний період керівник Польщі Юзеф Пілсудський (1867-1935) знову ввів і переформулював концепцію Слов'янського союзу як Міжмор'я, що виникла у XIX ст. Набув поширення латинський термін Intermarium, під яким мався на увазі союз держав Центральної та Східної, а також Південно-Східної Європи, що розкинулися між Балтійським, Чорним, Адріатичним та/або Егейським морями.

Створення повноцінного союзу або федерації держав Центральної та Східної Європи, як це задумував Пілсудський у міжвоєнний час, сьогодні більше не бачиться ні можливим, ні необхідним. Особливо застаріла ідея економічної інтеграції територій між Балтійським, Адріатичним і Чорним морями. Це обумовлено тим, що більшість держав регіону вже вступили в Європейський Союз або - як у випадку із західно-балканськими державами, що залишилися за його межами, - очікується, що це відбудеться в найближчому майбутньому. Україна ж, Молдова та Грузія недавно уклали і на цей час імплементують досить великі й масштабні угоди про асоціацію з Європейським Союзом, які можна, зважаючи на їхню глибину й ширину, класифікувати як "договори про інтеграцію". Ці країни, таким чином, незабаром стануть де-факто частинами торгового і правового простору ЄС, внаслідок чого будуть економічно дедалі більш тісно пов'язані з іншими державами території потенційного Міжмор'я.

На цьому тлі такі ініціативи всередині Європейського Союзу, як Вишеградська група, Тримор'я (Адріатичне-Балтійське-Чорне) або транспортний коридор "Віа Карпатія", що, на перший погляд, нагадує концепцію Міжмор'я, насправді мало її стосуються, оскільки ці проекти мають обмежене значення для загальної безпеки Східної Європи. Безумовно, ці об'єднання діють у різних політичних та економічних сферах на території Центрально-Східної Європи і Балкан, таким чином будучи ремінісценцією ідеї Міжмор'я міжвоєнного періоду. Проте вони реалізуються в контексті вже проведеної глибокої інтеграції залучених держав у Європейський Союз, їхньої всебічної європеїзації та членства в НАТО (за винятком Австрії). Отже, ці нові міжнародні проекти всередині ЄС уже не мають значимого геополітичного виміру, не роблять значного внеску у зміцнення східноєвропейської безпеки й залишаються, по суті, лобістськими проектами всередині умовного "Заходу".

Відродження ідеї Міжмор'я як шляху вирішення дилеми безпеки в "сірій зоні", що виникла після завершення "холодної війни" у Східній Європі та на Західних Балканах, Південному Кавказі, має набагато більше значення, ніж різноманітні нові схеми політичного й економічного співробітництва між східноєвропейськими членами НАТО. Вони включають, наприклад, Адріатичну хартію, засновану США, Албанією, Хорватією та Македонією у 2003 р., до якої згодом, у 2008 р., приєдналися Чорногорія, а також Боснія і Герцеговина. Однак поки що незрозуміло, що буде з новими незалежними державами, розміщеними між Європейським Союзом і НАТО, з одного боку, та ОДКБ і ЄАЕС, з іншого. Ці держави перебувають у становищі, схожому на ситуацію Центральної та Східної Європи в міжвоєнний період.

Примітно, що відразу після розпаду Радянського Союзу і його блоку проект Міжмор'я відродився у своїй оригінальній формі й зі своєю початковою метою, хай навіть під іншою назвою. На початку 1990-х, коли ще не цілком було зрозуміло, чи стануть якісь із центральноєвропейських та східноєвропейських держав членами ЄС і НАТО, і коли це відбудеться, тодішній президент Польщі Лех Валенса виступив з ідеєю створення т.зв. НАТО-біс, тобто окремої організації безпеки, яка могла б об'єднати посткомуністичні держави Європи і тим самим реалізувати ідею коаліції територій між морями. Цей проект рухали страхи, схожі на ті, які відчував Пілсудський 70 років тому. Він став би де-факто антиімперським союзом держав Центральної та Східної Європи, спрямованим на їхній захист від можливого нового російського експансіонізму, будучи свого роду ремінісценцією "союзу Петлюри і Пілсудського" 1920 р. Ідею такої регіональної коаліції безпеки просували й інші політичні лідери Східної та Центральної Європи, від Альгірдаса Бразаускаса в Литві та Зенона Позняка в Білорусі.

Проте більшість держав можливого союзу Міжмор'я невдовзі отримали запрошення приєднатися до Європейського Союзу й НАТО. Держави, включені в переговірний процес про членство у двох ключових організаціях Заходу, таким чином втратили інтерес до альтернативного східноєвропейського союзу. Тепер їм уперше випав шанс вмонтуватися в набагато потужніші міжнародні конструкції, ніж Міжмор'я. Отже, для держав Центрально-Східної Європи, спочатку кандидатів, а згодом - повноправних членів ЄС і НАТО, цінність створення нової регіональної організації безпеки, не кажучи про міждержавний союз, стрімко падала. Інтеграція в західний світ, а не побудова союзних відносин із посткомуністичними державами, відтепер превалювала в їхніх публічних дискурсах, національних стратегіях та міжнародних відносинах.

І все-таки на тлі загроз і ризиків, які ще мають місце у Східній Європі, і особливо незрозумілої ситуації з безпекою в державах т.зв. Східного партнерства ЄС, концепція Міжмор'я не була повністю полишена державами регіону і після східного розширення ЄС та НАТО. Правда, частково дискурс про Міжмор'я тепер до того ж став засобом просування інтересів членів ЄС, розміщених на східному фланзі, у рамках самого Союзу. Ідея, таким чином, пережила відродження у двох іпостасях - проекту вужчого регіонального співробітництва всередині ЄС, з одного боку, і трансрегіональної концепції безпеки для "сірої зони" за межами ЄС і НАТО - з іншого. Коли партія "Право і справедливість" (ПіС) перемогла на парламентських виборах 2015 р. у Польщі, її лідери позначили активнішу позицію, яку мала намір зайняти Варшава у справах як субрегіональної інтеграції зі східними членами ЄС, так і широкої безпеки в Центральній та Східній Європі. Принаймні спочатку ПіС прагнула до тіснішого співробітництва не тільки в рамках Вишеградської групи, а й з Україною, а також іншими державами Східного партнерства.

Однак у традиціоналістській Польщі, яка звернула свій погляд у бік Вишеградської четвірки, Міжмор'я та України, завжди були двоїсті наміри. Нова зовнішньополітична концепція йшла паралельно з наростаючою критикою ПіС на адресу Німеччини та Франції. На думку польських консерваторів, ці країни використали ЄС як інструмент репресії слабших, націоналістичних нових держав Союзу і як засіб зміцнення ліберального антитрадиціоналістського порядку денного основних партій Західної Європи. Спираючись на антиросійські й антинімецькі настрої частини лідерів і прибічників ПіС, новий президент Польщі Анджей Дуда за останні роки чимало зробив у використанні концепції Міжмор'я не тільки і не стільки як схеми співробітництва держав Східної Європи, спрямованої проти кремлівських іредентистських амбіцій, а й як певної альтернативи домінуючим західним державам усередині ЄС. Невідомо, наскільки схожими мотивами керувалася у своїй діяльності, спрямованій на інтенсифікацію співробітництва в політичній, економічній сферах та безпеці членів ЄС, розміщених між Балтійським та Адріатичним морями, новий президент Хорватії Колінда Грабар-Кітаровіч.

В українському ж експертному, політичному та дипломатичному середовищі проект Міжмор'я реактивується з цілком інших міркувань. Київський інтерес у цьому проекті пов'язаний насамперед із проблемами національної безпеки на тлі української боротьби за виживання в гібридній війні з Москвою. Міжмор'я бачать у Києві, швидше, як доповнення, ніж як альтернативу іншим інтеграційним проектам і схемам співробітництва, і не як майданчик ведення якихось внутрієвропейських політичних ігор. У логіці конструювання проекту Міжмор'я Україна вже розвинула систему особливих зв'язків із Молдовою, Грузією та Азербайджаном у рамках Організації за демократію та економічний розвиток (ГУАМ - Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Внаслідок Помаранчевої революції
2005 р. дев'ять східноєвропейських держав створили т.зв. Співдружність демократичного вибору у складі України, Грузії, Литви, Латвії, Естонії, Молдови, Словенії, Македонії, Румунії. На установчому форумі були присутні як спостерігачі представники Азербайджану, Болгарії, Угорщини, Чехії, Польщі, ООН та ОБСЄ. Крім того, Україна розпочала більш інтенсивне військове співробітництво з Польщею та Литвою, у рамках реалізації якого було створено спільну військову бригаду трьох країн. Відповідно до нещодавно проведеного в Україні опитування громадської думки, Литва і Польща є державами, котрим українці симпатизують найбільше. Такі тенденції свідчать про наявність у населення територій Центральної та Східної Європи, які були колись під радянським контролем, відчуття спільності інтересів, уявлень, загроз та певною мірою навіть ідентичності. І все-таки жоден із цих та інших похідних проектів Міжмор'я поки що не привів до створення ефективного союзу безпеки у Східній Європі.

Понад те, Міжмор'я як концепція безпеки стало використовуватися як інструмент просування вузьких інтересів нових традиціоналістів, що перебувають при владі в Польщі. Судячи з усього, Польща зараз найбільше прагне створити альтернативний центр впливу всередині Європейського Союзу, щоб зміцнити власні позиції перед обличчям західних держав та збалансувати зростання впливу Німеччини на Заході в цілому і в Європі, зокрема. З боку деяких держав Східної Європи помітне зростання скептицизму щодо посилення ролі Німеччини і німецького бачення європейського майбутнього. Це веде до посилення протидії політиці Німеччини, зростання впевненості в тому, що слід повернути частину суверенітету й національних повноважень, делегованих Брюсселю, коли ЄС розширився на Схід у 2004-
2007 рр. Для частини консервативних еліт держав Центральної та Східної Європи на даному етапі характерне прагнення до захисту "традиційних цінностей" від натиску лібералізації, міграції та плюралізму, посилення яких передбачається з продовженням європейської інтеграції. Це, наприклад, відбилося в серйозній опозиції з боку Вишеградської четвірки та Словенії квотованому розподілу біженців із Близького Сходу та Північної Африки між державами - членами Європейського Союзу.

Правда, не всі держави Центральної та Східної Європи готові протистояти Брюсселю і Берліну тією мірою, якою це робить Польща. Складається враження, що лише Угорщина поділяє ідеї польської правлячої партії про деволюцію влади у структурах ЄС. Більшість же держав регіону не бажають серйозного конфлікту з Німеччиною і Францією з цього приводу. З огляду на це, новий тристоронній формат співробітництва був недавно ініційований Австрією, Чехією та Словаччиною як противага очолюваній Польщею Вишеградській групі.

Ще однією ремінісценцією Міжмор'я є вже згадана ініціатива Тримор'я, започаткована у вересні 2015 р. на зустрічі 12 держав регіону в Дубровніку, а саме: Вишеградської четвірки, балтійських держав, Румунії, Болгарії, Хорватії, Словенії та Австрії. Про неї заговорили в липні 2017 р. у зв'язку з участю президента США Дональда Трампа в другому саміті Тримор'я у Варшаві. Проект Ініціативи Адріатичного-Балтійського-Чорного морів, або Тримор'я, фокусується на розвитку міжнародної інфраструктури в Центрально-Східній Європі, включно з транспортними проектами на кшталт магістралі "Віа Карпатія", що з'єднує Литву з Північною Грецією. Крім того, новий альянс сприяє розвиткові співробітництва у сфері енергетики, зокрема будівництву терміналів скрапленого природного газу, що має знизити залежність Центральної та Східної Європи від російського газу. Якщо їм удасться стати учасниками проекту Тримор'я, держави, які поки що не входять до ЄС (наприклад Україна), теж зможуть у майбутньому мати вигоду з цих планів. Китай також зацікавився підтримкою таких інфраструктурних проектів у рамках реалізації проекту "Один пояс, один шлях". Однак досі в жодному з вищезгаданих проектів не було втілено оригінальну ідею Міжмор'я, яка полягала в тісному об'єднанні малих держав Центральної та Східної Європи проти спільного противника, що володіє геополітичною й військовою перевагою.

І все-таки ідея Міжмор'я після 1991 р. постійно хвилювала й сьогодні продовжує хвилювати уми, що відбивається в безлічі дискусій учених та періодичних політичних деклараціях. Продовження неучасті держав Східноєвропейської та Південнокавказької "сірої зони" у структурах безпеки досі створює в Росії враження, що втрати і ризики, викликані агресивною політикою стосовно Грузії, Молдови та України, малі. Для цих країн питання створення коаліції держав Східної Європи стало особливо гострим після драматичних подій 2014 р. Три держави Східної Європи, які підписали угоди про асоціацію з ЄС, тепер, правда, отримують більшу політичну, економічну та військову допомогу від НАТО і Європейського Союзу, ніж раніше. Тим часом вони, як і раніше, залишені сам на сам у своїх протистояннях із Москвою. Урок, який дає історія міжвоєнного періоду та початкового етапу після розпаду Радянського Союзу, каже, що такий стан речей у Східній Європі загрожує серйозною геополітичною нестабільністю.