Іде війна холодна

Автор : Віктор Константинов
19 травня 11:30

Чому США і КНР не помиряться?

 

Конфлікт між Вашингтоном і Пекіном набирає обертів, і вже зараз очевидно - це протистояння всерйоз і надовго. А зважаючи на силу сторін і масштаб їхніх амбіцій, це зіткнення визначатиме світову політику на найближчі роки, якщо не десятиліття. Світ вступив в еру нової холодної війни, в якій зійшлися два економічних і військових лідери сучасності.

Останні дні додали впевненості в цьому. Спочатку була атака держсекретаря США Майка Помпео, який висунув претензії Пекіну з приводу поширення пандемії коронавірусу. Потім республіканці в Сенаті стали просувати проєкт резолюції про впровадження санкцій проти КНР - як покарання за нібито недостатні зусилля із запобігання поширенню вірусу.

А минулого тижня президент Дональд Трамп в інтерв'ю телеканалу Fox не тільки знову звинуватив Китай і в несправедливій економічній експлуатації Сполучених Штатів, і в поширенні пандемії COVID-19 по світу, а й пішов далі: заявив, що не виключає повного розриву відносин із Пекіном. Можливо, в майбутньому в підручниках з історії цей демарш Трампа назвуть поворотним моментом у відносинах між США та Китаєм, і він перетвориться для зароджуваної холодної війни в такий самий символ, яким для холодної війни Заходу і СРСР була Фултонська промова Вінстона Черчілля.

Після такого легко списати всю відповідальність за розв'язання глобального протистояння на Трампа. Але правда в тому, що якби не було Трампа й коронавірусу, конфлікт однак почався б, хіба що це сталося б трохи пізніше. Адже він підпорядковується логіці сучасних міжнародних процесів.

Є, звісно, в конфлікті й "злоба дня", - нинішній рік якнайкраще підходить для початку конфронтації: вибори у США традиційно супроводжуються загостренням як внутрішніх, так і міжнародних суперечностей, а в поточному виборчому сезоні "модно" стало демонструвати твердість і жорсткість своєї позиції стосовно Пекіна. І Трамп тут не самотній. Він навіть не виглядає найбільшим яструбом. І республіканці, і демократи в єдиному пориві критикують Пекін за справжні й вигадані гріхи, та й головний конкурент Трампа в передвиборних перегонах - Джо Байден - теж не схожий на адвоката Китаю.

Грає на руку конфліктові й триваліша тенденція, розпочата ще наприкінці президентського терміну Трампового попередника, - боротьба за вплив у Східній та Південно-Східній Азії. Оголосивши на початку десятиліття "повернення в Азію", Барак Обама виразив тривогу американського істеблішменту: у Вашингтоні побоюються, що Китай, посилившись, забере під свій контроль весь регіон, і це значно послабить позиції США в Азії - як торгово-економічні, так і безпекові.

Зміну настроїв американської еліти, яка на початку століття ділилася на прибічників подальшої співпраці з Пекіном і противників Піднебесної, а останніми роками майже одностайна в необхідності стримувати Китай, можна значною мірою пояснити саме цією причиною.

Та є ще більш глибинна причина невдоволення Китаєм - розчарування глобалізацією, яке дуже помітне у США останніми роками. Так, це розчарування виявляється по-різному: для консервативних кіл воно обґрунтовує необхідність більш закритої, протекціоністської політики, в їхніх ліберальніших колег викликає прагнення перезапустити глобалізацію, виправивши ті "вади", які не дозволили США повною мірою скористатися тенденцією, що здавалася необоротною.

Провал глобалізації не абсолютний і не остаточний. Вона напевно ще неодноразово проявить себе стосовно народів і неодноразово зійде з авансцени, як робила це в минулому. Зрештою, світ ХІХ століття був переважно набагато глобалізованіший, ніж на початку ХХ. Однак на нинішньому колі розвитку маятник уже гойднувся в протилежний бік - до протекціонізму.

Причин провалу багато, але у Вашингтоні звинувачують конкурентів, і насамперед - Пекін. Адже там швидко навчилися використовувати інструменти міжнародної кооперації та глобальної торгівлі у власних інтересах. Тепер для США перемога над Китаєм є ще й умовою повернення на трек глобалізації. А іншої стратегії створення Pax Americana американська політична й економічна еліта поки що не розробила. Саме тому конфронтація так бурхливо набирає всіх ознак глобальної холодної війни, - її метою є світове лідерство і визначення світового порядку.

Нова холодна війна не стане копією попередниці: глибокі істотні відмінності, та й стартові умови різні. У цій війні поки що не відіграє значної ролі ідеологія, ядерна зброя залишається десь на другому плані, зате найважливішу роль відіграють світові фінансові ринки та боргові зобов'язання. Але загальна канва конфлікту схожа: військові дії бачаться як найбільш крайній захід, важливу роль відіграє боротьба за моральну перевагу (і дискредитація противника), а головним призом кожної битви в цій війні стане розширення власної зони контролю (і звуження зони контролю противника).

Конфлікт двох держав - явище не тимчасове, а постійне. Слова Трампа, що він не хоче зараз говорити про суперечності з лідером Китаю Сі Цзіньпіном, - не черговий театральний жест ексцентричного політика, а свідчення того, що діалог зараз просто не потрібен, що настав час "говорити гарматам", хай навіть залпи звучатимуть лише у війні інформаційній і торговій.

Конфлікт стане визначальним для відносин між усіма державами в різних куточках світу. Очевидно, що першою зброєю нової холодної війни стануть різного роду санкції: американці набили руку в їх використанні останніми десятиліттями, й чимала ефективність цього засобу теж свідчить на їхню користь. Такі санкції напевно матимуть екстериторіальний характер і поширяться на треті країни. Це теж тренд для американської зовнішньої політики, що як ніколи затребуваний у дипломатичних атаках Вашингтона.

Найближчим приводом до санкцій можуть стати обвинувачення у приховуванні інформації про коронавірус, внаслідок чого він зміг швидко поширитися світом. Недарма ж у США так активно розкручують цю тему. А під вивіскою морального ембарго почнеться поступовий розкол світу на два ворогуючих табори.

Вже тепер зрозуміло, що перші ж екстериторіальні санкції, фактично, перетворять нову холодну війну на кодекс поведінки для більшості міжнародних акторів. І американці, і - вслід за ними - китайці почнуть вибудовувати коаліції за принципом "хто не з нами - той проти нас". У Пекіна, звісно, значно менше можливостей, і, наприклад, країн Євросоюзу китайці не ставитимуть перед жорстким вибором. А ось для сусідів, для Центральної Азії, для багатьох партнерів із-поміж країн, що розвиваються, політична умова - дистанціюватися від США, не мати з ними військово-політичних контактів і обмежити політичну співпрацю - стане реальністю.

Для всього світу такий розкол - поки що перспектива майбутнього, хоча й не дуже далекого. А ось на кордонах КНР, у Східній Азії та в серці Євразії битва за союзників (і проти противників) розгортається вже зараз. Сполучені Штати не тільки самі посилюють військову потугу в Тихому океані, а й активно підштовхують до більшої мілітаризації своїх союзників у Східній Азії.

Показовий приклад Японії. Останніми роками країна помітно збільшила витрати на оборону: якщо на початку десятиліття на ці потреби витрачалося щорічно десь 45 млрд дол., то на 2024 рік військові витрати мають впритул наблизитися до 60 млрд дол.

Китай теж не обмежується нарощуванням власної військової потуги. Дипломатія Пекіна дедалі частіше спрямована на формування усталених військових зв'язків із сусідами - від Пакистану до Росії. Зв'язків, у яких дедалі частіше з'являються мотиви військового союзу (які ще кілька років тому суперечили самій логіці китайської політики).

До збройного конфлікту ситуація найближчим часом не докотиться (хоча взаємних провокацій виключати теж не можна). Та ось рівень взаємної загрози - і, як наслідок, рівень готовності збройних сил сторін - зросте. Ще одна ознака розкручування холодної війни.

Коли людство вибереться з глобального карантину, воно не опиниться в тихій гавані. Його чекають бурхливі води нового глобального конфлікту. І у світу немає ліків від цієї напасті.

Більше матеріалів Віктора Константинова читайте тут.