Закон національної небезпеки

Автор : Оксана Сироїд
10 квiтня 14:02

Порожнечею переповнений розділ, присвячений демократичному цивільному контролю.

 

Шквал натоінтеграційних заяв останнього місяця рве греблі.

Політичний етер заповнюють заклинаннями про неминучий вступ до НАТО. Спочатку з'являються недолугі заяви президента про "державу-аспіранта" і "довгоочікуване й логічне рішення НАТО підвищити рівень амбіцій України щодо альянсу". Оскільки амбіції України альянсу не підвладні, такі заяви викликали очікувану і логічну реакцію: "не було жодних змін у політиці". На офіційній сторінці НАТО українцям провели лікнеп з англо-українського перекладу, зазначивши, що "назва країни-аспіранта не змінює політики альянсу стосовно держави", бо aspirant country, це не держава з посвідченням аспіранта, а держава, яка прагне (aspire) членства.

Далі виникає пафосна ініціатива очільника держави внести зміни до Конституції, вказавши в ній "стратегічну мету розвитку держави - членство в Європейському Союзі і членство в Північноатлантичному альянсі" начебто для того, щоб зробити процес натоінтеграції незворотним. І всі ці рухи відбуваються на тлі обговорення законопроекту про національну безпеку, нещодавно поданого президентом до парламенту, який, знову ж-таки за його словами, "важливий як для реформи сектора безпеки, так і для суттєвого кроку на нашому шляху до НАТО".

Можна в Конституцію України записати стратегічну мету - запустити ракету "Фалькон-9". Можна навіть спробувати переконати Ілона Маска визнати наші наміри це зробити. Проте ракета від цього не побудується і не полетить.

НАТО - безпекове об'єднання, засноване на принципі "один за всіх і всі за одного". Для того щоб колективна безпека працювала, безпекові інститути, передовсім армія і спецслужби, повинні бути сумісними за своєю філософією і методами та здатними до взаємодії.

Якось український політик із сарказмом запитав американського генерала, а чи будуть готові США надати військову підтримку Україні у разі повномасштабного вторгнення Росії? На що американський генерал щиро розповів про те, скільки українських дозволів потрібно і скільки часу на них піде щоразу, коли в Україну необхідно буде доправити американських військових або техніку, і підсумував із сумною іронією: "Поки що російським військам набагато легше потрапити в Україну, ніж американським".

Цей діалог сам по собі є достатньою оцінкою і здатності до взаємодії, і "рівня амбіцій України щодо альянсу". Верховний головнокомандувач, який у війні проти потужного ворога шукає союзників, мав би не декларувати амбіції, а за чотири роки зробити своє військо здатним до взаємодії із сильним союзником. Не тому, що це потрібно НАТО чи американцям, а тому, що менша "радянська армія" України ніколи не здолає більшої "радянської армії" Росії.

Бездіяльність упродовж чотирьох років війни насторожувала. Але відсутність будь-яких якісних змін у реформуванні сектора безпеки і оборони, включаючи кадрові призначення, виправдовувалася самою війною і формулою "жираф бальшой єму віднєй". Закон про так звану реінтеграцію поставив під сумнів справжність намірів стосовно натоінтеграції. Але законопроект про національну безпеку дає всі підстави бити на сполох - за деклараціями про курс до НАТО нам торують інший шлях.

Передовсім сама ідея законопроекту про національну безпеку виникла внаслідок бездіяльності, яку попри декларації спостерігали наші партнери. Усвідомлюючи, що нових якісних законопроектів про оборону і збройні сили годі очікувати, виникла ідея створити рамковий закон про національну безпеку. Його первісною метою було хоча б точково змінити систему командування й управління збройними силами і запровадити ефективний цивільний парламентський контроль над сектором безпеки і оборони, зокрема розвідкою. Майже два роки законопроект поневірявся між секретаріатом РНБО, Міністерством оборони, Генеральним штабом і адміністрацією президента. Як результат маємо черговий гібрид, що не має нічого спільного, ані з НАТО, ані з національною безпекою і є найкращим зразком неорадянської, чи то пак російської, школи нормопроектування.

Беззастережного визнання заслуговує майстерність суб'єкта законодавчої ініціативи лише в одному - здатності викласти порожнечу на тридцяти п'яти сторінках. Бо ті ріденькі норми, що несуть змістове навантаження, є більше загрозою, ніж безпекою.

Порожнечею переповнений розділ, присвячений демократичному цивільному контролю. Цивільний контроль над сектором безпеки і оборони попри складну назву означає дуже прості речі. Суспільство через парламентарів, яких воно обрало, має контролювати: 1) як витрачаються на безпеку і оборону гроші платників податків (оборонний бюджет); 2) як живе і працює солдат (боєздатність армії); 3) чи військовий, людина зі зброєю, не обмежуватиме безпідставно права цивільного населення (запровадження воєнного стану); 4) чи захищені солдати в умовах бойових дій (застосування збройних сил).

Нині оборонний бюджет України у вісімдесят мільярдів гривень розподілений "широкими мазками" аж на вісім лінійок у таблиці видатків. Понад шістдесят мільярдів має бути витрачено на "зміцнення обороноздатності". Тільки як ми з вами знатимемо, чи зміцнилася обороноздатність, а якщо зміцнилася, то на скільки, і в чому цю міць, зрештою, міряти? Щоб відчути різницю: оборонний бюджет США деталізовано на ста двадцяти сторінках, де розписано вартість утримання кожного солдата і зазначено ціну кожної одиниці зброї. Ця інформація є публічною, тому кожен американець може дізнатися, на скільки танків чи солдатів зміцнилася обороноздатність Америки.

Детальної інформації про українські видатки на оборону немає не те що в публічному доступі, велика її частина закрита грифом державної таємниці - щоб ворог не дізнався! Для ворога в паспортах бюджетних програм Міністерство оборони пише "середню вартість одиниці бронетанкової техніки". І поки ворог мучиться в пошуках інформації про вартість виробництва українського "Булата", закриті державною таємницею вісімдесят мільярдів стали другим після нафтогазового сектора джерелом корупції і розкрадання людських грошей.

Тому не дивно, що, надаючи Україні технічну допомогу й озброєння, партнери України хочуть пересвідчитися, що їхні ресурси, надбані їхніми платниками податків, не підуть на корупційний "розпил". Однак у законопроекті про національну безпеку замість деталізації контролю оборонного бюджету переповідають загальні повноваження Верховної Ради. Воно й зрозуміло, бо інакше президентові доведеться пояснити людям, чому два американські катери класу "Айленд", надані Україні безоплатно, майже рік стоять у порту Балтімора, а Міністерство оборони України в цей час закуповує в "Ленінської кузні" виробництво катерів класу "Гриша" за вісімсот мільйонів гривень.

Важливим елементом цивільного контролю, зокрема контролю над оборонним бюджетом, у демократіях є цивільний (не військовий) міністр оборони, підконтрольний парламенту. Саме міністр повинен відповідати за формування оборонної політики та видатків на оборону. Законопроект справді запроваджує цивільного міністра, тільки "підпорядковує" його президентові України. А під шумок робить підзвітним президентові ще й весь Кабінет Міністрів.

Демократія неможлива без поваги до солдата. Солдати не народжуються у військових одностроях і не є власністю генералів. Українських солдатів народжують, виховують і утримують українські сім'ї. Солдати потребують такої самої свободи і поваги до їхньої гідності, як і будь-яка інша людина, включаючи одяг, їжу, побут і ставлення. Військовий обов'язок ставить солдата в жорстку субординацію до вищого керівництва і робить його вразливим до командирської сваволі. Найефективнішим з досі придуманих запобіжників є здатність парламентаря, який представляє українські сім'ї, перевірити, як до їхніх дітей ставляться генерали.

Оборонний комітет Конгресу Сполучених Штатів погоджує призначення президентом усіх американських генералів, оцінюючи передовсім їхні етичні чесноти. У такий спосіб Конгрес контролює також президента як верховного головнокомандувача. Тому в Сполучених Штатах неможливе приниження солдатів, як на нашому полігоні "Широкий лан". А якщо б подібне й трапилося, то прокури переслідували б генерала, який принижує солдатів і армію, а не солдата, який оприлюднив фото такого приниження. У законопроекті про національну безпеку ви не знайдете згадки про відповідальність військових перед парламентом. Бо президент вірить, що цивільний контроль над військовими здійснює він сам. А його ж, як відомо, контролювати ніхто не сміє, бо він не якийсь там американський, а український президент.

За таких обставин не варто сподіватися, що болото на "Широкому лані" висохне. А разом із тим не варто очікувати, що українці шикуватимуться в чергу до лав збройних сил, аби в тому болоті побрьохатися.

Окремою інтригою законопроекту мало стати встановлення парламентського контролю над спецслужбами. Щоб трохи відволікти Службу безпеки від переслідування українського бізнесу та політичних опонентів президента. Законопроект навіть передбачає створення парламентського комітету з питань розвідки і спецслужб. Але, з огляду на тотальний контроль президента над спецслужбами і розвідкою, на нинішні повноваження парламентських комітетів і таємний безпековий бюджет, створення такого комітету змінить хіба що траєкторію фінансових потоків.

Систему парламентського контролю за запровадженням воєнного стану було зруйновано ще ухваленням закону про так звану реінтеграцію. Тоді в тіло "реінтеграційного" закону вписали, що військові у мирний час можуть обмежувати права людини, які відповідно до Конституції, світового історичного досвіду і здорового глузду можуть бути обмежені лише в умовах воєнного стану. Бо коли в умовах воєнного стану військові зупиняють ваше авто, проникають у житло чи обшукують, це можна обґрунтувати бойовими діями і міркуваннями безпеки. А коли військові це роблять в умовах мирного часу - це військова диктатура. Очевидно, що законопроект про національну безпеку ситуації не поліпшує. І нам з вами ще доведеться дізнатися, з якою метою президент запровадив умови для військової диктатури, прикривши їх реінтеграцією.

Тим самим реінтеграційним законом було зруйновано і парламентський контроль за застосуванням збройних сил. Законопроект про національну безпеку ситуації не виправляє. Тому не дивуймося, що наші військові, яким ми у 2014-му аплодували за знищення ворога, у 2018-му сидять на лаві підсудних за вбивство. Бо без рішення верховного головнокомандувача про застосування збройних сил у зв'язку з агресією, кожного, хто застосував зброю, можна судити за вбивство за законами мирного часу. Так само без парламентського контролю за застосуванням збройних сил не варто дивуватися, якщо одного дня на Майдан чи на Грушевського виїдуть українські війська, але не для параду.

Від законопроекту про національну безпеку очікували ще однієї надважливої зміни для збройних сил, яка має розумну назву "Система командування і контролю". У житті це означає відповідальність за людей та матеріальні ресурси під час підготовки і виконання завдань.

Ми тішимося, коли в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки в Яворові солдати країн-учасниць НАТО готують наші військові підрозділи - аж до рівня батальйону - командувати й управляти військами відповідно до стандартів альянсу. Їх навчають, як не чекати від генерала рішення стосовно виконання завдання, а бути здатним ухвалювати його на рівні батальйону, роти, взводу. В умовах бойових дій що ближчим є рішення до солдата, то більш захищеним є його життя. Бо командирові бойового підрозділу завжди краще видно, ніж у кабінеті Генштабу.

Але як мають почуватися наші навчені військові, коли вони повертаються до своїх бригад і їхні знання стають несумісними з реальністю. Бачиш загрозу - дзвони в батальйон, батальйон - у бригаду, бригада - в Генштаб, Генштаб - у штаб АТЦ, штаб АТЦ - у тристоронню контактну мінську групу… Як наслідок - за чотири роки війни ми не знаєм автора жодного наказу, окрім генерала Назарова, з якого в найкращих традиціях зробили цапа-відбувайла. А війну для нас досі веде речник АТО.

Не кращим є стан справ і з відповідальністю за матеріальні ресурси. Водія-механіка танкового підрозділу змушують виплачувати 100 000 гривень за ремонт танкового двигуна. І байдуже, що причетності його до поломки не доведено. У той час як з оборонного бюджету розкрадаються сотні мільйонів гривень, і танкоремонтним заводам через "відкати" залишаються гроші тільки на нову зелену фарбу, військова служба правопорядку й військова прокуратура ретельно виконують плани стягнення збитків, завданих техніці та озброєнню, з військовослужбовців.

Зміни до системи командування і управління, запропоновані в законопроекті про національну безпеку, можна описати біблійною формулою: є один президент, який, як Бог, усе сотворив і всім управляє. Щоправда, президент, на відміну від Бога, повинен бути відповідальним перед людьми. Законопроект справді пропонує запровадити посади окремо головнокомандувача, окремо начальника Генерального штабу і командувача об'єднаних сил. Проте немає жодного порядку взаємодії між ними. Натомість усі вони будуть підпорядковані президентові, щоб конкурувати і ні за що не відповідати. А відповідатиме за все міністр оборони, в якого, як ми знаємо, немає повноважень.

І вишенькою на пиріжку національної системи командування і управління відповідно до законопроекту має стати унікальна роль секретаря РНБО. Який у принципі ні за що ні перед ким не відповідає, але який "здійснює у період між засіданнями Ради національної безпеки і оборони України (тобто завжди) координацію і контроль за виконанням центральними та місцевими органами виконавчої влади, правоохоронними органами, військовими формуваннями рішень Ради національної безпеки і оборони України, уведених в дію указами Президента України". Можете привітати новопризначеного віце-президента.

Щоразу, коли обговорюється цивільний парламентський контроль, хтось зауважує: "Та ви бачили наш парламент? Що він може контролювати?" Але парламент таким і буде, поки люди не почнуть обирати тих, кому вони готові довірити контроль за витрачанням своїх грошей і застосуванням сили проти себе.

Щоразу, коли обговорюється зміна системи командування і контролю, хтось застерігає: "Армія під час війни не може змінювати систему командування". Але саме нинішня система командування і управління стала однією з причин війни і залишається нині головною перешкодою для розвитку армії.

Без контролю над оборонними видатками, без зміни командування і управління збройними силами про вступ до НАТО можна буде писати хоч у Конституції, хоч і на паркані - ефект буде однаковим.

На жаль, законопроект про національну безпеку авторства президента несумісний не лише з НАТО. Він несумісний зі збереженням, розвитком і ефективністю української армії, а отже, несумісний із життям української держави.

У ніч на 27 листопада 2014 року під стінами українського парламенту журналісти вичікували, сподіваючись побачити підписану коаліційну угоду. Тим часом у стінах парламенту так само вичікували представники чотирьох фракцій майбутньої коаліції. Бракувало одного підпису - представника БПП. Каменем спотикання стала єдина фраза коаліційної угоди: "відновлення політичного курсу на реінтеграцію до Євроатлантичного безпекового простору та набуття членства в організації Північно-Атлантичного договору". Напередодні підписання представники фракції імені президента озвучили вимогу очільника держави і їхній ультиматум - вони готові підписати коаліційну угоду лише за умови вилучення фрази про намір стати членом НАТО. За неофіційною інформацією, такою була "пропозиція" міністра закордонних справ Росії, з якою він звернувся до тодішнього керівника адміністрації президента.

П'ятигодинне позиційне "стояння" завершилося далеко після опівночі. Коаліційну угоду було підписано. Фразу про намір стати членом НАТО - збережено. Але здається, що саме тієї ночі президент України був правдивим.