Країна велетнів, або Дітям вхід ускладнено

Авторы : Ольга Радченко, Сергій Радченко
06 березня 00:00

Природа передбачила інстинкт пізнання, а ми маємо його лише розвивати. Слід створити умови, в яких би дитина розвивалася природно, самостійно, без примусу, у своєму ритмі, сприятливому оточенні й відповідно до своїх зумовлених природою і генетикою внутрішніх налаштувань, які батьки ще муситимуть розпізнати.

 

Минулого року з ініціативи Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих, яку підтримали інші структурні підрозділи НАПН України, відбувся конкурс "Разом! Партнерство навчальних закладів та родин". В одній з номінацій перше місце посіли представники батьківської громади з Черкас - автори цієї статті - за проект "Колір і внутрішній простір як фактори підтримки вихованців дитячого будинку сімейного типу". Своїми творчими пошуками ми вже ділилися на сторінках тижневика "Дзеркало тижня. Україна" ("Дитяча кімната - простір для розвитку", №26 від 15–
22 липня 2011 р.). , а також на досить масштабних, у тому числі й міжнародних, конференціях педагогів і шкільних психологів.

В основі "призового" проекту дуже проста ідея - за допомогою навколишнього середовища, регулярних змін в оформленні й правильній, відповідно до віку дитини, організації простору можна цілеспрямовано вирішувати завдання її розвитку, тобто формувати майбутню особистість.

На побутовому рівні найпоширенішим визнанням ролі середовища є так званий "вплив вулиці". Але, скоріш за все, не вулиці взагалі, а цілком конкретних осіб - якогось хлопчика з сусіднього під'їзду чи дівчинки, яка живе поверхом вище. Якщо ж спробувати визначити фактори навколишнього простору, які впливають на дитину найбільше, то отримаємо досить складну головоломку-конструктор, з якої згодом вибудуються умови для життєвого старту.

Таке середовище можна умовно розділити на два рівні - макро (природне середовище, соціально-економічний стан країни, культурні та релігійні традиції, система освіти тощо) і мікро (сім'я, атмосфера в ній, стосунки між її членами, ставлення до дитини, рівень добробуту, помешкання, двір, під'їзд, вулиця). Якщо на обставини макрорівня ми не можемо впливати взагалі або маємо для цього вкрай обмежені можливості, то на мікрорівні кожна родина може зробити чимало.

З перших місяців життя простір навколо дитини має виконувати функцію стимулятора пізнання й розвитку. Де краще народитися і провести перші роки життя? Що має бути навколо немовляти в колисці? Де краще зробити перший крок і чому це важливо? Звичайно, когось такі запитання здивують. Але пошук відповідей на них приведе до цікавих і навіть неочікуваних висновків.

Природа передбачила інстинкт пізнання, а ми маємо його лише розвивати. Слід створити умови, в яких би дитина розвивалася природно, самостійно, без примусу, у своєму ритмі, сприятливому оточенні й відповідно до своїх зумовлених природою і генетикою внутрішніх налаштувань, які батьки ще муситимуть розпізнати. У перші три-чотири роки життя слід закласти своєрідний фундамент, на який згодом упродовж усього життя нашаровуватимуться різні нові знання - незалежно від галузей, предметів чи наукових сфер. Важливо, щоб дитина могла, вміла й хотіла вчитися, і робила би це самостійно, із цікавістю і задоволенням.

З-поміж численних завдань, які вирішують батьки і вихователі в перші роки життя дитини, сконцентруємо увагу на одному - формування звички до свідомого самостійного виконання різних справ і завдань, від побутових до навчально-пізнавальних. Будь-які методики навчання й розвитку передбачають самостійну роботу. Та навколишній простір здебільшого не лише цьому не сприяє, а навіть, навпаки, заважає.

Проблема в тому, що "дитячий світ" дорослі проектують і вибудовують передовсім для зручності самих же дорослих. Вони якось забули, що поряд із ними живуть діти. А тим часом проектантам, будівельникам, архітекторам, дизайнерам іще в дитинстві напевне доводилося знайомитися з чудовою інструкцією з проектування приміщень для маленьких людей. Більшість з нас її точно читали! Просто тоді не здогадувалися, що це інструкція або принаймні методичні рекомендації. Це - книжка "Мандри Гуллівера". Саме в країну велетнів, спроектовану дорослими людьми, потрапляє дитина з перших місяців життя. Уявіть, з якими незручностями вона стикається?

Чи доводилося вам бачити у громадському місці, наприклад на вокзалі, в аеропорті, кафе, торговому центрі, спортзалі тощо рукомийник для дитини, скажімо, 2–4 років? Дитячі, тобто низько розташовані й невеликі, рукомийники можна побачити хіба що в дитячих садках. У закладах громадського харчування їх точно немає. Хіба що подекуди трапляються дитячі столики. Як немає і сушарки для рук на відповідній висоті, сантиметрів 40–50. Щоб дитина могла сама відкрутити кран, помити руки, дослідити сушарку. Тим самим дорослі створюють незручності й для себе. Зверніть увагу, як миють руки з допомогою дорослого - однією рукою дитину беруть під пахву і піднімають на рівень умивальника, другою - відкручують кран, беруть мило... Звісно, умивальник дуже швидко стане небажаним об'єктом, а миття рук - ледь не тілесним покаранням.

Діти ж у всьому наслідують старших. І якщо є належні умови - у даному випадку проектно-технічні - то потрібна дія легко засвоюється і невимушено переходить у звичку. Дитина швидко вчиться і звикає робити те, що їй зручно і дається з першого-другого разу. І, зверніть увагу, робить це охоче, без нагадувань і примусу. Навіть дуже маленька дитина швидко опанує процес миття рук. Іще треба привчитися чистити зуби. А, приміром, перед низько закріпленим дзеркалом дівчатка зможуть самостійно зачісуватися. Невеличкі зміни в душовій кабінці теж доречні.

Передбачаю можливі скептичні зауваження: "Навіщо робити дитячі умивальник чи душ, якщо ними користуватимуться лише кілька років?". Повірте, ці витрати мізерні порівняно з усіма іншими, що пов'язані з присутністю дитини в помешканні. Адже це сприятиме розвитку самостійності, формуванню важливих звичок. Тим більше що, можливо, все це стане у пригоді не одній дитині.

Звичку застеляти постіль виховати простіше, якщо малюк матиме своє дитяче ліжко і свою постільну білизну. А якщо в дитини буде повноцінна і за її зростом шафа для одягу - з вішаками, поличками, шухлядками - вона відразу зрозуміє, що від неї вимагається. Уміння давати собі раду з одягом - важливий навик, який потрібен щодня.

Зверніть увагу на такі звичайні речі як сходи й двері. Жодні двері дитина 1,5–2 років сама відчинити не зможе, особливо коли вони відчиняються "на себе". Усі двері зроблені для дорослих. Вам, напевне, доводилося проходити у ворота якихось замків, величних соборів, а то й фортець. Приблизно так, як ми, дорослі, відчуваємо їхню масивність, так само діти зупиняються перед звичайними дверима і чекають на допомогу, бо вони набагато вищі за них.

Лише в одному місці (дитячому садку в далекому зарубіжжі) ми знайшли потрібне рішення - маленькі двері заввишки до одного метра, з ручкою на висоті 30–50 см, але поряд зі звичайними дверима для дорослих. Уявили? І в які двері заходили всі діти? Звісно ж, у маленькі. Причому самі, без підказок дорослих і без підштовхування у потрібному напрямку. Батьки підвозили їх на машинах або підводили до хвіртки (звичайно ж, так само маленької), а далі вже діти бігли самі - до "своїх" дверей.

Один батько трьох маленьких дітей підрахував, що вони з дружиною протягом дня 106 разів відчиняли дітям двері в різні кімнати й приміщення в будинку. І все це - незручності й зайве витрачання часу.

А за більшістю вхідних дверей - сходи. Поспостерігайте, як малюк, який щойно навчився ходити, долає сходи, наприклад, у під'їзді. Його за руку повинен тягнути вгору хтось із дорослих. А це може бути не тільки некомфортно, а й боляче. Плюс кожна сходинка дається з великими зусиллями. Влітку в коротеньких штанцях чи спідничці ще якось виходить. А взимку - в товстому теплому комбінезоні чи довгій шубці? Подолавши дві-три сходинки, дитина вимагає взяти її на руки. Вона зовсім не проти йти самостійно. Просто той, хто проектував ці сходи, не врахував, що ними ходитимуть маленькі діти. А треба було всього лише з одного боку з однієї сходинки в 15–20 см зробити дві напівсходинки по 7–10 см, ніби проклавши цеглинку між двома сходинками. Дитина легко пішла би сама, без сторонньої допомоги. Додаткові низькі бильця заввишки 40–50 см тільки сприяли б цьому. Між іншим, такі напівсходинки оцінили б і бабусі-дідусі. Саме зі сходів розпочалося знайомство Гуллівера з країною велетнів: "…Нічого було й сподіватися піднятися такими сходами". Урешті-решт Гулліверу поталанило. Все, чого він потребував, робилося спеціально під нього, за індивідуальним проектом або спецзамовленням - меблі, будинок, сходи, човен з парусом тощо.

Почитайте про Гуллівера ще раз. Подивіться довкола очима дитини. Ви знайдете багато цікавих підказок навіть для невеликої квартири. Ваше завдання - підготувати житловий простір для перебування в ньому дитини, проявивши любов і увагу. Саме таку роль у книжці зіграла Глюмдалькліч - турботлива нянька і вірна подруга Гуллівера.

Педагоги й дитячі психологи часто повторюють чудову фразу: "Особистість починається тоді, коли малюк каже "Я сам!". А навколишній простір має сприяти дитині робити це легко й зручно. У такому просторі дитина швидше звикає бути самостійною, а це - відправна точка в розвитку особистості.