Ера "пост-правди": брехня популістів може позбавити сенсу всю політичину систему – The Economist

Варто задуматися, як далеко кандидат в президенти США Дональд Трамп відійшов від фактів. Він живе у власному вигаданому світі, в якому свідоцтво про народження Барака Обами було підроблене, нинішній президент США "заснував Ісламську державу", а Клінтони вбивці.

Трамп – головний представник політики "пост-правди", що опирається на "нібито правдиві" заяви, які, однак, не мають під собою жодної фактичної бази. Нахабство мільярдера не карають, а сприймають як доказ його бажання стати частиною правлячої еліти.

Про це сьогодні пише The Economist, додаючи, що Трамп не єдиний представник "пост-правди". Приміром, польські урядовці заявили, що загибель президента Леха Качинського в авіакатастрофі була вбивством, спланованим Росією. Турецькі політики звинувачують ЦРУ в організації невдалого військового перевороту. А у Великобританії прихильники виходу з ЄС добилися успіху завдяки страшним байкам про орди іммігрантів, які нібито приїдуть в країну, коли союз лібералізує візовий режим з Туреччиною.

Те, що політики часом брешуть, ні для кого не новина. Варто пригадати хоча б байки президента Рональда Рейгана про те, що його адміністрація не продавала зброю Ірану, щоб визволити заручників і профінансувати бойовиків у Нікарагуа. Диктатори і демократи постійно намагаються відкрутитися від обвинувачень у некомпетентності, маніпулюючи правдою.

"Жалюгідні невдахи завжди звинувачують інших у брехні. Але політика "пост-правди" - це дещо більше, ніж просто вигадка примхливих еліт, яких перехитрили. Сам термін вказує на те, в чому новизна: правду не фальсифікують чи піддають сумніву, вона просто відходить на другий план", - йдеться в статті.

Зазвичай політики брехали для того, щоб створити хибне уявлення про світ. Але люди, такі як Трамп, брешуть не для цього. Вони не намагаються схилити на свій бік еліти чи виборців, а лише ствердити вигадані забобони. Емоції, а не факти, мають значення у такого роду кампаніях. Опоненти брехунів не вірять у образ мислення в дусі "ми проти них". І якщо вони вирішать довести неправдивість вигадок, їм доводиться вести боротьбу на умовах вигадників. Приміром, чим більше прихильники збереження членства Британії в ЄС сперечалися з євроскептиками через твердження, що Лондон нібито втрачає 468 мільйонів доларів щотижня через союз, тим довше вони тримали цю вигадку в полі зору виборців.

У "політики пост-правди" дуже багато батьків-засновників. Деякі з них видатні. Пильність до роботи інститутів і набута мудрість – це демократичні цінності. Скептичне ставлення до лідерів – це перший крок до змін. Повалення комунізму пришвидшило те, що сміливі люди були готові кинути виклик офіційній пропаганді. Але більш деструктивні сили теж зіграли свою роль. Одна з них – лють. Багато виборців почуваються пригніченими і забутими в той час, коли еліти при владі процвітають. Вони є зневажають корисливих технократів, які запевняють, що євро зробить їхнє життя кращим, а у Саддама Хусейна є зброя масового знищення. Народна довіра до експертної думки і розвинені інститути зіштовхнулися між собою у світі західної демократії.

"Пост-правда" також посилена розвитком ЗМІ. Роздробленість джерел новин створила розпилений світ, в якому брехня, плітки і чутки розповсюджують з надзвичайною швидкістю. Брехня, яку поширюють в інтернеті через мережу користувачів, які довіряють один одному більше, ніж поважним ЗМІ, може дуже швидко підмінити правду. Люди схильні відкидати реальні факти, опираючись на неточні докази, які суперечать уявленню про те, що насправді відбувається. Деякі "благі наміри" журналістів також несуть за це відповідальність. Прагнучи написати "чесний" репортаж, вони створюють сумнівний баланс ціною правди. Приміром, NASA стверджує, що Марс, вірогідно, ненаселений, а "професор Снукс" запевняє, що планета кишить інопланетянами. І от виникає баланс думок, одна з яких немає жодного підґрунтя, але може когось заплутати.

Твердження Трампа про те, що Обама "заснував Ісламську державу", відкидає можливість серйозних дебатів про те, як варто боротися з екстремізмом. Політика складна, але "політика пост-правди" накопичує заплутаність, щоб за допомогою лукавства викрутити ситуацію на свою користь і обдурити всіх інших.

Щоб протистояти цьому, панівні політики повинні знайти мову спростування "пост-правди". Можна умовно називати їх політиками "проправди". Смирення і визнання зарозумілості в минулому може допомогти. Правда має потужні сили на своєму боці. Всі політики, які дають різним аудиторіям протилежні обіцянки дуже швидко будуть виведені на чисту воду завдяки Facebook чи YouTube. Якщо чиновник бреше про те, що брав участь у певних зустрічах чи збирав пожертви для кампанії, витік електронних листів може викрити його.

У демократій є інститути для боротьби з неправдою. Незалежні юридичні системи мають механізми для з'ясування правди. Так роблять незалежні органи, створені для інформування політиків, особливо ті, які опираються на наукові методи.

Якщо Трамп програє вибори у листопаді, "пост-правда" буде здаватися менш загрозливою, хоча він був аж занадто успішним впродовж всієї кампанії. Значно більше занепокоєння викликають такі країни як Росія і Туреччина, де автократи використовують техніку "пост-правди" для того, щоб заткнути рота опонентам. Покинуті в океані брехні, мешканці цих країн не матимуть жодної зачіпки, щоб розібратися у тому, що ж реальне. Для них новаторство "пост-правди" може стати шляхом до старомодного пригноблення.

Раніше RFERL писало, що Путін будує світ "пост-правди", в якому його вигадки матимуть сенс. В "пост-фактичному" світі Росії українське народне повстання проти влади перетворилося у "фашистський переворот". А очевидне знищення малайзійського лайнера російськими силами в Донбасі стало "загадкою, розгадку якої ми ніколи не дізнаємося".