Захоплені життям: історії успіху ветеранів АТО. Харків

Автор : Алла Котляр
31 березня 23:01

DT.UA продовжує серію публікацій "Захоплені життям. Історії успіху ветеранів АТО". Четвертий форум соціального проекту "Воїну - гідну працю" громадської організації "Центр зайнятості вільних людей", який допомагає ветеранам АТО знайти себе в мирному житті та реалізуватися, пройшов 23 березня в Харкові.

 

DT.UA продовжує серію публікацій "Захоплені життям. Історії успіху ветеранів АТО". Четвертий форум соціального проекту "Воїну - гідну працю" громадської організації "Центр зайнятості вільних людей", який допомагає ветеранам АТО знайти себе в мирному житті та реалізуватися, пройшов 23 березня в Харкові.

Ветерани неохоче розповідають на публіці про те, що їм довелося пережити на війні. Деякі речі розповідати страшно, інші - боляче, часом - соромно. Але іноді вони все ж таки розповідають. Про те, що врізалось у пам'ять, залишивши в душі слід назавжди. Про своїх побратимів, які не повернулися додому. Розповідають, ретельно добираючи слова. Без емоцій. Історії, які раніше ми тільки в книжках читали та бачили у фільмах про Другу світову війну. Тепер вони - з нашого сьогодення. І сприймаються вже інакше.

Та все ж таки частіше ветерани говорять не про війну, а про те, що було з ними до та після неї. У кожного з них - своя дивовижна історія, яку, можливо, самі вони не вважають такою вже й успішною. Але ветерани знають: повернутися з війни нелегко. Буває простіше взяти автомат і піти на війну, ніж, прийшовши додому, поставити його на місце. Тому сподіваються, що їхній приклад допоможе тим побратимам, які в мирному житті себе поки що не знайшли. І готові надати підтримку. Адже за кадром форуму - чимало історій тих, хто не впорався, пішов в алкоголь, наркотики, агресію, кримінал, а то й спробував розстатися з життям.

29-річний радник голови Харківської облдержадміністрації з питань учасників АТО, голова обласного громадського об'єднання "Союз ветеранів АТО" Олександр Сергєєв - корінний харків'янин. За своє життя встиг попрацювати в банку, в державно-фінансовій інспекції та на заводі космічної промисловості "Хартрон аркос", де 2014 року його й застала війна. Прийнявши рішення відстоювати інтереси України на фронті, потрапив у Київський райвійськкомат м. Харкова. "Ситуація погіршувалася, - розповідає Олександр. - Майже щодня приходили телефонограми, що в зону АТО потрібне посилення. Разом із бойовим побратимом Олександром Мамалуєм ми написали рапорт про переміщення в 93-ю механізовану бригаду під Дніпропетровськ.

Нас тренували два тижні, потім зібрали в полі та сказали: зараз Донецький аеропорт перебуває в оточенні, і потрібні добровольці, щоб змінити десантників. Хто хоче - дві години на збори. Приблизно половина тих, хто зібрався, зробила крок уперед. За кілька годин ми були в 10 км від Донецька. А тих, хто залишився, направили в Іловайськ. Понад 90% з них загинули при виході з котла. Більшість - харків'яни, мої товариші. Так склалася доля...

Ми ж потрапили в селище Андріївка під Донецьком. За два тижні прийшло бойове завдання захищати селище Піски. Від цього важкого бою 27 липня 2014-го Бог мене вберіг - було дуже багато загиблих.

Хочу розповісти історію бойового побратима Олександра Лавренка з селища Лозового Харківської області, який героїчно загинув у бою та отримав звання Героя України посмертно. Було йому 33 роки. При зачищенні селища Піски його танк вирвався вперед, знищив два ворожих Т-72, зайшов у тил угруповання терористів, придушив усі мінометні точки противника - близько восьми, знищив багато живої сили і підірвався на фугасі. Загинули оператор-наводчик і механік-водій. Терористи підійшли до танка і почали його різати, намагаючись проникнути всередину. Екіпаж не хотів здаватися в полон і вирішив підірватися гранатою....

3 серпня 2014 року за підтримки 3-го полку спецназу та Правого сектора ми прорвалися з боєм у ДАП. Мені випала честь тримати його оборону два місяці. Перебували на важких об'єктах. Нас було дев'ятеро харків'ян, на позиції "Єнот". Через дорогу Порєчєнков стріляв по нас із кулемета.

У вересні хлопцям із Харкова вдалося взяти в полон російського офіцера та п'ятьох солдатів. На жаль, нікого за це не нагородили. Я в цій операції участі не брав. При одній з атак одержав поранення, дивом залишився живий і був евакуйований. А двоє з бійців, які були зі мною, загинули. Після госпіталю відслужив першу хвилю мобілізації та 2015-го демобілізувався.

Кожен ветеран, хоч би ким він не був, після дембеля зіштовхується з певним рядом важких завдань, які самому вирішувати дуже складно. Дехто не може впоратись і йде в ступор. Тому ми з моїми бойовими побратимами створили громадську організацію "Спілка ветеранів АТО". На сьогодні в ній зареєстровано 4700 осіб. Усього в Харківській області на березень 2017-го - 14 тисяч людей, які мають статус учасника бойових дій. Серед них 210 загиблих, понад 50 мають статус інваліда війни.

У нас є багато вагомих проектів. Найбільш пріоритетний на даний момент - видача землі учасникам бойових дій методом жеребкування. Крім того, хочемо увічнити пам'ять загиблих, установивши пам'ятник на Площі захисників України. У планах також - меморіальний комплекс. Є проекти з фізичної реабілітації та психологічної адаптації. Ми вважаємо, що займатися цим мають самі учасники бойових дій, які пройшли спеціальні курси та спроможні допомогти побратимам".

Микола Сапелкін
Микола Сапелкін

25-річний Микола Сапелкін -керівник юридичного відділення громадського об'єднання "Спілка ветеранів АТО", радник голови Харківської держрайадміністрації, депутат Роганської сільради. Після демобілізації відкрив власну юридичну фірму та активно включився в громадську діяльність.

Юристом Микола був і до війни. Мав приватну практику і навіть уявити не міг, що колись буде пов'язаний з війною. "Після трагічних подій Майдану розпочалися зіткнення на Сході України, - розповідає Микола. - І підсвідомо розумів, що туди потраплю. Прийшов додому та сказав мамі: "Мені прийде повістка. Не приведи Господи тобі її порвати". Мама не порвала.

Потрапив у танкове училище, де ув квітні 2014-го формувався 22-й батальйон. А в травні ми вже були в Луганській області. Переломним моментом, коли щось змінюється, коли починаєш більше цінувати життя та думати по-іншому, для мене став обстріл "Смерчами" Дмитрівки...

У листопаді нас вивели на ротацію в Харків, а в травні 2015-го мене демобілізували. Не буду приховувати, процес соціалізації проходить нелегко, і багато хто впадає в крайності, наприклад, в алкоголь. Я не став винятком, і в перші два місяці теж дав слабину. Потім дружина взяла мене в їжачі рукавиці та повела до психолога. Я пручатися не став. Після цього потрібні тумблери включилися, і я став підключатися до громадської діяльності.

Першим став проект "Чекаємо тата разом", куди мене запросили як юриста - розповісти про пільги для учасників АТО. На цьому заході я познайомився з хлопцями зі "Спілки ветеранів АТО" і включився в процес надання безплатної допомоги побратимам. Власне, всі ці проекти та робота в громадській організації в результаті привели до думки, що нам, учасникам АТО - патріотам своєї країни, потрібно входити в процеси державного будівництва, місцевого самоврядування.

Нині триває процес децентралізації. У Харківській області створено чотири об'єднані територіальні громади (ОТГ). Мені пощастило перемогти на виборах і стати депутатом Роганської ОТГ. Ведемо роботу в тому числі і з ветеранами АТО. Їхні діти сьогодні вже забезпечені пільговим харчуванням як у школах, так і в дитсадках - те, чого поки що не вдається домогтися в місті.

Процес триває, і тільки ми самі можемо боротися за себе. І хоч я єдиний учасник АТО в депутатському корпусі, ініціативи приймаються та підтримуються. Якщо хтось відчуває в собі потенціал і бажання щось змінити в країні, розпочинати потрібно з місцевого рівня - з будинкового комітету, селищної ради тощо. Потрібно брати участь у процесах і не опускати рук. Життя не закінчується.

Багато хто одержав травми, контузії. Ти повертаєшся і розумієш, що твої друзі, товариші по минулому життю, дивляться на тебе якось не так. Ну й біс із ними. Якщо вони не розуміють і не можуть оцінити тебе таким, який ти є, виходить, це не товариші і не друзі. Світ на місці не стоїть. Усе буде добре. Для вас є місце в мирному житті. Є можливості та плече допомоги".

Олег Оберніхін
Олег Оберніхін

49-річний Олег Оберніхін до війни займався благодійними проектами, спрямованими на допомогу дітям-сиротам та онкохворим. Після АТО пройшов тренінг "Серце воїна" і вирішив створити Центр розвитку для ветеранів АТО, їхніх родин і волонтерів. Сам двічі ветеран (з 1986 по 1989 рр. воював у Афганістані), Олег знає, яка велика потреба ветеранів у підтримці та в групі, яка їх розуміє.

На форум він прийшов із дружиною Любавою, її батьками та своєю мамою, пояснивши, що дім, куди він постійно повертається, - найголовніший ресурс.

"До цієї війни я вже мав досвід Афганістану, де служив звичайним водієм БТР, - розповів Олег. - Це дві зовсім різні війни.

Мабуть, найскладнішим з того, що я пам'ятаю в Афгані, були навіть не бойові дії та не згорілі люди, яких я часом дотепер бачу в снах. А - воші, шушара, жахливі умови. Волонтерської допомоги тоді просто не існувало. Ми ходили в чому завгодно - хто в шапках-півниках, хто в кедах. Було багато наркотиків...

Мені був 21 рік, коли я повернувся додому, але почувався дуже старим. Мені здавалося, що життя в принципі закінчилося. Сім-вісім місяців моїм постійним місцем перебування була пивнушка на "Сантехніці". Я не розумів, навіщо мені взагалі їхати додому, де на мене чекали молода дружина та новонароджена дочка.

Улаштувався на авіазавод, і пам'ятаю здивований погляд жінки з відділу кадрів, коли в моєму військовому квитку вона прочитала "участь у бойових походах і партизанських загонах". Я тоді цурався будь-якого спілкування - легше було сидіти біля телевізора з трьома каналами.

Моє життя змінило оточення. Однокласники, досить просунуті хлопці - актори, режисери, художники Харкова, поступово почали втягувати мене у своє життя. Я став видихати, і, як наслідок, вступив до театрального інституту. Дві мої перші вищі освіти - актор драматичного театру та режисер.

11 років пропрацював у театрі. Мій останній - Донецький драматичний театр ім. Артема у 2001 році. Пішов я з театру тільки тому, що мене все ж таки наздогнала ця хвиля. У мене було років сім дуже активного запою. Театр - справа емоційна. Багато прем'єр, привітань, халявних горілки та шампанського. Відчуття, що ти - богема. А проблема внутрішня не вирішувалася. Розвалився мій другий шлюб - дружина теж була акторкою. І багато людей з мого оточення робили те, що робити в жодному разі не можна: жаліли мене. Думаю, це знайоме багатьом нинішнім ветеранам. Нас не треба жаліти, не треба лікувати. Ніхто не зможе цеього зробити, поки ми самі не зробимо.

Я згадав, як лежав у госпіталі в Душанбе. Мені було дуже погано, я відчував, що на межі і можу вмерти. У мене було дуже мало сил. І я пообіцяв Богу, що зроблю щось надзвичайно хороше, якщо він залишить мене жити. Пообіцяв йому працювати з дітьми-сиротами. Чого не пообіцяєш, лежачи в госпіталі в лихоманковому маренні?

А за якийсь час мої знайомі їхали в інтернат №4 і покликали мене з собою. Я втягнувся, подумав, що це призначення. Зареєстрував благодійний фонд. Я відчув себе потрібним, і в цей момент зрозумів, що тяга до алкоголю зникає.

Я не п'ю вже 9 років і не курю - 16. Одна з причин, чому я кинув пити, - моя дружина, з якою ми зустрілися на семінарі в Криму.

На той час я вже закінчив Московський гуманітарний університет по кафедрі психології. Став викладачем і психологом-консультантом, працював з онкохворими дітьми і дуже намагався не пити, але стримуватися було важко. І Любава сказала, що я - дуже самотня людина, тому що люди бояться казати мені, який у мене вигляд. Тому що афганець, актор, психолог, режисер. Бояться сказати, що афганці бухають понад міру, що дозволяють собі агресію. Тому що не розуміють, як поводитися з нами.

Мене це страшно зачепило і водночас стало для мене одкровенням. Я задумався. А потім, повернувшись до Харкова, зрозумів, що разом з почуттям до моєї майбутньої дружини прийшло й почуття щодо себе. Мені було важливо, щоб хтось казав мені чесно про те, яким мене бачить.

Ми продовжували працювати разом у онкологічному відділенні, разом їздили по дитбудинках. До війни в мене народився онук. І так склалося, що 2014-го він занедужав на рак крові. Разом із війною в нашу сім'ю прийшла ще одна трагедія. Онкомаркери ми здаємо дотепер.

На той час мої друзі, снайпери, їхали в батальйон Кульчицького через Харків. І я мав поїхати з ними. Але вважав, що не маю права кинути дружину та онука, не залишивши їм відчуття стабільності, безпеки та захищеності. І я почав думати, що мені робити в Харкові. Ну що це таке, що на нашій обладміністрації висить російський прапор?

Довідався в Інтернеті, що на стадіоні Фармацевтики збираються ультраси міста. Пацани - від 13 до
21 року. З дорослих прийшли тільки я так ще один старший сивий дядько. Нам запропонували пробігтися, і я захекався - давно не бігав. Але, йдучи додому, відчував, що почав щось робити для свого міста.

Потім ми багато разів зустрічалися, навчалися, і у вересні 2014 року був сформований добровольчий підрозділ "Східний корпус". Я став звичайним бійцем. Не психологом. Потім були Широкінська операція, Комінтерново, правий фланг Гранітного та практично всі операції з полком "Азов" у секторі "М".

Афганська та нинішня - дві різні війни. Нині ми воюємо за нашу землю. І в цій війні для мого розвитку була дуже велика мотивація. Ми почали робити тренінги для підготовки розвідки, для Нацгвардії, проводити психологічну підготовку на виїзді.

Та 2016-го через перемерзання на позиціях у мене почали руйнуватися суглоби, прогресувала подагра, і я написав рапорт на звільнення. Повернувшись додому, я потрапив у групу "Серце воїна", яка на той момент тільки збиралась і пропонувала тренінгову роботу. Паралельно керував реабілітаційним центром цивільного корпусу "Азов", і ми проводили там тренінги.

Мені сподобалося, що люди знову об'єднуються. Тому що я знову почав відчувати потребу ні з ким не спілкуватися, залишаючись у своєму маленькому, безпечному світі. І, напевно, найскладнішим кроком для мене було взагалі погодитися поїхати в Карпати. Єдине, що мене там тримало, - це люди, їхні історії. Коли ми почали проговорювати те, що пережили. У безпечній атмосфері, без горілки. До нас приїхала Дітті Марчер, яка працює з НАТОвськими військами за методом бодінаміки. І мені стало цікаво почути, що ж проживає інша людина, порівнювати. І хто що казав би в залі, це точно відчував я.

З приводу агресії. Я думав, що я - дуже позитивна людина. Що в жодному разі не зможу вдарити людину. Вже точно не свою дружину, яку завжди захищатиму. Але перший, хто від мене отримав, була моя дружина...

2015-го ми приїхали з-під Широкиного. Командир негласно дав мені 10 діб звільнення, і я виїхав з дружиною в село. Ліг спати. Дружина засиділася з мамою в сусідній кімнаті допізна за плетінням і, намагаючись мене не розбудити, тихенько відчинила двері, підійшла до ліжка…

...Я прокинувся, тому що відчув, як моя права нога вдаряє в когось. І цей хтось з гуркотом падає за диван…

…Тільки-но дружина поставила руку на постіль, вона одержала перший удар в обличчя, другий - у груди і третій, коли я вже прокидався. Я так спав у бліндажі. З автоматом на грудях. Коли приходив собака й лягав у ноги, спалося краще…

Я дійсно думав, що я - залізна людина. І вранці згадав усе, чому мене навчали як психолога, і що треба було зробити в першу чергу. Ми сиділи в альтанці й домовлялися з моєю коханою дружиною про нові правила поведінки. І першим з них стало - ніколи не підкрадатися…

А за певний час по тому, коли моя дружина разом з іншими жінками прийшла на тренінг ветеранів АТО, я вперше почув від неї про те, що пережила вона, чекаючи мене з війни. Це колосальна напруга.

Сьогодні я керую Центром розвитку для ветеранів АТО. Ми танцюємо танго. Це неймовірно красивий танець, особливо коли танцюєш з коханою жінкою. У нас є програма антистрес - для ветеранів, для дружин загиблих, для тих, хто після АТО намагався накласти на себе руки. Ми тихенько розмовляємо через тіло, через вправи, практики.

Моя порада: якщо стало важко, треба обов'язково знайти команду".

Олег Качкалда
Олег Качкалда

31-річний Олег Качкалда -власник майстерні з обслуговування інструментів. Сам родом з Шахтарська. Прожив там до 19 років. Після строкової служби вісім років прослужив у внутрішніх військах, у слідчо-судовій роті. Помотався по всій Україні й осів у Харкові на посаді старшини підрозділу.

"Почувався комфортно, але, дослужившись до звання прапорщика, зрозумів, що це моя межа, і я не зможу її подолати, - розповідає Олег. - У цей самий час я вчився в академії, але зрозумів, що моє соціальне зростання застопорилось і треба щось міняти. Ризикнув, звільнився.

Перший час розвозив посилки на власному автомобілі. Потім задумався: а чому б не взятися за підприємництво? Дружина вже була підприємцем - робила манікюр. Я дізнався, скільки коштує обслуговування інструментів, і був вражений. Заточення однієї одиниці її інструментів виходило на вартість одного мого дня служби у війську. Я спробував зробити це сам. Не вийшло. Тоді знайшов фахівця високого рівня, і він мене навчив. Купив потрібне обладнання. Клієнтську базу набивав чотири-п'ять років.

Оскільки я з Донецька, то спілкувався телефоном зі своїми друзями та родичами з Шахтарська. По
телефону ми обговорювали і події 2014-го. І в якийсь момент друзі раптом сказали мені: "Що ти до нас лізеш? Це наша земля". Мені - корінному донеччанину, у якого на цій землі - два батьківські будинки. Це стало для мене переломним моментом. Я припинив свою підприємницьку діяльність і пішов на фронт. Потрапив у частину 3017.

Кримське, Станиця Луганська… Від першої лінії зіткнення ми проїхали весь сектор "А". Були моменти, коли було страшно.

Коли підійшов час демобілізації, я задумався про те, куди повернусь і чим займатимусь. За місяць демобілізації згадав своє ремесло. Обдзвонив своїх клієнтів, пояснив, чому мене не було. Відсотків 60 до мене одразу повернулися.

Прийшов у "Спілку ветеранів АТО". Хлопці проконсультували з приводу належних мені пільг, допомогли з землею і звели мене з Асоціацією приватних роботодавців. Як учасник бойових дій я саме потрапив під проект "Новий відлік", де після оцінки журі та чотиритижневих занять з мене зробили справжнього підприємця.

Я прийшов туди з ідеєю. У мене було бачення, як далі розвивати свій бізнес. Бізнес-план я прописав під фрезерне обладнання. Успішно захистив його і, завдяки Асоціації приватних роботодавців, закупив обладнання. Ми почали виробляти манікюрний інструмент.

У цій сфері я вже працював, і попит розумів. Зароблену суму вклав у магазин матеріалів для нарощування. А за рік-півтора ми відкрили ще один магазин - електрики.

Завдяки Асоціації приватних підприємців я захистив ще один бізнес-план - з торговельного обладнання. І в мене ще є проекти. Зараз у Харкові є можливості.

Коли я був у АТО, то думав, що мене чекає після повернення. І вирішив: хоч би що було, це не буде страшніше того, що відбувалося там".

Андрій Сарвіра
Андрій Сарвіра

27-річний Андрій Сарвіра зараз продовжує ідею Леоніда Остальцева "Ветерано Піца" в Дніпрі. "До війни я вчився, жив і працював у Києві, і все було відносно нормально, - розповідає Андрій. - На Майдані був від самого початку. Ходив туди після роботи. Почалася війна, і всі хлопці, з якими я спілкувався, відразу рвонули з добровольчими батальйонами на Схід - захищати нашу з вами Батьківщину. Я тоді звільнитися і поїхати з ними не встиг. Але, думаю, це навіть добре. За кілька тижнів після від'їзду вони зателефонували мені й сказали: "Не квапся, підготуйся. Те, що ти читав у книжках і дивився в фільмах про війну, - це дурниця. Тут убивають, тут смерть, бруд, голод, холод тощо".

З такими ж ентузіастами ми почали тренуватись у тактиці ведення бою, стрільбі. На це пішло кілька місяців. Наприкінці 2014-го я поїхав у Черкаське на базу 93, як доброволець. Спочатку нас було п'ятеро, потім підтяглися ще 20. І ці 25 людей стали основою в формуванні 7-ї роти 93 бригади.

На контракт, як я хотів, мене не оформили, як і після дембеля. У зв'язку з тим, що в мене є судовий розгляд.

Тому я поїхав у Піски - це була наша відправна точка в АТО - як доброволець і волонтер. Волонтерство супроводжувало всю мою військову кар'єру. Привозив волонтерку, коли їздив на судові засідання.

Після того як 2015 року добровольців почали притискати й витісняти з передка, я пішов по п'ятій хвилі мобілізації у 81-шу аеромобільну бригаду, в 5-й БТГР. Там я й прослужив усю свою офіційну службу в ЗСУ. Демобілізувався в свій день народження - 18 липня 2016 року.

Повернувся на цивілку, відпочив кілька тижнів і почав думати, що мені робити далі. Зупинився я в Дніпрі - одружився на дівчині звідти. Сам я родом з Вінниці. Наше поки що недовге спільне життя (рік) дружина мене дуже підтримувала.

Я сидів вдома й вибирав з кількох варіантів - спитися чи піти на будівництво. Я очікував, що після дембеля мене почнуть рвати на частини, мовляв - молодець, воював, зараз тобі дамо круту високооплачувану роботу. Але пропозицій не було. Тільки будівництво. Але я вирішив, що я покінчив з цим ще коли підробляв у підлітковому віці. І зараз у мене вистачає мізків, щоб працювати головою, а не руками.

Почав думати, як пробиватись у цьому новому житті. Усі свої контакти я втратив, пішовши на війну. Тим більше що до цього я працював у Києві, а осів у Дніпрі. Але ще будучи військовослужбовцем 81-ї бригади, коли їхав на суд у Вінницю, я проїжджав через Київ і зайшов у "Ветерано Піца" до Льоні Остальцева. Мені так сподобалася атмосфера й сама піца, що я того ж дня переговорив з Льонею про можливість відкриття такого закладу в Дніпрі за франшизою. Коли піду на дембель.

Льоня тоді сказав, що я поки що - військовослужбовець, і взагалі нічого не розумію ні в піці, ні в організації закладу громадського харчування, ні у веденні такого бізнесу. Тож, мовляв, ти поки що дослужи, наберися досвіду, а там подивимося.

У вересні 2016-го, через майже три місяці після дембеля, Льоня мені подзвонив і запитав, чи готовий я займатися справою. Я відповів, що так. "Що ж, коли знайдеш інвестора, приміщення і так далі, приїдеш до нас на навчання. Допоможемо, чим зможемо", - сказав він.

Почався важкий шлях. Що таке бізнес і ведення власної справи - я не розумів взагалі. Я навіть не знав, з чого почати. Про центри, де навчають людей підприємництву і надають допомогу в їхніх починаннях, я тоді не знав. А з початку й до кінця все робив сам. Вивчав у Інтернеті, що таке піца, громадське харчування, з чого все починається. Повільно, але впевнено почав рухатися до відкриття.

Відкрилися ми в лютому цього року. Через чотири місяці. Насправді було дуже важко. Мало хто вірив, що в мене вийде відкрити "Ветерано піца" без досвіду, знань, підтримки. Вірили й допомагали одиниці. В основному підтримка з'явилася лише за кілька тижнів до дня відкриття.

Я дуже радий, що в мене вийшло. Окрім того, що я запустив цей проект як підприємець, у мене вийшло ще й дати робочі місця таким самим, як я, людям, що перебували в пошуку себе й гідної роботи з гідною оплатою.

Зараз я в основному працюю з хлопцями-атовцями. Є кілька цивільних. Але це пов'язано з тим, що не найшлося атовців, які були б готові посісти їхні місця. Чомусь я думав, що тільки-но оголошу про відкриття "Ветерано Піца" в Дніпрі, до мене відразу посуне потік ветеранів. Але прийшло дуже мало людей. Повернувшись на цивілку, ветерани дуже важко адаптуються до нового для них життя. І це величезна проблема.

До речі, один з напрямків "Ветерано Піца" - це адаптація та реабілітація пацанів і дівчат, які повертаються з війни. Зараз разом з хлопцями з Дніпра, що теж повернулися з війни, я намагаюся рухати цю тему для відкриття нових підприємств, фірм, де атовці даватимуть робочі місця таким самим, як вони. Сподіваюся, спільними зусиллями у нас це вийде.

А з Льонею Остальцевим у нас навіть зав'язалося своєрідне змагання. Якось на вогник до "Ветерано Піци" в Дніпрі зазирнув Петро Порошенко. Наступного дня до Остальцева зайшли Віталій Кличко і Борис Джонсон. Хто наступний?"

Олександр Фомінцев
Олександр Фомінцев

"Повертатися з війни дуже непросто, - говорить 45-річний Олександр Фомінцев. - Тут головне - не здаватися від кризи до кризи". На форум він прийшов зі своєю донькою Поліною. Їй 21 рік. Вона артистка балету і засновниця компанії з пошиття дитячої постільної білизни та аксесуарів.

"Переглядаючи свої старі фотографії, я розумію, що за рік-півтора до початку війни здійснив якусь божевільну кількість подорожей різними місцями і країнами, - продовжує Олександр. - Як відчував, що щось таке буде.

Проміжків між Майданом, волонтерством і війною у мене не було. Усе сталося якось на одній хвилі. Ішли ми групою з Харкова. Повернулись усі, крім мого найкращого друга Олексія Кириченка. Коли ми виходили з оточення, він потрапив у полон. Його прізвище давно значиться в списках полонених, які підлягають обміну, але він досі в неволі.

Про війну розповідати не хочу. Скільки можна? Коротенько: служив у 42-му тербаті, в 129-му і 131-му ОРбатах з червня 2014-го по вересень 2015-го. Сектор "Д" - Савур-Могила, потрапили в оточення і виходили, потім сектор "М".

Мені дуже пощастило- навколо мене зібралася велика кількість яскравих, сильних людей. І події були такої концентрації… такого не було раніше. За все життя. А тут усе це накрило упродовж року. Один з мого оточення представлений до звання Героя України, двоє написали книжки, про трьох зняли документальні фільми…

Коли я повернувся додому, гостро відчував нестачу друга. Я повернувся в ті ж умови - тут ми разом пили пиво, разом подорожували родинами… Я тут, а він - у полоні. Мене накрило сильно, і я домовився зі своїми друзями з відомого рекламного агентства зробити соціальний проект, що складався з кількох етапів - одним з них було інстаграм-розкручування проекту "Ти солдатик". Історії військовополонених, розказані ними родичам. Зараз цього вже немає, але раніше телефонний зв'язок був, і родичі знали, в яких умовах і як вони живуть. Історії були анонімними, щоб не викликати санкцій. Ми виклали їх, і був резонанс. Не всі вірили, що вони реальні.

Майже одразу, як я опинився на дембелі, мене знайшла Ольга Ладія-Щербакова і запропонувала взяти участь у проекті "Цивільний "піксель". Повернувшися з війни, ветерани не ходять по психологах, не довіряють медикам і цивільним. Свої історії вони носять у собі. Ці історії їх часто обтяжують. Ідея проекту - у закритій, безпечній атмосфері солдати розповідають свої історії, а актори Театру "Прекрасні квіти" відразу програють їх на сцені. Така "магія" для тих, хто зважиться розповісти своє потаємне. Адже труднощі в спілкуванні навіть з найближчими після повернення виникають у всіх, та не всі це готові визнавати. Родичі й друзі хочуть бачити чоловіка колишнім, а він вже змінився. Це очевидно, але багато хто забувають про це. Не кожному поясниш".

Сьогодні Олександр Фомінцев - автор кількох громадських проектів, журналіст, рекламіст-маркетолог і підприємець. За мірою своїх можливостей Олександр і Поліна допомагають дітям у дитбудинках і військовополоненим. І кожен веде свій бізнес, розпочатий після війни.

"Яке це - бути дочкою ветерана? - запитує хтось із залу Поліну. "Це - чудово, - відповідає вона. - Незважаючи на все, через що ми пройшли. Тому що в житті з'явилися люди - татові побратими, - які завжди підтримають і прийдуть на допомогу".