Наша війна

Пам'ятаєте, далекого вже 2014-го здавалося, що та трагічна й героїчна зима змінила нас докорінно і назавжди. Що після смертей Небесної сотні жити, як жили раніше, вже не можна. Що заплачено надто високу ціну, аби все повернулося на круги своя.

Наступні роки продемонстрували: катарсис 2014-го радикально змінив життя десятків тисяч - не десятків мільйонів. Цього виявилося достатньо, аби зберегти Україну, але замало, щоб змінити її так, аби не було соромно перед тими, хто поклав на вівтар перемоги все, що мав.

За три роки війни ми переконалися, що в людях уживаються дві безодні: небо і пекло, героїзм і садизм, самопожертва і клептоманія, шляхетність і бездушний бюрократизм. Іноді - в одній і тій самій особі. Просто війна швидше й наочніше проявляє людей.

Ми якось непомітно навчилися жити в паралельних світах. Обстріляне "Градами" Новолуганське; холодні шанці в засніжених степах Донбасу; зняті з виробництва більш як 30 років тому старі медичні "буханці", які досі перевозять наших поранених по прифронтовому бездоріжжю; викрадені на Сумщині прикордонники, про яких, здається, вже всі забули; щоденні зведення штабу АТО - стільки-то поранених, стільки-то загиблих… І бізнес верховного головнокомандувача, що росте як із води. Корупція на крові в Міноборони та в Генштабі. Тарифи й субсидії ім. Рината Ахметова за формулою "Роттердам+". Стрімке зростання товарообігу з РФ, яку президент не втомлюється з усіх трибун називати "країною-агресором". І нескінченні ток-шоу по всіх телеканалах - прилюдні апофеози безвідповідальності, маніпуляцій та брехні… …

Ми потрапили в абсурдну ситуацію, коли стає соромно виходити на протест проти свавілля влади, бо тим самим ти майже автоматично вливаєшся до лав недалеких прихильників несамовитого Міхо. Коли ти змушений підтримувати самочинство й непрофесіоналізм НАБУ, що прагне стати українською філією ФБР, аби мати хоч якусь противагу безкраю та дилетантству Генпрокуратури, яка вже перетворилася на особистого гончака президента. Коли задля того, аби тобі дозволили власним коштом допомагати військовим, ти мусиш відгукуватись про військове керівництво так, як заведено говорити про мерців: або добре, або нічого.

У такій ситуації важко не спокуситись еміграцією - зовнішньою чи внутрішньою. Важко не послати цю державу під три чорти і вирішити, що ми з нею квити. Послати й почати жити "нормальним життям" - бізнесом, родиною, наукою, спортом, подорожами, мистецтвом.

Втім, нас знову й знову тягне на Схід. Там є щось таке, безумно важливе, що майже втрачене на "мирній Україні". Напевно, це "щось" можна назвати справжністю. Справжність смерті. Справжність страждань. Справжність дружби і справжність зради. Врешті-решт, це можливість перевірити на справжність самого себе.

Три роки до військових частин та прифронтових лікарень Сходу їдуть медики-добровольці Першого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. М.Пирогова. За три роки понад 400 медиків-добровольців з усієї України пройшли через наш шпиталь. Серед них були санітари та водії "швидких", медсестри і фельдшери, студенти-медики та інтерни, лікарі-початківці й 75-річний патріарх медичної спільноти, терапевти, педіатри, хірурги, анестезіологи, гінекологи, кардіологи, офтальмологи, урологи, заввідділеннями та головні лікарі, колишні й чинні керівники управлінь і департаментів охорони здоров'я, професори та доктори медичних наук, заслужені лікарі, головні спеціалісти МОЗ та завкафедрами медичних університетів. Мене завжди цікавило, що всіх цих людей, серед яких чимало добре забезпечених професіоналів, вабить в АТО?

Я точно знаю, що цим людям не платять (окрім збереження середньомісячного окладу за основним місцем роботи, який в українських реаліях більше нагадує стипендію), а отже вони їдуть в АТО не на заробітки. Хоча ми зустрічали на Сході гастролерів-заробітчан у білих халатах, було й таке. Я точно знаю, що наразі серед них немає мисливців на трофеї війни, - всі, хто був, відсіялися ще у 2015-му. Та й "трофеїв" зараз удень із каганцем не знайдеш, а у в/ч вся зброя на суворому обліку. Я знаю, що, навіть отримавши згодом статус учасника війни (не учасника бойових дій, а саме учасника війни, який, згідно з чинним законодавством, отримують цивільні, офіційно залучені до проведення антитерористичної операції), вони матимуть зелену "корочку", але не матимуть реальних пільг - хіба що безоплатний проїзд у громадському транспорті. При тому що багато наших добровольців мають особисті авто. Їх там не чекають готель і тепла ванна (готельні номери - привілей працівників усіляких міжнародних місій та проектів технічної допомоги) - у кращому разі, домівкою для наших добровольців на місяць стане лікарняна палата на кілька чоловік, у гіршому - залишена хата, напівзруйнований цех, заводська контора, закинутий гуртожиток чи піонертабір зі слідами обстрілів і туалетом надворі.

Але вони їдуть. Щомісяця у складі ПДМШ на Схід вирушають від 30 до 40 медиків-добровольців, які працюють, фактично, по всій лінії фронту: від Станиці Луганської до Попасної і від Гранітного до Красногорівки. Щомісяця вони обстежують та надають допомогу кільком тисячам пацієнтів.

Це вони - дві молоді дівчини, ветерани ПДМШ Марина Білинська та Вікторія Зубкова - у серпні нинішнього року евакуювали до Маріуполя пораненого бійця 28 бригади, в якого в нозі застрягла нерозірвана граната з автоматичного станкового гранатомета. Коли ЗМІ розповіли про цей випадок та ідентифікували героїнь, телефони в них були червоні: батьки, родичі й друзі починали розмову зі слів: "А що коли б граната здетонувала в салоні "швидкої", коли ви його везли…".

Це вони - підприємець із Радехівщини Олег Шиба та менеджер із Києва Олександр Гагаєв, мої побратими, котрі третій рік не вилазять із фронту. Вони не є професійними медиками, та саме Олександр організував і очолює службу медичної евакуації ПДМШ у військових частинах, а Олег, який з грудня 2014-го не пропустив жодної ротації і встиг навіть упіймати осколок від снаряду в свій шолом, забезпечує безперебійне чергування наших медиків у медпунктах на КПВВ. Окрім організації роботи медиків, у них обох постійний головний біль: як продовжити життя старим "швидким" ПДМШ, що від початку війни намотали не одну сотню тисяч кілометрів по фронтовому бездоріжжю.

Це вони - поважні професори Одеського медуніверситету Олександр Ткаченко та Київського медуніверситету Ярослав Сусак, які, замість відпочивати, їздити на престижні конференції та оперувати вдячних пацієнтів у своїх комфортних лікарнях, провели по місяцю в районних лікарнях Луганщини. До речі, ви часто зустрічали професора в районній лікарні, якщо, звісно, зустрічали взагалі? А вони там по місяцю жили, оперували, навчали місцевих колег. Цього року до них приєдналися професор Оксана Вітовська, головний офтальмолог України, і завкафедрою імунології та алергології НМАПО ім. Шупика доктор медичних наук Віктор Літус, власник однойменної клініки. Обоє працювали на Луганщині у форматі медичних десантів - короткострокових, але масових виїзних обстежень місцевого населення. Щойно два тижні на Сході у складі ПДМШ провів завідувач кафедри психіатрії, наркології, психології та соціальної допомоги Одеського національного медичного університету Костянтин Аймедов, - із власної ініціативи прибув допомогти місцевим колегам розробити карту пацієнта.

Це наш лікар-доброволець із Волині Юрій Романишин, який недавно оперував 64-річну мешканку Попасної, поранену п'яними бійцями ЗСУ. І це він також фактично врятував ногу Тетяні Тройчук, жительці Золотого, в якому так досі й не відкрили КПВВ. Жінка лікувала хронічний артрит із 2013 р. Не допомогли ні місцеві лікарі, ні поїздки до Харкова та столиці. Коли Юрій зустрів її в Попаснянській ЦРЛ, вона благала відрізати їй хвору ногу. Натомість він спочатку направив рентгенівські знімки, а потім і її до свого колеги, також ветерана ПДМШ Олександра Кругляка, завідувача хірургічного відділення Волинського обласного госпіталю ветеранів війни. Той прооперував Тетяну на Волині, - тепер вона ходить на своїх двох.

Не можу не згадати й лікарку-терапевта з Франківська Галину Черниш. Її історія в Станиці Луганській починалася зі щоденного листування з місцевою медсестрою. Галина, природно, писала лікувальні приписи українською, - медсестра повертала з написом червоним олівцем "не понимаю". Але коли до лікарки з Прикарпаття прийшли пацієнти з окупованого Луганська, котрі почули, що в Станиці приймає досвідчена "докторка", яка ще й грошей не бере, - крига скресла. Ще до завершення ротації Галині та її колегам місцеві запропонували спільно посадити в Станиці сад. Але справжній тріумф Галини трапився, коли вона працювала в медпункті на КПВВ "Мар'їнка": на знак вдячності за її людяність та велике серце чоловік з окупованих територій приніс їй макітру вареників із запискою "Українському доктору".

Це лише дещиця з сотень маленьких перемог та історій, які трапились із добровольцями ПДМШ за три роки, проведених нами в АТО. Давно вже на часі писати книжку чи кіносценарій про "янголів у білих халатах". Слід було б згадати Андрія Антоненка, рок-співака Riffmaster, який відпрацював кілька ротацій у ПДМШ водієм-санітаром на "швидкій". Вікторію Крамаренко, заступницю головлікаря Київського опікового центру, що організувала справжню медичну революцію в селі Гречишкине на Луганщині, привізши туди цілий десант медичних спеціалістів зі столиці з власною апаратурою. Не здивуюся, якщо сімейну амбулаторію (на яку вона перетворила місцевий ФАП) колись назвуть її іменем. Слід загадати доцента НМУ ім. Богомольця Аврелія Казака, який відродив гінекологію у Станично-Луганському районі (до його появи в Станиці на гінекологічному відділенні висів амбарний замок). Багатьох слід згадати. Майже кожного. Даруйте, що бракує часу та шпальт.

Але повернімося до запитання: що привело всіх цих людей на Донбас? Мабуть, у кожного був свій поштовх. Для когось це - цікавість. Для когось - професійний інтерес. Для когось - відчуття обов'язку. Для когось - любов до пригод. Для когось - жінка (були й такі). Для когось - негаразди на роботі. Для когось - друзі, які тільки лаштувалися туди чи вже поверталися звідти. Але якщо відкинути індивідуальні поштовхи, то причина їхати в АТО у всіх була одна: ми знали - це наша війна. Бо це наша країна. І ніхто її не вилікує замість нас…